Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Становлення лівої фракції загальноросійської партії соціалістів-революціонерів в Україні на початку 1917 року

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року, яка остаточно повалила ненависний усім народам Росії царизм, створила принципово нову політичну ситуацію, коли вперше в історії свого існування революційно-демократичні партії могли діяти легально, без будь-яких перешкод і утисків з боку нового уряду. Діяльність в умовах відносної демократії дозволяла кожній партії зайняти дійсно те місце, яке вона посідала серед інших партій і відчути яким авторитетом вона користувалась в народі.

За зазначених умов докорінно змінилося суспільно-політичне положення загальноросійської партії есерів в Україні. З малочисельної партії, яка ледве подавала ознаки життя, яка знаходилася у глибокому підпіллі, постійно переслідувалася і не мала впливу на політичне життя країни вона за короткий час перетворилася в найбільш чисельну та популярну партію, стала учасницею правлячої коаліції.

Поповнення рядів партії есерів відбувалося за рахунок селян, робітників, солдат, службовців, міщан, студентів, учнів тощо. Найбільший вплив есери мали на селян, спираючись на популярність серед селян програми зрівняльного землекористування - „соціалізації землі”. І самі есери відмічали: „Все-таки селяни люблять вважати себе есерами, не стільки знаючи програму партії, скільки вірячи в неї” [4, с. 25]. Реальний зміст есерівського соціалізму містився в тому, щоб під прапорами свободи, рівності та справедливості мобілізувати народ на поступову ліквідацію залишків феодального ладу. Разом з тим есери вимушені були визнати подвійний характер природи селян: вони не тільки трударі, а й власники. Ця обставина ускладнювала пошук шляхів та можливостей прилучення селян до соціалізму. Есери наголошували на необхідності зв'язку робітників з селом, як однієї з основ класової „робітничо-селянської єдності” [6, с. 180]. Тому вони розповсюджували свій вплив і на важливі економічні та політичні центри України, де переважав пролетаріат російського походження. Партія есерів, стрімко збільшуючись, стала однією з найчисельніших партій, але багато з членів партії мали слабкі уявлення про теорію есерів, намагаючись добути вигоду з членства у впливовій правлячій партії [5, с. 203].

Загальноросійська партія есерів не відрізнялася ідейною та тактичною єдністю та організаційною монолітністю. Усі есери розподілялися на правих – відвертих оборонців, центристів – „революційних оборонців” і лівих – інтернаціоналістів. Есери центру – представники основної ідейно-політичної течії та чисельного складу партії, були прихильниками офіційної політики партії, яку проводив ЦК. Вони вважали, що революція закінчилася ліквідацією царизму та класовим миром, що „в країни немає нічого, проти чого треба вести війну”. Влада повинна належати тільки буржуазії, а Радам немає необхідності брати владу до своїх рук і вони повинні лише спостерігати за діями Тимчасового уряду [3, с. 47]. На думку есерів, реальною владою на місцях повинні бути такі органи самврядування, як міські думи, волосні, уїзні та губернські земства, обрані демократичним шляхом. Свою головну політичну задачу есери бачили у завоюванні більшості в цих органах, а потім, спираючись на них, і на Установчих зборах [6, с. 207].

Праві есери проводили відкриту шовіністичну політику з питань війни, виступали за доведення її „до остаточної перемоги”, за міцний союз із буржуазією, партією кадетів та повністю відмовлялись від проведення соціальної програми партії. В есерівських організаціях України прибічники правої течії були малочисельні і зазвичай блокувалися з есерами центру, яких також називали правими.

Ліві есери наполегливо виступали проти імперіалістичної війни, несхвально ставилися до коаліції з буржуазією і вимагали скорішого вирішення селянського питання. Одночасно, ліві есери виключали можливість перемоги соціалістичної революції лише в однієї країні та постійно коливалися між більшовиками та своїм центром і довго не наважувалися організаційно відокремитись від нього.

Прибічники трьох течій діяли в усіх без виключення містах України, але питома вага їх була різною. Якщо в есерівських організаціях Києва, Катеринослава, Луганська та багатьох інших міст переважали праві есери, то у Харкові та по всій губернії значно переважали ліві, які на перших зборах вже отримали переважну більшість голосів. Тому вся організація відразу протиставила себе ЦК партії, засудила його політичну лінію і виступала як лівоесерівська. Харківську організацію очолювали авторитетні ліві есери М.Алгасов, М.Алексєєв, В.Карелін. У квітні 1917 р. на лівоесерівські позиції перейшли есери Одеси на чолі з відомими у місті лідерами есерів П.Шифером та С.Заком [2, с. 11-14].

Разом із тим, лінія лівих есерів була непослідовною, розпливчастою, коли заради збереження єдності партії ліві йшли на серйозні поступки есерам центру. Це наочно проявилося в роботі І Південно-Руської обласній конференції партії есерів, яка проходила 2-5 квітня 1917 р. в Харкові. Більше 50 делегатів презентували есерівські організації Київської, Харківської, Полтавської, Катеринославської, Чернігівської, Херсонської, Таврійської, Курської, Воронезької губерній і області війська Донського і Кубані. З доповіддю про поточний час виступив лівий есер М.Алгасов (Харків), якій вказував на те, що Тимчасовий уряд неохоче виконує волю революційної демократії” і його не можна підтримувати і згодом його треба буде замінити новим - революційним урядом. Однак, у відповідь багато прибічників політики центру підтримали Тимчасовий уряд, обґрунтовуючи це тим, що „соціалісти не повинні намагатися захопити владу під час буржуазної революції”. Резолюції з’їзду мали компромісний характер: йшлося про буржуазний характер Тимчасового уряду, але підкреслювалася необхідність підтримати цю владу. Щодо війни, то відмічаючи її імперіалістичний характер та говорячи про необхідність боротьби за демократичний мир, робився акцент на головну тезу правих: „напруження всіх сил для захисту завоювань революції від зазіхань ззовні” [1, с. 606-607].

Дедалі розбіжності в есерівських лавах не тільки не зникали, а все більше загострювалися. Новим поштовхом для подальшого розмежування між правими та лівими есерами стало створення так званого коаліційного Тимчасового уряду, до якого поряд з представниками буржуазії увійшли чотири есера та два меншовика. Праві есери повністю схвалювали входження соціалістів до коаліційного уряду, а ліві – осудили цей крок. Так, обласна конференція есерів Південно-Західного району, яка відбулася 7-8 травня 1917 р. в Києві, беззаперечно підтримала входження есерів до коаліційного уряду та запевняла про цілковиту його підтримку. Крім того, конференція зобов’язувала всіх есерів регіону підтримувати у військовому питанні міністра О.Керенського щодо підготовки наступу на фронті для отримання перемоги заради миру. Такі ж рішення прийняла й Катеринославська губернська конференція есерів 9-10 травня 1917 р.

Поглиблення розходження між правими та лівими есерами наочно продемонстрував Херсонський губернський з’їзд есерів 18-19 травня в Одесі. В доповіді лідера лівих есерів П.Шифера визнавалося, що навіть коаліційний уряд не в змозі вивести країну з тупика і в подальшому можливий перехід влади до рук трудящих [2, с. 17]. Ідейні розголосниці між правими та лівими есерами завершилися у підсумку їх організаційним розмежуванням в рамках однієї організації, у якій перемогли ліві есери. Так, у другій половині травня 1917 р. організація есерів Одеси визначилася як ліва.

Отже, Лютнева революція 1917 р. пожвавила діяльність загальноросійської партії соціалістів-революціонерів в Україні. Залишаючись найбільш популярною в народі, впливовою в політичному житті країни та багаточисельною партією, есери не мали організаційної єдності, що заважало розробленню виваженої загальної стратегії й тактики та передбачало утворення на її основі нових політичних організацій. Невдовзі після Лютневої революції почалося становлення лівої фракції загальноросійської партії соціалістів-революціонерів в Україні. Вони розходилися з правими та центристами по ряду важливих політичних питань і незабаром перетворилися в найбільш впливову організацію, за якою йшла більша частина трудового населення України.

Література

1. 1. Большевистские организации Украины в период подготовки и проведения Великой Октябрьской революции (март – ноябрь 1917г): Сб. док. и матер. – К.: Госполитиздат, 1957.

Ветров Р.И., Черненко А.М. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. – Д.: Изд-во ДГУ, 1983. Гусев К.В. Тактика партии большевиков по отношению к эсерам накануне Февральской революции и в период двоевластия. – М.: Мысль, 1969.

Октябрь 1917 и судьбы политической оппозиции: В 3 ч. – Гомель, 1993. – Ч. 1: Политические партии России. Победа Советской власти на Украине. – М.: Наука, 1967.

Политические партии России: история и современность. Учебник для исторических и гуманитарных факультетов высших учебных заведений / Под ред. проф. А.И. Зевелева. – М., 2000.