Реферат на тему

Литовсько-Польська Унія

Зміст.

1. Литовсько-Польска унія, причини утворення та їх наслідки для України

2. Суспільно-політичний устрій та державний лад на українських землях у складі Речі Посполитої

3. Основні риси права "Новий" литовський статут 1588 року

Література

1. Литовсько-Польска унія, причини утворення та їх наслідки для України.

Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли­лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада­лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за­лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви­щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас­ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд­нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей на­мір схвалювала значна частина українських феодалів, ли­товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі­вонській війні змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний поль­сько-литовський сейм для вирішення питання про об'єд­нання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосе­редньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («ко­рони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської ко­рони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і при­вілеїв місцевих магнатів і шляхти.

Це ж стосува­лося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 p. відбула­ся урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту.

В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське ко­ролівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпо­рацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голова, не окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім зви­чаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці... Обраний таким чином на Польське королівство [король] буде миропомазании і коронований у Кракові... ...Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ... Сенат повинен бути при нас...» Єдиний глава держави—король польський — одночасно титулувався великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат мав збиратися у Варшаві. Запроваджувалася єдина монета. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит.

Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські— в Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне ли­товські землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною автономією: в ньому, як і до нього, зберігалися найвищі посади (їх обіймали лише литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди. Об'єднання всіх військових сил і фінансово-економічних засобів Литви та Польщі дало змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику та утримання під своєю владою українських і білоруських земель. Новий король Стефан Баторій у 1582 p. переможно завершив Лівон­ську війну.

Після 1569 p. українські землі в складі Польського ко­ролівства («корони») входили у сім воєводств: Руське (Галичина), яке складалося з Львівської, Галицької, Пе­ремишльської, Сяноцької та Холмської земель; Волзьке (складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів); Волинське (складалося з Володимирського, Луць­кого й Кременецького повітів); Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського пові­тів); Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінниць­кого повітів); Київське (складалося з Київського, Овруць­кого і Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в 1635 p.; складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів).

На території України (за винятком Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литов­ський статут. Після Люблінської унії за Волинським, Київ­ським і Брацлавським воєводствами було залишене «ли­товське» право, тобто другий Литовський статут 1566 p., що одержав назву Волинського. Більшість українських міст керувалася положеннями Магдебурзького права. Та незважаючи на все це, польські феодали поширили своє па­нування на більшу частину України. Цьому сприяла й міс­цева шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцни­ти свою владу над покріпаченим селянством та придушити народні виступи. Люблінська унія принесла на Україну посилення соціального й національно-колоніального при­гноблення трудящого люду.

2. Суспільно-політичний устрій та державний лад на українських землях у складі Речі Посполитої.

Протягом другої половини XVI—першої половини XVII ст. на Укра­їні, особливо в Галичині та на Волині, інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. В Галичині розташовувалися маєтності Потоцьких, Собєських, Даниловичів, Одровонжів та інших у фор­мі «ключів»—кількох сіл і містечок, що становили в ад­міністративному відношенні єдиний господарський ком­плекс. На Волині 250 магнатських родів—князів Острозь­ких, Заславських, Любомирських, Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких, Чорторийських та інших—володіли най­більшими в усій Речі Посполитій латифундіями. За станом на 1629 р. у руках 37 волинських магнатів зосереджувало­ся 3/4 усіх селянських господарств. Наймогутнішим феода­лом на Волині був князь Василь-Костянтин Острозький. На початку XVII ст. йому належали 59 міст, містечок і замків (у тому числі Острог, Звягіль, Чуднів), 857 сіл, 111 фільварків. Це становило третину всіх феодальних во­лодінь на Волині. Крім того, князь був власником земель у Київському, Руському, Подільському воєводствах, його річний прибуток досягав 1 млн злотих. Великі земельні маєтності в інших місцевостях України мали також Заславські. Збаразькі, Хоткевичі. Пронські.).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрян­щині, Брацлавщині утворилися численні володіння шлях­ти, в першу чергу польських магнатів Замойських, Жолкєвських, Калиновських, Конєцпольських, Казановських, Потоцьких та ін. На Лівобережжі своїми розмірами вирізнялися маєтності Вишневецьких («Вишневеччина») з центром у Лубнах. Черкаський староста князь О. Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив частину Лівобережжя й випрохав у короля підтвердження на «пустиню, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю», що простяглася від кор­донів з Росією до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, «осадив» десятки й сотні сіл і хуторів. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі бу­ли власниками 39,6 тис. селянських дворів («димів»), 56 міст й містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам і великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 80 % усіх селянських і міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніат­ська церкви, а також українські православні монастирі. Найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніатській церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селян­ських дворів.

Зміцнення і зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва. Кріпосне право фіксувало й узаконювало ці процеси.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товар­но-грошових відносин зумовили зміни і в структурі помі­щицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається до бал­тійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викли­кали попит на український хліб і промислову сировину.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільсько-господарської сировини), заснованого на постійній щотиж­невій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної влас­ності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпо­середньої влади феодала над селянином). Феодальна дер­жава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуата­ції селянства.

Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався віками, розпочалося на великокнязівських господарських землях. Ця рішуча реформа здійснювалася згідно з вида­ною у 1557 p. великим князем литовським і королем Поль­ським Сигізмундом II Августом «Уставою на волоки».

За «Уставою на волоки» все господарство селянина під­порядковувалося інтересам фільварку. Посилювалося май­нове розшарування селянства, бо зростала кількість мало­земельних, які вже не могли забезпечити своє існування з наділів, їх широко використовували як «робітних людей» на численних панських промислових закладах, розташова­них у фільварках.

Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Ав­густа, поширювалися не тільки на великокнязівські маєт­ки. Втягнення у товарно-грошові відносини господарств магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на волочну систему. Процес запровадження феодального фільварочного господарства із застосуванням панщини тривав протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загаль­нодержавне значення.

Внаслідок формування фільваркової системи, посилення феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та активізації національно-релігійних утисків становище укра­їнського селянства протягом другої половини XVI—пер­шої половини XVII ст. значно погіршало.

3. Основні риси права "Новий" литовський статут 1588 року.

Литовський статут 1588 p. узаконив усі форми феодаль­ного землеволодіння, в тому числі на Україні: «Бажаємо й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світ­ські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої батьків­ські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів наших славної пам'яті їхніх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [воло­дарювання] тримали й володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і володі­ти, і їм самим, і нащадкам...».

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам і шляхті широкі можливості для придбання земель на Україні, вони загарбали на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. З кінця XVI ст. сейми дозво­ляють королеві роздавати на «вічність» особам з шляхет­ського стану «пустині» в Придніпров'ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі.

Правове становище українського селянства в Галичині та на Західному Поділлі визначалося в основному поль­ським державним законодавством. На решті земель Укра­їни після Люблінської унії теж поширюється польське фео­дальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.

Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас - стан не мало будь-яких прав, зокрема права брати участь у роботі центральних і місцевих органів влади.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та литовське феодальне земельне право, за яким власність на землю мав лише шляхетський стан. Це було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів пере­бувало під їхньою необмеженою владою. В «Уставі на во­локи» від 1557 p. підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належать феодалові: «Кметь и все його майно є наше...» Це повинно було забезпечити фео­далові необхідні робочі руки для поміщицького господар­ства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах»—державно-феодальних землях. Селя­нин не міг без дозволу королівської адміністрації покину­ти свій наділ, самочинно освоювати нові землі, фактично позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литов­ський уряди видали ряд законів із суворою забороною се­лянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. «Артикули» Генріха Валуа від 1573 p. запровад­жували необмежену панщину в маєтках «з волі пана». У другій половині XVI ст. феодали. розпочали силоміць ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди. За вбивство кріпака «у гніві» пан сплачував лише невеликий штраф.

За Литовським статутом 1566 р. «похожий» (ще не закріпачений) селянин, проживши за домовленістю з феода­лом кілька років «на слободі», міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував «на сло­боді». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на «отчича», тобто на селянина, що втра­тив право відходу. Феодалові дозволялося продавати селя­нина-втікача без землі.

Литовський статут 1588 p. остаточно ввів селянство до закріпаченого стану. Селянин, який прожив на землі фео­дала 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 p. ви­значав 10-річний термін розшуку втікача-селянина та по­вернення його в «підданство», то Статут 1588 p. збільшив строк розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селянин цілком підлягав юрисдикції доменіального (вотчинного) суду. «Будет вольно и теперь каждому пану,— говорилося у Статуті 1588 p.,— подданого своего непослушного... скарать». Отже, узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня поведінка розцінювалася як непокора. Таких шляхтич міг закувати у кайдани, кинути до в'язниці, посадовити на палю.

Отже, законодавство Польсько-литовської держави в цілому мало відверто шляхетський, класовий характер. Воно повинно було забезпечити експлуатацію класом-ста­ном феодалів селянства в господарських і приватних володіннях.

Література.

1. Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999

2. Історія України.: Т1. - К., 1991

3. Сливак О. Реакційна роль унії в історії українського народу. - К., 1967