Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Квітневий переворот і перші часи гетьманської держави

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень.

Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського. Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закінчуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити П, при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний». Мала початися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом.

29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притягти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, як стали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але' скласти кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у в'язниці.^"" Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась також невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтримували М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка.'" Правда, рішення ес-ефів не було принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на другий день звернулися до генерала ґренера з пропозицією змінити аграрну політику уряду і встановити тимчасову — до скликання Установчих Зборів — Державну Раду. Партія подала новий проект умов вступу до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента Республіки, ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного Василенком, і пропонували свою конституцію. У цій історії, — відзначає професор Д. Дорошенко, — цікаві два моменти: представники соціялістичних партій воліли пертрактувати з німцями, а не з Гетьманом, якого погоджувались визнавати за президента; другий момент — це те, що за справжніх українців вони визнавали тільки соціялісгів.

Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у будуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави. 15 років пізніше з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що ес-ефи «побоялися забруднити свою соціялістичну чистоту». З есефів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко писав про свою першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з ним про вступ до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалася сама суть: національно-державна ідея українська».

Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д. Дорошенко, — кинулися мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець української державности?... Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не про „кінець української державности", а щонайбільше про зміну її форми».

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги втікачам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за «неблагонадійність».

Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна й «Енциклопедія Українознавства». Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціялістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо трималися гасла: «непотрібна не-соціялістична Україна!» Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були українцями.