Реферат на тему

Україна у складі СРСР (до ІІ світової війни)

Зміни у складі населення України.

Громадсько-політичне життя України наприкінці 20-х - у 30-ті роки розвивалося під впливом суперечливих факторів.

Соціальний склад населення кардинально змінився. Зникли економічно активні в 20-ті роки категорії приватних торговців, власників підприємств, помітно зросла чисельність робітників - з 1770 тис. до 4578 тис. чол. у 1940 р. їх питома вага у населенні республіки досягла третини. Джерела поповнення робітничого класу були різноманітні. Вугільна промисловість Донбасу, новобудови республіки та ряд інших галузей господарства, де переважала важка ручна і малокваліфікована праця, поповнювалися в основному за рахунок українського селянства. У машинобудуванні, деяких інших галузях важкої і леткої промисловості, де були високі вимоги до рівня кваліфікації, поповнення йшло за рахунок вихідців із робітничого середовища, кустарів і ремісників, різних верств міського населення, як українців, так і представників інших національностей. У цілому, частка представників корінної національності серед пролетаріату в 20-30-ті роки в України істотно збільшилася.

Загальна чисельність службовців і спеціалістів народного господарства, освіти, культури, науки збільшилася з 549 тис. у 1928 р. до 2 млн. чол. у 1940 р. Понад 25% їх мали середню і вищу освіту.

Індустріалізація супроводжувалася бурхливим розвитком міст. У 1926-1939 рр. чисельність міських жителів УСРР подвоїлася і досягла третини населення республіки, надзвичайно загостривши житлову проблему. Характерно, що міста в ці роки зростали переважно за рахунок місцевого українського населення. У 1920 р. українців серед міських жителів УСРР була лише третина, в 1939 р. - понад 58%.

Переміщення людей з одних соціальних груп до інших супроводжували швидкою ломкою їх психології, способу життя, втратою усталених традицій, Які вироблялися століттями. Ці процеси були наслідком прямого насильства влади і тому сприймалися мільйонними масами, особливо примусово пролетаризованим сільським населенням, болісно.

Разом з тим роки індустріалізації й колективізації позначені інтенсивним соціальним рухом по «вертикалі» - з «низів» нової соціальної піраміди, яка активно формувалася в роки радянської влади, «вгору». Більшовицька партія сприяла висуванню рядових робітників і селян на керівні пости, відкривала перед ними двері вищих та середніх навчальних закладів. В органи державного управління, господарський, партійний апарат, в офіцерський корпус Червоної Армії, органи державної безпеки, міліцію, до керівництва колгоспами, радгоспами, торговель­ними підприємствами прийшли десятки тисяч робітників і селян.

Радянські керівники ставили собі в заслугу побудову суспільства, вільного від експлуатації людини людиною. Насправді, знищивши стару соціальну піраміду, вони побудували нову, небачену раніше. У Радянському Союзі формувався новий правлячий клас - номенклатурна верхівка партійно-державного й господарського апарату, яка була забезпечена всіма матеріальними благами і відгороджена від мільйонів своїх співгромадян щільним частоколом різноманітних привілеїв.

Конституція УСРР 1937 p.

Соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-ті роки, правляча більшовицька партія розглядала як процес соціалістичного будівництва.. Друга п'ятирічка своїм узагальнюючим підсумком мала утвердити основи соціалізму в СРСР. На це вказувалося в матеріалах XVII з'їзду ВКП(б), що відбувся у 1934 р. Було створено конституційну комісію для вироблення, нового Основного закону, котрий мав закріпити «перемогу соціалізму в СРСР». У підготовленому комісією документі СРСР оголошувався «союзною державою, створеною на основі добровільного об'єднання рівноправних Ра­дянських соціалістичних республік». Конституція скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. Вибори до Рад оголошувалися загальними, прямими й рівними при таємному голосуванні. Оголошувалася також недоторканість особи й житла, таємниця листування, свобода слова, друку, зборів.

На основі конституції СРСР, прийнятої VIII надзвичайним з'їздом Рад СРСР 5 грудня 1936 p., були вироблені конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад ЗО січня 1937 р. затвердив нову конституцію республіки, яка офіційно тепер називалась Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об'єднання України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями - президія. Найвищим виконавчим і розпорядним органом державної влади оголошувалася Рада народних комісарів (РНК).

Демократичні положення основного закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом. Конституція УРСР 1937 p., як і конституція СРСР 1936 p., залишалася не підтвердженою практикою життя декларацією. СРСР був жорстко централізованою, унітарною державою, а союзні республіки в ньому не мали ніякої автономії. З союзного центру - Москви - тягнулися нитки управління практично всіма сферами економічного, соціального й політичного життя України. Тоталітарний режим виключав будь-які прояви незалежного від держави громадсько-політичного життя, виховуючи в широких масах подвійну мораль, формуючи байдужість і соціальну пасивність.

Компартія в політичній системі суспільства.

Стрижнем тогочасного політичного ладу залишалася комуністична партія, від імені якої здійснювалося керівництво всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя. Це була єдина політична партія. Ось чому в партію йшли не лише переконані прихильники соціалізму, але й безліч тих, хто вбачав у членстві в ВКП(б) гарантію швидкого просування по службі. У цій обстановці лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко повнилися. На 1 січня 1928 р. КП(б)У налічувала 137,7 тис. членів, на 1 січня 1933 р. їх було вже 330,9 тис., а 1 січня 1941 р. - близько 380 тис.

Монопольне становище ВКП(б) у суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики призводили до накопичення негативних хворобливих тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців, об'єднаних спільністю політичних цілей, вона перетворилася в ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Швидко зростав і змінювався партійний апараті присвоюючи собі повноваження державних органів, диктуючи свою волю суспільству. Різноманітні громадські організації й добровільні товариства працювали під всебічним контролем партійних органів і органів безпеки. Функції профспілок звелися до ролі «приводних пасів» між партапаратом і робітничими колективами. Комсомол розглядався як резерв і інструмент партії, не маючи і ніякої автономії. Інші громадські організації також були Позбавлені самостійності, частина з-них - ліквідована. Так, перестали існувати товариства старих більшовиків, колишніх політкаторжан і засланців, інженер но-технічні товариства та деякі інші добровільні об'єднання. В їх складі було багато незалежно мислячих, а тому небезпечних для сталінського режиму, осіб. В обстановці згортання творчої діяльності громадських організацій насаджувалися різноманітні форми радянської роботи, яка не знаходила підтримки в масах і виконувалася «добровільно-примусовим» чином.

Антицерковна політика влади в Україні.

Традиційна для України громадська інституція - православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УРСР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи».

З його прийняттям декрет уряду УРСР про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше подібний закон було затверджено в РРФСР. Таким чином, у справі відходу від демократичних норм державно-церковних відносин УРСР тримала сумнівну першість. На рубежі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й. церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми. Тисячі церков в Україні було закрито, священиків - репресовано. У 1929 р. органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яка виникла в роки громадянської війни, а канонічно оформилася в 1921 р. Вона виникла на українському національному грунті й, на відміну від Російської православної церкви (РПЦ), підтримувала прагнення народу до національного відродження. Це й визначи­ло її долю. Керівництво УАПЦ репресували, а церква змушена була оголосити про саморозпуск.

Становище представників інших напрямів у християнстві, віруючих інших релігій було не набагато кращим. Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9% діючих молитов­них будинків (порівнюючи з 1913 p.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись у людей другого гатунку.

Сталінізм і його провідники в Україні.

У лоні партійного апарату сформувалося огидне, людиноненависницьке явище сталінізму. Партійне й радянське керівництво України не знайшло в собі сил протистояти сталінізму. У 20-30-ті роки на чолі КП(б)У, ВУЦВК, РНК УСРР стояли особи,

які з більшим або меншим завзяттям виконували волю сталінського керівництва. Так, ЦК КП(б)У в 1925-1928 pp. очолював Л.Каганович, один з найпослідовніших сталіністів, рекомендований політбюро ЦК ВКП(б) для роботи в Україні. Він активно пропагував міф про мудрість Й.Сталіна. Л. Кагановича замінив С. Косіор, котрий у роки громадянської війни був одним з керівників більшовицьких організацій в Україні, а після її закінчення очолював крайову парторганізацію Сибіру, працював секретарем ЦК ВКП(б). На чолі ЦК КП(б)У С.В. Косіар, стояв з липня 1928 р. по січень 1938 р. На ці роки припадає пік кривавого розгулу сталінського режиму в Україні, одним із стовпів якого, бездумним виконавцем розпоряджень центру був Косіор. У передвоєнні роки КП(б)У очолив М. Хрущев, знов-таки присланий з Москви, де він був керівником московської парторганізації і кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б). Хрушов продовжив лінію своїх попередників в Україні.

Сталін нав'язав радянському суспільству тезу про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалось іншим - про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Сталіним ,боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з’їзди КП(б)У, який відбувся у 1934 p., C. Кociop, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу відносно України: «На Україні класова боротьба більш напружене, ніж й інших місцях, і ворог-куркуль, націоналіст - у нас більш досвідчений, Лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу».

Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обгрунтування масових репресій у країні, нагнітання істерії страху, аби паралізувати волю народу до опору.

Терор 30-х років в Україні.

Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-х років. Але з кінця цього десятиліття правлячі кола СРСР відмовляються навіть від видимості законності здійснюваних, репресій. Звинувачення проти віднесених до класове ворожих елементів з 1929 р. почали розглядати так звані «трійки» у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ, що значно спростило справу. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних та інших віддалених районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті, каторжними умовами праці.

Трагедія селянства кінця 20 - першої половини 30-х років, гоніння на інтелігенцію, сфабриковані органами ДПУ політичні процеси цього періоду стали прелюдією до нової хвилі репресій сталінського режиму проти свого народу.

Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. С.М.Кірова, члена політбюро ЦК ВКП(б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в більшовицькій партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез'ясованими до сьогодні, сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934 р. прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство в цих справах не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора й адвоката. Оскарження чи помилування не допускалися. Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично, в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до рук НКВС. У 1937 р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок, коли в промисловість влилися мільйони висококваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техніка було дуже багато. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи секретаря ЦК ВКП(б) Л.Кагановича стали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Слідство велося із застосуванням жорстоких тортур до арештованих. Ця практика була узако­нена в 1937 p., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу. В 1939 р. ця вказівка була підтверджена. Арештовані не витримували тортур, підписували протокол з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних, на всіх, ким цікавилися слідчі.

Розгорнуті в 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення представників партійного й державного апарату, військових, інтелігенцію, робітників, селянство.

Після, процесу над «Спілкою визволення України» в республіці «викрили» багато «контрреволюційних організацій», найбільшими з яких були «Український національний центр», «Українська військова організація», «Польська організація войскова». «Білогвардійський терористичний центр у Києві», різні «шпигунсько-троцькістські» організації. В Україні не уникла репресій більшість керівників КП(б)У І РНК, у тому числі й активні учасники жовтневої революції та громадянської війни. Серед них - Є. Квірінг, Х.Раковський, Ю.Коцюбинський. С.Косіор, Ю.Медведєв, В.Чубар і багато інших. Чекаючи неминучого арешту, застрелив свою дружину і застрелився сам голова раднаркому УРСР П.Любченко. Майже повністю був знищений обраний на XIII з'їзді. КП(б)У центральний комітет. З 62 членів були звинувачені у ворожій діяльності та виключені з партії 55. З 11 членів політбюро, обраного після XIII з'їзду КП(б)У, загинуло 10, а з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Кількісний склад КП(б)У з 1933 по 1938 р. зменшився на 266,3 тис. чол. - майже наполовину.

Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпартійних, не лише всіх тих представників партійне державного апарату, які могли скласти йому опозицію, але й багатьох сліпих виконавців репресивного курсу режиму. Тисячі керівників, слідчих і оперуповноважених НКВС, що фабрикували численні справи «ворогів народу», з часом стали самі об'єктами репресій і, таким чином, зберегли таємницю р «прав над своїми жертвами. Був репресований і В.П.Затонський, один з керівників боротьби за радянську владу в Україні в 1917-1920 рр, член ЦК КП(б)У і радянського уряду України. На XVII з'їзді ВКБ(б), який відбувся в 1934 р,, В.П.Затонський очолював лічильну комісію. Він добре знав, що проти обрання Сталіна до складу ЦК ВКП(б) було подано 292 голоси делегатів з'їзду, а не 3, як це було повідомлено. В. Затонського звинуватили в належності до неіснуючого «антирадянського українського національного центру» і стратили.

Унаслідку сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. И. Якіра, одного з талановитих воєначальників Червоної Армії, командуючого Київським військовим округом, у 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К.Ворошилова і стратили. Був повністю тю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали підібрані Й. Якіром військові спеціалісти багато з них - активні учасники війни 1918-1920 pp. Подібна доля спіткала й Харківський військовий округ, його командний склад на чолі з командуючим округом І.Дубовим став жертвою розправ.

Удари по командному складу спричинили гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту, а 377о не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах. Це стало однією з основних причин поразок Червоної Армії в 1941 р.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Звичайно, більшість з них була представниками партійного чи державного апарату. Це - робітники, селяни, службовці, інтелігенція.

Арешт ставав трагедією не лише для них самих, їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту.

Згортання українізації.

Наприкінці 20 - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яка розгорнулася в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 вищих учбових закладів. Протягом 1928-1937 рр у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції , що видавалася українською мовою. У 1938 р. з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, науки, техніки, виробничої діяльності. Представники національних меншостей в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції У 1938 р. працювало 6 театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою і по одному - молдавською, польською, німецькою, болгарською.

Але вже з кінця 20-х, розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 p., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Особливо складна ситуація була на підприємствах, очолюваних керівниками-росіянами, ставлениками Москви. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» і «націоналістів».

На початку 30-х років Україною прокотилася нова хвиля боротьби ш «націоналістичними ухилами». Інспірована Сталіним, ця боротьба була спрямована проти М.Скрипника, свого часу одного з керівників більшовицького і перевороту в Петрограді, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Будучи палким прихильником політики українізації, М.Скрипник один із перших протестував проти утвердження ф деспотичного режиму Й.Сталіна. Керівник з такими поглядами в той час був ф приречений на розправу. Органи ДПУ сфабрикували проти Скрипника звинувачення в організації націоналістичної контрреволюційної організації. Члени політбюро ЦК КП(б)У, особливо генеральний секретар С.Косіор і присланий на початку 1933 р. з надзвичайними повноваженнями в Україну секретар ЦК ВКП(б) П .Постишев, вимагали від М.Скрипника каяття у нездійснюваних ним і злочинах. Не витримавши цього, М.Скрипник після засідання політбюро ЦК І КП(б)У 7 липня 1933 р. застрелився.

Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утворена в 1925 p.: той же С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський, Н.Голод, А.Хвиля, І М.Чувирін.

Поступово українізація в республіці згорнулась, а сам цей процес уже розглядався як буржуазно-націоналістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова центрального комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, з тому подальше їх існування було визнане «недоцільним і шкідливим». УСІ ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував велико­державну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.