Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Запорізька Січ – козацько-демократична республіка, продовжувач державотворчих традицій

Проголошення державної незалежності України стало каталізатором багатьох позитивних процесів у вітчизняному правознавстві. Після затяжної кризи почала виходити на новий виток свого розвитку ураїнська історико-правова наука.

В умовах відродження і поступового становлення основних державно-правових інститутів України зростає інтерес до поглибленого вивчення процесів державтворення і правотворення на українських землях у минулому. Одним з таких процесів було винекнення і функціонування звичаєвого права. Серед джерел права на Українських землях у ХІ\/-Х\/ІІІ ст. норми звичаєвого права відігравали помітну роль. Вони виникали та формувалися в ході еволюції господарсько-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті «давні» норми поведінки, вироблені за різноманітних обставин.

Запоріжська Січ розпочала своє формування в основному з українських селян-втікачів та міської бідноти в кінці ХV століття. Її жителі - козаки, (тобто вільні люди) майже сестематично вели боротьбу проти турецько-татарських завойовників. Але вони і самі часто здійснювали напади на Крим, нерідко просуваючись до території Турції до Константинополя (Стамбула).

До кінця ХVІ - початку ХVІІ століть Запоріжська Січ перетворилась в оригінальну воєнну общину, якої не знала ні одна країна світу, а до ХVІІІ століття у ній почали утворюватись елементи державності.

У Запоріжській Січі було багато своєрідного, оригінального. Оригінальним було і відправлення правосуддя. Правда, архівні матеріали, по свідченням чисельних істориків і юристів ХVІІІ - ХІХ століть, безповоротньо втрачені, а ті залишки, які вціліли, не дають можливості відтворити повну картину про правосуддя в Запоріжській Січі. Ми користувались роботами істориків та юристів, в яких в тій чи іншій степені зачіпались ці питання. Історія здійснення правосуддя в Запоріжській Січі радянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.

Особливе значення для розвитку української державності мало формування звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове поняття - «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорізкій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків залишається мало дослідженим.

Як відомо, існують різні форми перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судах на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, заріплення існуючих звичаїв у законі2.

Українські землі у ХІ\/ - Х\/ІІІ ст. входили до складу різних держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави), зберігаючи за собою певну автономію. Однією з ознак цієї автономії було визнання литовськими князями, польськими королями, російськими царями та імператорами існування звичаїв на цих землях (в тому числі і на Запоріжжі) і можливості розгаляду справ у судах на підставі звичаєвого права. Так. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. зобов’язував усі суди вирішувати справи «подлє давнего обычая, одно судити мают с тем писаным правом», а у

У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских не нарушить».

Умови існування козацького суспільства мали вирішальний вплив на характер, зміст і форму звичаєвого права. Запорізька Січ, постійноперебуваючи в умовах ворожого оточення (Річ Посполита, Кримське ханство і Оттоманська Порта, а пізніше - царська Росія), могла вижити тільки за умов, щоб її не роздирали внутрішні суперечки. Тому правові норми, вироблені запорожцями, були спрямовані на встановлення певного компромісу між різними представниками козацького товариства. Козаки не змогли б проіснувати довго без особистої волі, соціальної рівності і поголовного озброєння членів свого товариства, без широкого демократизму в вирішенні загальних справ і одночасно дисципліни та суворого єдиночальства під час воєнних дій.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.

Аналіз джерел свідчить, що за часом сфера застосування смертної кари звужується. Незважаючи на велику кількість складів злочинів, за які передбачалася смертна кара, на пракатиці злочинців не завжди страчували, а смертну кару замінювали іншими (переважно тілесними) покараннями.

У кримінально-правовій практиці Запорожжя широко застосовувалися тілесні покарання. Вони характеризувалися простотою і одноманітністю видів при відсутності вишукуваності виконання, яке було харктерне для Західної Європи1. Залежно від мети тілесні покарання поділялися на болючі і калічницькі. Найчастіше запорожці застосовували биття злочинців киями біля ганебного стовба. Залежно від обставин це покарання від легкої форми - простого биття киями - могло перейти в «жорстоке, нещадне» биття, яке призводило до смерті злочинця.

Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним правом. Захищаючи військово-політичну організацію запорозького козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення Запорозьких Вольностей: січовиків (козаки, які постійно проживали на території Запорізької Січі), сиднюків (козаки, які проживали на території Запорозьких Вольностей у зимівниках), посполитих (селяни, піддані Війська Запорізького, які за користування землею платили податок Кошу), сторонніх осіб. Про це, зокрема, свідчить система покарань за окремі види злочинів.

За своїм змістом, норми звичаєвого права запоріжців можна умовно поділити на дві частини : «право публічне» і «право приватне». Публічне право запорозьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади: військово-адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини та ін.

Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте нерухоме і рухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо. За часів існування Запорозької Січі найбільший розвиток дістали норми «публічного права», які становили основу козацького права. Щодо норм «приватного права» слід зазначити, що їх виникнення і функціонування було пов’язано з наявністю приватної власності козаків на частку здобичі після військового походу, полювання чи рибної ловлі. Протягом Х\/І -Х\/ІІ ст. вони були мало розвинені, лише у Х\/ІІІ ст. «приватне право» набуло розвитку, але в основному на території Запорозьких Вольностей, тобто за межами Січі.

Що стосується форми козацького права, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не мали писаних законів, і діяли виключно на підставі «стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду»1. Д.Яворницький вважав, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, системтизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорожських козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на налаштуванні внутрішного ладу свого життя; нарешті, запоріжські козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод»2.

На мою думку, з цими твердженнями важко погодитися. Адже і проіснувало запорозьке козацтво немало - близько трьох століть, і писемність була досить розвиненою на Запорожжі: серед січових козаків були освічені люди, які вміли читати і писати, функціонувала січова школа та військова канцелярія. Архів Коша, який зберігся, вказує на те, що ділолводство у козаків, особливо у період Нової Січі, досягло високого рівня.

Чому козаки не склали писаного збірника своїх законів? Відповідь на це запитання дає аналіз рівня розвитку соціальної структури козацького суспільства. Як відомо, поява писаних законів пов’язана з диференціацією суспільства на протилежні класи: багатих і бідних, знатних і простих. Аналіз документів свідчить, що лише в період Нової Січі почалися активні процеси розшарування на багатих («значних») козаків, з одного боку, і бідноту («сірому») - з іншого. Але соціальний антагонізм ще не досяг свого максимуму, хоча окремі події свідчили про його назрівання. Взяти, наприклад, хоча б повстання 1768 р. в Січі, коли старшина була змушена тікати від повсталих1. Військовий характер січової громади, «батьківські» відносини між отаманом (кошовим, курінним) і підлеглими козаками, система періодичного переобрання козацької старшини, яка дозволяла, хоча б теоретично, позбутися тих, хто не задовольняв «козацьке коло», стримували наростання класових суперечок.

Форамальна відсутність привілеїв козацької старшини також не могла викликати вимогу фіксації їх у письмовій формі. Крім того, не слід забувати, що усна форма права була вигідна козацькій старшині, оскільки доволяла трактувати стародавні звичаї у власних інтересах. Охоронцями козацьких традицій були старики - так звана «абшинтована старшина» - старі, заслужені козаки, які раніше займали виборні посади і користувалися авторитетом серед громади. Саме вони відігравали важливу роль у здійсненні козацького правосуддя і стежили за збереженням старого, освяченого віками, порядку. У зв’язку з цим козацькому праву був притаманний певний консерватизм.

Право приватної власності на рухоме і нерухоме майно вимагало певної фіксації. Аналіз джерел свідчить, що різноманітні угоди між козаками укладалися, як правило, у усній формі (можливо при свідках), але це виключало й складання розписок, письмових договорів, заповітів тощо, які виступали в судах як важливі докази.

Слід сказати, що писане право поширювалося насамперед не в самій Січі (оскільки тут приватновласницькі тенденції були мало розвинені), а й на території Запорозьких Вольностей, де козак уже часто виступає не як військовий, а як на господарський елемент. Цікавим є й те, що козаки не досягли майстерності в складанні різноманітних угод, не виробили певних вимог до їх форм. Іншими словами, архітетоніка правових норм була недостатньо розвиненою, а це в свою чергу призводило до певних непорозумінь, пов’язаних з різними трактуваннями того чи іншого документа, угоди тощо.

Характерною рисою Запорізької Січ була її обрядовість. Різноманітна, змістовна й образна вона надавала звичаєвому праву характер життєвості й публічності; викликала увагу до судового процесу й співучасть у ньому не тільки безпосередньо заінтерисованих осіб, але й громадскості; сприяла збереженню у народній пам’яті звичаєвих норм; засвідчувала правильність вживання звичаїв і підносила правотворчість народу.

Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм за допомогою обрядів-символів сприяло тому, що не тільки судді, але й сторони та громада виявляли досконале знання звичаєвого права. А постійне вживання протягом тривалого часу правних звичаєвих норм у формі коротких речень привело до перетворення їх у стислі, змістовні формулювання, в яких зафіксувались головні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

На обрядовий характер, мальовничість норм звичаєвого права запорожців вказував м. Слабченко: «В умовах козацької республіки всі найважливіші справи, як воєнні (походи, оборона), так і мирні (мисливство, рибальство, промисли) вирішувалися, як правило, гуртом, групою. Тому індивідуальне сприйняття світу окремим козаком нівелювалося до групового світосприймання. Крім того, козаки кожне явище сприймали як конкретне, не абстрагувалися від нього. На цьому грунтувалася запорозька судова практика. В умовах запорозького життя ту практику пізнавали козацькі маси не з окремих карних предметів чи актів, а з цілої обставини. Шибениці, наприклад, в Січі асоціювали і з знаряддям кари, і з ритуалу проїзду під нею злочинця на власному коні, проводів тощо. Без мальовничості звичай не міг би утриматися ... Мальовничість призводила до того, що в Січі могли розвинутися тільки певні інститути, що відповідали цілому потокові козацького життя, не розкрадали основних його засад».

Джерелами матеріального кримінального і судового права були:

Отже, звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм та державництва. Про це свідчать такі характерні ознаки: широке застосування смертної кари; досить суворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль «публічного права»; усна форма вираження правових норм (у більшості випадків); консерватизм; обрядовість.

ЛІТЕРАТУРА

Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К., 1997. С. 26.

Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1999. С. 72.

Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 2000. С. 69.