Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Мазепа в німецькій пресі до 1708 р.

Навіть по славній перемозі під Віднем 1683 р., мусулманський світ ще все був пострахом для християнської Европи. Кожна вістка про Туреччину ставала свого роду сенсацією. Війна з Туреччиною була темою дня, їй присвячували дуже багато уваги. Ще більше цікавилась цим Австрія, безпосередній сусід, що так недавно пережив грізну облогу Відня, де насправді вирішувалась доля не тільки "Св. Римської імперії німецького народу", але й всього християнського світу.

Приступлення Московії, у склад якої входила Козацька Гетьманська Держава, до війни з Туреччиною у рямцях "святої Ліґи", мусіло теж звертати увагу Західньої Европи. Перед тим на Заході цікавилися Сходом, зокрема Москвою, дуже мало, спорадично, уважаючи її за "варварську країну". Одначе постать молодого царя Петра І, його поведінка під час подорожі по Західній Европі, викликала зрозуміле зацікавлення. Відтоді починають цікавитися московським царством, його життям, звичаями та обрядами його мешканців. Ще за батька Петра І, Алексея Михайловича, постає т. зв. "німецька слобода", куди з’їжджається з Західньої Европи, особливо з Німеччини, багато всяких авантурників і шукачів щастя. Для багатьох людей на Заході Москва — це своєрідне "Ельдорадо", екзотична країна. "На чолі цієї країни, що тоді, так би сказати, була гостем при столі творення історії, — пише Ричард Прутц, автор історії німецького журналізму, — стояв такий чоловік, що другого не можна було знайти на троні у всій тодішній Европі: комбінація генія та бестії в одній особі, оригінальний, жадібний до науки, колосальний у своїй хтивості, як і в чеснотах, веселої вдачі, людина близька до народу, що працювала як звичайний моряк, любить упиватися і в п’яному стані підносить наймичок до гідности цариць, а вуличників до гідности міністрів". До Москви їхали не тільки авантурники, але також різного роду ремісники і висококваліфіковані фахівці. Очевидно, між ними були й високоосвічені люди, що у своїх листах, кореспонденціях та спогадах описували не тільки Московщину, але й Україну, козаків та самого гетьмана.

Ще більше до спопуляризування прізвища Мазепи на Заході спричинився його тайний союз зі шведським королем (1708) та катастрофа під Полтавою (1709) що стали сенсацією дня для тодішнього світу й давали багатий матеріял дипломатам для їхніх дипломатичних звітів, очевидцям — для їхніх спогадів, а кореспондентам — для їхніх звідомлень до своєї преси.

Без сумніву, Мазепа був незвичайною людиною не тільки в анналах української історії, але звертав на себе увагу багатьох письменників, мистців і дослідників ускладненням та різноманітністю як свого життя так і політичної діяльности. Висока освіта, товариська культура, відвага, вроджена енергія, дипломатичний хист — оце прикмети динамічної особовости Мазепи, що заставила не тільки своїх його слухати й цінити, але теж і противників його шанувати. Зокрема Мазепа, як державний муж, маючи завжди перед очима добро України, умів знайти компроміс і вихід у незвичайно складних умовах, увійшов на історичну арену не як випадкова людина, але як політик європейського маштабу.

Однак мета цієї праці — не точна біографія чи оцінка діяльности гетьмана Мазепи, навіть не повне зібрання усіх тогочасних чужинецьких джерел про нього, але радше віддзеркалення постаті гетьмана й деякі контроверсійні, особливо цікаві моменти з його життя й політичної діяльности в тогочасних дипломатичних актах, звітах і споминах очевидців, та сучасній йому пресі Західньої Европи. Зокрема безсторонні свідчення чужинців того часу для нас цікаві й цінні, тому що вони кидають яскраве світло не лише на постать самого гетьмана, але й на тодішнє культурне, суспільне й політичне життя в Україні.

Тодішня німецька публічна опінія була немало зацікавлена сходом Европи. Турецька небезпека все ще загрожувала не тільки Австрії, але фактично всьому християнському світові. Тож не диво, що після перемоги під Віднем, уже наступного року (1684) цісар Леопольд І організує антитурецьку коаліцію — "Святу Ліґу", в склад якої посередньо входила й Гетьманщина. Слідкуючи за розвитком воєнних подій, європейська преса не могла поминути й козаків і гетьмана, що брали в рамцях тієї коаліції активну участь (обидва Кримські походи, 1687-1689).

Зацікавлення Україною в Німеччині збільшив вибір саксонського курфюрста Августа II на короля Польщі (1697), в склад якої входило Правобережжя, до того ступеня, що навіть перекладено з англійської мови історію Польщі й литовського князівства колишнього придворного англійського лікаря Яна III Собєського, д-ра Бернарда О’Коннора, на німецьку мову. До речі, це була компіляція відомого опису України Бопляна.

Тогочасні німецькі джерела для нас особливо цікаві, тому що відомості про Україну, козаків та Мазепу приходили безпосередньо з України або з Москви від численних німецьких учасників чи очевидців тих подій, що були на службі гетьмана або царя. Напр., комендантом Білої Церкви довгі роки був німецький полковник Раппе, якого 1680 р. заступив полковник Ґребен. Обидва вони постійно дописували до газет у Берліні та Ляйпціґу. На українській службі були ще й інші німецькі старшини, напр., військовий інженер Фрідріх фон Кеніґсек, із Саксонії, що служив у Батурині як осаул артилерії аж до своєї смерти в 1708 р. Багато більше німецьких старшин, учених, дипломатів та інших фахівців служило в Москві, звідки вони дописували до тодішньої німецької преси, що служила подекуди джерелом інформації для преси в інших західньоевропейських країнах. Окрім приватних дописів, чи спогадів, царський уряд доручав їм виготовляти офіційні комунікати переважно німецькою мовою, їх офіційно розсилано до чужинецьких урядів, як і до західньої європейської преси. Слід згадати, що крім таких інформаційних центрів, зокрема Берліну, Відня, Ґданську й Кеніґсберґу, були ще й інші, голляндські міста Амстердам, Гаґа, Ляйден тощо.

Перші згадки про Мазепу зустрічаємо в західньоевропейських джерелах, у зв’язку з його вибором на гетьмана підчас першого Кримського походу (25 липня ст. с., 4 серпня н. с. 1687 р.)

Тримаючись хронологічного порядку, почнемо з німецької преси, що перша писала про розвиток воєнних подій не тільки німецьких військ, але й інших союзників на основі безпосередніх офіційних комунікатів чи звітів власних кореспондентів. Як відомо, у склад експедиції першого Кримського походу входила козацька армія під проводом гетьмана Івана Самойловича. Ця експедиція під загальним командуванням кн. Василя Ґоліцина закінчилася повною невдачею. Ґоліцин, хотячи виправдатися в Москві, вигадав не без сугестії козацької старшини та самого Мазепи, що похід не вдався тому, що Самойлович, який відраджував іти на Крим, порадив татарам запалити в степу траву. Через те не стало досить поживи для коней, які гинули з голоду й таким чином унеможливили дальший похід. За наказом московського уряду Самойловича арештовано (23 липня ст. с.), а два дні пізніше обрано Мазепу на нового гетьмана. Про це пишуть німецькі кореспонденти найчастіше з Москви до своїх газет.

Причини відвороту Ґоліцина, як слушно завважує Оглоблин, були звичайно далеко складніші, ніж це він сам подавав до Москви, чи як писали тогочасні німецькі газети. То татари підпалили в степу траву, до речі, без порозуміння з Самойловичем. Навіть тогочасні німецькі кореспонденти з Москви підкреслювали це у своїх звідомленнях до газет. Напр., безіменний дописувач 8 липня 1687 р. писав із Москви: "...Виглядає мені, що головне командування не може нікого робити відповідальним за невдачу цього походу, тому що кримські татари підпалили траву, а їм у тому допоміг вітер..."

Ця історія "зради" українського гетьмана й підпалу татарами степової трави була дуже вигідною для московського уряду, що намагався виправдати свою невдачу в очах західньоевропейської публічної опінії. її не тільки поширювали, але й сприяли в поширюванні; німецька преса ще довго про все те писала.

У перших вістках німецька преса розписується. більше про причини цього походу, в тодішних дописах мало або й зовсім не згадується Мазепа. Для Заходу він був "гомо новус", тому не диво, що Театрум Европеум, пишучи про вибір нового гетьмана, перекрутив його на "Манзей" Біпьдерзаль на "Мареппа", а Ґазетт де Франс на "Муссапа".

Одначе з розвитком подій на Україні, у зв’язку з несподіваним арештом Самойловича і вибором Мазепи, подекуди навіть сильними заворушеннями козаків проти нового гетьмана, німецькі кореспонденти згадують Мазепу частіше у своїх дописах. 1688 р. вони пишуть, що його становище в Москві ще не дуже певне, у деяких дописах підркеслюють стриманість козацької старшини та неприхильне ставлення запорожців, які хоч прийняли гетьманські подарунки, питають "хто вибрав Мазепу гетьманом".

Однак із бігом часу, пишуть німецькі кореспонденти, умовини в Україні устійнилися, Мазепа завів лад і порядок, а його становище скріпилося, та що хоч другий Кримський похід 1689 р. теж закінчився повною невдачею, німецька преса вже не обвинувачує за це Мазепу, але Ґоліцина, якому закидають, що його підкупили французи і тому він наказав відступити.

Підчас російсько-турецької війни подибуємо в тодішній німецькій пресі тільки короткі вістки про Мазепу, напр., 1695 р. "...Шереметьєв і Мазепа завзято стараються здобути фортеці на обидвох берегах Дніпра". Докладніше про це пише у своєму звіті з 4 січня 1696 р. австрійський посол у Москві, О. Плеєр: "...гетьманські козаки 17 миль від Перекопу здобули там фортецю Мустрін-Кермен (сьогоднішний Таванськ) і ще три інші 18 серпня 1695 штурмом за допомогою козаків".

Про ці події пише також Ґазетте де Франс і чисельна англійська тогочасна преса. З уваги на її специфічний характер, уважаємо за відповідне обговорити зміст відомостей та коментарів про Мазепу в окремих розділах. Закінчивши війну з Туреччиною мирним договором у Константинополі 3 липня 1700 р., цар виповів уже 8 серпня того ж самого року війну Швеції, постійно вимагаючи від Мазепи козацького війська. Від 1700 р, Мазепа був примушений висилати козаків проти шведів або проти прихильників короля Станислава Лещинського, ставленика Карла XII. Уже на самому початку війни гетьман висилає Полтавський, Чернігівський, а згодом і Ніженський полки під командою наказного гетьмана, полковника І. Обидовського. До цієї експедиції були додані ще два сердюцькі полки, одначе вони прибули щойно по битві під Нарвою (20 листопада 1700 р.) і їх повернено до м. Печери (недалеко Пскова), а опісля ці сердюцькі полки й частина Чернігівського полку під командою полковника Я. Лизогуба були послані до Ґдова над Чудським озером, де успішно воювали зі шведами. На початку січня 1701 р. несподівано помер полковник Обидовський і козацьке військо повернуло на Україну. У лютому цар підписав з Августом II формальний договір, обіцяючи йому значну суму грошей (100.000 рублів) та 15 тисяч війська. У тому ж році козацьке військо було примушене брати ще більшу участь у воєнних операціях проти шведів. На наказ царя, гетьман розділив свою армію на дві частини: одну меншу під проводом гадяцького полковника, М. Бороховича, вислав до Пскова, який, з’єднавшись із московським військом під командуванням кн. Рєпніна, вирушив звідти під Риґу на допомогу польсько-саксонським військам. З головними ж силами Мазепа вирушив у напрямі Пскова, але по дорозі одержав повідомлення затриматися в Могилеві і звідти вислати аванґард (20.000 козацького війська) під командуванням наказного гетьмана, миргородського полковника Д. Апостола який злучився (26 червня 1701) з російською армією генерала Шереметьєва. Спочатку його розбили шведи під Риґою, одначе пізніше (29 грудня 1701 р.) він побив шведський відділ Шліппенбаха. 1702 р. Апостол одержав наказ залишити два компанійські полки для охорони Пскова, а самому повернутися на Україну.

Розбивши остаточно польсько-саксонські війська під Риґою, шведи захопили всю Литву й велику частину Польщі з її столицею. У Польщі, що до цього часу вважала війну зі Швецією приватною справою Августа II, виникає загальне замішання, яке збільшується наслідком сильного протипольського козацького повстання під проводом хвастівського полковника Семена Палія (Гурка) у 1702-1704 рр. У тодішних польських політичних кругах виринула думка погодитися зі шведським королем і з його допомогою відзискати Лівобережжя. Отже Україна стає предметом польських комбінацій У відношенні до Швеції та Москви, при чому Мазепа теж відіграє тут немалу ролю.

Одначе не всі поляки були згідні з цим пляном, зокрема ті, що злякалися козацького повстання на Правобережжі й воліли триматися Августа й союзу з Москвою, щоб дістати допомогу проти Палія. Шведські воєнні успіхи ще більше посилили замішання й боротьбу між прихильниками Августа (Оґінські) та шведів (Сапєга), що зосередилася в литовсько-білоруській фортеці Старий Бихів. На наказ царя, Мазепа висилає спочатку 2.500 козаків під командою "знатного військового товариша" Т. Радича, а опісля ще 10.000-ний загін під командуванням стародубівського полковника М. Миклашевського, який остаточно 12 жовтня 1702 р. здобув Бихів.

Тим часом 1704 р. Варшавський Сейм, при сильній шведській підтримці здетронізував Августа II і вибрав познанського воєводу, Станислава Лещинського польським королем. Проти цього вибору виступила на зібранні чи пак "конфедерації" в Сандомирі частина польської шляхти, залишаючись вірною Августові II. Тепер становище Августа погіршилося до того ступеня, що в квітні 1704 р. Мазепа дістає від царя нові директиви вирушити 40.000-ною козацькою армією на допомогу царському союзникові. Того ж місяця гетьман вирушив у похід, перейшов Дніпро й поступово почав займати Правобережжя, де домінував Палій — речник програми "без хлопа і без пана", якого підтримували запорожці, серед яких Мазепа не тішився симпатіями (повстання Петрика). Компроміс між Мазепою та Палієм, хоч останній до такого був згідний, як пише Оглоблин, був неможливий і конфлікт назрів скоріше, ніж можна було цього сподіватися. Він закінчився арештом і засланням Палія спочатку до Москви, а від 1705 р. до Тобольська, де заарештований перебував до 1708 р. Позбувшись Палія, Мазепа став гетьманом об’єднаної України.

Про активну участь Палія в боротьбі з турками й татарами деякі газети згадують спорадично, без коментарів. Трохи більше місця присвячують на своїх сторінках повстанню Палія проти Польщі, що його детально описує франкфуртський журнал Театрум Европеум, неясно згадуючи про зв’язки білоцекрківського полковника з Мазепою. Що тодішня німецька преса не визнавалася у тогочасних українських справах, прикладом може послужити гамбурзький тижневник Гісторіше Ремаркс. Пишучи про "повстання козаків та селян проти Польщі", підкреслює, що "за посердництвом Москви Палій мусив віддати Польщі Білу Церкву". Ця вістка, ясна річ, не відповідає правді. Навпаки, на всі поради й накази Москви припинити дальшу боротьбу з поляками, Палій відповідав рішучою відмовою "ні ляхам, ні нікому іншому я не здам Білої Церкви, хіба що мене звідти витягнуть за ноги", — казав він.

Поза тим не знаходимо багато вісток про Мазепу, щойно зовсім несподівано з початком 1704 р. німецька преса присвячує особі гетьмана багато уваги. Згадуваний нами історично-популярний тижневик Гісторіше Ремаркс з 22 січня 1704 р. поміщує довгу кореспонденцію з Москви за 27 листопада 1703 р. Автор пише, що з нагоди воєнних успіхів цар урядив прийняття для різних достойників, "підчас якого довго і приязно розмовляв з Мазепою, який подарував цареві дорогу, діямантами прикрашену шаблю". У звязку з цим кореспондент подає аж до подробиць дуже докладну біографію гетьмана, що починається: "Йоганнес Мазепа — начальний вождь козаків — польський шляхтич з України, що народився у своїй посілості Мазепинці, недалеко Білої Церкви." Дальше пишеться, що Мазепа був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, та що пішов звідти підчас війни Дорошенка проти Москви, щоб зайнятися господарством у своєму селі. Будучи в Україні він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, який вислав його як посла до кримського хана, одначе по дорозі до Криму його піймали запорожці й як полоненого послали до Батурина гетьманові Іванові Самойловичу. Мазепа справив на гетьмана добре враження, здобув собі його довір’я і завдяки своїм здібностям скоро добився високих почестей. Спочатку Самойлович іменував його почесним званням "знатного військового товариша", а згодом "генерал-поручником", так порівняв кореспондент звання генерального осаула. Мазепа "був такий спритний, що — на його скаргу — усунено Самойловича з гетьманства і за наказом царя заслано на Сибір, де він і помер, (як відомо, вожді або гетьмани підлягають московському цареві)", завважує автор. "Козацька армія одноголосно вибрала Мазепу гетьманом у 1685 р. [1687]. На другому році свого гетьманування, Мазепа, будучи під кн. Ґоліциним, (який невдало командував об’єднаними арміями під Перекопом), закинув йому підкупство й відверто всю вину скинув на Ґоліцина, якого цар заслав на Сибір, де він і досі перебуває. У 1695 р. Мазепа щасливо здобув сильно укріплену твердиню Газі-Керман. По здобутті тієї твердині, Мазепа того ж року здобув ще інші фортеці, тобто Тавань, Шінгерей, і Ослам-городок [Іслам-Керман і Шах-Керман]. 1697 р. гетьман розбудував і ще більше укріпив Тавань, а 1698 те саме зробив із твердинею Газі-Керман і меншими фортецями, які одначе після підписання договору між Москвою і Туреччиною знищено й повернено туркам", пише автор. Далі автор згадує, що Мазепа був одружений із багатою вдовою з козацького роду; вона померла 1702 р. З цього подружжя була тільки одна дочка, яка теж незабаром померла. Автор згадує матір Мазепи, називає її ім’я — Магдалина Марина Мокієвська. І дальше: "...його єдина сестра була тричі одружена і перший чоловік називався Обидовський, син якого був Ніженським полковником і царським ‘стольником’, другий муж — Витуславський, а третій Войнаровський, або Венаровський. Син із цього подружжя, Н. Войнаровський, студіює філософію в Києві, він буде спадкоємцем. Його двоюрідна сестра Мартіяна Витуславська живе в монастирі у Києві", — так закінчує кореспондент біографію Мазепи. Хоч автор ознайомлений із життям Мазепи в подробицях, однак жодним словом не згадує про любовну аферу з п. Фальбовською, про що мова йтиме в розділі "Легенда й правда про Мазепу", с. 174—9.

Цей життєпис Мазепи з Гісторіше Ремаркс став опісля основним джерелом для біографічних нарисів тодішніх і пізніших газет, журналів, енциклопедій, що у той час писали про Велику Північну Війну, або про життя Карла XII чи Петра І. Винятки з тогочасних джерел та порівняння текстів додано на кінці цієї праці.

Ідентичний текст цієї самої кореспонденції з гамбурзького тижневника помістила віденська газета Вінерішес Діяріюм як допис із Москви за 1 грудня 1703 р.

1704 р. інший почитний журнал у Ляйпціґу, Ді Европеіше Фама поміщує дуже прихильно написану біографію Мазепи: "Козаки знаходяться під командуванням свого вождя Мазепи, що мудрою політикою та воєнним досвідом уже тепер здобув собі у світі велику славу" — так починає автор цей життєпис. Далі говориться, що Мазепа, польський шляхтич з України, був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, де як "мудра голова мав нагоду приглянутися до державних справ і навчитися політичного й дипломатичного мистецтва, що так йому пізніше стало в пригоді". Далі автор подає дуже загально вже відомі відомості про успіхи Мазепи серед козаків, які, завдяки його здібностям та знанням навіть вибрали його на гетьмана в 1687 р. Життєпис кінчається твердженням, що новий гетьман відзначається хоробрістю та знанням, воєнної штуки, якою відзначився підчас турецької війни. "Є надія, що він знову своїми прикметами спричиниться для добра справи Його Короліського Маєстату в Польщі".

Стосовно цих обох біографій Мазепи, що появилися в Гісторіше Ремаркс та Европеїше Фама, дослідник доби Мазепи Б. Крупницький уважає, що вони були надруковані там за посередництвом німецького дипломата на російській службі, барона Гайнріха фон Гуйссена, що був знайомий із редактором цього гамбурзького тижневника Павлом Легманом.

Як я вже звернув увагу у моїй праці про Мазепу у тогочасних німецьких джерелах, Гуйссен щойно в 1705 р. наладнує зв’язки з видавцями й редакторами тодішніх німецьких газет і журналів. Що ж відноситься до особи П. Легмана, то Гуйссен увійшов з ним у зв’язки щойно в 1710 р., коли останній був секретарем польського посольства в Гамбурзі До речі, Гісторіше Ремаркс писали прихильні московські вістки та статті, починаючи вже від 1699 р.

Г. фон Гуйссен відіграв у той час немалу ролю на московській службі, його особа заслуговує на окрему увагу, з окрема його посередництцо у зв’язку з наданням Мазепі княжого титулу "Св. Римської Імперії" від цісаря Йосифа І.

Треба тут пригадати, що ситуація Петра І після програної битви під Нарвою (20 листопада 1700 р.) була дуже погана. Шведський король спершу не вважав за конечне йти походом на Москву. Добачуючи більше небезпеки зі сторони польського короля, ніж зі сторони царя, він вирішив продовжувати свій похід через Польщу на Саксонію. Петро І, якого в Москві вважали за "антихриста", зустрівся не тільки з сильною внутрішньою опозицією, до якої прилучився навіть його рідний син Олексій, але й ворожою протимосковською публічною опінією в Західній Европі.

На це склалося багато різних причин. Без сумніву, що однією з причин була поява 1704 р. голосної тоді брошури колишнього вчителя царевича Олексія, німецького професора Мартина Нойґебавера із Ґданська. Нойґебавер, із яким дуже погано поводилися при царському дворі, та який сам мав нагоду бачити, як зле поводяться з іншими чужинцями в Москві, вирішив потайки втекти, за що йому грозила дуже сувора кара на випадок, якби його зловили. Утікши щасливо до Німеччини, він написав брошуру, в якій описав невідрадні умови життя й жахливе відношення до чужинців на московській службі, їх суворо карали навіть за незначні провини, деколи навіть карою смерти. Опис очевидця зробив таке велике враження не тільки в Німеччині, але теж і в інших західньоевропейських країнах, що царський уряд уважав за відповідне робити заходи в Німеччині, щоб німецька преса заперечила закиди Нойґебавера. Але німецькі редактори, боячися шведів, що тоді перебували в Саксонії, відмовилися це зробити.

Не менше враження зробила в Німеччині святочна промова у Франкфурті на честь пруського короля, сказана німецьким професором із нагоди перемоги шведів над московським військом. У ній він підкреслив, що коли Москва здобуде Прибалтику й Польщу, тоді стане великою загрозою для існування самої Прусії.

Тодішня німецька преса, як наголошує вже згаданий дослідник історії німецького журналізму, Р. Прутц, писала антимосковські статті, а деякі часописи писали про Москву як "барбаріше націон".

Це було зовсім не на руку Петрові І, що намагався увести реформи, передусім реорганізувати армію та розбудувати фльоту, яка була тільки в зародку. Для цього він потребував фахівців, яких не мав.

Очевидно, під впливом вище згаданих публікацій серед загального протимосковського настрою та невідомого висліду війни, навіть за добрі гроші ніхто з чужинців не спішився їхати до Москви.

Петро І добре розумів, що в таких умовах ледви чи знайде він охочих чужинців-фахівців, яких дуже потребував. Тому докладає всіх зусиль, щоб змінити західньоевропейську опінію на свою користь.

Петро І не тільки добився дипломатичним шляхом того, що пруський та саксонський уряди заборонили друкувати якінебудь проти московські публікації, але поробив усі старання, щоб зискати на свою сторону німецькі інтелектуальні кола. З тією метою він посилає до Німеччини відомого тоді курляндського авантурника Йоганна Р. Паткуля, якому вдається 1702 р. завербувати на московську службу відомого тоді німецького правника та адміністратора маєтків і земель князя Вальдека, д-ра Йоганна барона фон Гуйссена.

Вступивши на московську службу, Гуйссен, що вже перед тим мав симпатії до царя, відразу дістав від Паткуля відповідні фонди та інструкції, щоб вербувати військових старшин, учених, мистців, фабричних фахівців, усяких ремісників до Московії. Рівно ж завданням Гуйссена було скріпити зв’язки з інтелектуальними колами не тільки в Німеччині, але теж в інших західньоевропейських країнах, щоб вони прихильно писали про Москву. Наладнувалося справу швидкого та справного поштового сполучення між Заходом і Московією.

Для виконання того завдання, Гуйссен веде не лише часту кореспонденцію з відповідними людьми, але теж їздить до Відня, Берліну, Бреслава, Женеви, Праги, Парижу, Ляйпціґу та інших міст.

З кінцем 1703 р. Гуйссен виїжджає до Москви, де стає виховником сина Петра, Олексія, та дорадником міністерства закордонних справ. 1705 р. цар висилає його як свого офіційного посла до Німеччини, де Гуйссен виконує дипломатичну діяльність до 1707 р. Йому вдається наладнати зв’язки з деякими видавцями німецької тогочасної преси та з’єднати до себе часописи — Гісторіше Ремаркс, нюрнберзький Більдерзаль, авґсбурзький Монатліхер Штаатсшпіґель, що присвячував свою увагу більше еспанській спадковій війні 1701-1714 і тільки зрідка згадував про козаків, Ной-ереффнетер Вельт-унд Штаатсшпіґель у Кельні, Европеіше Фама та інші.

Зокрема Гуйсен зумів притягнути до співпраці інтелектуальні кола в Ляйпціґу, що погодилися писати прихильні до Москви статті не тільки для Европеїше Фама, але теж і для інших журналів.

Тож не диво, що в майбутньому в Европеїше Фама з’являються москвофільські статті й матеріяли і від Гуйссена, що потверджує навіть сама редакція журналу.

Отже тепер не може бути сумніву, що дальші матеріяли про Мазепу та козаків Европеїше Фама одержувала від Гуйссена.

Досліджуючи постать Мазепи в тогочасних німецьких джерелах, автор цих рядків звернув увагу на те, що портрет-гравюра Мазепи не був поміщений у першому виданні Европеїше Фама з 1704 року, але у наступному виданні, себто з 1706 року.

Цей портрет Мазепи досить відомий в історичній літературі. О. Лазаревський, дослідник української минувшини, хибно подав у своїй статті про портрети Мазепи, що ця гравюра вперше була надрукована в Европеїше Фама 1704 р. За Лазаревським інші дослідники доби Мазепи, зокрема Б. Крупницький та І. Борщак, уважали, що цей портрет уперше появився в цьому німецькому журналі 1704 р.

Одначе Січинський у своїй розвідці про гравюри Мазепи висловив слушний сумнів, кажучи, що він бачив видання Европеїше Фама з 1704 р. в університетській бібліотеці у Празі, але портрета Мазепи там не було. 55 Автор цих рядків бачив це, сьогодні рідкісне, видання з 1704 р. в університетській бібліотеці в Упсалі, але теж не було там портрета Мазепи. У цьому виданні з 1704 року був поміщений тільки життєпис Гетьмана. Портрет-гравюра Мазепи, як і його життєпис, були надруковані в дальших виданнях Европеїше Фама, себто 1706, 1708 та 1712 роках. Примірники цих видань автор цих рядків бачив у бібліотеках Відня, Гайдельберґу, Мюнхену та Стокгольму.

Гравюра Мазепи з Европеіше Фама була репродукована багато разів, починаючи з польського журналу Przyjadel Ludu, 1835, Nr. 22. 1909 р. шведський славіст, А. Єнсен, умістив її у своїй праці про Мазепу. Здебільшого ці репродукції роблені не з оригінальної гравюри в Европеїше Фама, а радше з різних передруків, іноді дуже незадовільних. Автор цих рядків зробив репродукцію цієї гравюри з оригінального видання Европеїше Фама з 1706 р. й помістив її в кількох своїх працях.

Відносно авторства цієї гравюри Мазепи існують фантастичні твердження. Автори Загальної німецької енциклопедії, У. Тгіме та Ф. Бекер, помилково подали, що "...С. Фалька нарисував портрет Мазепи, а Д. Беєль виконав ґравюру". Спираючись на ці твердження, В. Січинський пише у своєму реєстрі гравірованих портретів гетьмана Мазепи: "Погруддя в овалі, у лицарському панцирі. У правій руці тримає булаву, з лівого плеча звисає плащ. Обличчя з малою борідкою і вусами. Підпис: Johannes Mazeppa, Cosaccorum Zaporoviensium Supremus Belli Dux. Daniel Bayel 1796 p., виконана з рисунку Samuel Falka Підпис: Sam. Falka de Bikfalva, delin. 1796. Мідерит 19x15 цм.

Рівнож і Сидорук пише у своїй вже згаданій статті, що "гравюра Мазепи роботи Де Беєля (sic) в ляйпціґському журналі Европеїше Фама (1704, 1706), що, як думає Р. Млиновецький (Бжеський), відзеркалює нехіть польського короля Августа II до Мазепи. До речі, це твердження, мовляв, гравюра Мазепи, поміщена в Европеїше Фама, відзеркалює нехіть Августа II до Гетьмана дуже неправдоподібна, бо як тоді пояснити, що польський король відзначив Мазепу в 1703 р. найвищим тодішнім польським орденом "Білого Орла"?

Твердження, що С. Фалька нарисував цей портрет Мазепи, а Д. Беєль виконав із нього гравюру безперечно хибне! Ні С. Фалька (нар. 4 травня 1766 р., помер 20 січня 1826 р.) не міг нарисувати портрет Мазепи, гравюра з якого була надрукована в 1706 р., ані Д. Беєль, (нар. 27 вересня 1760 р., помер 4 липня 1823 р.) не Міг був зробити тієї гравюри! Річ у тому, що С. Фалька в 1796 р. зробив лише копію гравюри Мазепи з Европеїше Фама з 1706 р., яка була поміщена мадярсько-німецьким істориком, Йоганном Християном фон Енгелем у його Історії України 1796 р. Звідси й рік 1796, зазначений на копії, що її виконав Фалька. Погруддя Мазепи, що його скопіював Фалька, є в овалі і це єдине чим різниться воно від того, що в Европеїше Фама.

Справжнім виконавцем гравюри Мазепи, що вперше була опублікована в Европеїше Фама, (1706) є німецький ритівник Мартин Бернінґротг, який народився 1670 р. в Рамельсбурґу, а помер 1733 р. в Ляйпціґу.

Можливо, що гравюра з 1706 року не дає справжнього портрета Мазепи, але всеж таки її треба вважати за достовірну. По-перше, вона була виконана за життя Мазепи, а по-друге, вигляд гетьмана на гравюрі з 1706 року подібний до деяких інших його портретів (от хрчби до портрета у шведській королівській Ґріпсгольмській галерії), а також відповідає описові його особи, що його подав, напр. німецький очевидець Йоганн Вендель Барділі. Будучи військовим капеляном вюртемберзького принца Максиміліяна Еману.еля, він перебував у головній шведській квартирі, бачив Мазепу на власні очі, у своїх споминах так описує гетьмана: "...Мазепа своєю особою не звертав на себе уваги, на тілі худорлявий, не високого росту, на голові мав багато зачісок, або польських кучерів..."

Рівно ж Ґустав Адлерфельт, що теж бачив Мазепу, так описує його постать:"...Мазепа у віці 64-ьох літ, середнього зросту і дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами. Говорить із достойністю і завжди до речі; високо освічений, розмовляє латинською мовою дуже добре".

Подібно описує і другий шведський очевидець Ґеорґ А. Нордберґ, що теж бачив гетьмана у шведській головній кватирі.

Згаданий шведський полковник, Карл Ґуставсон Клінґспор (1665-1742) теж описує Мазепу як майже 65-ти літнього, серенього зросту чоловіка з суворим поглядом; говорить латинською мовою.

Як подає Борщак, серед неопублікованих рукописів Вольтера в Національній Бібліотеці в Парижі знаходяться нотатки ближче невідомого, мабуть шведського старшини, свідка зустрічі Мазепи з Карлом XII, що так описує постать гетьмана: "...Мазепа був вельми негарний на обличчі і виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але наші очі полонили його білі руки, тонкі, повні ґрації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елеганція".

Хоч після битви під Полтавою багато портретів Мазепи знищено, однак можна ствердити, що, не зважаючи на анатему та переслідування царського уряду, портрети гетьмана були популярні й розповсюджені по Україні. Цей факт треба розуміти за вияв своєрідного патріотизму тих українських політичних кіл, що, поділяючи мазепинські ідеї та не маючи змоги активно, чи найменше пасивно, діяти, демонстрували проти насильства царату. Крім уже згаданих авторів статтей про портрети Мазепи — Єнсена, Борщака, Січинського — треба згадати статтю М. Грушевського. До речі, Січинський подає список п’ятнадцяти гравірованих портретів Мазепи.

Повертаючись до біографії Мазепи, можна думати, що її поява на початку 1704 р. рівночасно в Гісторіше Ремаркс, Вінерішес Діяріюм, та Европеїше Фама мала на меті ближче познайомити західний світ із постаттю гетьмана напередодні його походу до Польщі на допомогу польському королеві. Як тільки стало відомо, що гетьман вирушає до Польщі зі всією 40.000-ною армією, про цей похід розписувалася майже вся тодішня європейська, а найбільше віденська преса.

Німецька преса писала про цей похід Мазепи не так часто, як віденські газети. Гамбурзький тижневник, на основі відомостей зі Львова, сповіщає, що "козацький вождь Мазепа наближається сюди (до Львова) з 60.000-ною армією", щоб допомогти Августові. У зв’язку з тим редакція Гісторіше Ремаркс старається з допомогою етимології вияснити походження слова "козак" і пише, що воно походить від слова "коза". Крім цього, подає також короткий історичний нарис розвитку козацтва.

Про деякі подробиці щодо участи Мазепи у воєнних операціях чи інших подій того часу подають також інші німецькі часописи.

Напр., нюрнберзький Більдерзаль з приводу подій 1705 p. пише, що "Князь Мазепа як начальний вождь Запорозьких Козаків наближається до польського кордону, щоб на випадок потреби допомогти королеві Августові проти ворогів".

Згадуючи події з 1707 р., не тільки Більдерзаль але й інші часописи зазначають, що, "Мазепі був даний царський наказ віддати твердиню Білу Церкву Речіпосполитій".

Література:

1. АНДРУСЯК, M., До історії правобічних козаків, Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, (у дальшому "ЗНТШ"), Львів, 1930, т. 100.

2. АНТОНОВИЧ, В., Коротка історія козаччини, Чернівці, 1912.

3. БАНТЫШ-КАМЕНСКІЙ, Д., История Малороссии, Москва, 1822, т. III, IV.

4. БЕЛОПОЛЬСЬКИЙ, СССР на фоне прошлого России, Вашингтон, 1973.

5. БІДНОВ, В., Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, "ПУНІ", т. 46, (1938).

6. БОГОСЛОВСКИЙ, М. М., Петр І. Матеріялы для биографии, Москва, 1941 —1948, 4 т.

7. БОРЩАК, І., Мазепа. Людина й історичний діяч, "ЗНТШ", т. 152, (1933), с. 1

8. ВИНАР, Л., Андрій Войнаровський, Мюнхен, 1962.

9. ВИШНЕВСЬКИЙ, Л., Мазепа: історія життя і зради, "Наука і суспільство", 1985, ч. 9, с. 34—37.

10. ВОЗНЯК, М., Бендерська комісія по смерти Мазепи, "ПУНІ", т. 46, с. 106—138.

11. ГОЛОБУЦКИЙ, В. А., Запорожское козачество, Київ, 1957.

12. ГРУШЕВСЬКИЙ, М., Історія України Руси, Нью Йорк, 1956, т. VI.

13. ДАБЫЖА, А. В., Мазепа — князь и его шляхетскій и княжескій герби, "Киевская старина, 1885, т. XIII, с. 714—718.

14. ДОНЦОВ, Д., Похід Карла XII. на Україну, Лондон, 1955.

15. ДОРОШЕНКО, Д., Мазепа в історичній літературі і житті, "ПУНІ", (1938), т. 46. с. 3—34.

16. ДЯДИЧЕНКО, В. Д., Украинское казацкое войско в конце XVII. — начале XVIII, в., "Полтава. Сборник статей", Москва, 1959.

17. ЕВАРНИЦКІЙ, Д. И., История запорожских казаков, Ст. Петербург, 1892, 1895, 1897, 3 томи.

18. ЄНЗЕН, А., Три листи Мазепи, "ЗНТШ", 1909, т. 92, с. 239—241.

19. КАМАНИН, И., Мазепа и его прекрасная Елена, "Кіевская старина", 1886, т. XI, с. 522—535.

20. КОЗАЧЕНКО, А. И., События 1708—1709 гг. на Украине в освещении украинской дворянско-буржуазной историографии, "Полтава. Сборник статей", Москва: Академія Наук СССР, Москва, 1959, с. 323—358.

21. КОСТОМАРОВ, Н., Мазепа и мазепинцы. Полное собрание сочинений, Ст. Петербург, 1905, т. VI.

22. КРУПНИЦЬКИЙ, Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його часу, "Записки чина св. Василія Великого", 1932, т. IV, с. 292—316.

23. КРЫЛОВА, Т. К., Полтавская победа и русская дипломатия, "Петр Великий. Сборник статей", Ленинград-Москва, 1947.

24. ЛАЗАРЕВСКІЙ, А., Заметки о портретах Мазепы, "Кіевская старина", 1899.

25. ЛОТОЦЬКИЙ, О., Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи, "ПУНГ, т. 47, с. 57—68.

26. ЛУЦІВ, В., Гетьман Іван Мазепа, Торонто, 1954.

27. МАЦЬКІВ, Т., Гравюра І. Мазепи з 1706 р., "Український Історик", 1966, т. III, ч. 1—2, с. 69—72.