Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Ставлення української шляхти до імперської інтеграції

Ставлячи під сумнів законність українських рангів, імперський уряд тим самим не давав українській шляхті забути своє автономне минуле. Тривала боротьба примусила шляхту зважити свою роль в імперській системі та придивитися до цінностей скасованих інституцій. В цій боротьбі проявилися два підходи української шляхти, які я б назвав асиміляторським і традиціоналістським. Це були не системні політичні ідеології, а протилежні погляди на цінності і спадщину Гетьманщини. Асимілятори дійшли висновку, що дотримання автономістських традицій вже не було актуальним, оскільки майбутнє Гетьманщини неминуче пов’язувалося з долею імперії в цілому. Вони почали дивитися на імперію як на свою країну, якій допомагали розвиватися так багато «малоросів», починаючи від Феофана Прокоповича. Асимілятори пишалися тим, що були частиною імперії, яка знищила найзапеклшшх ворогів Гетьманщини (Польщу, Кримське ханство й Османську імперію), відкрила їм доступ до імператорського двору та до можливостей зробити кар’єру. Серед виразників цих поглядів були найвизначніші імена Гетьманщини та імперії: Олександр Безбородько, Петро Завадовський, граф Іван Гудович, Дмитро Трощинський, граф (пізніше князь) Віктор Кочубей, Григорій Милорадович і безліч менш визначних осіб 1.

Позицію асиміляторів добре ілюструє князь Безбородько. Він розпочав свою кар’єру в Гетьманщині й виріс до чину київського полковника; пізніше став помічником генерал-губернатора Рум’янцева та брав участь у російсько-турецькій війні. 1774 р. Безбородько став секретарем Катерини II, і від того часу його кар’єра продовжувалася у Санкт-Петербурзі 2. Блискучі здібності Безбородька та його бажання служити імперській справі незабаром здобули визнання. Ще в Гетьманщині Безбородько намагався протягнути урядовий «наказ» через збори чернігівської шляхти, викликавши цим, як писав Рум’янцев, незадоволення своїх співвітчизників 3. Рекомендуючи Безбородька Катерині на чергове підвищення, Рум’янцев підкреслював, що той «сантименты не здЂшние имЂющаго» 4.

Погляди Безбородька на імперію та Гетьманщину найяскравіше проявляються в його листуванні з батьком, матір’ю, родичами та родиною Кочубеїв 1. У своїх листах Безбородько підкреслює важливість вступу української молоді до кадетських училищ, а дівчат — до школи благородних дівиць; дає поради, як просуватися по службі, й описує, яка це честь — отримати імперський ранг або нагороду. Безбородько був серед тих, хто перший хапав або купував маєтки і часто натякав українським колегам, що імперська служба також може принести достаток. Загалом у листах Безбородько виступає палким прихильником імперської системи, пишається своєю високою посадою і висловлює бажання, щоб співвітчизники наслідували його приклад.

Але це не означає, що у Безбородька взагалі були відсутні почуття до Гетьманщини. Навпаки, він любив свою рідну землю і особливо заохочував вивчення її історії. Завдяки його покровительству В.Рубан зумів опублікувати «Короткий літопис Малоросії» 1777 р. Безбородько брав безпосередню участь у підготовці, продовживши його та упорядкувавши додатки. Надсилаючи працю своєму батькові, Безбородько писав: «Приношу я дань, справедливо принадлежащую вамъ, яко во многихъ случаяхъ прямую любовь къ тому краю, любезной отчизнЂ нашей, доказавшему, и котораго всегда усердныя простиралися старанія, чтобъ дЂла и обстоятельства, славу и честь предковъ нашихъ знаменяющія, извлечены были изъ забвенія... Малое сіе сочиненіе служить теперь руководствомь къ намЂреваемому нами изданію полной Малороссійской исторіи... Велико и совершенно будеть мое удовольствіе, когда я преуспЂю въ семъ предлежащемъ трудЂ, и особливо когда исполненіе онаго будетъ послЂдуемо многими другими случаями, кои мнЂ предстали бы на изъявленіе моего нелицемЂрнаго къ согражданамъ моимъ усердія» 2.

Цей реверанс, однак, стосувався вже минувшини. Жодного разу Безбородько ке висловив бажання відновити автономні інституції Гетьманщини 3.

Насправді він або перешкоджав, або ж противився проектам організації традиційних козацьких з’єднань, а в своєму коментарі до хроніки Рубана повністю виправдовував скасування гетьманства 1. Для Безбородька Гетьманщина була країною минулого, яке можна плекати та описувати тільки в історичних книжках. Він виказував свою відданість не країні, що вмирала, а її колишнім громадянам. Він співчував своїм співвітчизникам, але замість того, щоб намагатися відновити для них традиційні права та привілеї, прагнув інтегрувати їх в імперське суспільство. Безбородько став головним захисником українців у Санкт-Петербурзі. Незважаючи на свою зайнятість урядовими справами, він, як правило, знаходив час зустрітися зі своїми земляками й полагодити їхні справи 2. Він вважав це своїм обов’язком перед рідною землею та співвітчизниками. 1779 р., перед остаточним скасуванням автономії, Безбородько гордовито повідомляв своєму батькові, що спромігся отримати російські ранги майже для 20 українських урядовців 3.

Безумовно, Безбородько бачив Гетьманщину частиною більшої країни — Російської імперії, хоча першу вважав своєю рідною землею. Крізь його праці проходить прихована думка про те, що українці — це всього-на-всього підгрупа загальноросійської нації, а імперська інтеграція — це просто частина процесу возз’єднання 4, переваги якого були значно більшими, ніж просто імперські посади, титули, земля та багатство, бо — як частина імперії — Гетьманщина зможе подолати своїх традиційних ворогів. Твердість і завзятість антипольських, антитатарських й антитурецьких поглядів Безбородька були відголоском його українського походження. У своєму меморандумі 1776 р. й історичному трактаті про татарську проблему він перелічив усі наїзди, вболіваючи за незчисленні лиха, заподіяні «Росії, зокрема Малоросії», і радив діяти, як Іван IV в Казані й Астрахані,— завойовувати та включати татарські землі в імперію 5. Так само він твердив, що Польща впродовж сторіч переслідувала православне «російське» населення Правобережної України та Білорусії 6.

З розгромом Криму та поділом Польщі остаточно були знищені двоє найдавніших ворогів козацької України. Для Безбородька та його послідовників це було ще одне обгрунтування необхідності тісного співробітництва з Росією й імперської інтеграції. Безбородько — поряд з багатьма іншими українськими шляхтичами — був спроможний, з одного боку, любити минуле Гетьманщини й ототожнювати себе з українцями, і, з іншого,— прагнути асиміляції в імперському, переважно російському суспільстві.

Найяскравіший вираз позиції асиміляторів знаходимо у памфлеті, написаному 1802 або 1803 рр. під заголовком «Замечания до Малой России принадлежащие». Про його автора мало що відомо, але з тексту можна здогадатися, що це був український шляхтич, напевно, з Чернігівської губернії, який, очевидно, більшу частину свого життя провів на російській службі 1.

Його докладний опис статусу Малоросії у 1802 р. часто переплітався з російськими порівняннями, включав гостру критику відновлення Генерального суду (1797), найбільш ексцентричних українських претензій на дворянство та зверхнього ставлення до росіян. Він не розумів прагнення української шляхти зберегти застарілі інституції, які походили ще з польських часів: «...но такіе неблагомыслящіе и Козацкимъ Запорожскимъ духомъ напоенные люде, не знаютъ, или отъ невЂжества, или закоснЂлости въ понятіяхъ не хотятъ знать ни общей, ни собственной своей пользы, а единственно только толкують, что мы не хочемъ быть Москалями. Весьма удивительно, что въ числЂ таковыхъ упрямцовъ есть и такіе, которые оть Москалей воспитаніе, благонравіе, просвЂщеніе, достатокъ и почести получили, и, бывъ за все сіе неблагодарными, силятся Польской порядокъ и Польскіе Суды удерживать, которые за 200 лЂтъ для Республики здЂланы и которые намь несвойственны и вредны. Можно ли желать того народа права и его порядковъ, который оть слабости своихъ законовъ, оть Государственнаго неустройства и оть своеволія, составляя 16 миліоновъ обывателей, потерялъ свое Царство? Кто такого правления желаетъ, тоть измЂняеть своєму Государю и самому себЂ и, кажется, что Мазепинымъ духомъ пахнетъ» (с. 3).

На думку автора, чіпляння української шляхти за польські інституції є ще більш вражаючим у світлі негідного трактування малоросів поляками. Якщо росіяни визнали козаків й українську знать, то «Поляки о всЂхъ Малороссійскихъ чиновникахъ и о Малороссійскомъ шляхетст†говаривали, что они, де, всЂ наши холопы» (с. 21).

Автор недвозначно ототожнював українців з росіянами й вірив у те, що українцями повинні керувати загальноросійські адміністрація та закони. Він писав: «Мы не Поляки, а Рускіе люди, и должны общему цЂлаго государства порядку тЂмъ болыне слЂдовать, что мы въ немъ явную нашу пользу и выгоду ошущаемъ» (с. 12). Він різко засудив виступ одного з традиціоналістів, який бажав відновити деякі аспекти української автономії: «Сей мнимый патріотъ, говоря, по примЂру Французовъ, рЂчъ, требовалъ, чтобы Малую Россію и ея бывшее войско такъ возстановить, какь они при Гетманахъ были, и чтобы всю Новороссійскую губернію уничтожить, и тЂ земли, на которыхъ она нынЂ существуетъ, кь Малой Россіи присоединить. Видно, онъ по примЂру Мазепы, УдЂльное Малороссійское Царство имЂть хотЂлъ, за что, и то изъ милости, въ Максаковскій монастырь сажають» (с. 31).

Отже, асимілятори охоче інтегрувалися в імперське суспільство. Дехто, як князь О.Безбородько, мав правдиву прив’язаність до минулого й традицій Гетьманщини та своїх співвітчизників. Інші — наприклад, князь Віктор Кочубей, навіть зневажали своє етнічне походження. Кочубей, як голова Державної ради у 1830-х рр., блокував усі зусилля відновити козацькі військові формування. Він так пояснював свій опір українському генерал-губернатору князю Н.Г.Рєпніну: «Хотя я по рожденію и хохолъ, но я болЂе русскій, чЂмъ кто другой и по моимъ принципамъ, и по моему состоянію, и по моимъ привычкамъ. Мое званіе и занимаемый мною постъ ставятъ меня выше всяких мелкихъ соображеній; я смотрю на дЂла Вашихъ губерній съ точки зрЂнія общихъ интересовъ нашей страны. Микроскопическіе виды не мое дЂло» 1. Хоча всі асимілятори рішуче підтримували нову імперську адміністрацію і не були зацікавлені у збереженні або відновленні будь-якого аспекту української автономії, вони не могли так просто трансформуватися в російських урядовців. Коли українські аристократи приїздили в імперську столицю, то привозили з собою український спосіб мислення. На думку Девіда Сондерса, пошуки українцями свого місця в імперії дозволили їм першими поставити питання про національну ідентичність росіян. Намагаючись поширити рамки цієї ідентичності, українці ввели росіян у ширший слов’янський світ і, певною мірою, підготували грунт для слов’янофільства. Отже, з точки зору Сондерса, ряд українських асиміляторів мав важливий вплив на розвиток російської політичної думки і, в кінцевому результаті, на розвиток російського націоналізму 2.

Проте лише частина української шляхти порвала з традиціями Гетьманщини й охоче асимілювалася в російському імперському нобілітеті. Багато інших, хоча й усвідомили себе частиною імперії, все ж таки прагнули, щоб імперський лад в Україні відображав місцеві правові й адміністративні норми. Це були традиціоналісти. Вони не були зорганізовані в якийсь рух і, таким чином, відбивали різні погляди та переслідували різнорідні цілі. Об’єднувала їх лише прив’язаність до минулого і — одночасно — явна або прихована критика сучасного, яка коливалася від невловимого почуття незадоволення до бурхливого опору імперському ладові.

Найсильніший опір чинила група, яка з метою вирішення проблем Гетьманщини хотіла звернутися по допомогу до іноземних держав. 24 квітня 1791 р. (н.с.) у Берліні відбулися секретні переговори між Василем Капністом, відомим літератором Російської імперії, та главою прусського кабінету міністрів графом Евальдом Фрідріхом Герцбергом. Останній доносив королю Пруссії Фрідріху Вільгельму II, що, як твердив Капніст, його послали співвітчизники, щоб вияснити, чи можуть українці у випадку російсько-прусської війни розраховувати на прусський протекторат, якби вони спробували скинути імперське ярмо 1. Відповідь короля була негативною, і він схвалив ввічливу відмову Герцберга. І хоча сторони домовилися підтримувати контакти, для всіх було очевидним, що місія Капніста не вдалася 2.

Твердження Еджертона грунтується на тому, що Микола був єдиним іншим Капністом, який, як і Василь, мав згаданий у меморандумі Герцберга ранг (придворний радник), і що 1812 р. він нібито твердив, що вітатиме Наполеона. Цей аргумент можна заперечити тим, що Микола не мав посад у державних факторіях — принаймні про це немає жодних свідчень. І, знову ж таки, якщо симпатії до Наполеона, висловлені 1812 р., можна сяк-так сприймати як нелояльний вчинок, він не має жодного відношення до козацьких прав. До того ж методологія Еджертона є досить сумнівною: він ставить перед собою мету захистити російського поета Василя Капніста від «обвинувачень у державній зраді», а потім спростовує тих істориків, які наполягали на тому, що Василь Капніст відвідав Пруссію за дорученням українських націоналістів або заради німецьких інтриг проти Росії. У своєму запалі Еджертон навіть натякає на те, що стаття Георга Заке була частиною антиросійської кампанії нацистів. У своїй наступній статті (див.: Slavic Review.— 1973.— Vol. 32.— P. 218 ff.) Еджертон вибачився за ці свої припущення. Німецький історик повідомив його, що Заке, якому було дуже далеко до оплачуваного нацистами писаки, насправді помер у нацистському концтаборі. Звичайно, все це ніяк не стосується того, чи Василь Капніст насправді їздив у Пруссію 1791 р. Спростування гіпотези Еджертона подає Олександр Оглоблин: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. Історіографія і методологія питання // Український історик.— 1974.— № 3.— С. 85 — 103. У статті Оглоблин вказує на серйозні недоліки методології Еджертона. Остаточно вирішив питаній Ярослав Дашкевич, який на підставі архівних матеріалів доказав, що Василь Капніст виконав місію до Берліна. Див.: Дашкевич Я.Р. Берлін, квітень 1791 р.: Місія В.В.Капніста, її передісторія та історія // Український археографічний щорічник.— 1992.— Т. 4. — Вип. L- C. 220-259.

Звернення Капніста до Пруссії та ряд ознак заколотницької діяльності були поодинокими випадками, адже переважна більшість традиціоналістів висловлювали абсолютно лояльні погляди і лише бажали зберегти окремі залишки адміністрації Гетьманщини або відновити її інституції законним шляхом. Впродовж останніх років правління Катерини традиціоналісти покладали надії на її сина, великого князя Павла, опозиція якого політиці Катерини була добре відомою. Справді, після сходження на трон Павло поновив деякі з колишніх прерогатив Гетьманщини.

Однією з цілей традиціоналістів було збереження — наскільки це виявилося можливим — національної судочинної системи. Коли на престол зійшов Олександр І, у Чернігові зібралася українська шляхта і, разом з подякою за підтвердження Грамоти дворянству 1785 р., подала петицію про збереження місцевої системи судочинства 1. Очевидно, Олександр не був до цього схильний, оскільки поділив Малоросійську губернію на дві частини і частково перебудував її судову систему 2.

Проте місцеві зводи законів (своєрідна мішанина Литовського статуту, звичаєвого права та елементів магдебурзького права для міст) не лише збереглися, але й були знову кодифіковані (1807) 1. Правда, у 1840-х роках ці кодекси законів відмінили, хоча імперський звід мав враховувати певні місцеві особливості 2.

Іншою метою традиціоналістів, якої вони час від часу досягали, була реставрація одного з найважливіших елементів козацької України — козацького війська. Перший проект поновлення козацьких військових формувань представив 1788 р. провідний виразник традиціоналізму Василь Капніст 3. Як київський предводитель дворянства і палкий малоросійський патріот він, брав активну участь в українському політичному житті і здобув собі репутацію захисника українців від утисків імперської адміністрації 4. Капніст розумів, що для такого проекту це був якраз належний час: імперія воювала на два фронти з Туреччиною та Швецією й гостро потребувала додаткових військ. Минуло всього 6 років після скасування традиційних козацьких полків, і Капніст вважав, що існує можливість швидко організувати досить велику військову силу. Взявши ініціативу в свої руки, він виробив поміркований проект і, скориставшись своїми зв’язками при дворі, подав його безпосередньо Катерині. Проект закликав до сформування окремого козацького війська під командуванням козацької старшини, яку б обирали на найнижчому рівні. Катерина віддала проект О.А.Безбородькові, який схвалив його з деякими застереженнями. Безбородько хотів переконатися, що нові загони не нагадуватимуть «структуру колишньої Гетьманщини» 5. Після того проект передали князю Потьомкіну, командуючому всіма козацькими та нерегулярними військовими силами.

Тим часом Катерина схвалила політику кількісного збільшення військ, куди прийняли навіть втікачів з Польщі, яких у майбутньому можна було б з вигодою використати для налагодження відносин з православним населенням поза межами імперії 6.

У цей сприятливий для українських автономістів момент Потьомкін сформував з колишніх запорозьких козаків два козацькі корпуси і прийняв титул «великого гетьмана Катеринослава і чорноморських козаків» 1. Загони перебували під постійним наглядом уряду і були розташовані на досить віддалених територіях. Вони не мали ні традиційних прав і привілеїв козаків Гетьманщини, ні прав і привілеїв козаків Запорожжя. Проект Капніста, проте, ніколи не був втілений у життя, оскільки потьомкінська губернія стала центром набору козаків до війська, а центральна влада побоювалася в будь-який спосіб поновлювати традиційні козацькі формування.

Імперська політика щодо козаків здійснювалася з міркувань тогочасної вигоди. Як тільки імперія потребувала нерегулярні війська, уряд охоче розглядав можливість відновлення традиційних козацьких загонів, у протилежному випадку — з’являвся страх, що це може привести до дальших поступок. Не погоджуючись з проектом 1794 р. про організацію козаків у новонабутій Правобережній Україні, князь Безбородько, без сумніву, добрий знавець Гетьманщини, так підсумував імперську позицію: «Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство, то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея оть Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо оть нашихъ операцій... Теперь мы не въ такомъ крайнеммъ положеній. Украина, Подолія и Волынь (правий берег.— З.К.) наши. СлЂдовательно, было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Туть сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его губернія (потьомкінська, тобто Південна Україна.— З.К.) Оть чего и вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы, и словомъ терять то, чЂмъ смирно и тихо на вЂки бы владЂли» 2.

Подібне повторювалося неодноразово. Коли імперію потрясали війна або революція (1812 і 1830 рр.), українські шляхтичі висували різні козацькі проекти. Прагнучи збільшити військовий потенціал імперії, уряд приймав ці проекти, але, підозріло ставлячись до будь-яких спеціальних прерогатив, відмовлявся від поступок, як тільки минала загроза 3.

Якщо окремі традиціоналісти відкрито намагалися повернути один з найважливіших елементів козацької України — козацьке військо, то решта, переважно, залишалася пасивною. Тільки у приватних розмовах вони насмілювалися критикувати імперську асиміляцію та вболівали за втратою автономних привілеїв. Політичну орієнтацію та настрої цієї частини традиціоналістів найкраще відбивають декілька, здебільшого анонімних, політичних трактатів, що потайки поширювалися серед українських шляхтичів. Один з них — історія Гетьманщини — був написаний Архипом Худборою, за словами декабриста А.Ф. фон дер Бріггена, «очень вольно и против нашего правительства», і до нашого часу не дійшов 1. Дві інші праці, однак, стали широко відомими наприкінці XVIII ст. і залишалися популярними впродовж першої половини XIX ст. Виконані у формі апокрифічних промов українських гетьманів, вони пізніше були перероблені та включені до найфундаментальнішого автономістського трактату — «Истории Русов».

Перша промова приписується наказному гетьману Павлові Полуботку, якого після смерті гетьмана Скоропадського призначив Петро І. Полуботок та його оточення вимагали відновлення повної автономії. Петро заарештував його, й останній помер у Санкт-Петербурзькій в’язниці. В апокрифічному оповіданні наводяться останні слова Полуботка до Петра: «Повергать народы въ рабство и владЂть рабами и невольниками есть дЂло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который должень славиться и действительно быть верховнымъ отцемъ народовъ. Я знаю, что насъ ждуть оковы и мрачныя темницы, гдЂ уморять насъ гладомъ и притЂсненіемъ, по обычаю Московскому, но, пока еще живъ, говорю тебЂ истину, о Государь! что воздаси Ты непремЂнно отчетъ предъ Царемъ всЂхъ Царей, Всемогущимь Богомъ, а погибель нашу у всего народа» 2.

На відміну від промови Полуботка, яка гостро наголошувала на поняттях справедливості, інший апокрифічний твір, слово гетьмана Мазепи, зосереджувався здебільшого на питаннях історії й права. Гетьманщина трактувалася як незалежна держава, а московити звинувачувалися в тому, що узурпували назву Русь. У своїй промові Мазепа пояснює договір зі Швецією як прояв здійснення права Гетьманщини на закордонні зносини, як продовження політики гетьмана Богдана Хмельницького й як необхідний захід для збереження «при всЂхъ прежнихъ лравахъ и преимуществахъ, вольную націю значущихъ» (c. 204).

Мало що відомо про авторів і середовище, з якого походили ці праці. Очевидно, вони поширювалися серед невеликої групи шляхтичів, найімовірніше — новгород-сіверських. Українська версія промови Мазепи існувала ще до російської версії початку XIX ст., яку знаходимо в «Истории Русов». Існують також три версії промови Полуботка 1. Це навело Оглоблина на думку, що українські автономісти, які перебували в Санкт-Петербурзі, передали матеріали Шереру з тим, щоб доля Гетьманщини стала відомою за межами Російської імперії. Хоча прямих доказів на підтримку цього твердження не існує, Оглоблин довів, що Шерер при написанні своїх «Annales», а також шеститомної праці «Anecdotes partilieres aux differans peuples de cet empire» (1792), користувався копіями українських творів, включно з особливо патріотичними трактатами про Гетьманщину 2.

Обидві промови були включені у найбільш фундаментальний, найважливіший останній політичний трактат про козацьку Україну — «Историю Русов». Ця праця початку XIX ст. подає довгу, ретельно опрацьовану й великою мірою легендарну історію від київських часів до російсько-турецької війни 1769 р. Хоча історія України визнається спеціальним розділом історії великої «загальноросійської» держави, твір водночас наголошує на українській окремішності і є останнім зразком полемічної апології Гетьманщини та козацьких прав і привілеїв. Героїчна боротьба проти поляків і московитів за збереження козацьких свобод подається тут у романтичному дусі. «История Русов» — твір різко антипольський, а часом антиросійський.

«История Русов» відрізняється від попередніх українських політичних праць тим, що поєднує традиційні мотиви — гордість за Гетьманщину і наголошення прав і привілеїв станів.— з новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями. Твір побудований на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості 3, чого прагнуть усі позитивні герої, тоді як негативні постаті ці принципи порушують.

Анонімний автор «Истории Русов» вірить, що «всЂ народЂ, живущіе во вселенной, всегда защищали, и будуть защищать вЂчно, бытіе свое, свободу и собственность» (с. 62). Автор виступає проти тиранії будь-якого гатунку і ставить монарха нарівні з законом, бо «законы, управляющіе всЂм вообще человЂчеством и охраняющіе его отъ золъ, есть точное зерцало Царямъ и Владыкамъ на ихъ должность и поведеніе, и они первые блюстители и хранители имь быть должны» (с. 229).

Хід думок автора цілком зрозумілий. Гетьманщина і українська шляхта користуються як гарантованими царями правами та привілеями, так і певними недоторканними правами. Обов’язок царя — визнавати та зберігати ці права, а українці зобов’язані їх захищати. Шанування невід’ємних і гарантованих прав породжує гармонію та добрий лад, а нехтування ними — тиранію. Автор попереджає, що українці завжди противилися тиранії і що вони «есть народъ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность до послЂдняго человЂка и характеръ сей въ немъ врожденный и неудобенъ къ насилованію» (с. 87).

Авторство «Истории Русов» так і не було встановлено. Книга з’явилася під ім’ям архиєпископа Георгія Кониського, але раціоналізм цієї праці, її антиклерикальність і відмінний від відомих писань Кониського стиль примусили вчених рішуче заперечити авторство останнього. Оглоблин показав, що «История Русов» була написана після смерті Кониського (1795), десь між 1801 — 1804 рр. 1 Без сумніву, ім’я Кониського було використано для того, щоб надати книзі видимість схвалення її церквою та напустити туману, який приховав би справжнього автора та середовище, з якого вийшла книга. Впродовж більш як 100 років намагалися ідентифікувати автора, але численні гіпотези й суперечки навколо них виявилися безплідними 2. Завдяки праці Оглоблина, однак, досягнуто певних результатів. Існують вагомі підстави вважати, що автор походив з Новгород-Сіверська 3 і, напевне,— як це не дивно — був на службі у князя Безбородька у Санкт-Петербурзі 4.

«История Русов» була надзвичайно популярною серед шляхти колишньої Гетьманщини. У 1820-х рр. вона переходила з рук в руки у формі рукопису 1. Про популярність цієї праці свідчить німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який 1841 р. подорожував через «Малоросію». Він відзначав, що «История Русов» була написана у настільки різко антиросійському й опозиційному дусі, що ніколи не могла бути опублікованою. Незважаючи на це, існували цілі повіти, де її можна було знайти чи не в кожному маєтку 2.

1846 р. «История Русов», врешті-решт, пройшла цензуру і була опублікована. Таким чином, вона стала доступною не тільки для лівобережної шляхти, але й для представників українського національного руху XIX ст.

Хоча анонімні політичні твори нерідко були різкими за тоном й іноді нападали на царя та імперську адміністрацію, вони ніколи не ставили під сумнів царські претензії на суверенітет над Гетьманщиною. Анонімні автори вказували — часом з великим жалем — на те, що цар не спромігся зберегти привілеї, навічно гарантовані Гетьманщині. Малося на увазі, що цар мусить виправити несправедливість через відновлення цих прав. Отже, політична література, писана анонімно і, думається, без остраху перед утисками, прийшла до того самого висновку, що й поборники Литовського статуту або відновлення козацьких формувань. Практично для всіх традиціоналістів єдиним прийнятим шляхом було продовження лояльної служби цареві з надією на те, що він збереже останні залишки автономії або навіть відновить їхні традиційні права.

Загалом традиціоналісти не схвалювали тотальної імперської асиміляції і бажали зберегти різні аспекти свого традиційного життя й інституцій. Дехто ставив перед собою першочерговим завданням відродження козацьких загонів, інші бажали лише збереження Литовського статуту, а ще інші — писали й поширювали патріотичну літературу. Опір традиціоналістів походив від їхньої історичної пам’яті про Гетьманщину і втрачені привілеї. Вони порівнювали своє сіре буття із здебільшого ідеалізованим вільним і славним минулим. Хоча росіяни й іноземні мандрівники з розумінням ставилися до цього незадоволення, вони також перебільшували його. Генерал Олександр Михайловський-Данилевський так писав про свої відвідини України 1824 р.: «Я не находить въ Малороссіи ни одного человЂка, съ которымъ мнЂ удавалось говорить, выгодно къ Россіи расположеннымъ; во всЂхъ господствовалъ явный духъ оппозиціи. У нихъ есть пословица: „он всЂмъ хорошъ, да москаль", то-есть русскій и слЂдственно есть злой или опасный человЂкъ. Такая ненависть происходила отъ нарушенія правъ Малороссіи, отъ упадка кредита в промышленности, отъ возвышенія налоговъ, которые в Малороссіи произвели повсемЂстную бЂдность, и отъ дурнаго устройства судебныхъ мЂстъ, гдЂ совЂсть была продажная» 1.

Під час своєї подорожі через Гетьманщину і Слобідську Україну 1841 р. Йоганн Георг Коль писав у тому ж дусі: «Неприязнь народу Малоросії до народу Великороси настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом сімнадцятого століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія. Малоросіянин — ще й по сьогодні — більше симпатизує полякові, ніж московитові.

Перед підкоренням усі малоросіяни були вільними людьми і ніколи, як вони твердять, не знали панщини. Саме росіяни, говорять вони, уярмили половину народу. Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово «Малоросія» від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах. До цього року був генерал-губернатор Малоросії, але його урядові поклали край, а колишній напис на урядовому будинку у Полтаві стерли. Це сильно образило знать цієї землі, й чужоземець завжди може почути їхні нарікання на це...

Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях...

Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями, а числом їх більше 10 000 000. Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи» 2.

Традиціоналісти, однак, не плекали ілюзій щодо майбутньої окремої держави, як гадав Коль. Оскільки вони були неспроможні реставрувати інституції Гетьманщини, то намагалися принаймні зберегти про них пам’ять. Як наслідок, від часу скасування Гетьманщини до 1840-х рр. українські шляхтичі уклали й опублікували топографічні описи, місцеві історії, родинні архіви та цілу низку узагальнюючих праць 1. Але цей спалах історичної свідомості відображав не нову форму малоросійського патріотизму, а переконаність в остаточному занепаді «Малоросії». Українські шляхтичі відчували себе епігонами, останнім уламком суспільства та країни, що незабаром щезнуть. Це ставлення відобразив один з істориків Гетьманщини — Олекса Мартос, який під час відвідин могили Мазепи у Молдавії 1811 р. занотував у своєму щоденнику: «Мазепа умеръ въ отдаленности отъ отечества своего, коего онъ защищаль независимость; онъ былъ другь свободы и знаніе стоитъ уваженіе потомства. ПослЂ его удаленія изъ Малоросіи, жители ея потеряли свои права, столь священныи, которыя Мазепа долго защищалъ съ свойственною каждому патріоту любовью и горячностью. Его не стало, а имя Малороссія и ся храбрыхъ казаковъ изгладилось изъ списка народовъ, хотя не великихъ числомъ, но извЂстныхъ своимъ существованіемъ и конституціей. Теперь богатыя Малоросія составляеть на ряду съ протчими д†или три губерній; но это общій удЂлъ государствъ и республикъ: стоить только заглянуть въ политическую исторію націй» 2.

Для традиціоналістів про Гетьманщину залишилися лише спогади. Ностальгія за минулим без жодних надій на майбутнє панувала серед них аж до кінця 1840-х рр.

Традиціоналістські тенденції загальмували, але не змогли зупинити поступову асиміляцію й інтеграцію української шляхти з імперським російським дворянством. Попри живучість певних національних традицій, врешті-решт фактори, сприятливі інтеграції, виявилися набагато сильнішими. Насамперед дався взнаки специфічний характер української шляхти. Хоча її внутрішня організація, конституційна будова і політичні погляди були чітко окресленими, це не було освячено століттями традицій, і, таким чином, їй бракувало легітимності польського або угорського дворянства. По-друге, традиції, що колись міцно встановилися, пізніше послаблювалися через прийняття російських норм, через відхід від них асиміляторів і через наплив нових членів під час переходу у дворянство. Незважаючи на усунення великої кількості цих шахраїв, лави дворянства неймовірно роздулися за рахунок осіб, які мали слабке поняття або й взагалі не цікавилися старими політичними ідеалами української шляхти.

Ще одним фактором, що різко прискорив інтеграцію української шляхти в імперське суспільство, була культурна й мовна подібність між українцями та росіянами. Самосвідомість німецько-балтійських баронів або польської шляхти, подібно до самосвідомості української шляхти, грунтувалася на історичних «правах і привілеях». Але першу також живила суттєва різниця між балтами або поляками та росіянами у мові, релігії та культурі. Якщо сучасники й усвідомлювали таку різницю між українцями та росіянами, то не вважали її великою. Українська шляхта могла й таки з готовністю адаптувалася до новостворюваної російської імперської культури. Врешті-решт, важливим елементом колективного міфу української шляхти була традиція лояльної служби цареві. За винятком місії Капніста та незначних натяків на заколоти, навіть анонімна опозиційна література висловлювала надії на те, що справедливий цар відновить втрачені «права і привілеї». Оскільки українська шляхта не могла уявити жодної альтернативи службі цареві, то навіть найвідвертіші вільнодумці мало що могли зробити, окрім як сприйняти імперську систему.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.