Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

ФАШИЗМ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ (1920-30-ті рр.)

Період між двома світовими війнами в Европі з повним правом може бути названий добою фашизму – жодна інша політична ідеологія не могла змагатися з ним за розмахом і динамікою впливу. Не лише державні нації, а й націоналістичні рухи деяких бездержавних народів, яких війна і заснована на “праві сильного” Версальська система навчила не вірити в гасла ліберальної демократії, опинялися в полоні фашистського міту.

Один з головних ідеологів Організації українських націоналістів Микола Сціборський у 1935 р. писав, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів. “Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив’язаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про “мир, злагоду, благоденствіє”, та інтернаціонали, – ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути погноєм для інших!” [1]

Проблема впливу фашизму на міжвоєнний український націоналізм залишається однією з найбільш контроверсійних у нашій історіографії. Якщо відкинути суто пропагандистські спекуляції, наявні наукові підходи до проблеми можна звести до трьох основних:

1) український націоналізм ніколи не мав нічого спільного ані з італійським фашизмом, ані з німецьким націонал-соціалізмом (Петро Мірчук, Володимир Косик та інші автори, переважно з націоналістичних середовищ); 2) український інтегральний націоналізм зазнав значного впливу з боку фашизму, особливо італійського, проте відрізнявся від останнього у засадничих питаннях (Джон Армстронґ, “ранній” Іван Лисяк-Рудницький, Олександр Мотиль);

3) радикальний напрям міжвоєнного українського націоналізму був складовою частиною европейського фашистського руху (“пізній” І.Лисяк-Рудницький, Кость Бондаренко).

Найавторитетнішою в академічному середовищі залишається концепція І.Лисяка-Рудницького, викладена в статті “Націоналізм”, згідно з якою, “найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська “Залізна Ґвардія”, словацькі глінківці, польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків” [2].

Останнім часом цю концепцію піддали критиці Ярослав Грицак і Кость Бондаренко [3]. Вони слушно зауважили, що “аграрний” характер українського інтегрального націоналізму не є серйозною причиною, щоб вважати його чимось принципово відмінним від фашизму, адже і міжвоєнна Італія, за винятком її північної частини, здебільшого була аграрним суспільством, не кажучи вже про Іспанію та Портуґалію, де також сформувалися політичні рухи фашистського типу. Крім того, як зазначає К.Бондаренко, український націоналізм мав багато спільного з усташизмом, але майже нічого спільного – із “Залізною Ґвардією”.

Зрештою, й сам І.Лисяк-Рудницький був не надто послідовним у обстоюванні самобутности українського інтегрального націоналізму і наприкінці життя вважав за можливе ідентифікувати його як український варіант фашизму [4].

Відкидаючи “аграрний” арґумент І.Лисяка-Рудницького, Я.Грицак все ж вважає, що ОУН не варто ідентифікувати з фашистськими рухами як такими, вона стояла ближче до радикальних правих рухів (згідно з типологією авторитарного націоналізму, запропонованою Стенлі Пейном) [5].

Натомість К.Бондаренко йде далі, однозначно ототожнюючи з фашизмом ідеологію ОУН, Фронту національної єдности Дмитра Паліїва і низки інших авторитарно-націоналістичних (“ультраконсервативних”, за термінологією автора) організацій. К.Бондаренко закликає не боятися паралелей із фашизмом, мовляв, “не такий страшний чорт, як його малюють”, навпаки, існування фашизму в Україні спростовує культивовану істориками традиційну беззубість українців і доводить “що ми є нормальною европейською нацією, якій близькі загальноевропейські проблеми і яка навіть у роки бездержавности не відставала від ритму европейського життя” [6].

Філіпіки К.Бондаренка проти “фальшивої історії, згідно з якою ми не мали пасіонарности, а мовчки терпіли поневолення”, не позбавлені слушности. Все ж варто зауважити, що мотиви національної гордости чи ганьби взагалі не повинні братися до уваги, коли йдеться про наукову проблему, а не про формування національної історичної мітології.

А проблема полягає в наступному: яке місце займає т. зв. український інтегральний націоналізм у типології авторитарних націоналістичних рухів міжвоєнної Европи? Конкретніше: чи вважати його різновидом фашизму, чи типологічно відмінною політичною течією?

Найпоширеніший підхід до проблеми полягає в тому, що береться одна з існуючих дефініцій фашизму і прикладається до суттєвих, на думку дослідника, ознак українського інтегрального націоналізму, звідси робиться висновок про їх тотожність чи відмінність. Однак дефініції – річ надто довільна, і дискусії довкола того, що вважати, а що не вважати фашизмом, тривають десятиліттями.

Наприклад, К.Бондаренко із численних визначень фашизму обирає наступне: “Під фашизмом мусимо розуміти... [а чому, власне, “мусимо”? – О.З.] чітко визначену філософсько-політичну ультраконсервативну течію, що характеризується авторитаризмом, тоталітаризмом та культом Держави корпоративного типу” [7]. На думку автора, ідеологія ОУН підпадає під це визначення, натомість під нього не підпадає німецький нацизм, тому п. Бондаренкові “стає смішно”, коли він чує про “перемогу над німецьким фашизмом”.

Однак, проблема значно складніша, адже “подібні ляпсуси” трапляються не лише в совєцькій і постсовєцькій літературі. Незважаючи на заперечення окремих дослідників проти надміру широкого тлумачення фашизму, панівним у західній історіографії та політології залишається підхід, згідно з яким нацизм належить розглядати як різновид фашизму [8]. Подібний погляд знаходимо і в такому авторитетному виданні, як “Британська енциклопедія” [9].

Зрештою, й сам Беніто Муссоліні в 1933 р. вітав тріумф Гітлера як перемогу “німецького фашизму” [10] (щоправда, самі нацисти не схильні були визнавати себе послідовниками хоч союзних, та все ж расово нижчих італійців).

Для того, щоб відрізнити фашизм взагалі від його італійського прототипу, в західній літературі нерідко вживається термін “generic fascism” (фашизм як родове поняття). Деякі англомовні автори йдуть ще простішим шляхом: пишуть “Fascism” (з великої букви), коли йдеться про італійський фашизм, і “fascism” (з малої), коли мають на увазі загальне поняття.

Згідно з найширшим трактуванням, фашизм поряд з комунізмом є одним із двох основних різновидів тоталітаризму. На відміну від комунізму, який прагне здійснювати тотальний контроль над суспільством в ім’я інтересів інтернаціонального пролетаріату, фашизм робить те саме в ім’я інтересів нації. Під таке визначення підпадають і власне фашизм, і німецький націонал-соціалізм, і деякі течії українського націоналізму.

У найвужчому розумінні до фашизму відносять лише ті суспільні рухи, які самі називали себе фашистськими, або навіть тільки італійський фашизм.

Проте, більшість дослідників намагається уникати крайнощів як надто широкого, так і надто вузького тлумачення. Зокрема, в останні роки широке визнання здобула концепція С.Пейна, який пропонує “типологічний опис фашизму”, відмежовуючи останній від інших двох “облич” авторитарного націоналізму – радикальної правиці та консервативної правиці. Згідно з його типологією, до фашистів, крім італійської ПНФ, віднесено, зокрема, німецьку NSDAP, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську “Залізну Ґвардію”, хорватських усташів, до радикальної правиці – австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці – Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації, що слугували їхньою опорою [11].

Можна сперечатися щодо правомірности зарахування, наприклад, польського “Озону” до фашистів чи Пілсудського до правих консерваторів, проте, сам підхід видається доволі плідним, у всякому разі він дозволяє уникнути звалювання в одну купу зовні подібних, але різних за змістом авторитарних рухів і режимів.

Таким чином, існують різні визначення фашизму, і немає жодних підстав уважати одне з них “правильнішим” за інші [12]. Можна сперечатися лише про більшу чи меншу доцільність, евристичну вартість та зручність тієї чи іншої дефініції у межах завдань, які ставить перед собою дослідник. Отже, відповідь на питання, чи існував український фашизм, залежить від того, що ми домовимося називати фашизмом.

Схожа ситуація і з поняттям “націоналізм”. У міжвоєнній Західній Україні націоналістами називали себе члени різних політичних організацій, зокрема національно-демократичних (Українське національно-демократичне об’єднання), полонофільських (Волинське українське об’єднання) і навіть радянофільських (Українська партія праці, Західноукраїнська національно-революційна організація).

Однак, поступово націоналізм став асоціюватися лише з його крайньою, найвойовничішою формою, яка найповніше була втілена в ідеології ОУН. Щоб уникнути термінологічної плутанини, на означення цієї форми націоналізму я вживатиму термін “інтегральний націоналізм”, запозичений українськими дослідниками з американської літератури [13].

Як бачимо, скільки дослідників, стільки й різних визначень предмету дослідження. Тому не варто блукати в нетрях дефініцій, порівнюючи інтегральний націоналізм і фашизм.

Доцільніше пошукати відповіді на декілька конкретних запитань, а саме: чи вплинув фашизм на формування нового, інтегрального українського націоналізму? Чи самі українські націоналісти визнавали себе фашистами? Що спільного було в ідеології та практиці фашизму й інтегрального (чинного, революційного, організованого) націоналізму? Чи існували між ними засадничі відмінності?

Відповідь на перше питання, вочевидь, позитивна. З моменту своєї перемоги в Італії фашизм викликав величезний інтерес у багатьох українських політиків, був для них ідейним джерелом і взірцем для наслідування.

Першим популяризатором фашизму в українському суспільстві став Дмитро Донцов. Ненавидячи російський більшовизм і водночас захоплюючись його силою, Донцов прагнув протиставити йому рух настільки ж енергійний, безкомпромісний і авторитарний, але націоналістичний за духом і метою. Модель такого руху Донцов побачив у фашизмі, який щойно прийшов до влади в Італії. У січні 1923 року він опублікував у “Літературно-Науковому Вістнику” статтю, в якій порівнював фашизм із більшовизмом і аналізував причини їх успіху [14].

Донцов виділив чотири спільні прикмети цих рухів: обидва були антидемократичними і водночас народними, обидва були рухами “ініціятивних меншостей” і характеризувалися безкомпромісністю. Саме брак цих прикмет в українських демократів і монархістів зумовив, на думку автора, поразку їхніх спроб створити державу.

А в наступній книжці редагованого Донцовим “Літературно-наукового вістника” з’явилася апологетична стаття про фашизм Млади Липовецької (Раїси Норляндер). У ній авторка писала: “Ми, Українці, можемо лиш витати фашистівську перемогу... Ми повинні витати перемогу фашистів, бо з ними перемогла наша ідея, яку знаходимо в їх концепції рідного краю, як найвищої цінности” [15].

Початком оформлення українського інтегрального націоналізму як окремої ідейно-політичної течії стало заснування тижневика “Заграва” (редактор – Д.Донцов), перший номер якого вийшов 1 квітня 1923 р. “Загравісти” недвозначно протиставлялися демократичній течії національного руху, вимагали “реформи націоналізму”, а своє кредо визначали так: “Се “Вірую” знає один абсолют – націю, один категоричний імператив – її волю до життя” [16].

Групу “Заграви” в тогочасній пресі відразу стали називати “фашистівською”. У відповідь тижневик умістив передову статтю під назвою “Чи ми фашисти?”. “Не уважаємо фашизму за щось злого. Навпаки!”, – заявляв непідписаний автор (можливо, Д.Донцов). Проте механічне перенесення фашизму на український ґрунт він уважав неможливим з наступних міркувань: “В одній із своїх промов сказав провідник італійського фашизму: “Фашизм це справа суто італійська. Всяке наслідування в чужій країні є через те неможливе і булоб лише малпованням. Фашистівський світовий союз – це нісенітниця” [17]. Підписуємось обома руками під цим освідченням. І тому власне, що ми стоїмо, подібно як і фашизм, не на інтернаціональній, а на національній плятформі, – ми не можемо бути фашистами”. Однак, на наступних сторінках, викладаючи основні засади “загравістів” – пріоритет національного визволення перед соціальним, ворожість до інтернаціоналізму, націоналізм як практика щоденного життя, автор рефреном повторює: “Коли це є програмом фашизму, про мене, – ми є фашистами!” [18]

У 1924 р. навколо “Заграви” сформувалася перша націоналістична партія – Українська партія національної роботи (УПНР, для втаємничених – Партія національної революції). Спершу вона теж виявляла профашистські симпатії, однак незабаром у ній перемогла концепція об’єднання з національно-демократичними силами, яка зрештою втілилася у заснуванні Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО).

На відміну від більшости своїх колег з гурту “Заграви”, Донцов продовжував розробляти ідеологію націоналізму тоталітарного типу. Зв’язок цієї ідеології з фашизмом не раз заперечувався, особливо публіцистами з табору ОУН С.Бандери, однак факти свідчать про інше. Твори Донцова 20-30-х рясніють цитатами з Муссоліні й Гітлера, він не раз висловлював своє захоплення обома диктаторами [19]. Донцов переклав “Доктрину фашизму” Муссоліні, частину “Майн Кампф” Гітлера, видав у “Книгозбірні Вістника” брошури Михайла Островерхи “Муссоліні: людина й чин” та Ростислава Єндика “Адольф Гітлєр”. Він з ентузіазмом вітав перемогу націонал-соціалізму в Німеччині, вбачаючи в ньому силу, здатну знищити більшовизм його ж методами. На початку 1933 р. Донцов писав: “Для нас найважливіше в гітлєризмі – це заповідь рішучої боротьби з марксизмом. Важно, що нарешті знайшовся в Европі режім, який рішив поступати з большевиками – по большевицьки. Це в високій степені відрадне явище, яке не лишиться без відгомону в цілім світі, де лише проникла совітська ґанґрена”.

Донцов бачив у фашизмі й нацизмі прояви нового духу, який оздоровить Европу: “Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся в Німеччині, прокидається у Франції, прокидається на Наддніпрянщині. Рух, що зачався в Італії, а тепер іде в Німеччині, оздоровить затроєну Людвіками, Айнштайнами, Ромен Ролянами, Марґеритами, Барбюсами і Ґорькими духову атмосферу Европи, створить нову громадську думку, нову скалю громадських і особистих вартостей, яка не толєруватиме обік себе ґанґрени марксизму” [20].

У донцовському “чинному націоналізмі” неважко знайти низку паралелей із фашизмом: культ боротьби, ідеї ієрархізованого суспільства, ініціативної меншости, правлячої касти, Ордену на противагу партійництву, войовничий антимарксизм і антилібералізм. Щоправда, автор “Націоналізму” не викладав своїх ідей у вигляді послідовної доктрини, він апелював радше до емоцій, аніж до розуму.

Однак, те ж саме можна сказати і про фашизм на ранній стадії його розвитку: тільки у 1929 р. Муссоліні вирішив, що фашизм повинен “забезпечити себе доктриною” [21]. Сам Донцов з гордістю підкреслював співзвучність своїх думок висловлюванням Муссоліні та Гітлера і заперечував тим своїм критикам, які твердили, “що ідеї гітлєризму – се зовсім щось инше, аніж те, що проповідують вар’яти з Вістника” [22].

Слушно твердив І.Лисяк-Рудницький: “Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло” [23]

Не викликає сумніву визначальний вплив творів Донцова на формування ідеології ОУН. Як і Донцов, творці організованого націоналізму захоплено стежили за успіхами фашизму в Італії. Дмитро Андрієвський (член першого Проводу українських націоналістів) писав у 1928 р.: “Італія приходить що тільки після майже тисячелітнього рабства й роз’єднання до національного життя. Відмолоджена варварською домішкою, віджила за час великого історичного антракту спадкоємиця давнього Риму зачинає нову сторінку свойого буття... В душі нації, – розбурханої, заохоченої до чину ґеніяльним диктатором, – пробуджується нині свідомість скрути, заборчість старого завойовника, змисл великого й непереможне бажання смілих, карколомних починів” [24].

Інший симпатик фашизму, Євген Онацький, визнавав, що “молодий український націоналізм дещо перейняв вже від італійського фашизму, і це перш за все визнання потреби залізної гієрархічної орґанізації та підпорядковання всіх приватних, партійних і клясових інтересів інтересам батьківщини. – “Батьківщина понад все”. Далі визнання переваги сили духа над силою матерії. У свій час італійські фашисти, а тепер й українські націоналісти не піддають своєї справи розрахункам, – вони й без розрахунків знають, що проти них стоїть величезна матеріяльно-переважаюча сила” [25].

Ідеологія ОУН була сформульована в програмних документах 1929 р., а також у численній публіцистиці. В її основу покладено пріоритет інтересів нації, яка визнавалась абсолютною цінністю, “найвищим типом людської спільноти”. Метою боротьби проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави. Форма державної влади мала відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури. Після відновлення державности голова держави повинен був створити законодавчі органи, але не шляхом загальних виборів, а “на засаді представництва всіх організованих суспільних верств” [26]. На уявлення ОУН про державний устрій певний вплив мав “корпоративний” лад фашистської Італії, її державний синдикалізм, але в цілому в “Устрої ОУН” 1929 р. прямих запозичень з фашистської ідеології ще небагато.

Упродовж 30-х років вплив фашизму на організований український націоналізм неухильно зростав. Чи не найбільше він позначився на концепції націократії, розробленій М.Сціборським. У своїй книзі “Націократія” Сціборський розглянув і повністю відкинув демократію, соціалізм, комунізм, натомість із великою похвалою писав про фашизм та його історичні заслуги. Багато положень “Націократії” – імперіалізм, протиставлення “єдино-правильного” націоналістичного світогляду всім іншим, відкидання “загально-людських” етичних приписів, розуміння суті й завдань держави, концепція соціально-економічного ладу, державний синдикалізм, концепція еліти – прямо запозичені з фашизму.

Разом з тим, Сціборський критикував фашистів за те, що вони вважали диктатуру не тимчасовим, а постійним принципом організації держави. “Перманентна диктатура зправила [зазвичай] схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і витворювати культ своєманітної “поліційної держави”, що гальмують розвиток суспільства та індивідуальности. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму” [27]. Автор “Націократії” вважав, що українська нація зобов’язана використати ідеї, науку і досвід націоналістично-авторитарних диктатур, зокрема фашистської та націонал-соціалістичної. “Проте, український націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціялістичною, ні “примо-де-ріберівською” [28].

Альтернативою перманентній фашистській диктатурі Сціборський вважав націократичний державний устрій, який мав замінити національну диктатуру після виконання її завдань. Націократією він називав “режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – в представницьких орґанах державного управління”. На чолі держави мав стояти обраний Національним Збором “Вожд[ь] Нації, найкращий із найкращих її синів, що силою загального довіря нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави”. Передбачалося створення виборних органів місцевого самоврядування, обрання законодавчої установи – Державної Ради, кандидатів до якої мали визначати контрольовані державою синдикати. Однак політичного плюралізму не передбачалося: “Як у період національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу – партії не існуватимуть” [29].

Логічно поставало питання: “яке місце в цій державі займе орґанізований націоналізм? Чи не перетвориться він – скасувавши всі партії – самий у партію, що “захопить усі посади”?... Ні, не перетвориться!”, – відповідав Сціборський. – “Виростаючи з глибин народу, покриваючи своїм ґенералізуючим змістом ціле його життя – націоналізм стане вартівничим і будівничим нації, її провідним аванґардом” [30].

Цілком очевидно, що націократичний устрій, задуманий Сціборським як альтернатива фашистській диктатурі, у випадку його здійснення став би лише модернізованим варіантом останньої. Досвід комуністичного тоталітаризму свідчить, що навіть при існуванні формально “вільних” виборів і широкого (на папері) місцевого самоврядування, відсутність дійсного ідейно-політичного плюралізму та багатопартійности веде до нічим не обмеженої диктатури. Організований націоналізм у цих умовах неминуче перетворився б із “провідного аванґарду” в типову державну партію фашистського, нацистського чи більшовицького зразка.

Концепція Сціборського була покладена в основу Політичної програми, яку прийняв II Великий Збір ОУН (серпень 1939 р. ). У ній говорилося, що “устрій Української Держави будуватиметься на засадах націократії”, яку розуміли як “владу нації в державі, що спирається на зорганізованій і солідарній співпраці всіх соціяльних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільних функцій – в представницьких органах державного кермування”. Суспільне життя мало будуватися на ієрархічних засадах, із Вождем Нації на чолі суспільної ієрархії. Принцип надпартійности з документів 1929 р. замінено принципом протипартійности: “існування політичних партій буде заборонено законом. Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН – як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя” [31].

Як справедливо зазначали дослідники, “пропонований устрій явно нав’язував до фашистських зразків” [32]. “Поворот праворуч” частини українського національного руху пояснюється цілою низкою причин: розчаруванням у демократичних традиціях старшого покоління, яке програло війну за незалежність; незадоволенням західними демократіями, що санкціонували поділ України між окупантами; еволюцією Польської держави від парламентарної демократії до “санаційної” диктатури; зростанням тоталітаризму в Европі; антиукраїнським терором у СРСР. Останнє, мабуть, найважливіше. Виникнення тоталітарної течії в українському націоналізмі стало спробою відповіді на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, що загрожував самому існуванню української нації.

Варто зауважити, що, захоплюючись італійським фашизмом і намагаючись його наслідувати, діячі ОУН водночас досить критично ставилися до німецького націонал-соціалізму. Зокрема, Є.Онацький, порівнюючи ці дві ідеології, засудив расову теорію нацизму: “Націонал-соціялізм... ототожнює націю з расою і кладе в її підстави лише один елємент – кров... Для націонал-соціялізму є аксіомою, що саме німецька раса є найвищою, і що навіть латинські народи, не кажучи вже про слов’янські, є народами порівнюючи нищої раси, хоча як арійці вони є незмірно вищі від інших не-арійських народів, не кажучи вже про африканських негрів”. Онацький застерігав, що з німцями слід трактувати з обережністю, “щоби не впасти, бува, жертвою народу, що вбачає свою місію в панованні над іншими, менш вартісними з расової точки погляду народами” [33]. (На жаль, ці застереження швидко забули лідери ОУН). В іншій статті Онацький писав: “Ми знаємо (хоч би на власній скірі в час Української Держави, 1918 р.), як мало рахувалася з почуваннями інших цісарська Німеччина. Расистські теорії націонал-соціялізму засвідчують досить виразно про те, як мало рахується з почуваннями інших і Німеччина Гітлєра, що виразно трактує всі народи, як “нижчі раси”, а німецький нарід називає “втіленням найвищої людяности на землі”... А як дивиться націонал-соціялізм на поневолені народи, а зокрема на поневолені Москвою народи, не від речі буде нам, українцям, пізнати з таких слів Гітлєра: “Для мене, націоналіста, що оцінює вартість людства на підставі расизму, визнання меншої вартости з точки погляду раси отих “пригнічених націй” уже вистачає для того, щоби не зв’язувати їх долі з долею мого народу” [34].

Попри критичне ставлення до нацизму, ОУН пішла на співпрацю з гітлерівцями. Ця співпраця, особливо тісна з 1937 р., пояснювалася не стільки ідеологічними, скільки суто прагматичними міркуваннями. Українські націоналісти вважали гітлерівську Німеччину природним союзником у боротьбі з СРСР і Польщею, і вірили, що фюрер нацистів, діючи у власних інтересах, допоможе створити самостійну Україну. Це був “шлюб з розрахунку”, однак він не залишився безплідним в ідеологічному плані. Союз із нацистами сприяв проникненню в ідеологію ОУН елементів расизму і антисемітизму. Опублікований К.Бондаренком документ свідчить, що діячі ОУН С.Бандери виявляли великий інтерес до нацистського досвіду політики щодо євреїв і розглядали можливість її застосування в Україні [35]. Оунівці сприйняли і концепцію моноетнічної держави, яка логічно вела до етнічних чисток.

Проблема ідейних джерел українського інтегрального націоналізму найдокладніше розробив О.Мотиль. Він зробив порівняльний аналіз ідеологій ОУН, французького інтегрального націоналізму, італійського фашизму та українського консерватизму. Таке порівняння цілком виправдане, оскільки всі чотири ідеології майже одночасно досягли широкого впливу; оскільки українські націоналісти були знайомі з іншими трьома ідеологіями, часом захоплюючись ними; і оскільки ключові елементи українського націоналізму – органічна нація, всемогутня корпоративна держава, провідна роль селянства – спершу з’явилися в інших ідеологіях. У певному сенсі український інтегральний націоналізм можна розглядати як синтез згаданих ідеологій [36].

На думку Олександра Мотиля, спільними для фашизму й українського націоналізму були наступні ідеї: глорифікація нації та держави; вічна боротьба як сенс життя; звеличування мілітаризму та імперіалізму; воля і віра як рушійні сили історії; акція як спосіб розв’язання всіх проблем; нація як живий організм; окрема особа і соціальний клас як органічні частини нації; абсолютне відкидання марксизму і комунізму; прихильність до державно-регульованого капіталізму; підпорядкування соціальних конфліктів національній єдності і регулювання класової боротьби; авторитарна, ієрархічна і корпоративна держава та соціальна структура; тоталітарна національна ідеологія; тоталітарна політична еліта [37].

До цього переліку спільних ідей можна додати ще дві спільні організаційні засади: вождизм (Fuehrerprinzip) і мілітарний принцип побудови партії (партія-армія), найповніше втілений у структурі УВО-ОУН. Отже, український інтегральний націоналізм справді мав чимало спільного з фашизмом, і їх ототожнення не є цілком безпідставним. Ідеологія ОУН повністю відповідає і шести пунктам “фашистського мінімуму”, сформульованого Ернстом Нольте (антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, принцип вождизму, партія-армія, тоталітаризм як мета), і деяким іншим визначенням фашизму.

Більшість існуючих дефініцій і типологій фашизму трактують його як крайню форму націоналізму. Проте вони, як правило, ігнорують фундаментальну відмінність між двома видами націоналізму – націоналізмом державних націй і націоналізмом бездержавних націй, хоч її підкреслювали теоретики і практики національного питання ще у 20-х роках.

Так, Макс Гайдман у 1921 р. виділяв у окремий тип націоналізм пригноблених народів, протиставляючи його запобіжницькому або престижницькому націоналізмові народів державних [38], а Владімір Лєнін у 1922 р. закликав своїх однопартійців відрізняти націоналізм нації пригноблюючої і націоналізм нації пригнобленої [39]. Подібним чином і в сучасній типології націоналізму Ентоні Сміта окремо розглядаються “рухи перед здобуттям незалежности” й “рухи після здобуття незалежности” (з останніми історично пов’язаний фашистський націоналізм) [40].

Очевидно, що при такому підході фашизм і український націоналізм завжди опиняються в різних клітинах типологічних схем.

На засадничу відмінність між українським інтегральним націоналізмом і фашизмом ще напередодні створення ОУН звернув увагу Є.Онацький. Він писав: “Чимало українських націоналістів почало називати себе залюбки українськими фашистами й шукати підтримки у італійських фашистів. Вони не добачали, що між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна прирва, яку може заповнити хиба час та вперта завзята праця... Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити” [41]. Онацький справді вказав на важливу відмінність між двома ідеологіями: фашизм був засобом організації вже існуючої держави, тоді як український націоналізм насамперед був засобом здобуття держави.

Отже, українці не могли бути справжніми фашистами, оскільки не досягли того, що робило фашизм можливим – держави. Український інтегральний націоналізм міг би перетворитися у форму фашизму лише у випадку завоювання державної незалежности. Інша відмінність, яка випливала з першої, – різне розуміння співвідношення між нацією і державою. У одній із своїх промов у 1924 р. Муссоліні заявив: “Без держави немає нації. Існують тільки скупчення людей, що залежать від усіх обставин, які може їм накинути історія”. А у статті “Доктрина фашизму” він писав: “...Для фашиста все міститься в державі, і поза державою нічого ані людського, ані духовного не існує, і тим паче не має жодної вартости. У такому розумінні фашизм є тоталітарним... Не нація творить державу, як це твердить застаріла натуралістична концепція, що служила підставою публіцистики національних держав XIX століття. Якраз навпаки, держава створила націю. Саме вона наділила волею, а отже фактичним існуванням людність, яка усвідомила свою моральну єдність” [42]. Таку концепцію не могли повністю прийняти українські націоналісти, які не мали своєї держави, але вірили в існування української нації. Тому-то Сціборський, приймаючи фашистський культ держави, зауважував: “Факт існування нації неконче зумовлюється її державною незалежністю (бувають і недержавні нації, з таких наразі є й Українська Нація)” [43]. Оунівські публіцисти наголошували, що держава є лише найзручнішою формою національного життя, а не абсолютною цінністю сама по собі [44].

Цю теоретичну відмінність підкреслював і О.Мотиль. “Природно, якщо хтось ігнорує ці засновки як неважливі і зосереджується тільки на факті, що обидва рухи були антимарксистськими і авторитарними (як міг би зробити Ернст Нольте), він може зробити висновок, що український націоналізм був насправді формою фашизму. Однак, якщо останній термін повинен мати якесь точне значення, а не просто розглядатися як синонім тоталітаризму (в марксистському чи антимарксистському різновиді), то це фундаментальне філософське розходження стосовно відношення нації та держави є визначальним для відношення між націоналізмом ОУН і фашизмом” [45].

Згадаймо визначення фашизму, яке навів К.Бондаренко. Справді, визначальним у фашизмі є культ держави корпоративного типу. “Саме тому, – пише автор, – під розряд “фашистських” не підпадає ідеологія А.Гітлера – нацизм. Згідно з гітлерівськими теоріями, на першому місці у суспільній свідомості має перебувати поняття раси, а не поняття держави...” [46]

Однак, подібну логіку можна застосувати і до українського націоналізму. Адже, згідно з його теоріями, на першому місці у суспільній свідомості має перебувати поняття нації, а не поняття держави. Із наведених арґументів можна зробити висновок, що італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і націоналізм ОУН належали до принципово різних типів ідеологій. Проте, з таким самим успіхом їх можна розглядати як три різновиди фашизму: етатистський, расистський і націоналістичний, в залежності від того, який тип спільноти – держава, раса чи нація – проголошується найвищим.

Можемо зробити деякі висновки.

1. Концепція, згідно з якою український інтегральний націоналізм не мав нічого спільного з фашизмом (за винятком окремих неістотних запозичень) не витримує наукової критики. Фашизм суттєво вплинув на формування українського інтегрального націоналізму. Хоч його ідеологи, за рідкісними винятками, не ототожнювали себе з фашизмом, в обох ідеологіях неважко простежити цілу низку виразних паралелей.

2. Погляд на український інтегральний націоналізм як на різновид фашизму достатньо арґументований і логічно не суперечливий, а отже має право на існування в науці (особливо в рамках історії ідей, якщо розглядати її як автономний процес, жорстко не детермінований соціально-економічною і політичною історією). Однак,фашистська модель має обмежену евристичну цінність для аналізу українського націоналізму, вона не допоможе зрозуміти ані його походження, ані ідейно-політичної еволюції 1943-1944 років в умовах відкритого протистояння з нацизмом.

3. Найприйнятнішою (але не єдино істинною!) видається наступна інтерпретація: фашизм (включно з нацизмом) та український інтегральний націоналізм (поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй) належали до відмінних типів одного суспільного феномену, який умовно можна назвати тоталітарним націоналізмом. Український націоналізм не був механічним пересадженням на український ґрунт чужих зразків, він виріс на власному корені і відрізнявся від фашизму в засадничих питаннях. Головна з цих відмінностей наступна. Фашизм був націоналізмом державних, панівних націй, його енергія була спрямована на тоталітарну реорганізацію держави і на підкорення інших народів. Український інтегральний націоналізм був ідеологією недержавної, поневоленої нації, а отже, в першу чергу, національно-визвольний рухом, а вже потім – різновидом тоталітаризму. Одне не викликає сумніву – проблему “природи” і типології українського інтегрального націоналізму, його відношення до фашизму необхідно досліджувати і обговорювати, а не делікатно замовчувати.

Список використаної літератури

[1] Сціборський М. Націократія. – Париж, 1935. – С. 58.

[2] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К.,1994. – Т.2. – С. 251-252.

[3] Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. – К., 1996. – С. 207; Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські варіанти. – 1997. – № 2. – С. 77-78.

[4] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.2. – С. 480-481.

[5] Грицак Я. Нарис історії України. – С. 207-208 (пор.: Payne S.G. A History of Fascism, 1914-1945. – Madison, 1995. – P. 14-19).

[6] Бондаренко К. Фашизм в Україні. – С. 81.

[7] Там само. – С. 74.

[8] Див. праці, що вважаються класичними: Nolte E. Three Faces of Fascism: Action Francaise, Italian Fascism, National Socialism. – N.Y., 1966; Kershaw I. The Nazi Dictatorship. – 3rd ed. – London, 1993; Griffin R. The Nature of Fascism. – N.Y., 1991; Payne S.G. A History of Fascism, 1914-1945.

[9] Modern Socio-Economic Doctrines and Reform Movements // The New Encyclopaedia Britannica. Macropaedia. – 15th edition. – London, 1994. – Vol. 25. – P. 393-435.

[10] Payne S.G. Comments [to G.Allardyce’s essay “What Fascism Is Not”] // The American History Review. – Vol. 84. – 1979. – No 2. – P. 390.

[11] Payne S.G. A History of Fascism, 1914-1945. – P. 15.

[12] Прагнення дати всім явищам дефініції, які б точно відображали їхню сутність, грішить методологічним есенціалізмом (термін К.Поппера). В сучасній науці визначення не відіграють надто важливої ролі, а терміни запроваджуються лише як стенографічні символи чи позначки, щоб скоротити довгу розповідь. Такий підхід Поппер називав методологічним номіналізмом. Згідно з ним, кожне визначення слід вважати однаково прийнятним (за умови його формальної правильности). Див.: Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ. – К., 1994. – Т. 1. – С. 45-46; Т. 2. – С. 20-29, 320-321.

[13] Див.: Armstrong J.A. Ukrainian Nationalism. – 3rd ed. – Englewood, Col., 1990. – P. 12-15, 25-26, 212-213; Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського націоналізму. – Нью-Йорк, Торонто, 1974. – С. 21, 61, 335, 340, 364; Motyl A. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919-1929. – Boulder, 1980. – P. 162-163; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.2. – С. 76-80, 479-482; Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. – К., 1991, – С. 382-386. Термін “інтегральний націоналізм” з’явився у Франції на початку ХХ ст., а в 1940-х роках був запроваджений до наукового обігу Карлтоном Гейзом для означення історичного типу націоналізму, що прийшов на зміну ліберальному націоналізмові XIX ст. (див. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С. 185, 318). Здається, першим, хто у 50-х рр. застосував цей термін для характеристики ідеології ОУН, був Дж. Армстронґ.

[14] Донцов Д. Bellum sine capite // Літературно-Науковий Вістник. – 1923 (Річник XXII). – Кн. I. – С. 58-71.

[15] Липовецька М. Кілька слів про фашизм // Там само. – Кн. II. – С. 139.

[16] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – [б.м.:] Сучасність, 1983. – Т. II. – С. 58.

[17] Слід, однак, зауважити, що згодом Муссоліні змінив свій погляд і заговорив про універсальність фашизму. Були навіть спроби створити “Фашистський інтернаціонал”.

[18] Заграва. – 1923. – Ч. 7. – С. 97-102.

[19] Див., наприклад: Донцов Д. Передмова // Островерха М. Муссоліні: людина й чин. – Львів, 1934. – С. 3-4; він же. Коли вмирає леґенда... // Вістник. – 1936 (Річник IV). – С.296-297.

[20] Він же. Сумерк марксизму // Вістник. – 1933 (Річник I). – С. 304, 308.

[21] Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К., 1996. – С. 769.

[22] Донцов Д. Про баронів середньовіччя і баранів з байки // Вістник. – 1936. – С.53.

[23] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.2. – С. 493.

[24] Андрієвський Д. “Вічний мир” // Розбудова Нації. – 1928 (Річник I). – Ч. 2. – С. 52.

[25] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм // Там само. – Ч. 3. – С. 96.

[26] ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. – Видання Закордонних Частин ОУН, 1955. – С. 3-6.

[27] Сціборський М. Націократія. – С. 59.

[28] Там само. – С. 72.

[29] Там само. – С. 114-116.

[30] Там само. – С.117.

[31] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. II. – С. 401-402.

[32] Бар М., Зеленський А. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939-1945 рр. // Укр. іст. журнал. – 1992. – № 6. – С. 117.

[33] Онацький Е. Ідеольоґічні й тактичні розходження між фашизмом і націонал-соціялізмом // Розбудова Нації. – 1934. – Ч. 5-6. – С. 144-145, 147.

[34] Він же. Культ успіху // Розбудова Нації. – 1934. – Ч. 7-8. – С. 166.

[35] Бондаренко К. До питання про національну політику Організації Українських Націоналістів на початку німецько-радянської війни // Українські варіанти. – 1997. – № 2. – С. 93-95.

[36] Motyl A. The Turn to the Right. – P. 162.

[37] Ibid. – P. 163-164.

[38] Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – С. 205-206.

[39] Ленин В.И. Полн. собр. соч. – Т. 45. – С.358-359.

[40] Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Пер. з англ. – К., 1994.

[41] Онацький Е. Листи з Італії. I. Дещо про фашизм. – С. 95.

[42] Mussolini B. Doktryna faszyzmu. – Lwow, 1935. – S. 12, 14. Вважається, що справжнім автором світоглядної частини цієї праці був філософ Джованні Джентіле (Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. – С.786).

[43] Сціборський М. Націократія. – С. 79.

[44] Armstrong J.A. Ukrainian Nationalism. – P. 25.

[45] Motyl A. The Turn to the Right. – P. 165.

[46] Бондаренко К. Фашизм в Україні. – С. 74.