Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Ідея української державності в суспільно-політичному житті України кінця 18 ст. поч. 20 ст.

ПЛАН

1. Ідеї української державності наприкінці ХVIII ст.

2. Державна українська ідея в творах і діяльності М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, С.Подолинського та І.Франко

3. Ідея української державності на початку ХХ ст. М.Грушевський та його місце в державотворчих процесах

1. Ідеї української державності наприкінці XVIII ст.

На основі братської школи в Києві в 30 рр. ХVII ст. був заснований за ініціативою Петра Могили перший вищий навчальний заклад – Києво-Могилянський колегіум, який у ХVII-ХVІІІ ст. (з 1701 р. – Академія) відіграв визначну роль в історії освіти не лише в Україні, а й загалом у Росії та інших слов‘янських народів.

Засновник колегіуму П.Могила єдину силу, яку можна, протистави­ти загарбницьким планам польських феодалів, убачав у православній церкві. Тому і розвивав ідею її верховенства, хоч окремі його думки і розходяться з цією ідеєю. Ідеальним володарем він вважав сильного православного царя, який повинен бути вірним православ'ю і богу, від якого одержав владу і перед яким звітує. Погляди П.Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали інші діячі колегіуму, зокрема Л.Баранович, Ї.Гізель, І.Галятовський, С.Яворський та ін.

Все своє життя Л.Баранович вів боротьбу проти національно-релігійного гніту з боку панської Польщі та татаро-турецьких загарбників. У суспільно-політичних поглядах Барановича відбиті інтереси не лише прогресивних кіл панівного класу, а й певною мірою інтереси простого люду. Він піддає критиці окремі вади сучасної йому дійсності, протестує проти жорстокого ставлення до селян, засуджує ворожнечу між козацькою старшиною і духовенством, свавілля духовної і світської знаті.

Найбільше соціальне зло для українського народу Л.Баранович вбачає в агресивних діях Польщі, Туреччини і Криму, прагне примирити, здружити слов‘янські народи і спрямувати їх на спільну боротьбу проти загарбників. Видатний філософ, вчений, письменник Ф.Прокопович, окрім усіх інших вчень, велику увагу зосереджував на проблемах теорії держави і права. Ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору, він першим у Росії створив теорію освіченого абсолютизму. Вона сприяла реформам Петра І, але ставила абсолютного монарха як верховного носія державної влади над усіма громадянськими законами і виправдовувала усі його дії.

Вся історія нашого народу, починаючи з Київської Русі і йдучи далі до козаччини й Запорізької Січі, а ще далі – до всіх суспільних рухів, є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення і втілення цей ідеал знайшов у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.). Хоча вона і не була втілена в життя, проте стала документом, який вперше в історії України на юридичному ґрунті фіксував постанови, які кладуться в основу державно-політичного устрою. Перше місце у Конституції 1710 р. посідала проблема взаємин міх гетьманом і народом. У ній знайшла своє втілення українська державна ідея, бо фактично йшлося про продовження традицій Запорізької Січі.

П.Орлик написав також дуже важливу працю “Вивід прав України”, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами того часу, де він писав, що російські царі та їх генерали неправдою і хитрощами захопили фактичну владу в Україні і почали командувати, мов господарі. П.Орлик з усього цього робить висновок, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України, а тому ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, дуже легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави . Актуально звучить ця думка і сьогодні.

2. Державна українська ідея в творах і діяльності М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, С.Подолинського та І.Франко

Одним з перших українських державотворчих ідеологів дореволюційної доби був Микола Костомаров (1817-1885). Він уперше застосував при дослідженні процесів державного життя нашого народу наукові методи аналізу та наукові концепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці. Крім того, він був не тільки вченим, але й політиком – практиком, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства.

Думки М.Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов‘ян об‘єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах.

Для досягнення своєї стратегічної мети – побудови незалежної української держави вони ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи і рівності; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб; 3) розвиток української мови та культури; 4) проповідь ідей повної соціальної рівності та ін.

Дослідженням суспільно-політичної історії України займались також такі видатні вчені і громадські діячі, як В.Антонович та М.Драгоманов.

Політичний світогляд В.Антоновича сформувався під впливом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів з яких перейнявся ідеями демократії, вірою в можливість вічного поліпшення життя; ідей Кирило-мефодіївців. Ідею служіння українському народові вчений проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму. У своїх історичних дослідженнях того часу він засуджував з позицій демократії і народоправства “польську добу” української історії з її пануванням шляхетського стану і експлуатацією “недержавних” народностей, у тому числі й українців. Проте, на відміну від М.Костомарова, Антонович взагалі негативно оцінював державність як елемент життя суспільства.

Невід‘ємною практикою українського народу він вважав його вроджену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності для державності апофеоз вільної творчої суспільності. Радикалізм народницької методології В.Антоновича його учень М.Грушевський пояснював трьома історичними впливами на творчість вченого: 1) традиційною українською опозицією чужому державному життю; 2) вродженою традиційною польсько-шляхетською підозрілістю і ворожістю до всякого зміцнення державної влади; 3) опозицією державній владі, в якій “виховував” всі свободолюбні елементи російський царський режим.

В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М.Костомаров і В.Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ – на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.

Особливе місце у становленні й розвитку української суспільно-політичної думки як науки посідав видатний вчений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який, мабуть, був єдиним противником народницької школи в українській політичній та історичній науці другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Велике значення для розвитку української політичної науки мали методологічні нариси й розробки Драгоманова, перш за все його критика української народницької школи, що домінувала в українській історичній науці до першої світової війни. В багатьох своїх політичних та історичних працях, листах і рецензіях він піддав різкій критиці методологічні принципи народницької школи в українській науці. Основу його суспільно-політичних та державних поглядів становила автономно-федералістична концепція. На основі якої, на його думку, можуть бути розв’язані соціально-економічні, державно-політичні та національні питання.

В 70-80-х роках ХІХ ст. формувалися погляди С.Подолинського політичним ідеалом якого було суспільство де сам народ управлятиме і керуватиме всіма економічними, політичними та культурними справами.

Проблемами виникнення держави, соціальної революції, зміни всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, національної самостійності України займався 80-90-х роках ХІХ ст. І.Франко.

3. Ідея української державності на початку ХХ ст. М.Грушевський

та його місце в державотворчих процесах

Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. посідав М.Грушевський. “Звичайна схема 1904, руської історії” – Грушевський рішуче поставив питання про необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Зокрема, він вказав на неправомірність поєднання старої історії південних племен, Київської держави, з її власним соціально-політичним ладом, правом і культурою з історією Володимиро-Московського князівства ХIII-ХІVст. таким чином, нібито останнє було її продовженням. На думку вченого, Київська культура була породженням однієї народності – україно-руської, Володимиро-Московська – іншої, у великоруської. Вже тут Грушевський виходить з окремішності і невід‘ємних прав кожного народу на свою історію, протиставляючи загальній схемі ідею необхідності більш глибокого дослідження історії кожної з народностей як окремої етнічної спільності. Вороже зустріли представники офіційної російської історичної науки ці його думки.

Народницька ідеологія Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і, перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку, відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними – характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії. Грушевський зазначає, що українська мова така ж стародавня, як і великоруська.

Грушевський неодноразово звертав увагу на різницю, що існує між етнічним та культурним типами українця, росіянина й білоруса, вважав, що великоруська народність у давні часи формувалася переважно на фінському ґрунті, білоруська – в близьких стосунках з литовською групою, українська – у сусідстві з тюрками. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв‘язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.

Особливу увагу Грушевський приділяє тим відмінностям, котрі різко відрізняють російський народ від українського, говорять про глибоку антитезу цих двох близьких по крові, але різних духом народів. Аргументуючи свою думку, він звертається до аналізу поглядів російських слов‘янофілів, які протиставляли західноєвропейським принципам права, договору, конституції великоруську патріархальність, проявляли байдужість до питань практичного будівництва життя і, навпаки, підвищений інтерес “народу-богоносця” до проблем моралі. Віддаючи належне позитивним рисам російського народу – вміння згуртуватись у доленосні моменти історії, патріотизм, постійне відтворення в його середовищі геніїв, учений разом з тим розкриває й негативні риси, притаманні російському народові, а саме: відсутність волі до організованого суспільного й політичного життя, схильність до анархізму і навіть до соціального та культурного руйнування, легковажне ставлення до культурних та суспільних цінностей. Жовтнева революція 1917 року в Росії уявляється Грушевським “хаотичною і страшною”, російський більшовизм він вважає спадкоємцем московського централізму, що руйнує історичні, економічні та інші зв‘язки українського народу з народом великоруським.

Народницька ідея (концепція) українських вчених лягла в основу їхньої політичної програми. Стержнем цієї програми стала ідея федералізму. Грушевський говорив про це до революції, і в 17-18 р., і навіть у 1920 р. Одначе коли Україна стала самостійною він закликав згуртувати, навколо цієї мети, всі свідомі і віддані інтересам України політичні сили, відкинувши всі партійні і групові інтереси і вигоди. Все підпорядкувати вимогам моменту. Помилки які будуть зроблені на цьому шляху можуть бути прощені, але нащадки не простять і не пробачать того, що керівництво незалежної України не відчуло вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цього моменту.

Так думав перший президент УНР М.Грушевський розуміючи, що український народ протягом багатьох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави, вільно чи не вільно віддавав свої сили, здібності, матеріальні засоби на службу імперії. Водночас він висловлює думку і про те, що в цих тяжких історичних умовах “добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення, – собачої вірності до Московщини, холопства, служіння не за страх, а за совість державним інтересам Росії”, “національними”, в широкому значенні цього слова, залишалися тільки народні маси. Перебуваючи вже в еміграції Грушевський (1920 р.) висловлював упевненість, що наш народ збереже своє національне та політичне існування і посяде чільне місце в політичному і економічному житті Європи.

Список використаної літератури:

1. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.

2. Гаєвський Б. Філософія політики. -К., 1993.

3. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 1996.

4. Головаха Е.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства. - К., 1998.

5. 13- К., 1993.

6. Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю, Римаренка. - К., 1997.