Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Городельська, Люблінська та Берестельська унії

Поширення влади корони польської на більшість українських земель. Люблінська унія 1569 р. У другій половині 50-х років XVI ст. відносини між Великим князівством Литовським і Російською державою значно загострилися і в 1558 р. переросли в Лівонську війну. Невдачі литовської армії в Прибалтиці й Білорусії та пожвавлення визвольних настроїв руського населення поставили Литву на межу воєнної катастрофи й державного існування. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення на українські землі. З допомогою підкупів офіційних посадових осіб, шлюбів, успадкувань маєтків і офіційних наділів польська шляхта й магнати розширювали земельні володіння й займали щодалі більше посад на Підляшші, Волині й Поділлі. Відбувалося неконтрольоване властями проникнення польського панства в глиб України. Неминуче мало постати питання про офіційне затвердження шляхетських надбань. Всі скарги місцевих магнатів на порушення привілею Казимира 1447 p., яким заборонялося роздавати землі в Литовському князівстві іноземцям, залишалися без відповіді. Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна й середня шляхта підтримувала цю ідею, сподіваючися таким чином обмежити диктатуру магнатів і зрівнятися в правах з польською шляхтою, а магнати — ні, побоюючись втратити свої статки й вплив на вирішення державних справ. Литовські магнати виступали проти інкорпорації Литви, але були зацікавлені в унії з Польщею для боротьби проти Російської держави й зміцнення власного становища в незалежній Литві.

У січні 1659 р. в Любліні почав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз'їхалися по своїх латифундіях і почали ратувати за підготовку до воєнних дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської й волинської шляхти, польський король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства. Місцева шляхта зрівнювалася у правах з польською. Посольство литовських і руських магнатів, поспіхом відправлене на сейм, лише несміливо просило про скасування рішення короля й скликання нового сейму. У відповідь польський король і сейм оголосили посполите рушення й нахвалялися відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Прибулі на сейм брацлавські магнати на чолі з князем Романом Сангушком склали таку присягу. А потім разом з волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння. 5 червня їхні наполягання були задоволені. Спеціальним актом було проголошено приєднання Київщини до польського королівства. Більшість українських земель опинилася під владою Польщі.

Після втрати України литовські магнати мусили розпрощатися із сподіваннями на державну незалежність. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею. За умовами унії обидві держави зливалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спільний сейм і сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.

Об'єднання в одній державі військового й економічного потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією. Однак за умовами перемир'я з нею 1582 р. Україна нічого не одержувала: її чернігово-сіверські території продовжували залишатися у складі Росії. Однак поступово зростає невдоволення широких кіл населення кріпосницькою та централізаторською політикою російського царизму. Йшло до загального повстання. Його початок прискорили й ініціювали правлячі кола Речі Посполитої, підтримавши в 1604 р. претензії Лжедмитрія І на царський престол. Почався «смутний час» в історії Росії, в якому не останню роль відіграло чернігово-сіверське населення. Розпалена на Чернігово-Сіверщині «смута» звела на російський престол Лжедмитрія І, потрясла Росію селянською війною під проводом Івана Болотникова й поставила її на межу самостійного існування при спробі Лжедмитрія II стати російським царем. Активна участь українського населення в подіях «смутного часу» змусила російський уряд відступитися від чернігово-сіверських земель. За умовами Деулінського перемир'я 1618 р. Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приєдналася до староруського ядра.

У відриві від українських земель перебували Північна Буковина й Закарпаття. Північна Буковина під назвою Шипинської землі тривалий час зберігала автономію в складі Молдавського князівства, яке вважалося васалом Польщі. У 1514 р. ці землі захопила султанська Туреччина, запровадивши на них жорстокий окупаційний режим. Українське Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а з 1526 р. — султанської Туреччини й австрійських Габсбургів. Зміна влади суттєво не позначилася на традиційному курсі мадяризації й покатоличення українського населення.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб остаточно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. В 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне Поділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі а 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Городельська унія визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви й Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звертає свій погляд на золотоординську проблему. При його підтримці до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті роки XV ст.), св. Івана й митницю поблизу о. Тавані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й в глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки українським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць проживання татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Племінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з 5-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська руйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загрожували Московському князівству.

Разом з тим Городельська унія фактично позбавила українську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адміністративних посад та основних джерел збагачення.

На перше місце в управлінській системі висуваються крупні бояри. Зростала кількість середнього боярства за рахунок князівських дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звільнялися від різноманітних повинностей і зобов'язувалися відбувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати «оружно й кінно» на війну за першим покликом властей. У противному разі в нього відбиралися земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби вирушав у похід тільки «парсуною власною» без помічників, зате на бойовому коні й в лицарському обладунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той виставляв вісім озброєних вершників, які називалися почтом. Бояри справляли прикордонну службу, охороняли порубіжні землі від нападників — невеликих татарських загонів, брали участь в обороні місцевих замків тощо. Крупні бояри щодалі більше відсували князів від управлінського керма. До привілейованого стану наполегливо рвалися також зем'яни, що тільки посилювало невдоволення знаті.

Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув'язнення Свидригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих. І при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й добився для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігівщині, очікуючи свого часу. З ним чекала українська й православна литовська знать.

УНІЯ. Питання унії, себто об'єднання християнських церков, постало чи не відразу ж після їх розколу

1054 р. На Русі спроби об'єднання робилися вже у XIII ст., але часто вони грунтувалися на політичних міркуваннях. Втім, Флорентійський собор 1439 p., y якому взяли участь візантійський імператор Іоан Палеолог, константинопольський патріарх Иосиф II, київський митрополит Ісидор, а також римські ієрархи, зумів подолати головні догматичні суперечки і здійснив об'єднання церков. Та в соборі не взяли участі Москва й поляки. Обидва ці сусіди мали великі плани щодо загарбання України, отож, до реальної унії на той час, як і пізніше, за митрополита Місаїла (1476), так і не дійшло.

Наприкінці XVI ст. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким сприяв король Сигізмунд III. Крім релігійних для унії були й політичні підстави: тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею й нейтралізувати впливи Москви. Слід зауважити, що інтенсивні культурні контакти українців з Європою, поширення ідей реформації і гуманізму сприяли ідеї унії. В Україні було досить багато прихильників об'єднання церков, особливо серед освічених і релігійних людей, які болісно сприймали занепад православної церкви, брак освіти серед українців, анархічні дії окремих братств, неодностайність патріархів, їх податливість до вимог турецького уряду. На той час Рим з сильною папською владою, чіткою централізацією і впорядкованістю вигідно відрізнявся від Константинополя. Унія могла б докорінно змінити становище православних у Польщі. Духовенство розраховувало за її допомогою здобути рівні права з польським, знать — посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство — отримати місця в цехах, магістратах, судах.

Поштовхом до активних дій у цьому напрямі стала непродумана політика щодо України й Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у вже й без того дезорганізовану церкву.

Ініціатива переговорів з Римом вийшла від львівського владики Гедеона Балабана, невдоволеного своєю підпорядкованістю Львівському братству. Балабан скликав 1590 р. приватну нараду владик у Белзі, куди приїхали також луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський Діонісій Збируйський, туровський Лсонтій Пелчицький. Саме тут вперше була висловлена думка про необхідність унії. Головним рушієм цієї справи став Кирило Терлецький, згодом підключився новообраний вол оди мирський єпископ Іпатій Потій (з 1593 p.), ідею підтримав перемиський єпископ Михайло Копистенський, а останнім пристав до справи митрополит Михайло Рогоза. Всі переговори (наприклад, на синоді в Бересті) велися таємно з огляду на недовірливість і неприязнь мас до самої ідеї будь-якого поєднання з Римом, а також на виразну опозицію братств. Декларація про намір православного духовенства підпорядкуватися римському папі при збереженні всіх обрядів і устрою церкви була подана польському королеві, з нею ознайомилися польські ієрархи. Врешті, коли остаточні положення унії підписали майже всі українські владики (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах папа римський формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

Тим часом в Україні, попри всю конспірацію владик, поширилися чутки про унію, що викликало надзвичайне хвилювання й обурення православних. Князь Острозький, який попередньо й сам писав папі про прагнення єдності віри і згоди всіх християн, виступив з різким осудом ініціаторів унії передусім за їхні потаємні дії. Певну роль відіграла й особиста образа князя, від якого все тримали в таємниці. Українська шляхта склала протест проти унії і спробувала порозумітися з польськими протестантами для спільного захисту своїх релігійних інтересів. Для широких мас висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Завзята агітація проти унії спричинилася до того, що від неї відступилися львівський і перемиський владики.

Численні протести змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор у Бересті, на якому все мало вирішитися. Обидві сторони готувалися до нього як до вирішальної битви. Патріархи прислали до Берестя своїх представників, Никифора (свого часу професора Падуанського університету) й екзарха Кирила Лукаріса. З'їхалося багато представників української шляхти, міщанства і духовенства. Керував цим православним собором, який не захотів засідати разом з прихильниками унії, сам Острозький. На уніатському соборі були широко представлені ієрархи православної церкви, кілька римсько-католицьких єпископів, представники шляхти, короля й уряду. Обидва собори, що відбулися 8—10 жовтня 1596 p., навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський проголосив з'єднання з римсько-католицькою церквою під проводом папи, православний засудив унію.

В українській церкві стався розкол і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу на всіх напрямах. Польський уряд цілком став на боці уніатів, лише їх визнаючи законними представниками "грецької" церкви. Розпочалося переслідування православних польською владою, що мимоволі згубно відбивалося на греко-католицькій церкві. Затята боротьба точилася в сеймі, де опозиційна польська шляхта підтримувала православних у боротьбі за рівні права. Одночасно розгорілася літературна полеміка, що покликала до життя багато культурних осередків, активізувала усі творчі сили народу. Унію талановито обстоювали Скарга, Жебровський, Потій (з 1600 р. він став митрополитом), водночас блискучі антиуніатські твори вийшли з-під пера С. Зизанія, X. Філалета (шляхтича Бронського, чи Броневського), Клірика Острозького, І. Вишенського.

Митрополит Іпатій Потій повів енергійну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних архімандритів і священиків, відбирав у православних церкви й монастирі, школи й друкарні. Залишившись практично без ієрархії, православна церква була дезорганізована. Православна шляхта за допомогою протестантів як могла захищала інтереси православних, але сеймові постанови на захист православних залишались тільки на папері. Попри всю полеміку ідея унії з часом знаходила все більше прихильників. Та ще більшого удару православ'ю завдав не пов'язаний з унією масовий перехід української шляхти безпосередньо до римсько-католицького табору на початку XVII ст. До унії, втративши надію відстояти православ'я, переходили навіть такі його поборники, як Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович.