Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Життя та діяльність Олександра Оглоблина

Ім’я Олександра Петровича Оглоблина нерозривно пов’язане з розвитком української історичної науки протягом майже цілого XX століття. Представник покоління істориків 20-х років, він продовжував свою працю тоді, коли багато його колег і друзів загинули від більшовицьких репресій 30-х років. Не припиняв свої дослідження під час Другої світової війни і на еміграції спочатку в Німеччині, потім — у далекій Америці. Довгий час забутий на батьківщині, він продовжував любити її і досліджувати її історію. За роки наполегливої наукової праці вченим було написано понад 700 досліджень, присвячених різним проблемам історії України, її історіографії, генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін. Крім того, наукова діяльність Олександра Петровича Оглоблина дуже тісно пов’язана з багатьма науковими інституціями як в Україні (до 1944 року), так і в діяспорі, що робить особливо важливим вивчення його життєвого шляху і наукової спадщини.

Народився Олександер 6 грудня (24 листопада ст. ст.) 1899 р. у родині київського домовласника Петра Івановича Оглоблина (1965 — 1919) і Катерини Платонівни, уродженої Лашкевич (1867 — 1932). Довгі роки Сашко не знав, що виховується в родині вітчима, і його рідним батьком є Михайло Миколайович Мезько (1870 — 1938). Після знайомства з батьком Сашко захопився ним, як людиною. Спочатку зустрічались вони в Києві, а 1915 р. Олександер їздив до батька в Уральськ 2. Пізніше батько та син листувалися.

Велику роль у вихованні підростаючого історика відіграла його бабця по матері — Анна Осипівна Лашкевич, уроджена Савицька (1842 — 1910), яка дуже любила свого онука, а літом, під час його перебування в Новгороді-Сіверському, часто розповідала йому родинні перекази. Розповіді бабуні Анни про козацькі родини матері й батька 3, портрети далекої і ближньої рідні на стінах будинку у родовому маєтку, «старі меблі, картини, посуд тощо — все дихало старовиною, такою живою і такою рідною», що ще в ранньому віці пробудило у майбутнього Історика зацікавлення спочатку історією родини, пізніше — малої батьківщини Новгород-Сіверщини і врешті-решт — України.

Захоплення історією розвинулось під час навчання у III Київській гімназії, де викладали такі історики як В. Ляскоронський, М. Харитонов, С. Голубєв та ін. У гімназії Сашко був членом історичного гуртка 4. І на ці роки припадає написання ним перших історичних студій, частина яких була оголошена у вигляді доповідей Саме тоді він вперше звернувся і до мазепинської доби, підготувавши студію про Захарію Корниловича 5, і до перших спроб генеалогічних досліджень.

Перша світова війна, складний період Визвольних змагань спричинили скорочення курсу навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, у 1919 році Олександер пробував свої сили у шкільництві та в адміністративній роботі, а в березні 1920 р. він був обраний викладачем Київського робітничо-селянського університету 6, де протягом 1920-1921 років читав курс історії України, одночасно викладаючи в Київському археологічному інституті на катедрі економічного побуту України.

Здібного науковця й адміністратора з весни 1921 р. обрали доцентом (з квітня 1922 р. — професором) катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім. Драгоманова, створеного у 1920 році. У червні 1921 року О. Оглоблин був призначений деканом основного курсу. Поруч із ним працювали талановиті дослідники (деякі з них викладали в Київському університеті за часів навчання молодого історика) — професори Г. Павлуцький, В. Пархоменко, В. Кордт, О. Гермайзе, М. Василенко, В. Романовський, О. Грушевський та ін. Будучи деканом факультету, Олександер Петрович багато уваги приділяв організаційним питанням, але встигав займатись і наукою. Студенти слухали його лекції, присвячені різним проблемам історії України. Пізніше його колишній професор, а потім — колега, друг і сподвижник у багатьох справах Наталія Полонська-Василенко згадувала про високий рівень лекцій історика і велику популярність серед студентів 7.

У роки праці в ІНО діяльність Олександра Петровича свідчила про його високу національну свідомість. Закладена в ранньому дитинстві любов до своєї «малої» батьківщини, землі своїх предків, у ці роки українського національного ренесансу вона проявилася в старанному студіюванні української мови, викладанні лекційних курсів з державницьких позицій, у боротьбі за українську національну університетську освіту разом із Г. Павлуцьким, О. Янатою та іншими просресорами, запровадженні нових навчальних плянів і програм з українознавчою проблематикою. В цей час історик велику увагу приділяв праці у Бібліотечній комісії, яка давала можливість збереження унікальних пам’яток книжкової справи. Він відіграв значну ролю у збереженні українських культурних цінностей під час діяльности українсько-польської комісії по виконанню умов Ризького мирного договору 8.

10 травня 1922 р. історик одружився з Ганною Якимівною Фроловою (1892 — 1965), яку запізнав у 1920 році, хоч і були вони сусідами по вулиці. Ганна Якимівна багато років була поруч із ним, ділила горе і радості, створювала умови, потрібні для наукової праці. У лютому 1923 року родина пережила велике горе — в один день померли щойно народжені діти-близнюки Аня і Михайлик, що стало великою моральною травмою для молодих батьків 9. Народження 24 серпня 1925 року сина Дмитра (1925 — 1986) принесло велику радість і надії, яким так і не судилось здійснитися вповні, бо у складних умовах життя на еміграції Дмитро змушений був фізично працювати, щоб утримувати родину.

Серед наукових зацікавлень історика в ці роки переважав інтерес до економічної історії. У 1925 році були опубліковані дві монографії Олександра Петровича — «Мануфактура в Гетьманщине» і «Предкапиталистическая фабрика» — перші томи заплямованого монументального дослідження, присвяченого історії української фабрики. До появи книги О. Оглоблина розвиток економіки Гетьманщини залишався поза увагою істориків, що визначило ролю цієї праці у доповненні схеми української історії М.С. Грушевського, зокрема її поширенні стосовно XVIII — XIX ст.

Ідея економічної автономії України у працях О. Оглоблина пізніше переросла у обгрунтування ідеї національно-державної самостійности України, в першу чергу у дослідженнях, присвячених історії української політичної думки XVII — XVIII ст., серед яких — студії над повстанням Петра Іваненка (Петрнка), гетьмана Івана Мазепи, дослідження біографій діячів Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, вивчення видатної пам’ятки української історіографії — «Історії Русів» тощо. Це зацікавлення мало початок у 20-х роках, а продовження — на еміграції, в умовах вільного розвитку української історичної науки. На ранньому етапі творчости цікавили О. Оглоблина також церковна історія та генеалогія, але в умовах тодішньої політичної системи дослідник не міг вповні присвятити себе улюбленим темам.

У 1926 р. в Одесі в актовій залі Одеського Університету Олександер Оглоблин прилюдно успішно захистив дисертацію на основі своєї монографії «Передкапіталістична фабрика», за що йому було присуджено (першому в Україні) ступінь доктора історії української культури 10 . Саме з нього року він розпочав роботу у Всеукраїнській Академії Наук, спочатку як нештатний науковий співробітник при Катедрі історії українського народу (керівник — акад. Д. Багалій), пізніше — як старший науковий співробітник і керівник (з 1932 року — голова) Комісії для виучування соціяльно-економічної історії України XVIII — XIX ст. Від того ж 1926 року він став дійсним членом Харківської науково-дослідної катедри (згодом — Інституту) історії української культури, активно співпрацював також із акад. М.Є. Слабченком, був дійсним членом Одеської науково-дослідної катедри історії України і дійсним членом Одеського наукового Товариства при ВУАН.

Серед студентів Київського університету та молодих науковців стало формуватись коло учнів Олександра Петровича, що переважно займалися дослідженням соціяльно-економічної історії України, серед них — Кость Антипович, Дмитро Бованенко, Семен Підгайний та інші. Тому можна говорити про початки формування в цей час наукової школи проф. Олександра Оглоблина.

Але початок 30-х років став для Олександра Петровича часом тяжких випробувань. Наступ тоталітаризму на українську культуру поширився, в першу чергу на історичну науку, що призвело до масових репресій серед вчених. Не став винятком і О. Оглоблин. Звинувачений в участі у контрреволюційній змові, він кілька місяців провів за ґратами, а потім надовго потрапив у лещата влади. Почалися часи змушеного «перегляду» своїх поглядів, критики і самокритики. В травні 1931 року вченому прийшлося пережити принизливу процедуру «дискусії» щодо розуміння ним концепції української історії і висловлених у працях думок. Пізніше про сутність таких «дискусій» Олександер Петрович написав у своїй праці «Як більшовики руйнували українську історичну науку» 11. Наслідки ж «дискусії» були катастрофічними для історика: він був на довгий час позбавлений можливости викладати в університеті, не дійшли до читача деякі вже видрукувані праці, зокрема його монографія «Кріпацька фабрика», нові дослідження підпадали під цензуру, що змушувало вченого притримуватись вимог більшовицької ідеології щодо історичних досліджень. І хоча, щоб зберегти своє життя і життя та спокій своїх близьких, Олександер Петрович визнав себе винним і «покаявся», переслідування не припинились, лише дещо послабились.

Позбавлений можливости викладати, у 1931 — 1932 рр. О. Оглоблин працював заступником директора з наукової частини Всеукраїнського історичного музею і його головна увага в цей час була спрямована на збирання археологічних і архівних матеріялів для вивчення промисловости Правобережного Полісся XVI — XIX ст.: у 1932 — 1936 рр. він був науковим керівником і організатором відповідної експедиції ВУАН і Всеукраїнського історичного музею. У 1932 р. історик був призначений директором Всеукраїнського Центрального Архіву стародавніх актів у Києві, але в лютому 1934 р. був звільнений з цієї посади знову ж із ідеологічних міркувань, за «протаскування буржуазного націоналізму». Праця старшим науковим співробітником Історично-археографічного інституту Всеукраїнської Академії наук була нетривалою — у листопаді 1934 р. інститут було закрито, а його співробітники втратили роботу і засоби до існування. Тоді ж став безробітним і Олександер Петрович.

Пошуки праці завершились влаштуванням у 1935 році в Інститут історії матеріяльної культури ВУАН, що пов’язувалось із проведенням археологічних розкопок здебільшого у Городську, а також Києві і Вишгороді. Втім, у липні 1937 року історика було звільнено і звідси зі звинуваченнями у «саботажі» і протягом чотирьох місяців йому довелося доводити неправомірність звільнення.

Порятунком у ситуації, що склалася, стало запрошення на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР у листопаді 1937 р. (працював до липня 1941 р.). В Інституті О. Оглоблин очолював сектор історії XIX — XX ст., співпрацював з такими відомими істориками, як Микола Петровський, Наталія Полонська-Василенко, Михайло Марченко, допомагав науковими порадами молодим дослідникам — Вадиму Дядиченку, Федору Лосю та ін. У 1938 р. Олександер Петрович став дійсним членом науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві, завідувачем відділу методики історії, а також професором Київського та Одеського університетів на катедрах історії України. Повернення до праці в університетах для Олександра Петровича було пов’язане із розробкою та викладанням українознавчих курсів, в тому числі з історії України, української історіографії тощо, які перед тим практично зникли з навчальних університетських плянів. В умовах поширення нової хвилі репресій проти української інтелігенції постала реальна загроза нового ув’язнення, в якому вже перебували деякі колеги історика, але, на щастя, вона не стала реальністю.

У ці роки історик отримав можливість досліджувати улюблені теми, серед яких — доба гетьмана Івана Мазепи. І хоча йому не вдалося в умовах партійного тиску на науку уникнути марксистської фразеології, він все ж намагався подавати вірні історичні факти. Олександер Петрович підготував до друку монографію «Україна в часи Петра І» 12, крім того, був серед авторів багатотомного видання «Нариси з історії України», в якому опрацював VI випуск «Україна в кінці XVII — в першій чверті XVIII ст.» 13. Згідно з постановою Вищої Атестаційної Комісії СРСР про необхідність підтвердити свій науковий ступінь на початку 1941 р. О. Оглоблин у Москві був затверджений доктором історичних наук без захисту дисертації 14.

У вересні 1941 р. німецькі війська увійшли до Києва. Частина співробітників Інституту була евакуйована, але Олександер Петрович, пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів Андрія Мельника, зокрема з д-ром Олегом Кандибою (Ольжнчем), свідомо залишився в Києві. Як національно свідома людина, яка ніколи не належала до комуністичної партії, що користувалася довірою у колах київської інтелігенції, Олександер Оглоблин цілком влаштовував і українську, і, певний час, німецьку сторони. Саме при сприянні діячів ОУН його було обрано на посаду голови Київської Міської Ради 13, яку він очолював з 21 вересня до 25 жовтня 1941 року. Він також став членом Української Національної Ради 16. За спогадами одного з відомих діячів ОУН Ярослава Гайваса, «Оглоблин виявив себе знаменитим адміністратором» 17 — він піклувався про збереження української освіти, підвезення до міста палива і харчів, але, на жаль, не міг впливати значною мірою на політику фашистів у Києві. Тому, без сумніву, відчув полегшення, коли зміг позбавитись цієї посади.

Роль, яку відіграв Олександер Петрович на посаді міського голови, високо оцінили українські культурні діячі і вчені. Зокрема, відомий український галицький історик Іван Крип’якевич, який мав з Оглоблиним досить тісні наукові стосунки з кінця 30-х років, а від початку вересня 1941 р. вів активне листування, писав до нього 23.XI. 1941 року: «Вістки про культ. і політ. життя Києва ми оцінюємо, як явища дуже позитивні, — все є краще, як ми могли думати. Треба брати під увагу 1) більшовицьке винищування українства, 2) виїзд цінних сил, 3) воєнну атмосферу, 4) спеціяльні для Києва саботажі. У таких відносинах кияни зробили все таки незвичайно багато — всюди на безлюдді, in cruda radice, на «дикому полі» зорганізували початки нового. За це Вам шана і слава! Ваша ж роля, як першого голови міста, що мусів довести До порядку знищену столицю; у Львові таку саму роботу проводив, як посадник міста, проф. Юрій Ів. Полянський — ми знаємо кілько це коштує нервів і праці, а як мало дає вдоволення — але щойно історик Києва оцінить таку роботу» 18.

Перебуваючи на посаді міського голови, О. Оглоблин намагався відродити у Києві українську національну вищу школу і академічну науку — тут йому у нагоді стали поради І. Крип’якєвича, який у листах ділився досвідом, набутим інтелігенцією Галичини 19. Підтримав він і спроби Олександра Петровича у жовтні 1941 р. відродити Академію Наук 20 (на жаль, Академія так і не розпочала праці, хоча було обрано керівників відділів і президію).

Залишившись «вільним дослідником», Олександер Петрович присвятив себе науковій роботі, займаючись розшуками в київських архівах. Цей час у своїх спогадах описала Наталія Полонська-Василенко: «Є повна свобода «від науки», бо нічого не друкується. Нею широко користується Олександер Петрович і цілими днями працює над «Історією Русів». Хто знає, може, за інших загальних умов життя не міг би він так наполегливо, не відриваючись, без перешкод працювати...» 21.

Але безробіття позбавляло засобів до існування. Крім того, виникла ідея відкрити в Києві музей, який міг би стати осередком українського наукового життя. Цим музеєм став Музей-архів переходової доби. Найближчим помічником О. Оглоблина при створенні музею став Світозар Михайлович Драгоманов, син видатного українського мислителя 22. Відкрити музей вдалося завдяки пораді, наданої І. Крипя’кевичем, який стосовно створення Академії Наук писав Олександрові Петровичу: «...Думаю, що в недовгому часі зажадають анкет про завдання кожного відділу; треба ці відповіді приноровити до німецького способу думання. Напр., в Іст.-філол. відділі, як мету, ставити м. ін. а) боротьбу з марксизмом і большевізмом і русифікацією, б) нав’язання зв’язків з новою Европою, дослідів укр.-нім. взаємин і т. д.» 23. Музей, втім, проіснував недовго і був закритий німцями наприкінці 1942 р., але науковці, що згуртувались навколо нього під проводом О. Оглоблина (Н. Полонська-Василенко, П. Курінний (директор Музею археології), С. Гіляров, В. Міяковський (директор Головного Історичного архіву) та ін.), встигли немало зробити, особливо щодо збору матеріялів та документів Визвольних змагань, збору інформації щодо пам’яток української культури, знищених за роки совєтської влади. В червні 1942 р. Олександер Петрович разом із своїми колегами (Н. Полонською-Василенко, В. Міяковським, С. Драгомановим, П. Курінним і В. Шугаєвським) брав участь у діяльності «Комісії для розгляду питання про українські емблеми», яка працювала до 15 липня 1942 р. Ним була підготовлена розвідка про «Герб міста Києва» і «Висновки» Комісії.

Після закриття Музею-архіву Переходової доби, розправи гітлерівців з діячами українського національного руху та масових розстрілів єврейського та українського населення в місті, О. Оглоблин вже не мав ніяких ілюзій стосовно цілей німецького керівництва. Одночасно він дуже добре розумів, що на нього чекає після повернення совєтської влади. Тому у вересні 1943 року він з родиною на запрошення Українського Центрального Комітету переїхав до Львова. У Львові історик разом із колегами брав активну участь у науковому житті міста, зокрема у діяльности гуртка істориків Спілки наукових працівників при УЦК, що певний час виконував функції забороненого німцями НТШ.

У Львові в грудні 1943 р. відбулося особисте знайомство історика з митрополитом графом Андрієм Шептицьким, з яким Олександер Петрович із 1942 р. листувався. Пізніше О. Оглоблин згадував про свою розмову з митрополитом і про те, що на нього ця велика людина зробила надзвичайне враження 24. Опісля митрополит Андрій Шептицький для дослідження історії української церкви створив Церковно-Археографічну Комісію, до якої серед інших істориків запросив і Олександра Петровича, який склав проект статуту Комісії. Під час війни роботу Комісії так і не вдалося у повній мірі розгорнути і відновлено її діяльність було у 1946 р. при Апостольській Візитатурі українців-католиків у Німеччині (Мюнхен) 25.

Просування на захід совєтських військ змусило багатьох вчених покинути Львів. Олександер Петрович, завдяки листуванню і науковим зв’язкам із Дмитром Івановичем Дорошенком 26, був добре знайомий з «українською» Прагою. У 1942 р. О. Оглоблин був обраний дійсним членом Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі. Дмитро Іванович посприяв запрошенню вченого до Праги і до Українського Вільного Університету (куди О. Оглоблина було запрошено разом із Н. Полонською-Василенко, Л. Окіншевичем, В. Міяковським та ін.).

У зимовому семестрі 1944 — 1945 навч. року О. Оглоблин поруч із проф. Д. Дорошенком, який мав викладати курс загальної історії України, Н. Полонською-Василенко, що мала викладати курс історії Запоріжжя XVIII ст., мав викладати курс історії економічного життя України XVIII — першої половини XIX ст. 27. Але насувалась лінія фронту. Разом з іншими викладачами Олександер Петрович 18 квітня отримав невеликий для того часу аванс у розмірі 3 тисяч крон за три місяці (травень, червень і липень) 28 і 1 травня виїхав з родиною до Німеччини. Там разом із родинами багатьох інших вчених (Н. Полонської-Василенко, В. Міяковського, С. Драгоманова, В. Щербаківського та ін.) О. Оглоблин оселився у мальовничому баварському селі Трасфельден. Незважаючи на тяжкі матеріяльні умови життя, ніхто не припиняв праці 29. За ініціятивою В. Міяковського у Трасфельдені Історично-Філологічне Товариство проводило щотижневі засідання, у яких брав участь і Олександер Петрович. Незабаром Німеччина капітулювала. Більшість українців, що жили в Трасфельдені, виїхали до інших міст, але Оглоблини залишалися там до переїзду в Америку у 1951 році.

Після капітуляції Німеччини Мюнхен почав перетворюватись на один із центрів українського наукового життя, в якому активну участь взяв і О. Оглоблин. Він продовжив викладання в УВУ — у 1946 — 1950 рр.: читав курси, присвячені історії України 17 — 18 ст., історіографії, джерелознавству тощо. У 1949 — 1950 рр. був членом Сенату і продеканом Філософічного факультету. Історик продовжив роботу також в Українському Історично-Філологічному Товаристві при УВУ (колишнє Празьке), у 1949 р. став заступником його голови. Не поривав з УВУ Олександер Петрович і пізніше, після переїзду до Америки — вже у 1951 р. був головою Іспитової комісії Філософічного Факультету УВУ, пізніше -Директором Філософічного відділу Делегатури УВУ у США (1957 — 1962).

У 1946 р. у Мюнхені було засновано Богословську Педагогічну Академію УАПЦ, в якій Олександер Петрович став професором і членом Сенату. У 1946 р. вчений очолив Науково-Дослідчий Інститут Української Мартирології, заснований з ініціятиви Ліги Українських Політичних В’язнів, який мав збирати і досліджувати матеріяли про національно-визвольну боротьбу та мартирологію українського народу. На жаль, Інститут проіснував недовго (до 1949 р.) і його діяльність обмежилась збором значної кількости документальних матеріялів.

Історик з 1946 р. активно співпрацював і з Українською Вільною Академією Наук, яку було засновано в Авгсбурзі, з 1947 р. був директором Історично-Археографічного Інституту УВАН, а у 1948 році був обраний дійсним членом Академії 30.

У 1947 роді О. Оглоблина було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка 31. Праця в НТШ вже у перші повоєнні роки стала плідною. У 1948 — 1949 рр. в Німеччині розпочалась робота над першими випусками «Енциклопедії Українознавства», у підготовку яких Олександер Петрович в ці та наступні роки зробив величезний внесок 32 , будучії редактором її історичного відділу. Пізніше з НТШ Олександра Петровича пов’язали довгі роки праці, яка, без сумніву, принесла велику користь українській історичній науці 33.

У цей час він очолював відділ генеалогії Українського Наукового Дослідчого Інституту Родознавства (з 1947 р.), а також був членом Українського Чорноморського Інституту 34. Поруч із діяльністю в різних наукових установах Олександер Петрович працював над дослідженнями, які друкував у виданнях УВУ, УВАН, НТШ, часописах «Арка», «Рід та знамено», «Рідне слово» та ін. Більшість їх була присвячена проблемі українського автономізму, української державности тощо.

На початку 50-х років у силу різних причин багато українських дослідників із Німеччини почали переїздити до США. Це зробила також родина Оглоблиних на початку 1951 р. У житті вченого розпочався новий етап, пов’язаний з певними труднощами, подібними до проблем всіх, хто був змушений опинитись в еміграції. Ці проблеми охарактеризував один із видатних представників сучасної української історіографії в діяспорі, Голова Секції античної історії УВАН у США Олександер

Домбровський: «...Не легко було починати наукову працю організованим порядком тим українським науковцям, яким пощастило видістатися з таборів так званих переміщених осіб у Німеччині. В нових умовинах побуту, без матеріяльних засобів, при незнанні англійської мови, без зв’язків з американським науковим світом — новоприбулий науковець вживав різних заходів, щоби вдержатися на поверхні суспільного життя, і поволі звикаючи до нових обставин, роздивлявся за можливостями продовження своєї наукової діяльносте...» 35.

Зрозуміло, що з подібними труднощами зіткнувся і Олександер Петрович. Маючи при переїзді до США 52 роки, він був сповнений сил і наукових задумів, але, зрозуміло, йому було тяжче, ніж молодим, пристосуватись до життя в чужій країні, знайти працю в американських університетах. У невеличкому затишному будиночку у Лудлові (штат Массачусетс) поруч були близькі рідні люди — дружина Анна Якимівна і син Дмитро, які створили творчу атмосферу для наукової праці. Матеріяльне забезпечення родини лягло на плечі Дмитра Олександровича.

Майже одразу ж після прибуття до Америки історик включився до українського наукового життя. 10 березня 1952 р. на організаційних зборах було створено Історичну Секцію УВАН, яку очолив Олександер Оглоблин 36. У рамках Секції організовувались і проводились конференції, друкувались статті у «Анналах УВАН», «Наукових збірниках» тощо. Співпрацював він у цей і пізніший час і з НТШ та, як згадувалось вище, з УВУ. У 1953 р. Інтернаціональна Вільна Академія Наук у Парижі за внесок у скарбницю світової науки обрала Олександра Оглоблина своїм дійсним членом. У 1958 р. Олександер Петрович став професором Українського Технічного Інституту в Нью-Йорку.

Потреба у дослідженні на еміграції таких важливих ділянок українознавства як генеалогія, геральдика, сфрагістика тощо, занедбаних у материковій Україні, призвела до організації 1 липня 1963 р. Українського Генеалогічного і Геральдичного Товариства, яке певною мірою продовжило ідею Інституту Родознавства та Знаменознавства, створеного Євгеном Архипенком у 1940-х роках, в якому тоді співпрацював і Олександер Петрович. Тепер Олександер Оглоблин очолив Товариство, яке видавало свій «Бюлетень» і неперіодичні «Записки».

Іншою нагальною потребою було об’єднання українських істориків у єдине Товариство і видання українознавчого журналу українською мовою. Така потреба пояснювалась кризовим станом української історіографії в совєтській Україні, браком відповідної координації наукової діяльносте істориків, які належали до різних наукових установ 37, часте фальшування або одностороннє висвітлення українського історичного процесу неукраїнськими істориками на Заході тощо 38. Таким об’єднанням істориків стало Українське Історичне Товариство, яке згуртувалося у 1964-1965 рр. навколо журналу «Український Історик», заініційованого Любомиром Винарем. УІТ очолив Олександер Петрович і багато в чому саме його авторитет відіграв велику ролю у процесі об’єднання істориків. Редактором «Українського Історика» став Любомир Винар, а Олександер Оглоблин був головним дорадником редактора і одним із найближчих співробітників журналу 39.

У 1964 році Олександер Оглоблин став головою Наукової Ради Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, який розгорнув видання джерел до історії України XX ст. Крім того, Олєксандер Петрович був обраний заступником директора Історично-Філософічної Секції НТШ, яка мала свій осередок у Сарселі (Франція). Співпраця Олександра Оглоблина з УВУ, його заслуги перед наукою були відзначені наданням ступеня почесного доктора юридичних наук. Багато і плідно в цей час історик працював науково. Але в березні 1965 року в його життя увійшло велике горе — 28 березня відійшла у вічність його дружина і найближчий друг Анна Якимівна. Здавалося, що життя скінчилося, але, не зважаючи на тяжке горе, Олєксандер Оглоблин не втратив волі до життя і продовжував працювати. Коли у 1968 р. завдяки жертовности української громади і наполегливости проф. Омеляна Пріцака було відкрито українознавчий науково-дослідний центр при Гарвардському університеті, Олександра Петровича було запрошено як професора-гостя у 1968/69 та 1969/70 академічних роках для читання лекцій з історії України XVII — XVIII ст., історіографії та джерелознавства тієї ж доби, крім того, він керував працею докторантів 40. У 1973 р. йому було надано звання почесного члена Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті.

У 1970 р. Олександра Оглоблина було вперше обрано президентом УВАН у США (другий раз переобрано — у 1974 р.), а у 1987 р. — обрано її Почесним Президентом. У 1980 році він став Почесним Президентом Українського Історичного Товариства. Таким чином, провідні позиції історика в УВАН, УІТ і НТШ визначили у 1970-х роках виняткову ролю Олександра Петровича у розвитку української науки в діяспорі, і в першу чергу історичної науки.

70-річчя від дня народження історика і 50-річчя його наукової діяльности було відзначене виданням ювілейного випуску журналу «Український Історик» у 1970 р. (т. VII). З нагоди 75-річчя від дня народження історика у 1977 р. було видано ювілейний Науковий Збірник УВАН (під ред. В. Омельченка, Нью-Йорк). У 1980 р. історика було обрано Почесним членом Української Американської Асоціяції Університетських Професорів, у 1983 р. Наукова Рада при Світовому Конгресі Українців прийняла резолюцію про визначні заслуги і тривалий внесок у розвиток науки найвизначнішого українського історика, у 1988 р. — його вдруге признано Почесним членом НТШ. Але поряд із визнанням прийшло і велике горе — 24 вересня 1986 р. не стало єдиного сина Олександра Петровича Дмитра, смерть якого він дуже тяжко переживав. Здобуття Україною незалежности принесло нові надії і задоволення тим, що зникла «імперія зла».

Останній ювілей з нагоди 90-річчя та 70-річчя наукової праці Олександра Оглоблина було відзначено окремою урочистою конференцією в Нью-Йорку у листопаді 1989 року. 16 лютого 1992 р. на 92 році припинилося життя історика, а 20 лютого його було поховано на цвинтарі в Спрінґфільді (Массачусетс) біля дружини Анни і сина Дмитра.