Реферат на тему

Утворення Київської Русі, її політичні, соціально-економічні та міжнародні зв’язки

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ІХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної справи поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та політичні акції характерні для держави.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власномугеографічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугувавосновним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з прито-ками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру черезЧорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох географічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південнихстепів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкоюзіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Не високими ідеалами створення могутньої держави чи квітучої цивілізаціїкерувалися київські князі: надто вже сумнівним є те, чи знали вони взагалі щось про саме поняття державності. Скоріше мова може йти про їхнє невідступне бажання дістатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два головних склади на торговельнему шляху «у греки». Діяльність перших київських князів значною мірою була поєднанням торгівлі зі збиранням данини. Кожної весни, як тільки скресала крига нарічках, данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських племен, відправлялиДніпром до Києва. Тут князі споряджали величезний караван човнів, навантажениххутрами й невільниками, який плив під охороною княжої дружини до Константинополя. Подорожі ті були сповнені труднощів і небезпек. Нижче Києва доводилося долати вируючі дніпровські пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем, булопросто неможливо, тому кораблі розвантажували й волокли суходолом, а це стави-ло караван під загрозу нападу кочових грабіжників, які завжди чатували у тихмісцях.

Американський історик Річард Пайпс проводить паралель між торговельнимисправами київських варягів і такими великими комерційними підприємствамипочатку новітньої доби, як Остіндська компанія чи компанія Гудзонової затоки,організованими з метою самозбагачення. Для отримання більших прибутків ці підприємства змушені були забезпечувати території, що не мали життєздатної системи врядування, мінімальними структурами управління. «Великий князь,— пишеПайпс,— насамперед був купцем, діяльність якого фактично зосереджуваласяу царині торгівлі між слабко зв'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпечували певний громадський порядок». Так, займаючись грабіжництвом і торгівлею,перші правителі Києва перетворили це місто на центр великого й могутнього полі-тичного утворення.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченогоправителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав доцієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своєволодіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із якихбули древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олегзруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, вінна чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебтовін прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справ-ляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідноїдля київського князя торговельної угоди.

Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За зви-чаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу надпідлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кількароків виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарівсплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятисяза широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразоктих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор виру-шив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою.За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. вінмусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж рокуІгор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо,зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихиль-ними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у порунеповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить ційжінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснититим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянамза чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через пев-ні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів доіснування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казноювиняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечиласебе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольгачасто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддаєперевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вонаперехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вда-лими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі пого-дився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962—972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святославбув насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі,а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно вою-ючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, ва-рязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейськогота азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної добив історії Київської Русі.

У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів — східнослов'янського племені,що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, по-пливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої су-тички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді вінвирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжнінаслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а такожвідкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складо-вою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразіїта поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикамзі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи.

У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгар-ським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищуєсвоїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собіопорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатствацього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися досвоєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землівід Волги до Дунаю, сказав: «Не любо мені є жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — серебро й коні, із Русі ж —хутро і віск, і мед, і челядь». Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополкав Києві, середнього сина Олега — у древлян, а молодшого, Володимира — в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії.

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печенігиі вбили Святослава. «Повість временних літ» оповідає, що печенізький хан наказавзробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові.

Володимир Великий (980—1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (по-скандінавському Валь-демар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні варязькі князівже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, якийможна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхіддо управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава.

Щоправда, на початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявсявід попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував традиційніязичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою владу на радимичів.Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав він 12 законних синів)

по великих містах і землях своїх володінь. Так він усунув від влади місцевих князів,зосередивши її виключно у руках своєї династії. Коли його варязька дружина сталавимагати більших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла наслужбу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних кордонів.Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень,а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників,він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон.Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї новоїзахідної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхина захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження найого неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь уже пережиласвою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став замислюватися над тим,щоб знайти більш витончені способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу», що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь одну з двох провідних ідеологійнайбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм чи соціалізм. Для Володимирацими двома високорозвиненими системами віри, які потрапили до поля його зору,були християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагаласяутримати якнайтісніші торговельні та політичні стосунки. Хоч у «Повісті временнихліт» розповідається, як посланці Русі відкинули іслам через те, що він заборонявуживати алкогольні напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, якерозкішними релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за виборомВолодимира стояли конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння в Києві. Сусід-ство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими полякамита уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме йоговізантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні повстання Володимирстав вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюбіз «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від Володимира прийняти християнство.Але навіть після хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнутишлюб. І все ж після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свійнарод, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й тамусіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отрималаширокі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частинакняжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимиро-вої династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської«сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивнінаслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкова-ністю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самомусуспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний впливна культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному виборуВолодимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламськимСходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ ставна бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа май-бутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами като-лицької віри — поляками.

Ярослав Мудрий (1034—1054). Смерть Володимира спричинилася до новоїбратовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Воло-димира Святополк (літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїхмолодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодихі особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідую-чи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогоювеликого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йомуповної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уник-нути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючисьу Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі насхід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ — це надзвичайно важливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки післясмерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним пра-вителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Які його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського доЧорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягненнязатьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останнью війноюрусичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркоюпрестиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три донькивийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, щоісторики часто називають Ярослава «тестем Європи».

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі,).,які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим і освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За часівйого правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діаман-том у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Констан-тинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він упершепризначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючифакт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, щопатріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов’янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є Руська Правда. В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність нгродних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма закордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського ю Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.

Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за створення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти прагненню агресивних сусідів запровадити на території України колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української національної державності, але навіть таке державне утворення, як українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.

Українська національна державність бере початок від могутньої середньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ця стародавня державність дала змогу слов'янському етносу динамічно розвиватися у соціально-економічному та політичному аспектах, а християнство об'єднало етнос і в духовній сфері. Було створено розвинену на той час правову систему, яка яскраво висвітлена в унікальній пам'ятці права — Руській правді. Отже, було побудовано цивілізацію, яка ні в чому не поступалася західноєвропейській. Київська Русь була своєрідним містком між Заходом і Сходом. Вона прикрила собою від навали азіатських кочових племен європейські держави. Київська Русь ціною власної державності захистила народи Європи від монголо-татарської навали.

Список використаної літератури

1. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

2. Давня історія України. У 2-х кн. — Кн. 2. (Толочко П.П. — керівник авт.колективу). К, 1995. — С. 146—147.

3. Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. Л., 1985. — С. 5.

4. Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1989. — С. 58—89;

5. Рибалка І.К. Історія України. — С. 53.

6. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период.— С. 363—432.

7. Толочко П. П. Древнерусский город. К.. 1989. — С. 35.

8. Толочко П. П. Древний Киев. К, 1983. — С. 30.

9. Фроянов И. Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л, 1990 — С. 6—29.

10. Шаскольский И.П. Антинорманизм и его судьба. / Пробл. отеч истории и всеобщей истории. — 1983. — Вып. 7;



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.