Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Причини повстання під проводом Б.Хмельницького

ПЛАН

Вступ

1. Передумови національно-визвольної війни, початок війни

2. Військова організація та ідеали визвольної війни

3. Досягнення і недоліки національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького

Використана література

Вступ

Повстання українського народу під проводом Богдана Хмельницького було і залишається визначною подією в історії України. Це боротьба за незалежність, за можливість звільнитися від чужоземного гніту і багаторічного пригнічення зі сторони інших націй та країн. Цікавим є дослідження причини зародження народного-визвольних воєн в період Б.Хмельницького, які ідеали і які методи обирали в той час ті, хто брався зі зброєю в руках відстоювати свою свободу і своє право на гідне життя.

1. Передумови національно-визвольної війни, початок війни

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу.

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский".

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя.

2. Військова організація та ідеали визвольної війни

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — "Статут про устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виникнув у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої було зобов'язано утримувати цей полк на свій кошт. Проте, починаючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 юлків та 272 сотні. У 165U р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

3. Досягнення і недоліки національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їх майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

Сміливий і волелюбний народ України розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могла стати Росія, єдиновірний російський народ.

За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 p. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 p. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Земський собор 1 жовтня 1653 p. прийняв рішення про розірвання договору з нею і про те, що "гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...". Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

8 січня 1654 p. у день Богоявления у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: "...собралось великое множество всяких чинов людей". На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом завершився процес зближення України і Росії у 1648—1654 pp.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б.Хмельницького, що готові "со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха".

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І.Богун, Уманський та Брацлавський полки.

Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб "выконання прысяги изъ обоихъ сторонъ было".

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмельницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б.Хмельницького, прохальні пункти. Переяславський чи московський договір. По суті в ньому йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 p. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 p. посли одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про передачу Чигиринського староства "на гетьманську булаву".

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила "під високу руку" російського монарха, оскільки складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлуатації*.

Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Як такий, він, перш за все, був важливою складовою частиною військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і, насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 p. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 p. створюється Острозький полк, потім Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ратушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв'язків, про які Ро^ія не повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як з самостійною державою. У документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 p. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з Росією.

В 1656 p. цар порушив свій союзницький обов'язок, уклавши у жовтні перемир'я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України. Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на ненадійність укладеного перемир'я, почав активніше проводити самостійну політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв'язків з іншими державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія, незважаючи на те, що той був слабкий на здоров'я і не мав здібностей до управління.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Використана література

1. Дорошенко. Історія України. – К., 1999.

2. Полонська Н. Історія України. – К., 2001.

3. Субтельний О. Історія України. – К., 2000