Реферат на тему

Український діяч Дмитро Маркович

Представлена стаття ставить на меті розглянути постать Д.В.Марковича як українського діяча, показати основні етапи його життєдіяльності. При цьому автор прагнув залучити не тільки відомі в літературі факти, а й малознані першоджерела, зокрема архівні.

Народився Дмитро Васильович Маркович 25 жовтня 1848 р. у Полтаві, в родині сина багатого землевласника. Його дід Василь мав величезні маєтки на Лівобережжі та Слобожанщині: в селі Кульжинці, коло Яготина, у Пирятинському повіті Полтавської губернії; ґрунти й хутори на Чернігівщині; кінські заводи на Хопрі, у Воронізькій губернії [7, 458, 464]. Його спосіб життя був по-справжньому панський. Яскравою прикметою цього стали звані обіди, які щодня збирали не менше 40 душ запрошених. Не дивно, що в умовах споживацького мислення дідівські господарства занепадали, і по смерті їх власника приблизно у 1852-1853 рр. залишились лише величезні борги. Усі справи мав розплутати батько Дмитра — Василь Васильович [7, 460, 464].

Проте В.В.Маркович усе продав за безцінь і збіднів. Напевно, він і не мав ані підприємницьких здібностей, ані бажання підтримувати кріпосницьке господарювання і спосіб життя. Василь Васильович належав до людей іншого - вільнодумського типу. Вже виховання різками в І Кадетському корпусі у Санкт-Петербурзі заклало в душі батька Дмитра ненависть до царського деспотизму. Закріпило це почуття покарання 500 різками й відправка офіцером* нат Кавказьку війну, що стало наслідком співчуття кадетів до учасників повстання на Сенатській площі 14 грудня 1825 р. Лише через ЗО років уже новий цар Олександр II повернув В.В.Марковича із заслання у Царське Село, де розташовувався "Зразковий полк" [7, 458, 459].

У Царському Селі діяв Олександрійський ліцей, куди запросили з Відня Франца де Оліва - діда Дмитра Маркевича по матері. Цей іспанець за походженням був професором німецької, французької й англійської мов та літератур, мав не тільки чудову освіту, а й надзвичайне європейське виховання, і хист до музики. Його дружиною стала німкеня Єлизавета фон Бер із Риги. У шлюбі народилася мати Дмитра Марковича - Антуанетта Францівна, яку її батько — Франц де Оліва — особисто навчав грі на роялі, мовам, філософії та всесвітній історії. Дід Дмитра по матері презирливо ставився до російського самодержавства і кріпосництва [7,459].

Царське Село стало місцем знайомства й палкого кохання В.В.Марковича і А.Ф. де Оліва. Незважаючи на різницю у віці, - Василю було десь 25-27 років, а Антуанетті ще не виповнилось 16 - молоді незабаром побралися. Батьки Дмитра розрізнялися не тільки віком, а й вдачею. Василь Васильович належав до веселих, гострих на язик, красномовних, нестримних і палких людей, а Антуанетта Францівна характеризувалася, навпаки, такими рисами, як гордість, вихованість, делікатність і стриманість [7,460,462].

Батько Д.В.Марковича представляв собою типового англомана: зачитувався англійськими романами й життєписами, любив англійську історію. Його захоплювали романи Ч.Діккенса і В.Теккерея, а справжньою настільною книжкою стали "Посмертні записки Піквікського клубу". Цілком закономірно, що він вважав англійські звичаї, державний устрій і парламент — найкращими у світі [7, 460].

Після смерті діда і збіднення родини батько Д.В.Марковича вступив на службу казенним лісничим. Тому з дитинства Дмитро їздив разом з ним по селах, казенних лісах, а з семи років ходив із рушницею на полювання [7, 465]. На початку 1850-х рр. родина Маркевичів проживала в селі Сорокошичі Остерського повіту, але хутко переїхала в село Локотки Глухівського повіту, а дещо пізніше - в село Нова Гребля, біля міста Глухова. В цій місцевості маленький Дмитро разом із батьком-лісничим часто бував у панських маєтках. У пам`яті хлопчика назавжди закарбувалися гомеричні гулянки й обіди лівобережного панства. Такий спосіб життя не викликав симпатії у Д.В. Марковича, який "не любив бути серед чванливих панів", а більше тулився до так званої прислуги, до простолюдинів.

У сім`ї Марковичів розмовляли російською, французькою, німецькою, а також українською. Батько полюбляв спілкуватися рідною мовою з деякими приятелями та з селянами. Він добре співав українських пісень і навчав цьому співу й дітей. Акомпаніаторкою на роялі була мати [7,480].

Знайомство Дмитра Марковича з українською музичною спадщиною тривало й під час частих відвідин будинку батьків учителем музики, чехом Мариничем, який проживав у селі Ярославці, у великого дідича Кочубея. Він грав з Антуанеттою Францівною дуети, записував українські пісні з голосу Василя Васильовича чи когось з селян і клав їх на ноти, добираючи акомпанемент до рояля. Так народилась мелодія пісні "Ой не гаразд, запорожці" [7, 481].

В.В.Маркович виховував сина, вивчаючи українську історію. З батьківських розповідей Дмитро дізнавався, що "на Україні народ правив сам собою", знайомився з козацтвом, із запорозькими лицарями [7, 482]. Юнак живо сприймав батьківські оцінки проблем сучасного життя, наприклад Кримської війни, яку В.В.Маркович називав "царською авантюрою і був певен, що Росію поб`ють вщент". Слово батька представляло авторитет для сина. Та й не знаходитись під впливом цієї особистості з різнобічними інтересами напевно було просто неможливо. Адже В.В.Маркович не тільки "кохався в англійській конституції", а й займався і верховою їздою, і мисливством, і спортом [7, 481].

Дмитро Маркович зростав з дитинства волелюбним хлопчиком, який не терпів утисків над собою з боку будь-якого "начальства". У 1854 р. батько найняв у Глухові для Дмитра якогось домашнього учителя з молодих поляків. Проте спроби останнього "навчити" шестирічного хлопчика, даючи волю рукам, не дали жодного результату [5, 1, 2]. З малих літ Дмитро вимагав поваги до себе і з боку старших родичів, категорично не поділяючи думку, "що дитина — забавка, безправна; усяк має право і обов`язок навчати" [5, 4].

Серед родичів особливий вплив на формування світогляду Д.В.Марковича мав його дядько - Опанас Васильович Маркович - колишній учасник Кирило-Мефодіївського товариства. Вперше юнак почув про нього від батька у 1858 -1859 рр. У той час сім`я Маркевичів переїхала до Новгород-Сіверського, де Дмитро вступив до місцевої гімназії. У 1860 р., коли він був гімназистом 2-го класу, до міста завітав О.В.Маркович, який щойно звільнився із заслання в м. Орлі [10, 483, 489].

Дядько Опанас - невисокий на зріст, кароокий брюнет з невеликими вусами - справив сильне враження своєю надзвичайною рухливістю, що захоплювала усіх оточуючих. О.В.Маркович належав до переконаних українських народолюбців, які з пієтетом ставилися до селянина, хлібороба, гречкосія. Це шанобливе ставлення до "мужика" дядько Опанас передав племіннику Дмитру [10, 487 - 488].

О.П.Маркович був живим носієм староукраїнських народних звичаїв. Так, Дмитро почув уперше саме від нього колядки, щедрівки й побачив виставу з козою, усвідомивши зміст різдвяних свят завдяки поясненням рідного дядька. Велике враження справила на племінника й культурницька праця О.П.Марковича, який збирав на селі легенди, пісні, примовки та прислів`я. Пізніше цей багатий матеріал увійшов до відомої збірки М.Т.Номиса [10, 489, 493].

Приїхавши до Новгород-Сіверського, О.П.Маркович здобув популярність серед місцевого суспільства, особливо молоді. Під час своїх прогулянок він завжди перебував в оточенні кількох гімназистів старших класів. Його вплив виявився у тому, що "мужикофільство", як промовляли поміщики, відразу внесло живий струмінь у суспільне життя: увійшло в моду співати й записувати українські народні пісні, ходити в народному одязі, в центрі уваги опинилась1 постать селянина. Навіть альбоми панночек наповнювались не "черной шалью", а віршами народного поета Тараса Шевченка.

На думку Д.В.Марковича, його дядькові багато хто у Новгород-Сіверському зобов`язаний першими проявами власної національної свідомості. Він був свідком того, як учні у вільний від занять час читали Тараса Шевченка українською, Адама Міцкевича - польською, співали українські, російські та сербські пісні. Така демократична духовна атмосфера, що пробуджувала національні почуття, не сподобалась директору місцевої гімназії п. Кулжинському, який суворо заборонив учням підтримувати знайомство і О.В.Марковичем [10, 500].

У 1862 р. родина Марковичів переїхала до Вологди у зв`язку з новим службовим призначенням батька. У цьому північному місті Росії Д.В.Маркович продовжував здобувати освіту в місцевій гімназії й виховувався, як він писав, "під впливом літератури кращих людей того часу" [10, 501]. Це було дійсно так, адже далека Вологда служила у той час місцем заслання діячів демократичного руху. "Ми, юнаки, - згадував Д.В.Маркович, - дивилися на політичних засланців як на мучеників, як на людей вищого порядку, ідейних, кращих..." [8, 510].

У Вологді Д.В.Маркович потрапив під прямий вплив особистості відомого українського громадського діяча О.Я.Кониського, висланого з Полтави за українолюбну діяльність. Він мешкав під час заслання на квартирі Марковичів і розвинув у гімназиста Дмитра почуття "свідомої любові до вітчизни", під якою розумілася Україна [8, 510, 512]. Однак закінчити навчання у вологодській гімназії Д.В.Марковичу не судилося. У грудні 1865 р. помер батько, і сім`я повернулася до Полтави [10, 502].

На початку 1866 р. 18-річний Дмитро Маркович влаштувався вільним слухачем у Київському університеті св. Володимира. Вільнолюбна натура юнака прагнула самостійного життя. "Уіверситет, - згадував Д.В.Маркович в автобіографічному нарисі, - зразу дав світогляд чужий думкам і життю усіх старих" [10, 502; 5, 8]. Тим часом, проживаючи в Києві, Дмитро опинився у скрутному становищі - давалися взнаки безгрошів`я, відсутність знайомих та брак уміння самостійно жити. Тому замість того, щоб здобувати знання, вільний слухач постійно займався пошуками засобів до існування і не знаходив їх. Незабаром хвороба поклала його у ліжко.

Зазнавши повного фіаско у спробі продовжити навчання, Д.В.Маркович був змушений переїхати до сестри на село, у Новгород-Сіверський повіт, щоб підлікуватись, відпочити і знову розпочати навчання. У Сосниці доля в черговий раз звела його з дядьком Опанасом, в оселі якого племінник прожив другу половину 1866 - 1867 рр. [10, 502].

Опанас Васильович служив тоді акцизним наглядачем. Він мав великий вплив на Дмитра своєю проповіддю чесності, любові до народу, до батьківщини, своєю глибокою вірою у знання і науку. На превеликий жаль, цей непересічний український народолюбець захворів у червні 1867 р. і, переїхавши до Чернігова, помер на руках Дмитра Васильовича 1 листопада того ж року [10, 502 - 506].

Попри життєві труднощі, сильний потяг до знань Д.В.Марковича зробив свою справу. У 1867 р. він вступив на юридичний факультет Ніжинського ліцею, а наступного року перевівся до Новоросійського університету в Одесі, де навчався впродовж 1868 - 1873 рр. і закінчив кандидатом на судові посади [4, 290].

У 1871 р. Д.В.Маркович опинився у Катеринославі. У місті на Дніпрі доля знову звела його з відомим українським народолюбцем О.Я.Кониським, який перебував там на засланні. Симптоматично, що пізніше Дмитро Васильович практично нічого не розповів про цю зустріч, обмежуючись тим, що "... спомини про ці часи, як і про пізніші часи життя Олескандра Яковлевича, не входили в мою програму [8, 513].

По завершенню навчання в Новоросійському університеті Д.В.Маркович працював спочатку, за його висловом, "казенним брехунцем", а згодом справляв посаду судового слідчого. Місцем роботи стало невелике містечко у Кишинівському повіті в Бессарабії, за 200 км від губернського центру. В цій провінційній місцевості довелось прослужити 4-5 років [5, 9, 14; 14, 340].

Наприкінці 1870-х рр. Д.В.Маркович знов потрапив до Катеринослава, де працював судовим слідчим. Судячи з його спогадів, Дмитро Васильович не був задоволений своєю роботою. Адже доводилось постійно спілкуватися з представниками каральною системи, бути її гвинтиком. Тому в душі він постійно себе виправдовував тим, що стоїть "на законі". Пізніше Д.В.Маркович писав: "Багато і я робив, і більше було хиб, злого, ніж доброго" [6; 9, 312 - 313].

Серед добрих справ Д.В.Марковича катеринославського періоду безсумнівно була його участь у місцевій українській громаді [1, 400, 158]. Цей патріотичний осередок українських інтелігентів не залишив по собі програмних і статутних документів. Не вирізнявся він й багаточисельністю учасників. Натомість, про існування катеринославської української громади залишилися згадки у листуванні відомого учасника Київської Старої громади М.В.Лисенка до видатного українського політика-емігранта М.П.Драгоманова.

Перше сповіщення про наявність у Катеринославі українських народолюбців-демократів містилось у листі Миколи Віталійовича з Києва від 15 листопада 1878 р. В ньому М.В.Лисенко писав М.П.Драгоманову про те, як улітку того ж року він разом з іншим київським громадівцем В.Л.Беренштамом перебував у Катеринославі, подорожуючи до Хортиці для археологічних розкопок на Запорозькій Січі. Старогромадівці не тільки "бачились зі своїми", а взяли двох однодумців - Г.В.Донцова і Д.В.Марковича - з собою на дніпровські пороги. У листі згадувався й третій катеринославський діяч -Г.А.Залюбовський, який не поїхав на пороги і характеризувався наступним чином: "Не симпатичний, лукавий і чиновницький: більш язиком і нічого ділом" [1, 157,158].

Подальший аналіз вказаного листа свідчить, що кияни провели в Катеринославі спільний "збір" з місцевими українськими народолюбцями. На ньому "щирі людці", певно Г.В.Донцов і Д.В.Маркович, наполегливо просили якоїсь роботи культурницького змісту: "Ми б найкраще, мовлять, постачили вам переклад якийсь літературний" [1, 158]. Не перебільшуючи значення цієї пропозиції, М.В.Лисенко оцінив прагнення катеринославців: "Спасибі й за те, що люде хоч як пнуться до роботи". Київський громадівець вирішив написати культурницьку програму і надіслати катеринославцям для роботи [1, 158].

Д.В.Маркович добре знав деяких діячів Київської Старої громади. Десь у 1876 - 1877 рр., в одного свого товариша по Київському університету, він познайомився з Р.А.Василевським, який тоді повернувся з Герцеговини, де був волонтером, допомагаючи братам-південним слов`янам у боротьбі проти Османського поневолення.

Тоді ж у 1870-х рр. Дмитро Васильович прочитав у газеті "Правительственньш Вестник" реферат капітальної наукової праці іншого київського громадівця О.О.Русова "Статистическое исследование Нежинского уезда". Це дослідження здобуло золоту медаль від Російського географічного товариства. Згодом Д.В.Маркович зазначав, що знайомство з цією працею було для нього "неоцінним". У 1879 р. відбулась особиста зустріч Д.В.Марковича і О.О.Русова. Дмитру Васильовичу сподобалась не тільки висока ерудиція київського громадівця, а й те, що Олександр Олександрович добре знав музику й чудово співав [13, 3].

Київські зустрічі Д.В.Марковича з Р.А.Василевським і О.О.Русовим поклали початок тривалому товаришуванню, в ході якого відбувався взаємний обмін думками. Зближувало й спільне захоплення музикою та співами. Дмитро Васильович завжди поділяв гарячу любов своїх друзів до України, до звичаїв і культури стосунків рідного народу. Пишаючись народною поезією й музикою, вони разом шкодували, що багата й образна українська мова не культивується в Російській імперії.

Д.В.Маркович поділяв думку цих українських діячів, що є єдиний шлях розвитку рідної мови - легальний, а саме — друкування оригінальних творів з дозволу цензури. При цьому українські народолюбці заперечували будь-які незаконні, нелегальні дії. Однодумці Дмитра Васильовича не поділяли доктрини послідовників соціалістичного вчення взагалі й теорії та практичні дії російських соціалістів зокрема [13, 3 зв.].

Коріння зла Р.А.Василевський і О.О.Русов вбачали у розвитку в російському суспільстві "національного індиферентизму". Тому, люблячи Вітчизну, вони вважали власним моральним обов`язком сприяти своїми працями поширенню культури і наукових знань, формуванню патріотичних почуттів до рідної Батьківщини [13, 4]. Ці думки знайшли ідейну підтримку в Д.В.Марковича, який поступово став послідовним прихильником українського національно-демократичного руху.

Становлення Д.В.Марковича як українського діяча тривало впродовж 1880-х рр., зокрема в Єлисаветграді й Херсоні, де в той час діяли українські громади і гуртки. Вже до березня 1884 р. Дмитро Васильович прибув на службу в Єлисаветград, де дістав посаду товариша прокурора. У квітні він ознайомлювався з масою справ, що належали до судочинства та прокурорського нагляду. Весь травень Д.В.Маркович провів в Олександрії та Олександрівському повіті, де теж вивчав стан справ на слідчих дільницях і брав безпосередню участь у провадженні слідства по двох серйозних місцевих справах [13, 1 зв.; 19, 114].

Натомість навесні 1884 р. хвороба дружини змусила його звернутися за допомогою до лікаря Опанаса Михалевича. Улітку того ж року Дмитро Васильович захворів сам. Усе це сприяло зав`язуванню знайомства з лікарем. Д.В.Маркевичу імпонували в ньому чесність поглядів і серйозна освіченість. Діалог з О.І.Михалевичем утішав. Дмитра Васильовича зацікавило у своєму співбесідникові те, що він чудово знав напам`ять майже все Євангеліє, побожно млів перед ідеєю християнства й необхідністю морального очищення суспільства. Інше питання, яке цікавило Д.В .Маркевича в ході бесід ) неординарним лікарем — про націоналізм у контексті подвійної ідейної лояльності, що поєднувала любов до своєї великої Вітчизни - Росії і до рідної Батьківщини - України (Малоросії) [13, 2].

В процесі спілкування з`ясувалося, що О.І.Михалевич добре знав мову і побут українців. Ось чому, написавши оповідання "Панас Музика" ще 12 жовтня 1883 р. в Одесі, Дмитро Васильович віддав йому текст для редактури українською мовою [13, 2].

Улітку 1884 р. Д.В.Маркович зблизився, напевно через О.І.Михалевича, з гуртком єлисаветградських українолюбців. Так, у липні він брав участь у зібранні українських діячів біля "Світого колодяця", на якому були присутні О.І.Михалевич, О.О.Русов, Р.А.Василевський, О.Волошинов та А.Грабенко. На зустрічі обговорювалось питання про необхідність української літературної діяльності [15, 31].

В останні чотири місяці 1884 р. Д.В.Марковича відвідували, крім О.І.Михалевича, давні знайомі: земський статистик О.О. Русов та його помічник Р.А.Василевський, які працювали в Херсонській губернії і у жовтні знов зупинилися в Єлисаветграді. їхні контакти не виходили за межі українського культурництва [13, 2 зв., З зв.].

Однак навіть цілком легальна, культурницька діяльність українських народолюбців у Єлисаветграді викликала стурбованість царської влади, підозри в їхній політичній неблагонадійності. Наслідком цього став трус у будинку О.І.Михалевича, що відбувся вночі з 7 на 8 січня 1885 р., і потомний арешт цього народолюбця. Свого часу Д.В.Маркович залишив у О.І.Михалевича свій рукопис без підпису, а тому негайно відправився в камеру, до прокурора Сергєєва, який попередив його відносно зв`язків із заарештованими. 13 січня того ж року Дмитро Васильович дізнався про арешти О.О.Русова і Р.А.Василевського і отримав уже офіційне запрошення до прокурора. Під час бесіди й допиту він відчув підозри стосовно себе і отримав пораду "зізнатися". Адже представники прокуратури й судової палати були впевнені, що Д.В.Маркович входив до складу таємного товариства, справа про існування якого в Єлисаветграді була порушена [13, 4, 4 зв., 5, 6, 7 а; 19, 116].

"Які там у вас були "сходини"? Адже ви перекладами займались на малоросійській мові?", - ставили запитання Д.В.Марковичу під час допиту. Дмитро Васильович відповідав, що не вважав дурним написання оповідання українською мовою, тому що його праці проповідують любов до ближнього," навіть до ворога свого, і вибачення образ [13, 6, 10].

Репресивні заходи царської влади не зупинили Д.В.Марковича в його українській культурницькій діяльності та участі в національно-демократичному русі. Після Єлисаветграда Дмитро Васильович переїхав до Херсона, де активно функціонувало статистичне земське бюро на чолі з О.О.Русовим. Молодий товариш прокурора продовжував захоплюватись літературною діяльністю, маючи постійні контакти з земськими статистиками-українськими народолюбцями. Вони згуртували "товариський гурток з чисто культурницькими завданнями підтримування українського театра, літератури, етнографії". Втім навіть ця вельми поміркована діяльність викликала постійні переслідування з боку царського уряду [17, 6].

Хоча траплялися випадки, коли українські народолюбці надавали допомогу загальноросійським соціалістам-революціонерам. Одного разу С.Ф.Русова - дружина Олександра Олександровича - переховувала політичного втікача з Сибіру О.Я.Енгеля. Д.В.Маркович дізнався, що поліції стало відомо про цей факт і негайно шаландою переправився в с. Олешки й попередив О.Я.Енгеля і С.Ф. Русову про небезпеку, що загрожувала [17, 6 зв.].

Проте, Д.В.Маркович, як і раніше, не поділяв загальноросійські соціально-революційні народницькі доктрини. Його перу належала комедія на 4 дії "Не зрозуміли", де порушувалась тема постійних непорозумінь і конфліктів, що траплялися під час безпосередніх зносин народників з ідеалізованими ними народними масами [17, 7].

У 1889 р. російський цар Олександр III відвідав Херсон. Волосні старшини зустріли монарха з хлібом і сіллю на рушниках й вітали його по-українськи. По-суті, це служило єдиним виявом того, що цар мандрує по Україні. Влада запопадливо піклувалась, щоб на час приїзду самодержця місто було очищене від "неблагонадійних" піднаглядних. Адже останні уявлялися Олександру III якимись "страшними бузу вірами-терори стами". На них чекали обшуки, в`язниці, висилки [17, 8].

Не менш небезпечними привиджувались царю й діячі українського національно-демократичного руху. Так, Іменний указ Олександра III заборонив О.О.Русову назавжди проживати в межах Херсонської губернії і приписував негайно виїхати з Херсона [17, 9]. За цих обставин Д.В.Маркович був змушений переїхати у Катеринодар, де закінчив розпочату в Херсоні п`єсу "Не зрозуміли", яку опублікував у журналі "Зоря" (1894 р.) під псевдонімом "Дм.Оленич" [4, 290].

У середині 1890-х рр. Д.В.Маркович опинився в м. Каліш, поблизу Варшави і став працювати мировим суддею. На теренах етнічної Польщі Дмитро Васильович першим в українській літературі зобразив трагічне становище польських селян, багато хто з яких емігрував, сподіваючись знайти кращу долю за океаном. Ці реалії знайшли відбиток в оповіданні "Бразіліяни" (1896 р.) [4,290-291].

Кривди людського життя, які Д.В.Маркович постійно бачив в якості юриста, спричинили моральну кризу. Дмитро Васильович зробив спробу подолати її, переселившись на село, у придбаний маєток у с. Михайлівцях Острозького повіту на Волині. Тут Д.В.Маркович надавав допомогу селянам, організував на науковій основі кооперацію. Український діяч користувався безумовним авторитетом серед хліборобів, обирався ними почесним мировим суддею [4, 291].

Під час Першої російської революції Д.В.Маркович брав участь у діяльності конституційно-демократичної партії і навіть впливав на вибори в м. Острозі [2, 1]. На той час український письменник мав уже певний творчий доробок. У 1908 р. видавництво "Вік" видало його збірку оповідань "По степах і хуторах", яка вмістила 14 раніше надрукованих літературних творів. Проте поразка революції й початок політичної реакції призвели до ідейних розчарувань митця художнього слова, який перестав писати. Пізніше Дмитро Васильович писав: "1906, 7, 8 роки спалили мою душу, й творити я не міг [12, 454].

Але попереду були нові випробування. Вночі 21 лютого 1912 р. загін поліції зробив трус у помешканні Д.В.Марковича. Юрист за фахом, Дмитро Васильович висловив протест щодо незаконних дій слуг царського режиму. За це його притягли до судової відповідальності. За рішенням суду від 3 вересня 1912 р. Д.В. Маркович мав сплатити штраф у 50 крб., а в разі несплати міг бути підданий арешту на 5 діб [4, 291 - 292].

У 1913 р. Д.В.Маркович переїхав до Вінниці, придбавши у власність гарний будинок з великою садибою у Старому місті. З 1915 р. він працював у справі об`єднання усіх кредитних та ощадно-позичкових товариств Поділля в єдиний губернський центр "Подільський Союз кредитових та ощадно-позичкових товариств" під скороченою назвою "Подільський Союз-Банк". 1 листопада 1915 р. Д.В.Марковича обрано головою правління цієї організації. На цій посаді він перебував упродовж 1915-1917 рр. [2, 1].

У подальшому, починаючи з 1918 р., Д.В.Маркович обирався почесним головою "Подільського Союз-Банка" і своєю енергією й моральним впливом на селянство забезпечив успішну діяльність цієї організації. Вельми показово, що її фінансовий баланс збільшився з 53284 крб. у 1915 р. до 8752321 крб. у 1918 р. [2, 1 зв.].

У революційному 1917 р. Д.В.Маркович знову брав участь в українському національному русі, головував на багатьох загальних зборах з різних питань [2, 1 зв.]. За доби Української Центральної Ради його призначають генеральним прокурором [11, 1470]. Після поразки УЦР, за часів Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Д.В.Марковичу запропонували посаду прокурора Генерального суду. Д.В.Маркович поїхав на аудієнцію до гетьмана, щоб пересвідчитися у щирості його курсу на розбудову української самостійної держави. Але коли П.Скоропадський проголосив федерацію з Росією, Дмитро Васильович рішуче розірвав з ним [4, 293]. У 1919 р., в період відродження Української Народної Республіки, він обіймав посаду міністра юстиції, проживаючи у Вінниці. Смерть у листопаді 1920 р. перервала діяльність українського діяча [2, 1 зв.]. Нащадки завжди пам`ятатимуть Дмитра Васильовича Марковича, його внесок у поступ української національної справи.

Бібліографічні посилання:

1. Архів Михайла Драгоманова. Т. 1: Листування Київської Старої Громади з М.Драгомановим (1870- 1895 рр.). -Варшава: Праці Укр. наук, ін-ту, 1937.-443 с.

2. Біографія Д.В. Марковича // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України. - Ф. X, спр. 4850, арк. 1 - 1 зв.

3. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. - К.: Ретіпа, 1995. - 688 с.

4. Історія української літератури XIX століття (70 — 90-ті роки): У 2 кн. Підручник / ОД. Гнідан, Л.С. Дем`янівська, С.С. Кіраль та ін.; За ред. О.Д. Гнідан. - К.: Вища шк., 2002. -Кн. 1.-575 с.

5. [Маркович Д.В.]. Автобіографічний нарис // ІР НБУ НАН України. - Ф. 1, спр. 1733, арк. 1-16.

6. Маркович Дмитро. Весна. Малюнки з життя 1870-х років // По степах і хуторах:

Оповідання. Драма. Спогади. - К.: Вид-во худ. літ-ри "Дніпро", 1991. - С.247 - 299.

7. Маркович Дмитро. Життя одної людини // Там само. - С. 458 - 482.

8. Маркович Дмитро. З давно минулого. Про Олександра Кониського // Там само. - С. 509-514.

9. Маркович Дмитро. З давно минулого. Спогади судового слідчого // Там само. — С. 312-314.

10. Маркович Дмитро. Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче // Там само. - С. 483 - 508.

11. Маркович Дмитро // Енциклопедія українознавства. Т. 4 / Гол. ред. проф, д-Реферат на тему: Володимир Кубійович. - Л.: НТШ ім. Т. Шевченка у Львові, 1994. - С. 1470.

12. Маркович Дмитро. Лист до читача. 17.08. 1917 р. // По степах і хуторах. - С. 454 - 455.

13. [Маркович Д.В.]. Службова записка // ІР НБУ НАН України. - Ф. 1, спр. 1121, арк. 1 -Юзв.

14. Маркович Дмитро. Судова помилка // По степах і хуторах. - С. 340 - 382.

15. Материалы о революционньїх и других нелегальних кружках в г. Елисаветграде и об участниках зтих кружков (обзор, обвинительньїй акт, списки, донесення, рапорти, переписка и др. 1884 - 1887 гг. // Державний архів Одеської області. - Ф. 5, оп. 1, спр. 1239, арк. 1-127.

16. Міщенко О. Маркович Дмитро // Українська література у портретах і довідках.

Давня література XIX ст. - К.: "Либідь, 2000. - С. 193 - 194.

17. Русова С. Пам`яті Д.В. Марковича: Спогади С.Русової, читані на засіданні наукової шкільної ради Кам`янецького університету 24 липня 1921 р. // ІР НБУ НАН України. - Ф. X, спр. 6357, арк. 1 - 16.

18. Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв.: У 50 т. Т.41: Літературно-критичні праці (1890 - 1910). - К.: Наук, думка, 1984. - С. 194 - 470.

19. Чикаленко Євген. Спогади (1861 - 1907). - К.: Вид-во "Темпора", 2003. - 416 с.