Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Проблеми козацтва в українській історіографії

План:

I. Вступ.

II. Проблема походження коказаків.

III. Держава чи Громада?

IV. Висновок.

V. Список використаної літератури. I

Важко назвати іншу тему з історії України що викликала б такий великий інтерес ,як історія запорожзького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твориобразотворчогомистецтва, драматургії , музики , усної народної творчості.

Щоб зрозуміти початок козаччини ,треба зробити огляд попередньої історії краю,звідки виникла козаччина , інакше трудно тямити,звідки і яким чином з’явилися козаки.Вчені становили різні гіпотези ,серед яких трудно розібратися.

Перші документальні згадки про українських козаків відносяться до кінця XVст. Польській хроніст Мартин Бєльський (середина XVIст.), описуючи похід Яна Альбрехта , сина Казимира ІV,у Східне Поділля на театер 1489 р. зазначає : польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнанні з своїми місцями. Кримський хан Менглі-Гірей у своєму листі до великого князя литовського 1492р. скаржився, що кияни і черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель; у відповідь на це князь обіцяв “потрусити отих козаків”. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499р. київському воєводі про правила регламентаціїї торгівлі читаемо: “Коториє козаки з верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас і далей і што там здобудут. с того со всего десятое мают давати”.

II У XVII ст. і наші, і чужі письменники , трактуючи цю справу йшли більш за все стежкою філології(тоді була така мода в науці).Візьмуть ,було ймення козацького стану і прирівняють до того чи іншого ймення якого-небуть народу. Такий спосіб вельми легкий, хоч одне слово само по собі нічого не значить і не може служити доказом родоводу. Письменники, що вживали таких заходів дуже просто виясняли родовід козаків. До таких письменників перш усього належать два поляки XVIIст. : Пясецький і Коховський сучачсники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють слово “козак” до слова коза; і з останнього на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки мовляв, на своїх конях були такі пруткі, як ті кози.

БІльшого клопоту наробили ті історики, що назву “козак” наближували до назви таких народів, про яких нічого певного не знаємо. Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки – це нащадки тих косочів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. переселив на чернігівщину.

За Потоцьким пішов і російський історик Татищев .З того, що великороси за часів , наприклад , ПетраІ називали черкасами, він придумав таку гіпотезу . В Єгипті,каже він було місто Черказ ; людність його перабралася на Кавказ і стали тут називатитися косочами; татари примусили її перебратися на придніпрявськи землі де вона й стає відомою під назвою козаків.

Відомий французький письменник Вольтер пишучи “Histoire de Charle XII” та історію Петра І мусив згадати про козаків і попав на домисел, що козаки –це частина тих татар, які привподобилися до місцевого елементу і дали зв’язку окремому станові суспільності.

Питання й розвитку українського козацтва цього історичного феномену – тривалий час перебувало в центрі дослідницьких інтересів багатьох поколінь вітчизняних істориків.Редакція журналу “Український історичний журнал“ запросила у 1990р. істориків.На запрошення відгукнулися : В.О.Щербак, В.А.Смолій, В.С.Степанков, М.Ф.Котляр, Ю.А.Мицик, Л.Р.Дашкевич, В.О.Замлинський, О.І.Путро.

М.В.Котляр: ”Ф.І.Успенський та деякі інші вчені минулого вже порівнювали бродників з козаками виходячи з зовнішньої подібності їхнього способу життя , манери воювати тощо . Гадаю, між ними існує більш глибокий, а саме генетичний зв’язок .Масові втечі від феодалів селян і міської бідноти були постійним джерелом поповнення поселеннь і загонів бродників в. Такою на мій погляд , є передісторія козацтва.

В.О.Щербак. Термін “козак”- тюркського походження , він запозичений українцями від південних сусідів татар. Протягом другої половини ХVІст. Формування козацтва відбувалося за рахунок різних соціальних груп і категорій населення .Воно було зумовлено насамперед трудовою колонізацією південно степових просторів, необхідністю оборони від татарсько-турецької агресії та протидією українського народу соціальному й національному визиску.

III Громада чи Держава? Січ Запоріжська аномального походження з точки зору теорії про те , що держава виростає з родоплемінного ладу , після появи сім’ї, суспільного поділу праці, приватної власності і класового розшарування населення.Зачинали Січ безсімейні одиноки котрі самовільно селились у “пустих місцях і диких полях” куди не сягало влада оточуючих держав.Запоріжжя несло в собі риси добровільно згуртованої громади заснованої на спільності людей із схожими життєвими установами і владної суспільної структури, що базувалася на звичаєвому законі.Важливо, що запорозька громада об’єдналася не силою державної влади,а стихійним потягом близьких за духом людей, хоч і не без прагматичногоінтересу для них.На Запоріжжі добровільне товариство замінювало державну форму насильницького громадянства. Ціриси виділяли Запоріжську Січ з міжнародного оточення та надавали їй неповторного іміджу.

Висновок про державний або недержавний характер Запорозької Січі можна зробити з огляду на традиційні ознаки класичної державності.

Природно і просто, здавалося б, шукати пояснення вже в самій назві "Запорозька Січ". Адже назви явищ, хоч і не завжди, вказують на притаманні їм властивості. 1 зразу бачимо, що в імені Запорозької Січі етимологічне нема нічого "державного". Так можна назвати будь-яку місцевість, населений пункт і ін. Січ випадає з правила іменування країн за національною ознакою (Україна, Росія, Англія, Китай і т.д.). Це результат похідного характеру запорозької держави, як такої, що виникла шляхом колонізації незайнятих земель. Подібну історичну долю та назви, що не мають нічого спільного з певною національністю, повторили республіки американського континенту. Там дав назву державам не переважаючий племінний чи етнічний склад населення, а навпаки, — за назвами країн іменуються їхні й народи (канадці, мексиканці, перуанці і т.п.).

Отже, лінгвістична й етнографічна ознаки ще не розкривають природи Запорозької Січі, У принципі козакування виникло не на етнічній, а на ендемічній (властивій даній місцевості) та морально-психологічній основі. Суспільні прошарки з людей, подібних козакам, існували і в інших слов'янських народів, а також у татарів. У літописі Григорія Граб'янки (?-1737) зауважено, що Січ не мала певної національної приналежності. Українсько-православний субетнос Запорожжя склався під впливом конкретних географічних та політико-релігійних обставин, які перетворили запорожців у соціально-етнічну групу всередині українського народу. Згодом, після переселення запорожців на Кубань, кубанці стали етнічними українцями се-ред росіиського народу.

Суттєве заперечення щодо державності Січі — відсутність окремого січового індігенату (підданства). Не кажучи вже про тимчасові передислокації Січі в межі Кримського ханства й Туреччини, запорожці де-юре були підданими польського короля, пізніше — громадянами Гетьманщини. Але де-факто Запорожжя до кінця зберігало свій автономний суверенітет. Реальність останнього підтверджується існуванням митного кордону між Гетьманщиною та Вольностями запорозьких козаків. Торгівля гетьманських полків із Запорожжям, як і з Кримом, вважалася контрабандою. Щоправда, цей момент не знімає до кінця питання про юридичну природу відносин між Росією, Гетьманщиною і Запорожжям після 1654 року.

Попри незаперечні прикмети запорозьку державність все ж треба сприймати з обмежувальними застереженнями. Повного завершеного розвитку січова держава ніколи не мала. Не бу-ло на Запорожжі повнокровної економіки й фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Свої скар-би запорожці переховували в землі. Не було міст, взагалі кам'яних споруд, усе це було б знесене, знищене при першому ж татарському наїзді. Навіть у часи найвищого розвитку на-селення Запорожжя ледве перевищувало сто тисяч чоловік. З цього погляду Січ нагадувала сучасні їй західноєвропейські держави-комуни та міста-держави (італійські республіки, ганзейські міста). Від них Запорожжя відрізнялось, щоправда, незрівнянно більшою територією.

Січ можна розглядати як суспільний утвір проміжного типу між державою та ізольованою в малозаселенному місці общиною, що виник на грунті духовної і професійної спільності. Якщо вважати головними інститутами суспільства, котрі

задовольняють основні запити людей, -сім'ю, державу, економіку, школу, то ні один з них не мав повного розвитку, а сім'я взагалі не допускалась у центрі Запорожжя — Січі. Коли повсюдно розвивались повнокровні держави. Січ з її державними дисфункціями прямувала до занепаду. Виправдання цього стану умовами й обставинами нічого не змінює в історичній долі Запорожжя, не скасовує його фатальної приреченості.

Січ не розділила долю американських колоній тому, що знаходилася в оточенні дужих сусідів, до пори до часу зацікав-лених у збереженні Запорожжя таким, яким воно було. Умови дозволили Запорозькій Січі розвинутися лише до стану військово-торговельної напівдержави. Культу патріотичної війни, "повінчаної"' з воєнним ремеслом як промислом, підпорядкувався весь уклад січового життя, в цьому зливались прагнення й навики запорожців. Проте, обороняючи Україну, забезпечуючи свою свободу, Січ Запорозька не могла сповна виконувати інші важливі державотворчі функції — господарську, демографічну, культурну. Торгівля складала головний зміст і стимул господарських відносин, що спричинялось вигідним географічним розташуванням Вольностей запорозьких козаків на транзитних маршрутах міжнародної торгівлі. У запорожців ворожі, навіть хижацькі стосунки з сусідами, особливо з татарами, дивним чином поєднувались із жвавим товарообміном між ними. Запорожжя ніколи не знало автаркіaї (самовдоволення) і не мало замкнутого внутрішнього ринку. Цей тип економіки в поєднанні з неповною державністю ми і пропонуємо називати, військово-торговельним.

Незважаючи на архаїчні домішки та фрагментарність державного устрою, Запорожжя все ж зорганізувалось на засадах державності. На рубежі європейського середньовіччя і Нового часу світової історії Січ Запорозька стала прообразом, ескізом української держави, їй не довелося пройти через усі фази класичного циклу суспільного прогресу. Не розлучаючись із традиціями давньоруського життя, козаки запроваджували елементи сучасної їм політичної культури. Запорозька державна ідея була покликана обставинами місця і часу. Січ виявилася придатною організаційною формою для згуртування і виживання українського народу. Суспільні цінності Запорозької Січі виходили за рамки таких універсальних, понять, як ринок і демократія.

На визволених землях - від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип яті на півночі до степової смуги на півдні, що обіймала близько 200 тис. кв. км, - почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна державність.

На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. Всі найважливіші військові й політичні справи мала вирішувати Військова (Генеральна) рада, в якій могло брати участь все військо. Поступово збільшувалася роль старшинської ради, на яку гетьман викликав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. З шляхтичів походив Богдан Хмельницький, полковники Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський та ін. Полковники Максим Кривоніс, Мартин Небаба та інші вийшли з ремісників, Степан По-бодайло - з драгунів, Матвій Гладкий - з козацтва. Центром гетьманського правління стало м. Чигирин. Територія, на яку поширювалася влада гетьмана, поділялася на полки, число яких мінялося: в 1648 р. їх було близько 40, в 1649 р. - 16, в 1650 р. - 20. Полком управляв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. У містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших - ратуші. Військовими комендантами міст були городові отамани. Козацькими селами управляли отамани, а посполитими - сільські старости.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини. При цьому користувалися як традиціями козацького звичаєвого права, так і нормами Литовського статуту. Замість ліквідованого доменіального судівництва виникали сільські суди. Незмінним залишалося міське судівництво. Побутувала практика поєднання судової й адміністративної влади, що заборонялася Литовськими статутами. Судочинство базувалося на старих кодексах законів, зокрема на Третьому литовському статуті 1588 р., і велося "за давніми правами і за давніми вольностями".

Проте завоювання народу не були закріплені законодавче. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну плату за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися передумови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на національній основі.

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночасно з організацією армії і налагодженням економічного життя, проводило активну зовнішню політику. Для забезпечення тилу своєї армії у боях з шляхетською Польщею та посилення її татарською кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Татари намагалися втягнути Хмельницького у війну з Москвою, Польща через венеційського посла прагнула втягнути козаків до антитурецької ліги. Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Хмельницький намагався досягти ізоляції шляхетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою, Валахією, Се-миграддям (Трансільванією), Венецією.

IV Отже, в своїй роботі я розглянула два проблемних питання з історіографії у добу козатчини. Перша проблема – походження слова “козак”, друга- чи була Запоріжзька Січ державою. Взагалі, існує дуже багато суперечностей щодо розгляду цих питань.В своїй роботі я взяла погляди різних істориків, як сучасності так і минулого,адже розглядаючи такий великий період історії, не можна ігнорувати дослідників іншого століття.

V

В.Л. Андрущенко. Запорозька Січ як український феномен.-

К.: Заповіт, 1995р.

Р.Д. Лях. Історія України.- К. 1998р.

Г. Нудьга. Хто й коли назвав Січ республікою? // Україна.- 1991р.- №23

Смолій. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми. // Український історичний журнал.- 1990р.- №12

І.П. Крип’якевич. Історія України.- Львів: Світ, 1990р.