Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

І.Є.Забєлін – дослідник скіфських царських курганів півдня Катеринославщини

Перші відомості про них знаходимо у щоденниках російських мандрівників кінця ХVІІІ ст., зокрема, В. Зуєва, який залишив опис славнозвісного Чортомлицького кургана із малюнком кам’яної половецької скульптури, що стояла на ньому: “Выехав из Чертомлыка, верст через пять увидели мы превеликий курган, какого я ни прежде ни после не видывал. Его называют тут Толстою Могилою. Вокруг, видно, он также был окладен известковым каменьем, потому что сколь много по степи проезжал к нему его валялось, больше того на сей художественной горе его было. Взошед на оный довольно круто, посреди самого верха представляется ямина, которая, однако, не от чего иного есть, как что земля осела, и в оной ямине стоит каменный болван увеличенного росту” [1].

Грандіозність кургану, висота якого на початок розкопок перевищувала 20 м, а окружність 350 м, та пов’язані з ним численні легенди, як, наприклад, така, що повідомляла про “сорок мішків золота” на глибині 3 саженів, охоронюваних іконою Богоматері – все це надавало Чортомлику незвичайну привабливість. Відомо, що напередодні Кримської війни 1853-1856 рр. Археографічна Комісія вела переговори з землевласником, генерал-аншефом Зейфартом про умови розкопок Чортомлика. Непоступливість останнього, який вимагав передачі йому третини коштовних знахідок, а також війна, що розпочалася, затримали дослідження величного кургану.

1859 року у Петербурзі почала діяти Імператорська Археологічна Комісія, очолена графом С.М. Строгановим, якій було передано пріоритетне право проведення досліджень старожитностей з вітчизняної історії та побуту народів, які в різні історичні епохи населяли простори Російської держави. За її ініціативи було поновлено переговори із вдовою землевласника про умови досліджень Чортомлицького кургана.

До Нікополя виїхав майбутній дослідник Чортомлика молодший член Комісії Іван Єгорович Забєлін. Готуючись до масштабних робіт, він протягом трьох польових сезонів 1859-1861 років здійснив “пробні” розкопки декількох курганів поблизу сучасного с.м.т. Томаківка Дніпропетровської області та в навколишніх степах. “Нигде нельзя встретить такого числа могил самой разнообразной величины и конструкции, как на пространстве, окружающем пороги верст на 200 или 300 в квадрате”, - писав І.Є. Забєлін після подорожі 1859 року. Проведені дослідження переконали його, що саме тут знаходився легендарний некрополь скіфських царів Геррос, про який згадував Геродот.

Першим було розкопано у 1859 р. Гермесів курган, який знаходився поблизу сучасного с. Мар’ївка Запорізької області. У різні епохи цей курган зазнав пошкоджень: був пограбований ще у давнину, а у ХІХ ст. землевласник О.М. Міклашевський зруйнував 6,5-метровий насип аматорськими розкопками, проклавши траншею через центр. І.Є. Забєлін відкрив два різночасових скіфських поховання у катакомбах,в яких збереглися рештки бронзових і залізних виробів, кінської упряжі, золотих прикрас, серед яких виявилася високохудожня платівка із зображенням боя кінного та пішого воїнів.

Наступним у дослідженні скіфських старожитностей став Краснокутський курган, розташований поблизу с. Преображенка Томаківського району Дніпропетровської області. Розкопки проводилися у 1860 р. За розмірами – висота насипу 8,5 м, діаметр 54 м – та крепідою з гранітних брил цей курган відповідає сучасним уявленням про тип аристократичних поховань. У центральній могилі, хоча і двічі пограбованій у давнину, збереглися два скупчення оздоблених деталей поховальних возів, зокрема бронзові навершшя, 80 вудил, вістря стріл. Поруч знаходилася кінська могила з кістяками чотирьох коней з коштовними прикрасами із срібла [2].

У 1861 р. І.Є. Забєлін здійснив розкопки Гострої Томаківської Могили та Томаківської Близниці. В першому випадку курган було споруджено за доби епохи бронзи, про що свідчать майже безінвентарні поховання так званої ямної культури. Наявність кам’яної крепіди і панцирної обкладки, звичайно пов’язаних із скіфськими похованнями, натякало на наявність впущеного в давній курган скіфського поховання. На жаль, І.Є. Забєлін перервав розкопки, не завершивши дослідження. А у наступному році місцевий селянин знайшов у непорушеній частині насипу багатий інвентар впускного скіфського поховання, до якого входили 200 вістрів стріл, велика ворварка, шийна гривня із прикрасами зернню, лунниця і ставший широко відомим меч у золотих піхвах, прикрашених зображеннями звірів та геометричним орнаментом з емалями. Цей комплекс датовано УІ – початком У ст. до н.е. Томаківська Близниця, датована ІУ ст. до н.е. теж була пограбована у давнину.Залишилися недоторканними лише три поховання і рештки інвентарю.

До цієї епохи належить також Слоновська Близниця з похованням, зазвичай пограбованим, у катакомбі, поряд з яким знайдено чотири бронзових навершшя поховального возу і предмети кінської вузди. Про належність поховання жінці свідчить наявність у рештках поховального інвентарю кістяного веретена, а також зазначених навершшів.

Поблизу с. Чумаки Томаківського району І.Є. Забєлін дослідив курган Кам’яна Могила заввишки 5,7 м і діаметром 60 м. Курган оточувала міцна крепіда, великі кам’яні брили лежали на поверхні. Могила була облицьована плитами. В ній знаходилися рештки людини і коня. Речі військового спорядження вказували на належність поховання чоловікові. Було також відкрито окрему кінську могилу. Як і в інших випадках, поховання у кургані зазнали нищівного пограбування у давнину, що затруднювало ідентичне відтворення старовинного обряду.

Найбільш важливими за своїми результатами стали дослідження Чортомлицького кургану, до яких І.Є. Забєлін приступив 26 травня 1862 р. У розкопках з самого початку брав участь проректор Новоросійського (Одеського) університету титулярний радник Вольський, якому відводилася роль спостерігача за роботами на Чортомлику у той час, коли І.Є. Забєлін мав здійснювати огляд та розкопки ще одного із величних курганів південного краю [3]. У подальшому ці плани було змінено і дослідження Чортомлика здійснювалося виключно І.Є. Забєліним.

За архівними матеріалами Археологічної Комісії та архіву І.Є. Забєліна, що зберігається в Державному історичному музеї Росії, можливо відтворити історію дослідження Чортомлика, яке зайняло два роки і потребувало 14 тис. рублів і більш ніж 100 робітників з підводами для проведення грунтових робіт [4].

Чортомлицький курган був відомий з давнини серед місцевих мешканців як Товста Могила. Він знаходився на правому березі Дніпра в 30-35 км на північний захід від м. Нікополя і в 3,5 км того ж напрямку від сучасного с. Чкалово. Курган займав найвищу точку вододілу між річками Чортомлик, Солона та Базавлук у межах так званого Кам’янського поду чи Великого Луга. І.Є. Забєлін неодноразово підкреслював особливості географічного положення кургану: “С могилы во все стороны открываются далекие виды и ровная степь к западу. К югу виднелись плавни…” [5].

За розмірами і положенням Чортомлик займав головне місце в курганній групі, що нараховувала у той час кілька десятків насипів, частину яких також було досліджено. Час виникнення цього некрополя сучасними археологами позначається добою бронзи, ранішою за історичну добу існування скіфської культури у Подніпров’ї. Такий феномен часто спостерігається археологами щодо скіфських курганів. Навіть під величезним насипом Чортомлика було виявлено під час його остаточних розкопок у 80-х роках ХХ ст. рештки давнього кургану із похованнями катакомбної та зрубної культур ХІУ ст. до н.е. [6].

Дослідження центральної частини кургану І.Є. Забєліним проводилось на високому щодо 60-х років ХІХ ст. методичному рівні. Спочатку повністю знімалася верхня частина насипу, після чого в більш твердому ґрунті прокладалися орієнтовані зі сходу на захід траншеї – центральна та в південній частині –з окремими контрольними “пошуковими ходами”. Після виходу на материковий грунт, коли з’являлася “чорна пляма”, тобто могила, її досліджували повністю із максимальною увагою до деталей. Разом з тим, залишалися недостатньо дослідженими значні сектори насипу, під якими могли бути впускні могили, а також такі важливі елементи всього курганного комплексу, як крепіда та рів. Саме цим було обумовлено відновлення у 1979-1986 рр. повного археологічного дослідження Чортомлицького кургану та інших великих скіфських насипів Півдня України, проведеного у співдружності вченими Інституту археології АН УРСР (Київ), Державного Ермітажу (РРФСР, Ленінград), Німецького науково-дослідницького товариства, Геттінгенського університету (ФРН).

До сьогодення точиться дискусія відносно того, скільки поховань містив Чортомлицький курган, в якій послідовності вони створювалися давнім населенням, якими були форми поховальних споруд і сполучення між ними. За даними досліджень 80-х років ХХ ст. і вивчення польової документації І.Є. Забєліна вчені схиляються до думки про існування у Чортомлицькому кургані центральної могили із п’ятьма поховальними камерами і ще однієї північної впускної могили. За межами центральної гробниці знаходилися три кінські могили, в яких поховано 11 царських коней у коштовній збруї [7]. Кількість верхових коней і характер їх вбрання – з золота, срібла та бронзи – відбиває структуру соціального устрою Скіфії з трьох “царств”, про які згадував Геродот. Поряд з могилами коней знаходилися поховання “конюхів”.

Під час досліджень 1984 р. було відкрито поховання воїна – охоронця великого скупчення античних амфор з вином (усього 58 амфор). Під кам’яною крепідою знайдено рештки ритуального поховання дорослої людини із відтятим черепом, в якому можна бачити жертвоприношення, що передувало будівництву насипу.

Як насип, так і підземні споруди Чортомлика становили єдиний архітектурний комплекс, якому немає аналогій в інших курганах, зведених для скіфської знаті. В ньому було поховано царя, царицю, знатних воїнів з їхнього почту та безліч коштовностей, серед яких славнозвісна електрова амфора, золоті обкладинки горіту та золоті піхви мечів з високохудожніми зображеннями.

Історичні цінності з Чортомлицького кургану надійшли до Ермітажу, за винятком тих, що згідно договору із власницею землі Е.П. Зейфарт були віддані їй. Вивчення колекцій дає підстави для датування часу спорудження Чортомлицького кургану 340-320 рр. до н.е. [8].

Розкопки Чортомлицького кургану надали хрестоматійну славу І.Є. Забєліну (1820-1908), російському історику та археологу, якому ми завдячуємо відкриттям безцінних скарбниць минулого Придніпровського краю. З його ім’ям зв’язано становлення в історичній науці таких перспективних напрямків, як історія народного побуту і матеріальної культури. І.Є. Забєлін зробив значний внесок у розвиток музейної справи в Росії, в розробку важливих проблем з історії країни, археології, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, залишивши по собі пам’ять як “теоретика археології”, “історика російського мистецтва”, “історика-художника”, “історика-філософа”, “талановитого самородка”.

Неординарним був життєвий і творчий шлях історика, який народився 17 вересня 1820 р. у Твері в сім’ї бідного чиновника 14 класу, колезького регістратора Єгора Степановича Забєліна. Коли Івану виповнилося лише 8 років, батько помер, залишивши сім’ю без засобів до існування. Матері, Євдокії Федорівні, довелося молодшого сина Петра віддати до дитячого виховного дому, а з Іваном шукати будь-яку роботу. У 12-річному віці Іван потрапив до Преображенського сиротського училища, відомого як “Матроська богадельня”, де й провів п’ять років. Пізніше він згадував: “Воспитание в этом училище, мало кому известном, было старозаветное, спартанское, суровое и жестокое” [9]. Інтерес до історії проявився саме тоді, під час перебуваня у сиротському училищі. Серед прочитаних ним книг була “История Государства Российского”М.М. Карамзіна, художні твори Г.Р. Державіна, В.А. Жуковського, О.С. Пушкіна, Ф.М. Глінки, Д.В. Давидова, К.Ф. Рилєєва та інших авторів.

Дальшому визначенню долі І.Є. Забєліна сприяв попечитель Преображенського училища Д.М. Львов, який знав про захоплення вихованця історією. За його рекомендацією, 12 листопада 1837 р. І.Є. Забєлін поступив на службу канцелярським служителем ІІ розряду в Оружейну палату Московського Кремля. Не маючи можливості продовжувати навчання в гімназії, а тим більше в університеті, молодий службовець наполегливо і цілеспрямовано займався самоосвітою, чому у значній мірі сприяли, з одного боку, його феноменальне трудолюбство, допитливість і природній талант, з іншого – праця в Оружейній палаті – унікальному сховищі пам’яток історії та культури, де зберігалися маловідомі широкому колу дослідників архівні матеріали з історії ХVІ-ХVІІ ст. Посада писця обмежувала доступ Забєліна до систематичного вивчення цих матеріалів, тому приходилось займатися своїм дослідженням у вільний від службичас: він швидко навчився читати скоропис ХVІІ ст., оволодів специфічною термінологією, характерною для рукописів даної історичної епохи. З початку 1840-х рр. І.Є. Забєлін стає відомим у наукових колах як автор робіт з історії Москви та “домашнього побуту” московських царів ХVІ-ХVІІ ст. Перша його стаття “Несколько слов о богомольных царских походах” була опублікована у 1842 р. в газеті “Московские губернские ведомости”, яку редагував В.В. Пассек – автор статей з етнографії, археології, статистики [10]. Знайомство І.Є. Забєліна з професором Московського університету І.М. Снегірьовим та відомим археографом академіком П.М. Строєвим сприяло формуванню у молодого дослідника професійних навичок наукової роботи, розширенню творчого кругозору, виробленню його дослідницької лабораторії.

У ті роки виявився інтерес І.Є. Забєліна до вітчизняних старожитностей та образотворчого мистецтва. 1844 року він знайомиться з Д.О. Ровинським, знавцем цієї справи, з яким протягом 40-х років подорожував по Підмосков’ю. Молоді дослідники вивчали пам’ятки, що знаходилися в монастирях і палацах. Згадуючи про ці походи, І.Є. Забєлін пізніше писав: “Мало по малу, к этому присоединилась и церковная утварь и самые здания храмов. Следуя известной системе Ходаковского, мы разыскивали и древние городища, а также курганы” [11]. Необхідно додати, що окрім археологічних цілей, мандрівників нездоланно притягувала живописна природа. Д. Ровинський та І. Забєлін підготували програму видання збірників матеріалів з історії мистецтва, яка залишилася лише в проекті. Матеріали з історії іконопису І.Є. Забєлін опублікував у 1850 р., а з історії матеріальної культури та ремесла у 1853 р. видав дві конкурсні роботи, які були удостоєні перших премій, установлених графом А.С. Уваровим (по 300 рублів кожна), і найвищих нагород Петербурзького Археологічного Товариства [12].

У 1847 р. молодий дослідник став членом-“соревнователем” Товариства історії та старожитностей Російських при Московському університеті (рос. – Общество истории и древностей Российских), у 1851 р. – його дійсним членом. З 1848 р. він працював помічником архіваріуса при Московській Двірцевій конторі, а у 1853 р. почав викладати російську історію та археологію в Константиновському межевому інституті, пізніше – у школі межевих топографів. У 1855 р. І.Є. Забєлін посів місце архіваріуса, де й залишався до переходу в 1859 р. на службу в Імператорську Археографічну Комісію у Санкт-Петербурзі.

Серед публікацій І.Є. Забєліна 1840-1850-х років переважали нариси й статті з історії вітчизняної культури й побуту. Молодий історик наполегливо акцентував увагу на необхідності розширення предмета і вдосконалення методів історичної науки, вбачаючи пріоритетність у вивченні історії міст і областей, у всебічному розширенні джерельної бази досліджень і критичному підході до них, у доступності наукового мовного стилю тощо. У наукових публікаціях 1850-х років виявляється зростання інтереса І.Є. Забєліна до теоретичних проблем археології. Він зосереджує увагу навколо наукової розробки таких питань, як перехід від емпіричного етапу археології до її теоретичного осмислення, визначення предмета археології як самостійної науки, теоретичного обґрунтування головних категорій і понять археології, зокрема, “археологічна пам’ятка”, “археологічний факт”. Молодий вчений висловлював думку про те, що предмет історії усвідомлюється не шляхом безпосереднього спостереження, а через історичне джерело, яке виступає зв’язуючою ланкою між знанням і реальною дійсністю [13].

У 1850-х роках І.Є. Забєлін виявив прихильність до ліберального руху, обстоюючи ідейні основи західницького напряму. Принципові підходи в його дослідженнях визначилися, зокрема, у визнанні необхідності ліберальних реформ, усвідомленні та активній популяризації ідеї про подолання ідеалізації патріархальних устоїв, пригніченого становища жінки у сім’ї та суспільстві. Він дослідив причини нерівноправності жінки і дійшов основного висновку про те, що упередженість щодо жінки як особистості була тим сильнішою, чим нижчим був ступінь народної освіти [14]. З процесом лібералізації Росії І.Є. Забєлін пов’язував надії на зменшення тиску цензури. Відтак він сподівався на реалізацію можливості об’єктивного дослідження історичного процесу, прогресивний розвиток суспільної і наукової думки у галузях літератури, історії та суспільствознавства [15].

Програмною стала стаття І.Є. Забєліна “Размышления о современных задачах русской истории и древностей” [16], про яку професор історії Київського університету В.С. Іконніков та доцент В.Б. Антонович відзивалися: “При недостатке теоретических работ в нашей историографии эта статья составляет значительное явление в ученой литературе как серьезная попытка уяснить критические приемы обработки русской истории” [17]. У названій статті прагнення вивчати історичний процес через призму побуту і пошук законів суспільного розвитку в “домашньому побуті” народу є найбільш суттєвою рисою історичного світобачення І.Є. Забєліна. Теза про прогресивний характер історичного процесу, пріоритет генетичного підходу при вивченні історичних подій, вимога максимально точного опису фактів, перенесення акценту з діяльності провідних осіб на події народного життя, перехід від переважної в минулому воєнно-дипломатичної тематики до історії окремих установ, спільнот, соціальних станів – це характерні ознаки ліберальної історіографії, які визначилися як методологічне підґрунтя наукового світогляду І.Є. Забєліна.

9 червня 1859 р. І.Є. Забєлін, відомий на той час історик, прийняв запрошення графа С.Г. Строганова ібув зачислений до штату Імператорської Археологічної Комісії з правами її молодшого члена. Протягом 1859-1873 років він проводив планомірні розкопки курганів у південних повітах Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровська та Запорізька області) і на Тамані. У 1859-1861 роках на території теперішнього Томаківського району Дніпропетровської області він досліджував групу курганів (Гермесів, Краснокутський, Кам’яна Могила, Томаківська Гостра Могила, Слоновська і Томаківська Близниці). Протягом 1862-1863 років здійснювалися розкопки Чортомлика. Археологічні роботи на Лівобережжі Дніпра він продовжив у 1865-1868 роках, дослідив кургани Козел, Велика і Мала Цимбалки. У 1864, 1869-1873 роках проводив розкопки на Таманському півострові. Недостаток досвіду і практичних вмінь щодо польових археологічних досліджень з самого початку їх проведення Забєлін компенсував прискіпливим ставленням до своєї роботи, що, поєднуючись з його живим професійним інтересом до історичних джерел, матеріальної культури, старожитностей, скоро дало позитивні результати.

Заслуги археолога, особливо за дослідження Чортомлицького кургану, були відмічені орденом Станіслава ІІ ступеня. Опис розкопок цього кургану І.Є. Забєлін опублікував у 1856 р. у виданні “Древности. Труды Московского Археологического Общества”, пізніше – у збірнику “Древности Геродотовой Скифии” (1872). Названі матеріали увійшли також до першого тому його фундаментальної праці “История русской жизни с древнейших времен” (1876).

Проводячи археологічні дослідження, І.Є. Забєлін вдосконалював методику розкопок курганів. Він точно визначав стратиграфію насипів, сліди давніх знарядь, за допомогою яких споруджувався курганний комплекс, вів щоденник спостережень, робив креслення та малюнки. Водночас, у дослідницькій практиці І.Є. Забєліна виявилися і недоліки. Очевидною є хибність практики вибірковості об’єкта дослідження: розкопки проводилися несистематично, курганна група не досліджувалася у повному обсязі, а вибирався лише один, найбільший курган. При цьому траплялося, що розкопки залишалися незавершеними, якщо археолог потрапляв на безінвентарне поховання. Причинами такого підходу були не тільки традиційні на той час методи археологічних досліджень, але й ставлення власне Археологічної Комісії, яка не вбачала сенсу у витрачанні значних коштів щодо проведення розкопок, які з великим сумнівом могли б дати цінні художні знахідки. Цим, зокрема, пояснюється те, що І.Є. Забєлін розкопував кургани широкими траншеями, знімаючи лише верхівку насипу. Зазначимо, що об’єктивний аналіз діяльності І.Є.Забєліна як археолога і методики проведених ним археологічних досліджень містився у доповіді Д.М. Анучина, з якою він виступив 10 лютого 1909 р. в Імператорському Московському Археологічному Товаристві. Відомий географ і антрополог, критикуючи методичні прийоми і тлумачення І.Є. Забєліним результатів розкопок, разом з тим високо оцінив його творчу індивідуальність, відмітивши, що останній залишив помітний слід у “літописах російської науки і освіти” [18]. Необхідно також сказати про оцінку сучасними вченими археологічної діяльності І.Є. Забєліна. Порівнюючи її з практикою ведення польових робіт його попередниками, авторитетні вчені (А.В. Архиховський, А.І. Мелюкова, А.Ю. Алексеєв) відмічали ретельність і точність польових спостережень І.Є. Забєліна, рівень яких, а також методичні прийоми проведення великих за обсягом ґрунтових робіт перевершили попередній досвід археологічної практики, що існував до цього [19].

І.Є. Забєлін – один із когорти вчених, які значно вплинули на становлення вітчизняної археології як науки. Його окремі теоретичні положення не втратили своєї актуальності до теперішнього часу. Погляди І.Є. Забєліна на предмет і методи археології у завершальному вигляді відобразилися у рефераті “В чем заключаются задачи археологии как самостоятельной науки?”, з яким учений виступив на ІІІ Археологічному з’їзді в Києві [20]. Реферат викликав жвавий обмін думками на з’їзді, в яких переважно визнавалася правомірність і важливість поставлених в ньому питань. І.Є. Забєлін обстоював такі положення: по-перше, розвиток практики археологічних досліджень і усвідомлення наявного матеріалу дозволяє визначити місце археології в системі історичної науки; по-друге, археологія як наука перейшла вже рівень емпірії й тісно підступила до теорії, а недостатня розробка останньої збіднює зміст археологічних досліджень; по-третє, тенденція філософського осмислення археології та її місця в галузі гуманітарного знання свідчить про “самовизначення” предмета науки.

Оригінальними бачаться думки І.Є. Забєліна щодо співвідношення предмета історії та археології. У системі суспільствознавства, за думкою І.Є. Забєліна, археологія займає особливе місце, виконуючи функцію історії будь-якої гуманітарної науки. Він вважав, наприклад, що історія культури – це у своїй суті є археологія. Співвідношення предмета археології та історії І.Є. Забєлін порівнював із співвідношенням одиничного і загального, частини і цілого, а відтак робив такий висновок: “именем археологический обозначаются только такие памятники и факты, которые прямо указывают, что они есть произведение единичного или личного творчества, что вообще археология в любом памятнике имеет дело прежде всегос творчеством отдельного лица, единицы…”. І далі: “Личное и единичное в отношении истории есть внутреннее и домашнее народной жизни. Отсюда внутренний быт и домашний быт – отделы чисто археологические” [21]. У цьому зв’язку зазначимо, що до археологічних І.Є. Забєлін відносив свої роботи з історії матеріальної культури і побуту, історії іконопису та архітектури та інші.

І.Є. Забєліну належить, без сумніву, право першого фундаментального дослідження і узагальнення археологічного та історичного матеріалу з проблем скіфської історії. За оцінкою сучасного дослідника Скіфії А.А. Нейхарта, “Забелин одним из первых в практике русских историков широко привлек данные археологических исследований в целях обоснования своих исторических постоений” [22]. Археологічні свідчення вперше було продуктивно використано для встановлення меж скіфських земель – “чотирикутника Геродота”. Етнографічний матеріал про скіфів, викладений Геродотом, у співставленні із даними археологічних розкопок Забєліна, привів останнього до висновку, що Геродотові “скіфи-орачі” були безпосередніми предками східної гілки слов’янства. Дальші припущення І.Є. Забєліна не знайшли свого наукового підтвердження. Так, він відносив до слов’ян сарматські племена, що змінили скіфів у Причорноморських степах, вважав, що скіфи і слов’яни були не лише близькими родичами, а й сучасниками. “Сколоти” – “слов’яни”, вождь гуннів Атіла – “тятя” слов’янської державності – такі та інші побудови, викладені І.Є. Забєліним у першому томі монографії “История русской жизни с древнейших времен” (1876), були піддані гострій критиці ще за життя вченого [23]. За висловом О.О. Формозова, в праці І.Є. Забєліна “явления истории, отделенные друг от друга столетиями, а то и тысячелетиями, оказывались совмещенными во времени” [24]. Однак ми не повинні забувати, що саме він здійснив першу спробу осмислити і поєднати щойно здобуті з-під землі археологічні матеріали, які відносилися до самих відділених часів, із свідченнями письмових джерел. Позначений І.Є. Забєліним шлях об’єднання Скіфської держави і Київської Русі в цілому досить послідовний, якщо взяти до уваги, що ні археологи, ні історики ще не володіли будь-яким надійним матеріалом про культури та народи, які заповнювали відстань між цими двома етнополітичними утвореннями. До речі, в наступному Б.О. Рибаковим була зроблена спроба виявити особливості етногенезу і тяглість державної традиції від скіфів до слов’ян Середнього Подніпров’я [25].

На час появи названої монографії І.Є. Забєліна археологічний матеріал являв собою масив неорганізованих фактичних даних, спиратися на який в розробці історичних побудов виявилося неможливим. Тому оригінальні й перспективні спостереження зі скіфської проблеми, зроблені істориком за матеріалами археологічних досліджень, мали викривлене трактування при спробах історико-теоретичних узагальнень.

Вершиною багаторічної творчої праці І.Є. Забєліна стали фундаментальні монографічні дослідження “Домашний быт русских царей в ХVІ и ХVП ст.” (1862) та “Домашний быт русских цариц в ХVІ и ХVП ст.” (1869) [26]. Особливу цінність цих досліджень становить докладний опис уклада життя і побуту царської сім’ї, здійснений завдяки введенню автором у науковий обіг значного масиву історичних джерел, що до того часу були невідомими або маловідомими історикам. Ці архівні документи ХVІ-ХVІІ ст. були використані і осмислені І.Є. Забєліним у площині історії матеріальної культури, тобто “домашньої”, “внутрішньої”, “непарадної” сторони історичного буття. Ці дослідження відрізнялися високою майстерністю авторського стилю і спостережливістю художника, тонким чуттям особливостей описуваної епохи та історичного середовища. По-праву, ці наукові праці І.Є. Забєліна були удостоєні Демидовської та Уваровської премій Академії наук. Доповнене перевидання монографій у 1872 р. теж було відзначене Великою срібною, а потім золотою медалями Імператорського Російського Археологічного Товариства. Необхідно сказати, що задум І.Є. Забєліна щодо дослідження “домашнього побуту”, не обмежувався царською сім’єю. Архів історика містить свідчення про його наміри описати внутрішній побут княжеського середовища, купецтва та селянства. На жаль, такий задум залишився нереалізований автором.

У 1860-1870-х роках широким був діапазон наукових досліджень І.Є. Забєліна. Окрім названих праць з археології, царського побуту ХУІ-ХVІІ ст., вчений продовжував дослідження з історії Москви (монографії “Историческое описание Московского ставропигиального Донского монастыря” (1865), “Кунцово и древний Сетунский стан. Исторические воспоминания” (1873). У 1866 р. Академія наук присудила І.Є. Забєліну золоту Уваровську медаль за докладний аналіз книги І.М. Снегірьова і А. Мартинова “Москва. Подробное историческое и археологическое описание города”. Вчений також приділив певну увагу висвітленню питань соціально-економічної (“Большой боярин в своем вотчинном хозяйстве”, 1871) та соціально-політичної історії Росії (“Минин и Пожарский. Прямые и кривые в Смутное время”, 1872).

Вагомим науковим внеском І.Є. Забєліна було дослідження історії давньоруської архітектури. У роботі “Черты самобытности в древнерусском зодчестве” (1878) він висунув і довів тезу про усталення в ХУІ ст. російського національного архітектурного стиля, що проявився у шатровому зодчестві, прототипом якого були давньоруські дерев’яні церкви [27]. Маючи фундаментальні знання з іконопису та давньої архітектури, І.Є.Забєлін брав активну участь у роботі різних комісій з реставрації історичних пам’яток.

У 1876-1879 роках І.Є. Забєлін опублікував двохтомну монографію “История русской жизни с древнейших времен”, задуману як фундаментальна праця, що мала охоплювати з різних сторін все історичне буття народу. Така постановка наукової задачі цілком відповідала його уявленню про предмет історії. Розуміння історичного “життя” вбирало поняття генезису, духовної та матеріальної сфер діяльності людей, побут, культуру, ідеологію. Однак зазначимо, висвітлення І.Є. Забєліним “внутрішньої” історії зводилося до “побутової” тематики, а розгляд “зовнішньої” історії – до “політичної”. Фундаментальна за обсягом, ідеями і постановкою наукових завдань “Історія” не стала такою за своїм змістом, отримала багато нарікань від сучасників і залишилася для нащадків історіографічною пам’яткою. Але це не зменшувало авторитету вченого. І.Є. Забєлін залишався визнаним істориком культури, археології, фундатором “побутового” напрямку в російській історіографії, музеєзнавцем, істориком Москви [28].

У 1876 р. він звернувся до С.Г. Строганова з проханням про звільнення зі служби в Імператорській Археологічній Комісії, мотивуючи цей крок бажанням присвятити свій час підготовці другого тому “Історії”. І.Є. Забєліну було присвоєно чин ІУ класу (дійсний статський радник) і повний пенсіон 1200 рублів на рік. Вже у 1879 р., після смерті С.М. Соловйова, автора 29-томної “Истории России с древнейших времен”, І.Є. Забєлін був обраний головою Товариства історії та старожитностей Російських при Московському університеті і пробув на цій посаді до 1888 р. Його наступником став інший відомий історик, В.О. Ключевський. Співпраця І.Є. Забєліна з цим Товариством тривала понад 40 років (з 1847 по 1888), у наукових часописах якого історик опублікував 36 робіт – це були джерелознавчі розвідки, публікації документів з архіву Оружейної палати. До 80-річного ювілею Товариства І.Є.Забєлін підготував історичний нарис про наукову діяльність установи, склав покажчик досліджень і матеріалів, надрукованих у часописах Товариства протягом 1815-1888 років.

У 1881 р. І.Є. Забєлін зосередив свою роботу над темою з історії та старожитностей Москви. Тоді ж він опублікував програму дослідження “Предполагаемые задачи предпринятого, по решению Московской городской Думы, историко-археологического и статистического описания города Москвы”. Результатом масштабної науково-пошукової та джерелознавчої роботи явилося видання “Материалы для истории, археологии и статистики города Москвы” (1884-1891), а у 1902 р. вийшла друком перша частина фундаментальної праці “История города Москвы”, перевидана потім у 1905 р. Історико-побутовий аспект цього дослідження мав пріоритетне значення. Разом з цим, автор приділив увагу ролі історичних діячів, які залишили свійслід в історії міста.

Новою сторінкою у творчій біографії вченого стала його служба в Імператорському Історичному музеї в Москві. 6 квітня 1885 р. він був призначений товаришем голови музею (головою номінально числився брат імператора Олександра ІІІ великий князь Сергій Олександрович). Ставши фактичним керівником центрального історичного музею держави, І.Є. Забєлін доклав багато зусиль і знань, щоб перетворити його у науковий і культурний центр. Цьому сприяли визнаний авторитет історика, глобальність його мислення, талант вченого-організатора. Цьому він присвятив всі останні роки свого життя. За заслуги в організації музею і музейної справи І.Є. Забєлін був нагороджений орденом Станіслава І ступеня з присвоєнням у 1901 р. чину ІІІ класу (таємний радник).

Про визнання вагомого внеску І.Є. Забєліна в історичну науку свідчить, зокрема, присвоєння йому ступеня доктора російської історії Київського (1871), Московського (1884), Петербурзького (1885), Казанського і Дерптського (1892) університетів. 1884 року І.Є. Забєлін був обраний членом-кореспондентом Російської Академії наук. Він також був членом багатьох наукових товариств.

І.Є. Забєлін помер 31 грудня 1908 р., заповівши нащадкам всю свою творчу спадщину, а також: 170 тис. рублів на розвиток наукових установ – Історичному музею на придбання колекцій, Академії наук – на переклади і видання творів античних і середньовічних авторів про Росію. Історичному музею І.Є. Забєлін також заповідав свою бібліотеку (близько 2 тис. томів), унікальну колекцію рукописів і особистий архів.

Значення І.Є. Забєліна в історії науки визначається, перш за все, самобутністю його таланту, масштабністю і глибиною наукового мислення, різноманітністю проблематики досліджень. Він залишив помітний слід у розробці важливих теоретичних проблем історичної науки, зокрема, археології, виявивши концептуальний підхід у їх дослідженні та висвітленні, увів у науковий обіг значний масив архівних та археологічних джерел, зробивши їх суспільним надбанням. Науковий доробок І.Є. Забєліна у галузях археології, музеєзнавства, іконопису і архітектури, історії матеріальної культури та міст не тільки засвідчив, але й прямо вплинув на розширення предмету історичного пізнання. За словами Д. Анучина, І.Є. Забелін був “одним из последних могикан, представителем старших поколений русских ученых …” [29].

Література

1. Путешествие Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. – СПб., 1787.

2. Мелюкова А И. Краснокутский курган. – М.: Наука, 1981.

3. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган ІУ века до н.э. – К.: Наук. думка, 1991. – С. 12.

4. Див.: Забелин И.Е. Скифские могилы. Чертомлыцкий курган // Древности. Труды Императорского Московского Археологического Общества. – 1865-1867. – Т. 1. – С. 56-93; а також: Ростовцев М.И. Скифия и Боспор. – Л., 1925; Алексеев А.Ю. Чертомлыцкий курган и его место среди погребений скифской знати ІУ – начала ІІІ вв. до н. э. – Автореф. дис. … канд. ист. наук. – Л.: ЛГУ, 1982; Артамонов М.И. Сокровища скифских курганов в собрании Государственного Эрмитажа. – Прага; Л.: Искусство, 1966; Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган ІУ века до н .э.

5. Скифские могилы. Чертомлицкий курган. Записка И.Е. Забелина // Древности Геродотовой Скифии: Сборник описаний археологических раскопок и находок в Черноморских степях / Выпуск Императорской Археологической Комиссии. – СПб, 1872. – С. 74-75.

6. Отрощенко В.В. Курган эпохи бронзы в Чертомлыке // Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган ІУ века до н. э. – С. 324-328.

7. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык. Скифский царский курган ІУ века до н. э. – С. 58-60.

8. Алексеев А.Ю. Заметки по хронологии скифских степных древностей ІУ в. до н.е. // Советская археология . – 1987. - № 3. – С. 28-39.

9. Забелин И.Е. И.Е. Забелин // Московский иллюстрированный календарь-альманах на 1887 г. А.С. Пругавина. – М., 1887. –С. 229.

10. Забелин И.Е. Несколько слов о богомольных царских походах // Московские губернские ведомости. – 1842. - № 17 (25 апреля). – Приложение. – Отд. ІІ. Исторический. – С. 367-370.

11. Забелин И.Е. Воспоминания о Ровинском. – СПб., 1896. – С. 4.

12. Забелин И.Е. О металлическом производстве в России до конца ХУІІІ века // Записки Императорского Археологического Общества. – 1853. – Т. У. – Вып. 1. – Отд. І. – С. 1-136; він же. Историческое обозрение финифтяного и ценинного дела в России // Записки Императорского Археологического Общества. – 1853. – Т. УІ. – Вып. 1. – С. 238-338.

13. Забелин И.Е. [Рецензия] Записки отделения русской и славянской археологии Императорского Археологического Общества. Т. 1. СПб., 1851. Отд. І-ІУ. С приложениями // Отечественные записки. – 1852. – Т. 83. - № 8. – Отд. У. – С. 31-52; він же. Русская археология // Опыты изучения русских древностей и истории. – М., 1873. – Ч. П. – С. 72-106.

14. Забелин И.Е. Женщина по понятиям старинных книжников // Русский вестник. – 1857. – Т. 9. - № 5. – С. 5-46; він же. Характер древнего народного образования в России (Несколько замечаний о “Заметке для истории просвещения в России” г. Куприянова) // Отечественные записки. – 1856. – Т. 105. - № 3. – Отд. П. – С. 1-20.

15. Забелин И.Е. Современные взгляды и направления в русской истории // С.-Петербургские ведомости. – 1863. - № 35. – С. 141-142; № 36. – С. 145-146; № 38. – С. 153-155.

16. Забелин И.Е. Размышления о современных задачах русской истории и древностей // Отечественные записки. – 1860. – Т. 133. - № 11. – Отд. 1. – С. 95-144.

17. Университетские известия. – 1872. - № 1. – С. 43.

18. Анучин Д.Н. И.Е.Забелин (1820-1908) // Этнографическое обозрение. – 1908. - № 4. – С. 200.

19. Див.: Арциховский А.В. Забелин – археолог // Историко-археологический сборник. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1948. – С. 5-11; Мелюкова А.И. Краснокутский курган. – М.: Наука, 1981. – С. 4-6; Алексеев А.Ю. Чертомлыкский курган и его место среди погребений скифской знати ІУ – начала Ш вв. до н. э.: Автореф. дис. … канд. ист. н. – Л.: ЛГУ, 1982. – С. 6.

20. Забелин И.Е. В чем заключаются задачи археологии как самостоятельной науки? // Труды Ш Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г. 1878. – Т. 1. – С. 1-17.

21. Там же. – С. 11.