Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Повстання Петра Іваненка (Петрика). Українсько-Кримська угода 1692 року

Петро Іванович Іваненко був родом з Полтавського полку (з Полтави або м. Нових Санжарів), мабуть, син козака 25. Людина здібна, освічена й бувала, він дістався до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження Петрика з небогою генерального писаря В. Кочубея, онукою полковника полтавського Ф. Жученка 26. Року 1689 Петро Іваненко був одним з 8 канцеляристів, які їздили з Гетьманом до Москви, причому займав він у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Року 1691 Петрик був уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір’ям та прихильністю як Кочубея, так і самого гетьмана Мазепи. Він вже мав родину (джерела згадують про його сина, а він сам — про «дітей»), непоганий маєток («худобу неподлую», за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед ним відкривалася добра старшинська кар’єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало.

Петрик був добре обізнаний з історією й тогочасним станом України й політикою українського уряду. Переконаний український державник, Петрик розумів усю небезпеку для України з боку Москви й Польщі. Ідея визволення України від усякого чужого панування, а передусім «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны» (лист Петрика до Запоріжжя з 18 травня 1692 р. 27), стає головною метою Петрика. Петрик вважав, що союз з Кримом (і, мабуть, Туреччиною) був би важливою, а на той час чи не єдиною ґарантією державної самостійности України. Тим часом Україна, як союзник Московщини, була в стані війни з Кримом і Туреччиною. Так зародилася думка про союзну угоду України з Кримом, що об’єднала цілі Петрика й впливових українських політичних кіл, які й роблять Петрика своєю довіреною особою.

На початку 1691 р. посланий у службових справах до Гадяча й Полтави Петрик таємно подався (в кінці лютого) на Запоріжжя, де його незабаром обрано на військового писаря. Перебуваючи на Січі, Петрик розпочинає переговори з Кримом і мобілізує запорозьку урядову й громадську опінію проти Москви й офіційної політики гетьманського уряду. В кінці квітня 1692 р. він «тайным обычаем», але з відома кошового отамана І. Гусака, вирушив до Криму, де від імени міродайних кіл Гетьманщини й Запоріжжя продовжує переговори з кримським урядом, які завершилися трактатом союзної угоди між Україною й Кримом, підписаним у Газі-Кермані (Казикермені) 26 травня того ж року 28.

Що акція Петрика була пов’язана з політичними колами в Батурині й Полтаві, більш того, була ними підготована й організована, про це широко говорили на Україні й поза межами її. Український посланець у Москві Юрій Харевич 1691 р. казав, що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і послал де ево, Петрушку, ис Полтавы до Запорожья провадить полтавской полковник нарочного своего... і знатно де совершенно, что тот побЂг... учинился c вЂдома КучюбЂева» 29. Гетьман Мазепа ясно заявив (у травні 1691 р.) московському посланцеві дякові Нікітіну, що «Петрушка совершенно побЂжал c вЂдома КучюбЂева і полтавского полковника...» 30. І тоді, і пізніше (в 1708 р.) Гетьман записував справу Петрика на карб Кочубея (а також М. Самойловича та інших лідерів опозиції). Зрештою, Гетьман прямо обвинувачував Кочубея у підготові втечі і в дальших діях Петрика на Запоріжжі в Криму. Він не тільки казав це Кочубеєві в вічі й гостро сварився з ним, але й наказав його «взяти в замок за караул» 31. Отже, це була офіційна версія українського уряду, хоч і не призначена для ширшого загалу — і разом з тим це була публічна опінія, яка, однак, не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження. Про це знали також у Москві і в Криму. Зрештою, сам Петрик не крився зі своїми зв’язками серед вищих українських кіл.

Не виключена можливість участи в акції Петрика навіть самого Мазепи. Ще сучасники думали, що Гетьман був причетний до цієї справи. Чутки про це походили від самого Петрика, і їх залюбки повторювала, боронячися від урядових обвинувачень, опозиція, зокрема Кочубей, який згодом (1708) писав, що Мазепа «виправив до Криму Петрика... давши ему науку, як орду вывести на крайние Украинные городы... и так справовался (Петрик), як ему от Гетмана была наука». Це повторювали й інші вороги Мазепи в своїх доносах на Гетьмана до Москви. Сучасний історик мазепинської доби С. Величко під впливом цих обвинувачень і чуток пише (1720), що Мазепа був промотором всієї акції Петрика. Ця думка знайшла собі підтримку і в новітній українській історіографії (зокрема, М. Слабченко). Нарешті, досліджуючи це питання спеціяльно, на підставі всіх джерельних матеріялів, ми також прийшли до висновку, що участь Мазепи в справі Петрика (зокрема щодо угоди з Кримом) можлива, в зв’язку з антимосковськими плянами Мазепи, які, певною мірою, поділяла й старшинська опозиція 32.

Політична програма Петрика цілком ясна. Мета повстання — це «одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины» 33. Петрик добре поінформований у тогочасній політичній ситуації України й чудово розуміє велику небезпеку для неї з боку «ненавистных монархов» московських і польських. «Гды ж тые монархове наши, — писав він до Запоріжжя 22 червня 1692 р., — ... власне як л†лютые пащоки своЂ роззявивши, хотячи нас коли колвек поглотити, сЂрЂч учинити своими неволниками». «И не дивно ж кролеви полскому, поневаж здавна мы его были подданые, а за Божіею ласкою и помощью, з ордами за Хмелницкого выбившися c подданства, такую ему учинили шкоду, од якоЂ он и до сих час не может поправитися, для чого всЂми силами старает як бы могл обняти в подданство Малоросійский край наш, и тую свою через нас учиненную одомстити шкоду». Так само й «хан Кримский за тое на нас враждует, иж мы ему и всему панству Кримскому, в сусЂдст†мешкаючи, як з давных часов, на полЂ и на водЂ чинили шкоду, в людех и в набытках, так и тепер чинимо завше». Але «дивно московским царям, которіе не через мЂч нас обняли, але доброволне для віри христианскоЂ продкове наши им поддалися; до того, звЂвши наш край Чигиринский на ЗаднЂпрскую сторону, обсадилися нашими людми от всЂх сторон неприятелских, и откол колвек неприятелЂ войною прийдут, то наши городы и села попаливши и людей c потребу набравши, назад поворочают, а Москва вся завше за нашими людми, як за стЂною, знайдует в цЂлости; и тым всЂм не контентуючися, старает всЂх нас починити своими холопами и неволниками, для чого первей наших гетманов, МногогрЂшного и Поповича (себто Самойловича — О.О.), которие за нами стояли, забрали зовсЂм в неволю, а потом и нас всЂх хотЂли загорнути у вЂчное свое подданство» 34. Отож, «бысмо болш нЂчіего ярма, нЂ московского, нЂ полского, не носили на своих волных шиях и не терпЂли такое от неприятелей своих неволЂ, которая нас от Москвы и от ляхов потикает, горше нЂжли от бесурманов» (лист Петрика до Запоріжжя з 12 липня 1692 р. 35), — Петрик вважав за потрібне скласти угоду з Кримським ханством, щоб з його допомогою визволити Україну з-під московської влади.

Договір Петрика з Кримом 26 травня 1692 року 36 був укладений від імени «волного государства» «Княжества выдЂлного Киевского, Черниговского и всего Войска Запорожского городового и народа Малороссійского» на засадах рівности й обопільности зобов’язань.

Це трактат вічної згоди й союзу між двома державами Україною й Кримом. Він складається з короткого вступу й 16 пактів. Низка пактів присвячена політичним взаєминам обох держав. Тут відрізняємо дві групи пактів: загальні зобов’язання постійної обопільної допомоги й зобов’язання спеціяльні, тимчасові. Складено було угоду оборонного союзу. Кримська держава зобов’язується Україну «от поляков и от Москвы и от всЂх непріятелЂй оборонять всЂгда». Зі свого боку, «княжество Малороссійское» усіма своїми силами мусить захищати Кримську державу. Ця допомога подається без нагороди, за вийнятком, коли треба було б іти «в далные мЂста, а зимняго времяни». Тоді «тЂм войскам и лошедям повинен быть харчь и опочив пристойной і налЂжащей» (арт. ТІ, X). Всі непорозуміння між Україною й Кримом мали полагоджувати дружнім шляхом. Застережено було обопільне полагоджування й відшкодування претенсій підданців обох держав (арт. VIII). Встановлений був порядок зносин дипломатичних (через послів та гінців), для чого було б зорганізовано пошту в Переволочні й у Газі-

Кермані (арт. XIV, XV). Безпосереднє значення належало зобов’язанням спеціяльним. Основний пакт — це обов’язок Кримської держави допомогти Україні «для отобранія от московской власти Малоросійской Украины» (арт. III). Зі свого боку, Україна мусіла «отворить Муравскіе шляхи» татарам (арт. VII). Звичайно, договір одкидав можливість сепаратної угоди. Це мусіло бути «вопче... по совету c пожитком общаго добра обоих сторон». Проте цей пакт мав і ширше значення на майбутнє (приміром, на випадок війни з Польщею — арт. XVI).

Певну увагу присвячено було економічним взаєминам обох держав. Застережено було право української людности організовано, «за ведомом Войска Запорожскаго и Государства Крымскаго і за листами», «волію добыватца на рыбной і на звериной ловлЂ и насоли» — на Дніпрі й на всіх допливах Дніпрових по обох боках, без будь-якої оплати (арт. VI). Далі проголошено було обопільне право вільного торгу — на загальних підставах — купців українських в Криму, Білогородщині й в інших землях Кримської держави; кримських купців — на Україні. Купців-чужоземців зрівняно було в митних правах з купцями місцевими. Торговельний шлях ішов купцям українським через Переволочну на Газі-Керман; купцям кримським — на Переволочну (арт. IX).

Найбільшу вагу для історії української політичної думки безперечно мають пакти конституційного характеру. Основні ідеї політичні в діяльності Петриковій — визволення України з-під чужоземної влади та об’єднання українських земель у межах осібної держави — яскраво виявилися в трактаті 1692 р. «Княжество (выдЂлное) Киевское і Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским», або коротше «Княжество (Государство) Малоросійское» — ось формула української державности, виявлена в діяльності Петриковій і в трактаті 1692 р. зафіксована та міжнародньо-правним способом визнана. Перший артикул трактату визнав цю державну організацію: «Княжество Киевское и Черниговское со всЂм Войском Запорожским і народом Малоросійским имЂет быть выдЂлное при всяких своих волностях». Кримське ханство не мало права втручатися у внутрішні справи України. «Княжеству Малороссійскому і всЂму Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное государство, чтоб права сЂбе природное и порядок, которой полюбитца, учинить волно» (арт. XI).

Ідея державної території України позначилася в договорі 1692 р. дуже яскраво. Князівство Малоросійське, очевидно, складалося б із земель колишніх воєводств Київського та Чернігівського, отже, охоплювало Лівобережжя й чималу частину Наддніпрянського Правобережжя. На сході до цієї держави прилучено було б частину Слобожанщини, а саме полки «Ахтырской и Сумской со всЂми принадлЂжносьтьми своими». Полки Харківський і Рибінський (Острогозький) мали бути переведені на Правобережжя («на Чигиринскую ДнЂпра сторону»), а їхні землі мали спорожніти (арт. IV). Це відповідало традиційній кримській політиці, що воліла утворити степовий бар’єр поміж Кримом і Московщиною (та Україною). На півдні кордони українські сягали лиш до р. Самари, але на Самарі не можна було «городов никаких и деревнь, ни строенія никакова» ставити (опріч монастиря Самарського. — Арт. XII). Складніше питання щодо правобережних земель Української держави. Відповідний пакт зредагований досить невиразно. Правобережжя («Чигиринская сторона со всЂми городами») мало увійти до складу Князівства Малоросійського в межах «пока Хмелницкой завоевал c ордами от поляков» (арт. V). Неясно, чи це була вся територія, завойована за Богдана Хмельницького, чи тільки та частина її, що визнана була за козацьку у Зборівському трактаті 1649 р. Та коли згадати за назву «народ Малороссійскій» у титулі Української держави в договорі 1692 р., ясно буде, що права цієї держави на всі правобережні землі було принципово застережено. Але практично договір 1692 р. цікавиться лише наддніпрянською частиною Правобережжя, давньою територією Козаччини, мабуть, тому що міжнародні договори другої половини XVII ст. (Бучацька угода 1672 р. і Журавнинська угода 1676 р. Польщі з Туреччиною, Бахчисарайська угода між Кримом та Туреччиною і Московщиною 1681 р.) визнали значну частину Правобережної України за володіння Туреччини (зверхника Криму), без згоди якої не можна було вирішити дальшу долю цих земель.

Договір 1692 р., безперечно, відповідав національно-державним інтересам України і, хоч не був визнаний леґальним українським урядом, мав певний вплив на дальшу українську політику щодо Криму. Бендерська конституція 1710 р. ствердила: «поневаж нам всегда пріязнь сусЂдская Панства Крымского есть потребна... на которую бы окрестные панства заглядуючися, не дерзали порабощенія себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати», — «теды... мЂет ясневельможный гетман (Орлик)... старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни». Й наступного року (23.I.1711) гетьман Пилип Орлик уклав новий союзний договір з Кримом.

Ще більше значення договору 1692 р. в історії української державницької думки. Він є яскравим доказом того, що навіть у перші роки гетьманування Мазепи, після Коломацької угоди з Москвою 1687 р., українська політична думка мала виразну концепцію державної самостійности України, прагнула її незалежности й соборности, добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 р. безперечно свідчить про те, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою й рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 р. й навіть перекреслення Переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 р., укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком, в своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 р.

Влітку 1692 р. Запоріжжя приєдналося до угоди Петрика з Кримом. Та незабаром з’ясувалося, що, схвалюючи цю угоду, Січ відмовляється пристати до Петрика й подати йому військову допомогу. «Кошевой... атаман и иныи куренные атаманы и многіе знатные козаки о ПетрушкинЂ... замыслЂ... печалны». Зате рядове запорозьке козацтво було на боці Петрика: «иные... пьяницы и голудба меж себя говорят, и они де пойдут c Петрушкою рандарей бить, и в ЗапорожЂ де козаки меж себя мутятца» — так сповіщав Москву боярин і воєвода Б. Шереметєв 37.

Допомога січової голоти не могла заступити організованої помочі всього Війська. З другого боку, можливість якоїсь активнішої підтримки з боку опозиційної старшини Гетьманщини була виключена, хоч би вже тому, що вся опозиція фактично опинилася в руках Гетьмана й московського уряду 38. Тоді виникло питання про політичну організацію повстання. До середини 1692 р. Петрик, мабуть, не думає про булаву. Проте дальший хід подій примусив його подбати про обрання нового гетьмана. З допомогою кримців Петрик був обраний на гетьмана на раді в Кам’яному Затоні 18 липня 1692 р. Тоді ж було призначено трьох полковників (Василя Бузького 39, Кіндрата й Левка Сису) і 6 сотників 40. 29 липня Петрик видав свій перший гетьманський універсал до населення України 41. Це був повний і остаточний розрив керівника повстання з тими політичними колами на Гетьманщині, які організували це повстання.

В таких умовах неминуче виникала соціяльна проблема. Вага запорозької голоти та надія на повстання поспільства на Гетьманщині зростають. Спочатку Петрик дивився на це лише з погляду політичних інтересів повстання. Він добре розумів силу соціяльно-економічного невдоволення й протесту з боку широких народних мас, і ставка на це була однією з найбільших у тактиці Петрика, в якого згодом викристалізується думка про організацію упосліджених шарів суспільства. В універсалі 29 липня 1692 р. Петрик писав: «Сами знаєте, що вам дЂют москалЂ и свои драпЂжние пани и що ся вам чинит от арендаров, все тое добре знаєте, поневаж объЂздили вам подданством шіи, и худоби ваши всЂ поотбирали» 42. В численних бесідах, зокрема на Запоріжжі в 1691-1692 рр., Петрик висловлювався ще гостріше: «Я, пане Кошовый, горло свое ставлю и велите мене на составы порубати, коли тобЂ вся Украйна, почавши од самой Полтави, не поклонится, тилко хоч шисть тисячей озми орди, да пойдем в городи; мене пошли вперед c килкосот конми в Полтавщину. Я знатиму, з якого конца зачати; да и дЂдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули c полковництва; а гетман сей зараз на Москву утечет, бо там его вся душа, а тут тилко тЂнь его... Пане Кошовый, (чи) не помогут нам братя наши голоколЂнки из бЂдними людми, тилко которих сердюки, арендари да и тие дуки, що им цари маетности понадавали, мало живих не Ђдят; они почуют, що ти з войском рушишся з СЂчи, то сами оны тих чортув панув подавят, а мы вже прийдемо на готовий лад» 43. Важко сказати, чи це була щира думка Петрика, чи лише звичайнісінька демагогічна тактика. Але вона не могла не вплинути на становище старшинської опозиції.

Наприкінці липня 1692 р. Петрик з’явився на півдні Гетьманщини. З ним ішло щось з 500 «охотників», здебільшого із Запоріжжя, й 20-тисячне кримське військо на чолі з калгою-султаном (ханським престолонаслідником) Девлет-Гиреєм і Батирчею-мурзою. Перші кроки Петрика були досить успішні. Населення південної частини Полтавського полку (міста й містечка над Ореллю та лівим берегом Ворскла) зустріли його дуже прихильно. Орельські міста Царичанка і Китайгород приєдналися до Петрика. Повстання загрожувало перекинутися й на правий берег Ворскла. Міста Кишенка й Соколка почали «малодушествовать» і схилятися на бік Петрика.

В Полтаві, як писав гетьман Мазепа царям, «от легкомыслных людей шкодливыи в поголосках произносилися плевелы» 44. В одному пізнішому (1700) документі згадується, що в 1692 р., під час наступу Петрика, «Полтава змЂнила». Але дальшому розгортанню цього руху в Полтаві перешкодило наближення великого гетьманського й московського війська.

Нарешті була загроза, що повстання перекинеться і на інші полки південної Гетьманщини.

Перед загрозою поширення повстання й татарського наступу гетьманський уряд вжив певних заходів. Були мобілізовані чотири козацькі полки (Прилуцький, Миргородський, Лубенський і Ніженський) і, разом з охочекомонним полком Пашковського, відряджені до Полтави і далі до південного кордону Гетьманщини. Слідом за ними рушив і Гетьман з п’ятьма охотницькими полками і частинами полків Київського, Чернігівського й Стародубівського. На допомогу йому йшли московські воєводи Б. Шереметєв і князь Барятинський.

Тим часом населення окупованих татарами місцевостей мало змогу переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога». Татарські загони почали чинити різні насильства над українським населенням і захопили в ясир чимало людей. Це викликало велике невдоволення людности. Ряди прихильників Петрика почали танути.

Кілька міст на Орелі, які відразу не піддалися Петрикові (Маячка і Нехвороща), почали чинити більший опір. Позбувшися підтримки місцевого населення і не відважуючися вступати в бій з гетьманським військом, Петрик зі своїми татарськими союзниками (які були заклопотані ще й становищем у Криму, де точилася тоді боротьба за ханський престол) спішно відступив до Перекопу.

Невдача першого походу Петрика вирішила долю всієї справи. Народні маси, які побачили, чого варта татарська «допомога», швидко відступилися від Петрика. Запоріжжя, яке і раніше підтримувало його мляво, тепер рішуче зреклося будь-якої спілки з Петриком. Старшинська опозиція переконалася в тому, що ні кримське військо, ні навіть соціяльна демагогія Петрика неспроможні подолати силу московського й гетьманського війська. А головне, старшинська опозиція, так само як і гетьманський уряд, боялася народніх заворушень. Неминучість соціяльного зрушення неминуче перекидала опозиційну старшину на бік уряду. Зі свого боку, урядові кола теж прагнули згоди.

Коли надія старшинської опозиції на кримську допомогу виявилася марною, гетьманові Мазепі, якого підтримував московський уряд, неважко було розколоти опозиційний бльок. Опозиційна група прибічників Самойловичів, загрозлива особисто для Мазепи, зазнала репресій: Михайло Самойлович був засланий на Сибір; Полуботки — батько і син ~ були заарештовані і, за ухвалою військового суду, позбавлені маєтностей 45.

Цілком відмінну тактику застосував Мазепа до полтавської опозиції: Кочубей зберіг уряд генерального писаря і добрі стосунки з Мазепою, а Жученко, хоч і був позбавлений (1691) полковництва, але в 1696 р. полтавським полковником призначений був І. Іскра.

На деякий час діяльність старшинської опозиції була послаблена, але вона не припинилася і з новою силою виявилася на початку XVIII ст., в складних умовах Північної війни 46.

Петрик не відмовився від дальшої боротьби. Хоч він і втратив свою базу на Гетьманщині й на Запоріжжі, але ще не раз приходив з татарами на Україну. Татарські напади й руйнації 1693, 1694 і 1696 років були пов’язані з ім’ям і участю Петрика. В поході 1693 р. (січень) брали участь козаки Петрика й чимале (джерела подають різні цифри: ЗО і 10 тисяч) татарське військо на чолі з Нуреддином-салтаном, зятем хана Селим-Гирея, і Ширин-беєм, ханським сином. Похід був невдалий, хоч татари дійшли до околиць Полтави. Запоріжжя не підтримало Петрика, а населення Полтавського полку, з огляду на татарські руйнації та здирства, поставилося до нього неприхильно. Наближення великого гетьманського й царського війська примусило Петрика й татар відступити.

Ще більш невдалим був похід Нуреддин-салтана на Слобожанщину влітку 1694 р., в якому, здається, Петрика не було. Ширших розмірів був похід 1696 р., коли в січні великі сили татар — кримських, білгородських та інших — з’явилися на півдні Гетьманщини, на території полків Полтавського, Миргородського й Гадяцького, з наміром іти на Батурин. З Білгородською ордою був і Петрик. Гетьман Мазепа мобілізував кілька полків — козацьких і компанійських — і сам з рештою війська рушив у похід до Лохвиці, закликаючи на допомогу Шереметєва, який знаходився в Охтирці. Гетьман наказав також батуринському сотникові підготуватися до оборони Батурина. Але й цей похід Петрика, після перших успіхів, закінчився невдало. Почався розбрат серед татарського війська, а передчасна відлига примусила його спішно відступати. Повторилася звичайна історія: татари в Полтавському полку «Китайгород весь спалили, тилко люде з душами в замочку тамошном спаслися, тое ж КишепцЂ и КелебердЂ досталось»; а в Миргородському полку татари «побережніе городки и села... знесли огнем и мечем; людей где нагабали впень рубали, не беручи живцем, и так чрез недель З стоячи, любо в людех малую, однак в селеніях и пожитках их великую здЂлали руину». Відступаючи, кримська орда в Полтавському полку «людей, уже не рубаючи живцем, брала, где кого заскочила» (С. Величко); а білгородська орда ловила ясир на Наддніпрянщині.

Це була остання спроба Петрика повторити велике діло Богдана Хмельницького — тільки проти Москви, проти «москалів і своїх панів», як він залюбки писав і казав. Історична роля Петрика була скінчена, хоч він ще довго турбував український і московський уряди, як гетьман «Ханської України» (так називалася частина Південної України між Богом і Дністром, що входила до складу Кримського ханства) 47. Призначений на цей уряд ще в середині 1690-х років, він згадується востаннє, як «дубосарський гетьман», в 1711-1712 рр., в зв’язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміґрації, до якої він поставився неприхильне. А Голобуцький умерщвляє його руками Мазепи, то в 1695 (sic!), то в 1705 р.