Реферат на тему

Богдан Хмельницький будівничий Української держави

У багатовіковому розвитку українського народу ХVІІ століття займає особливе місце. Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний для середньовіччя, змінився різким прискоренням, своєрідним катаклізмом, що ознаменував у політичній сфері створення етнічної держави українців, в економічний поступовий перехід до більш високого рівня суспільного виробництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу розвитку людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили або окремих осіб, які їх уособлювали, що далеко не адекватно відповідали існуючим на той час стереотипом мислення, поведінки і дій. У сфері соціальних відносин такою новою силою стало козацтво, яке на рубежі ХVІ – ХVІІ століття перетворилося з явища побутового у суспільний стан, через призму якого переломлювались основні тенденції розвитку України. Не випадково представлення різних шкіл та напрямів в історіографії визнають видатну роль козацтва в утворенні нових форм власності та конституювання політичних інституцій, що виходили за межі існуючих у середньовіччя станових рамок, традиційних світоглядних установок і уявлень про державу, право, місце людини у суспільстві [ 21, c.3].

Нова епоха ставила також нові завдання визвольної боротьби у свідомості частини представників шляхетського стану та козацтва, визрівають перші проекти надання автономії козацьким регіонам України у складі Речі Посполитої (О. Верещинський, С. Наливайко). Ще далі йшло керівництво козацьких ватаг, які, вийшовши на “волость”, встановлювали там без будь-яких попередніх теоретичних розумувань “козацький присуд”, що на практиці передбачав випадіння з-під юрисдикції місцевої королівської адміністрації цілих регіонів. В Україні почала зароджуватися стійка традиція визвольних змагань, які спиралися на військову силу козацтва, його організаційні засади та принципи.

У цій атмосфері двоїстості світу, традиціоналізму і водночас утвердження нових тенденцій, репрезентантом яких виступало козацтво, формувався світогляд майбутнього гетьмана України і творця козацької держави Богдана Михайлович Хмельницького (1595-1657) [ 22, c.106]. Лапідарна формула “шляхтич за походженням, козак по духу” як найбільше відповідає характеристиці цієї людини. Справді родина Хмельницьких проживала в середовищі галицької шляхти (у Жовклі чи Олеську), що безперечно наклало певний карб і на виховання Богдана. Відповідні знання та цілісні орієнтири юнак одержав і під час свого навчання в двох різних за своїм характером шкільних закладах – по – перше, ймовірно в одному з київських монастирів, по-друге, у Львівській єзуїтській колегії. Поєднання традиційної освіти, що існувало в Україні, європейською сприяло розширенню світогляду Богдана дало можливість познайомитися з кращими зразками світових духовних надбань. Подальше життя та діяльність Хмельницького свідчили, що в юнацькі роки він не гаяв часу – вивчав історичні документи, літописи, хроніки, праці середньовічних авторів, право, добре знав історію свого народу, його взаємини із сусідами [ 23, c.92].

Ще ближче з реаліями тогочасного життя Богдан Хмельницький познайомився в Чигирині. Почався якісно новий етап його життя. Шляхетське середовище і шкільну парту замінили атмосфера козаччини й ефес шаблі. Життя в краї було далеким від романтичних уявлень молодої людини – вихідця з дрібної української шляхти. В районі Дикого поля Хмельницькому довелося вперше зіткнутися з реальною загрозою з боку турків і татар, наяву побачити суперечності, які існували між різними угруповуваннями козацтва, на собі відчути результати політики польських властей на східних “кресах”. Проти, очевидно, екстремальні умови сприяли утвердженню принципової лінії поведінки Богдана і його політичного кредо. Свою долю Хмельницький зв’язав з козацтвом. Він бере участь у боротьбі проти турецько-татарської експансії в Україну, а під час походу польського війська в Молдавію і його поразки під Цецорою. (1620 р.) потрапляє навіть у полон.

Участь Хмельницького у козацько-селянських війнах 30-х років ХVІІ ст. відіграла величезну роль у формуванні його як державного діяча, політика полководця. Ці війни мали міжнародне значення і набули загальноєвропейського розголосу.

Політичні діячі й дипломати, оцінюючи повстання 30-х років, у якому брав участь Б. Хмельницький, вважали, що в результаті вступу українського народу опинилося під загрозою саме існування шляхетської Польщі [ 2, c.34]. У Хмельницького очевидно, саме тоді викристлізувалася думка про недоцільність обмеження у боротьбі з польським режимом в Україні не лише військовими методами. Дедалі більше приділяв уваги політичній стороні справи, він брав участь у діяльності козацьких посольств, які направлялися до Варшави, підтримував зв’язки з представниками французького уряду, зав’язував широке коло знайомств з посередниками інших іноземних держав.

Існуюче коло документів цього періоду життя майбутнього володаря України не дозволяє достатньою мірою реконструювати процес еволюції його світогляду. Хмельницький насамперед замислився над перспективою розвитку України її взаємин з Польщею. Не міг він не думати й про причини, що зумовили невдачу козацьких виступів. Щодо цього є пряме свідчення самого Хмельницького. У листі жителям Замостя датованому 1649 р. він писав: “... я сподіваюся, що всемогутній Господь Бог з своєї святої ласки нагородить нас за це літо і за цю зиму тим добром з ваших маєтків, яке ви десять років у нас брали. Тоді нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши подарунки запорожський старшині, намовили нас від черні відокремитись, що ми й зробили, повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті, і не допоможе вам більше Господь Бог на нас їздити”.[ 3, c.44]

Без особливого перебільшення можна твердити, що на 1648 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати і, звичайно, адаптувати до того часних реалій весь попередній досвід визвольної боротьби козацтва. Для того рівноцінними були, як військові, так і політичні методи боротьби. У політичному мисленні майбутнього мислення гетьмана тісно перепліталися прагматизм, схильність до компромісів та переговорів Петра Сагайдачного і непримиримість та постійне апелювання до військової сили козацьких проводирів 20-30-х р.р. ХVІІ ст. Говорити про перевагу одного з цих компонентів не доводиться. У роки Визвольної війни українського народу Хмельницький продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети шляхом, як відкритої збройної боротьби, так і методом переговорів, компромісів і навіть тимчасових поступок. Далеко не випадковими були інтенсивні контакти Б. Хмельницького із зовнішніми політичними силами. Очевидно, саме тоді у нього зароджується ідея використання в разі збройного конфлікту з Польщею Кримсько-татарської військової сили.

Заслугою Б. Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції в розвитку українського суспільства наприкінці 40-х років, які незважаючи на регіональні особливості і сталову специфіку, проявилися у формуванні атмосфери масового невдоволення існуючим режимам. У його внутрішніх змінах були зацікавлені козаки, селяни, міщани, духовенство. Трагедія у сімейному житті стала лише своєрідним детонатором, який підштовхнув Б. Хмельницького до активних дій.

До Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час займали домінуюче місце у суспільстві (зокрема українська шляхта – найбільш економічно сильніший та духовно розвинутий стан), не спромоглася сформувати і теоретично обґрунтувати ідею створення незалежної Української держави. Існували лише досить аморфні плани автомізації козацьких районів у складі Речі Посполитої. Не простим виявилося це завдання для Хмельницького.

Державотворча діяльність Б. Хмельницького мала такі основні етапи:

І. (лютий-вересень 1648 р.) формується ідея автономії для козацького району (центральна і південна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

ІІ. (вересень 1648 – серпень 1649 р.) завершується процес розробки політичної програми, яка вперше в історії українського політичного мислення передбачала створення незалежної держави в межах усіх етнічних земель України; усвідомлюється право на територіально етнічну спадщину Русі;

ІІІ. (серпень 1649 – червень 1651 р.) – крах внаслідок позицій Кримського ханства намагань добитися реалізації програми створення незалежної української держави;

ІV. (липень 1651 – березень 1654 р.) – невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої й пошук оптимального варіанту шляхом укладання угоди з російським царем чи турецьким султаном;

V. (березень 1654 – липень 1657 р.) – боротьба уряду Б. Хмельницького за воз’єднання земель Західного регіону України з козацькою республікою (березень 1654 – травень 1656 р.) у союзі із московським царством, а потім (червень 1656 – липень 1657 р.) у коаліції із Швецією і Трансільванією та її невдача.

У ході всенародної революції 1648 – 1657 р.р. в Україні відбулися докорінні зміни в держаному устрої українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування і розпочато створення української національної держави республіканського типу. Захопивши село, місто чи мирну територію, українські повстанці найперше організовували разом із місцевим населенням вибори місцевої влади. Обирали за сучасними термінами виконавчу та судову влади.

Переосмислення Б. Хмельницьким уроків і мети боротьби дало йому змогу впродовж першої половини 1649 р. завершити в загальних рисах розробку програми державного будівництва незалежної України. Свідченням цього є його переговори з польським посольством А. Киселя у лютому і російським посольством Г. Інковського у квітні 1649 р. Готуючись до майбутніх переговорів з королівським посольством А. Кисиля, гетьман відмовився від скликання не лише “чорної”, але й розширеної старшинської ради. В джерелах є згадка, наче 12 лютого 1649 року він мав провести нараду з присутніми при цьому полковниками з питання їх доцільності. 20 лютого переговори все-таки розпочалися. Вони показали, що саме в цей час Б. Хмельницький вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сформулював принципи соціальної державної ідеї, які знайшли подальший розвиток під час квітневих переговорів Г. Інковського. Так по-перше у розмовах з королівськими комісарами гетьман чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності “виб’ю з людської неволі народ весь руський...” [ 4, c.21]. По-друге висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля (“лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде”). Під час перебування в Чигирині Г. Інковського з розмов з старшинами і козаками довідався, що польських послів з Переяслова відправили, бо гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля полів бути не хочуть. Під час переговорів з Г. Інковським Хмельницький відзначав можливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урялом незалежності козацької України “по тим кордонам, як володіли благочестя великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо”.

Хочемо звернути увагу на той факт, що одночасно з формуванням національної державної ідеї окреслився процес відродження ідеї українського монархізму. Як свідчать джерела, її носієм стає Б. Хмельницький, котрий вперше прямо чи опосередковано починрає висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого він без натяків заявив польським послам: “Правда то есть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновнодцем і самодержцем руським”.

Дізнавшись про напад польських підрозділів на м. Бар (лютий-березень 1649 р.) Б. Хмельницький розумів це як вторгнення на територію незалежної держави, володарем якої він вважав себе. Пізніше гетьман звернув увагу Г. Інковського на незалежність козацької України від Польщі. Верховним органом молодої української держави стала загальнокозацька рада. Хоча в її роботі мали брати участь лише козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств населення рада мала загальнодержавний характер. Вона вирішувала найважливіші питання життя України. На чолі держави стояв гетьман, який обирався козаками. До його рук поступово переходила військова, адміністративна, фінансова й судова влади