Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Релігійна діяльність Михайла Попова на Закарпатті в 1938-1944 рр.

Період кінця 30 - поч. 40-х рр. ХХ ст. на Закарпатті був надзвичайно складним. Після повалення угорськими військами уряду незалежної Карпатської України на території Закарпаття встановилася військова адміністрація. Православна церква виявилася заручницею міжнародних подій і потрапила в епіцентр боротьби між Угорщиною та Югославією. Слід зазначити, що релігійна ситуація на Закарпатті в цей період була складна. Близько 61,9 % населення належало до греко-католицької церкви, 17,2 % – до православної церкви, менше вірників відносилися до іудейської, римо-католицької, реформатської, євангельської та інших церков. Серед православних, починаючи з 20-х рр. ХХ ст. панували дві церковні юрисдикції – сербська та константинопольська, представники яких вели між собою боротьбу. Визнання та підтримку чеської держави перед угорською окупацією мала сербська юрисдикція, яка була представлена переважною більшість духовенства.

Питання діяльності М. Попова на посту адміністратора православної церкви на Закарпатті за часів угорського режиму в певній мірі розглядалося істориками. Щоправда на теперішній час відсутні узагальнюючі наукові праці, які б у повному обсязі розкривали становище православної церкви у визначений історичний період. Серед наукових публікацій слід назвати статтю О. Данка, присвячену церковно-державним відносинам на Закарпатті в 1938-1944 рр. [Данко О. Православна церква на Закарпатті // Закарпаття під Угорщиною 1938-1944 рр. / Упор. та передм. В. Маркуся та В. Худанича. – Ужгород: Гражда, 1999. – С. 165-181]. Автор побіжно аналізує діяльність М. Попова та приходить до висновків, що „Закарпатська Православна Церква пройшла шлях від переслідуваної церкви до церкви, підтримуваної угорською владою” [Данко О. Вказ. праця. – С. 177]. Заслуговують на увагу публікації О. Хланти та Р. Офіцинського, де вчені прослідкували основні аспекти діяльності М. Попова, акцентуючи свою увагу на його стосунках з угорськими урядовцями та діяльності після 1946 р.[1]. Разом з тим, згаданим працям притаманні і деякі неточності та помилкові твердження. Поза увагою вчених залишилися взаємовідносини М. Попова з вищими ієрархами православної церкви та місцевим духовенством, його управлінська діяльність на чолі єпархії тощо.

В основу дослідження покладено матеріали архіву Управління служби безпеки України в Закарпатській області (далі Архів УСБУ) та Державного архіву Закарпатської області (далі ДАЗО).

Метою даної публікації є дослідження діяльності М. Попова на Закарпатті як представника угорського міністерства культів та адміністратора православної церкви. Нами поставлено ряд завдань: на основі архівних джерел розглянути головні аспекти біографії М. Попова, що вплинули на формування його як релігійного діяча; вивчити діяльність М. Попова спрямовану на утвердження константинопольської юрисдикції на Закарпатті; окреслити основні проблеми в діяльності Попова-адміністратора та показати їх наслідки для розвитку православної церкви.

Михайло Попов народився 1 липня 1888 р. в станиці Павловській Хоперського округу Донської області. В 1910 р. закінчив семінарію в Новочеркаську. В цьому ж році прийняв сан священика, після чого він став служити в станиці Сершевській [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 12]. Під час Першої світової війни перебував в 9-й Донському кавалерійському полку та в інших військових частинах. Після Жовтневої революції в Росії перейшов до білої армії. У березні 1920 р. в Євпаторії вступив до військ генерала Врангеля, де працював полковим священиком. На початку листопада 1920 р. з залишками врангелівських військ евакуювався до Константинополя. У 1921-1928 рр. М. Попов проживав у болгарському місті Ломеч, де виконував обов’язки військового та парафіяльного священика. 19 квітня 1928 р. переїхав до Будапешту, і за наказом митрополита Євлогія (Георгієвський) зайняв приход у білоемігрантській колонії[Там само. – Арк. 14]. 29 жовтня 1931 р. М. Попов був звільнений з займаної посади і позбавлений сану за втручання в справи політичних та громадських організацій та аморальну поведінку [Там само. – Арк. 356]. Після цього випадку М. Попов перейшов під юрисдикцію Карловацього Синоду зарубіжної російської православної церкви. У 1932 р. був заарештований угорцям та інтернований, спочатку проживав у Хайдунамаші, а з 1935 р. в Дебрецині. М. Попов займався журналістикою, працював лектором в місцевому університеті, де водночас закінчив філософський факультет.

23 жовтня 1938 р. Синод Сербської православної церкви (далі СПЦ) обрав єпископом для Мукачівсько-Пряшівської єпархії Володимира (Раїч), який приїхав на Закарпаття 16 листопада 1938 р. [ДАЗО. – Ф. 109, Оп. 1, Спр. 461, Арк. 41]. Згідно Віденського арбітражу, що відбувся 2 листопада 1938 р., від Чехословаччини до Угорщини відійшла західна частина Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево, Берегово та 118 сільськими населеними пунктами. У зв'язку з цим, управління Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії перебралося до Хуста, куди 26 листопада 1938 р. переїхав і єпископ Володимир (Раїч). Адміністратором православних приходів на окупованій угорцями території єпископ Володимир призначив ігумена Аверкія (Таушев) [Хланта О., Офіцинський Р. Вказ. праця. – С. 62]. Ігумен Аверкій (Таушев) довідавшись, що в Дебрецині проживає православний священик М. Попов, запросив його до своєї єпархії. Але пізніше, отримавши інформацію про те, що М. Попов був позбавлений сану, заборонив йому відправляти службу [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 156].

У 1938 р. М. Попов отримує угорське громадянство. Його особою починає цікавитися угорське Міністерство культів. У цьому ж році він зустрічався з П. Телекі, що очолював згаданий державний орган [Хланта О. Вказ. праця. – С. 167]. П. Телекі мав на меті схилити М. Попова то утворення в Угорщині автокефальної православної церкви, використавши при цьому празького архієпископа Савватія (Врабец).

Після окупації Закарпаття угорськими військами, ставлення до православної церкви було неприховано вороже. Угорський уряд вважав, що діяльність православної церкви спрямована на співпрацю з російською владою і підозрював священиків у антидержавній діяльності. Восени 1939 р. угорська влада прийшла до переконання, що не варто перебільшувати загрозу радянського сусідства в Карпатах, а тим більше обов’язково пов’язувати з православною церквою [Данко О. Вказ. праця. – С. 170].

За дорученням Міністерства культів М. Попов встановив тісні зв’язки з архієпископом Савватієм (Врабец) та його прихильниками на Закарпатті. У цій роботі йому сприяли – М. Дорослай – православний священик з м. Сегед (Угорщина),якого в 1939 р. було обрано головою консисторії Мукачівської єпархії та Є. Якуб – секретар архієпископа Савватія на Закарпатті [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1753-С., Арк. 13]. З місцевих урядовців творенню автокефальної православної церкви допомагав регентський комісар М. Козма, окружний начальник м. Хуст Банда та піджупан Дудинський. У 1938-1939 рр. М. Попов проводив роботу з священиками обох юрисдикцій. В першу чергу він зустрівся з священиками-савватіївцями: І. Добошем, М. Кенизом, ієром. Сергієм (Марушка), які висловили підтримку ідеї створення автокефальної церкви в Угорщині. На черзі були переговори з архімандритом Олексієм (Кабалюк) та його прихильниками, що визнавали владу єпископа Володимира. Вони дали принципову згоду перейти під владу архієпископа Савватія [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 91]. Коли на Закарпатті з’явилося біля двадцяти церковних приходів, священики яких були згодні, щоб їх громади ввійшли до автокефальної угорської православної, тоді угорський уряд поставив питання перед архієпископом Саватієм, про висвячення М. Попова адміністратором православної церкви.

9 листопада 1939 р. архієпископ Савватій (Врабец) повідомив М. Попова листом, що він має намір висвятити його єпископом або генеральним вікарієм для православної церкви в Угорщині [Там само. – Арк. 360]. 26 вересня 1940 р. архієпископ Савватій (Врабец) видав наказ, згідно якого М. Попов призначався адміністратором православної церкви в Угорщині, йому надавався сан протопресвітера [Там само. – Арк. 370]. Під час перебування в резиденції архієпископа Савватія (Врабец) в Празі М. Попов отримав завдання об’єднати в єдину єпархію всі приходи в Угорщині та на Закарпатті, які не підпадали під вплив єпископа Володимира (Раїч). 5 жовтня 1940 р. у листі до Константинопольського патріарха Веніаміна, архієпископ Савватій (Врабец) просив висвятити М. Попова єпископом для православної церкви в Угорщині. Він обґрунтовував своє прохання тим, що угорський уряд вимагає створення власної автокефальної церкви [Там само. – Арк. 391].

Активна діяльність архієпископа Савватія (Врабец) та М. Попова на Закарпатті викликала різку реакцію єпископа Володимира (Раїч). 7 жовтня 1940 р. він видав послання до „всіх благочинних та настоятелів приходів”. У документі єпископ застерігав всіх священиків від спілкування з М. Поповим та М. Дорослаєм, наголошуючи на тому, що вони позбавлені сану і діють протизаконно [Там само. – Арк. 359]. Усуненню єпископа Володимира (Раїча) сприяла і міжнародна обстановка – німецькі війська напали на Югославію. Весною 1941 р. німці заарештували єпископа Володимира в Белграді [Данко О. Вказ. праця. – С. 175].

У березні 1941 р. М. Дорослай і Є. Якуб провели у м. Хуст та у м. Тячів збори священиків на яких були підписані клопотання про призначення М. Попова адміністратором православної церкви. 12 квітня 1941 р. регент Угорщини М. Хорті призначив М. Попова „адміністратором греко-східних угорських та греко-східних русинських церковних частин” [BudapestiKozlony. – 1941. – 13 aprills. – S. 1]. 15 квітня 1941 р. М. Попов склав присягу особисто перед регентом М. Хорті. 31 травня 1941 р. ігумен Феофан (Сабов), що був призначений адміністратором єпископа Володимира, зібрав збори священиків, які виступили проти призначення М. Попова. На збори з’явився М. Попов у супроводі регентського комісара М. Козми, начальника 2 відділу Міністерства культів Ш. Есенського. Він оголосив присутнім, що має наказ про призначення від регента Угорщини і наказав всім розійтися. Наступного дня відбувся святковий обід на честь призначення М. Попова, на якому було присутні місцеві урядовці та чисельне духовенство [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411- С., Арк. 160].

Для вивчення відношення духовенства Закарпаття до угорського уряду були проведені „виправдальні комісії”. Вони проходили в серпні-вересні 1941 р. під керівництвом юрисконсульта адміністратури Фекете. До складу комісії входили: М. Попов, М. Дорослай, Керекеш, архімандрит Олексій (Кабалюк) [Там само. – Арк. 102]. Кожному священику задавали ряд питань, що стосувалися його діяльності до приходу угорської влади. Всі відповіді записувалися у протокол і відсилалися до Будапешту. Після проходження перевірки на лояльність до влади, священики почали отримувати заробітну платню.

У першому посланні М. Попова на честь Воскресіння Христового 1941 р. проголошувалося утворення „угорської автокефальної церкви” [Максимишинец В., протоиерей. История Православной Церкви в Карпатской Руси. – Ужгород: Лира, 2004. – С. 140]. М. Попов закликав вірників у всьому підтримувати та коритися голові держави – регенту М. Хорті та дотримуватися чистоти східної церкви [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 399-402]. У другому посланні від 16 вересня 1941 р. М. Попов просив православне населення молитися за угорських вояків, які борються проти „влади сатани” за порятунок віри і церкви [ДАЗО. – Ф. 151, Оп. 18, Спр. 2299, Арк. 1]. Загалом М. Поповим у 1941-1943 р. було опубліковано 7 послань до православних священиків та вірників і ряд розпоряджень. У розпорядженні за №3 від 16 жовтня 1941 до „всіх священнослужителів, настоятелів приходів та монастирів” М. Попов зобов’язував подати в Єпархіальне управління звіти про церковне майно й прибутки церковних і монастирських громад за 1940 р. Від настоятелів монастирів вимагалося повідомити про культурно-просвітницьку роботу серед населення (видання церковної літератури, виховання молоді, турбота про вдів та сиріт). Від духовенства вимагалося сплатити на рахунок Єпархіального управління 3% від свого прибутку та погасити борги братству Святого Володимира. Вказувалося, що у разі невиконання даного розпорядження, окремі представники від духовенства будуть строго покарані [Там само. – Арк. 418]. У розпорядженні №4 від 31 грудня 1931 р., яке підписав від імені адміністратора секретар І. Солко вказувалося, щоб духовенство на протязі Різдвяних свят потурбувалися про становище угорських воїнів-гонведів ат дітей-сиріт. Пропонувалося священикам зібрати пожертви для армії (шерсть, полотно, гроші тощо) та вислати на адресу Єпархіального управління [Там само. – Арк. 420]. Своїм розпорядженням за №5 від 10 січня 1942 р. М. Попов зобов’язував духовенство 17 січня 1942 р. провестипоминальну літургію на честь смерті регентського комісара М. Козми і попередити про це представників місцевої адміністрації [Там само. – Арк. 421].

26 липня 1942 р. у всіх православних приходах, що знаходилися під керівництвом адміністратора М. Попова було проведено „Неділю військової допомоги”. Після літургії священики зібрали грошову та натуральну допомогу і передали її родинам, члени яках знаходилися на війні у складі угорської армії. Священикам пропонувалося прийняти активну участь у підготовці і видання православного календаря для православних вірників, який вийшов друком наприкінці року [Там само. – Арк. 423]. Це було перше періодичне видання, яке було дозволено угорською цензурою з 1938 р.

На кінець 1942 р. під керівництвом адміністратора М. Попова знаходилося 112 224 православних, які були зосереджені у 164 приходах та філіалах. Їх обслуговувало біля 120 священиків, у тому числі 43 ченці. В області також діяло 12 чоловічих та жіночих православних монастирі і скитів [Шематизм Православної Мукачівської єпархії на 1942 р. // Церковний календар на 1943 год. Мукачево: Паннонія, 1942. – С. 115-128].

Угорський уряд фінансово підтримував М. Попова та архієпископа Савватія (Врабец). З жовтня 1940 р. М. Попов отримував від Міністерства культів конгруа у розмірі 512 пенгів на місяць, а після затвердження його на посаді адміністратора він почав отримувати ще додатково 1040 пенгів на місяць [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 93]. Під час першого візиту до Праги М. Попов отримав на руки 6000 пенгів, по власній ініціативі він передав Савватію (Врабец) частину суми. У 1942 р. архієпископ Савватій (Врабец) звертався до Міністерства культів з проханням про надання йому матеріальної допомоги. Міністр Ш. Есенський видав для архієпископа Савватія (Врабец) 2000 пенгів, але відмовився надати щомісячне утримання[Там само. – Арк. 109].

Німці прагнули підкорити всі православні церкви, що знаходилися на залежній від них, чи від їх союзників територіях, митрополиту Берлінському Серафиму (Ляде), який належав до Карловацього Синоду зарубіжної російської православної церкви [Данко О. Вказ. праця. – С. 175]. З листа М. Попова до ієром. Василія (Проніна) від 15 січня 1943 р. довідуємось, що у першій половині січня 1943 р. у нього перебував митрополит Серафим (Ляде). М. Попов вказував, що той прибув на його запрошення як гість угорського уряду [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 232]. 11 січня 1943 р. між М. Поповим та митрополитом Серафимом (Ляде) відбулася зустріч, на якій обговорювалося питання діяльності православної церкви в Угорщині. Можна припустити, що тут йшла мова й про зміну М. Поповим юрисдикції, позаяк 30 травня 1942 р. німці заарештували архієпископа Савватія (Врабец), за підозрою у хрещення празьких євреїв [Православная церков Чешских земель и Словакии // http://ric.orthost.ru/europe/sc/mp/6/].

20 січня 1943 р. в готелі „Геллерт” у Будапешті відбулася нарада духовенства за участі митрополита Серафимом (Ляде). Під час наради перед М. Поповим було поставлено завдання сприяти перемозі у війні над СРСР методами агітації населення до боротьби та через публікацію послань і розпоряджень [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 34]. М. Попов на завдання угорського уряду турбувався й про освітній рівень православного духовенства. У квітні 1942 р. у Будапешті була створена вища духовна школа. Метою створення закладу такого типу було небажання угорської влади, щоб православні священики виховувались в Югославії. Школа була розрахована на те, що після навчання священики будуть відчувати відданість угорській державі, планувалася також перепідготовка й тих священиків, що мали вже духовну освіту. Викладачами в духовній школы були в основному угорці. В перший рік існування тут навчалося 15 чол., на 1944 р. студентів нараховувалося біля 40 чол., із них 30 чол. – закарпатці [Там само. – Арк. 182].

Загалом М. Попов мало займався суто церковними справами, в Мукачеві, де було розташоване Єпархіальне управління, бував один раз у 2-3 місяці. Наприкінці 1943 р. серед православного духовенства на Закарпатті розпочинається боротьба за усунення М. Попова з посади адміністратора. Головними активістами цього процесу були ігумен Феофан (Сабов), секретар Єпархіального управління І. Солко, архімандрит Олексій (Кабалюк), св. Д. Белякова та інші. Їх діяльність підтримали й працівники міністерства культів в Будапешті – Ш. Есенський, С. Фал, Є. Мерше. У липні 1943 р. з міністерства культів прийшов вказівка, згідно якої, всі важливі фінансові питання міністерство брало на себе, а церковна сфера відходила до Єпархіального управління [Там само. – Арк. 207]. Таким чином М. Попов був усунутий від влади. 13 червня 1944 р. його було заарештовано угорською поліцією за підозрою у хрещенні єврейських дітей за значні хабарі, що М. Попов і не заперечував. Наприкінці грудня 1944 р. М. Попова було вислано до Німеччини на примусові роботи, підчас перевезення йому вдалося втекти, переховувався до приходу радянських військ [Там само. – Арк. 63]. 1 травня 1946 р. М. Попов написав листа Московському патріарху Алексію (Симанському) з проханням прийняти його під свою юрисдикцію як священика, або мирянина [Там само. – Арк. 67]. На початку квітня 1947 р. в Будапешті М. Попов був заарештований радянськими органами держбезпеки. 9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу в Москву, у якій повідомляв, що у вересні того року був звільнений достроково і клопотав у справі повернення до Угорщини [Хланта О., Офіцинський Р. Вказ. праця. – С. 66]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша його доля не відома. Реабілітований у 1992 р.

Таким чином, діяльність М. Попова на Закарпатті в 1938-1943 рр. не можна оцінювати однозначно. Будучи білоемігрантом він виступав проти радянської влади і намагався зробити все, щоб допомогти її поваленню. Він поставив ставку на Німеччину та Угорщину і закликав духовенство у всьому допомагати у війні з СРСР. Проводячи агітацію за архієпископа Савватія (Врабец), М. Попов сприяв поглибленню церковного розколу серед православних на Закарпатті, що послаблювало розвиток православної церкви. Після його призначення на пост адміністратора, офіційно дві православні юрисдикції були об’єднанні, хоч і на незначний час. Позитивом є те, що М. Попов піклувався розвитком духовної освіти серед православного духовенства, намагався впорядкувати роботу церковних органів. Безперечно, радянський режим не мав права судити громадянина іншої держави, М. Попов став однією із його жертв.

________________________________

[1] Офіцинський Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939-1944). – К., 1997; Хланта О., Офіцинський Р. Про один із закарпатоукраїнських епізодів міжнародно-релігійного контексту (Діяльність Михайла Попова, адміністратора Мукачівської православної єпархії у 1938-1944 роках) // Україна на міжнародній арені у ХХ столітті. Науково-методичний збірник матеріалів конференції на допомогу учням шкіл і студентам (Ужгород, 13 травня 1999 р.). – Ужгород: Патент, 2000. – С. 61-84; Хланта О. Православна церква на Закарпатті у складі Угорщини (березень 1939 – жовтень 1944 р.) // Українські землі в роки Другої світової війни. Науково-методичний збірник матеріалів конференції (Ужгород, 19 грудня 1997 р.). – Ужгород, 1998. – С. 165-170.