Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Основні етапи українського національного відродження у Галичині (18-19 ст.)

Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.

“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава

Найтрадиційнішим є погляд на витоки Галичини з точки зору київського літописання. В “доісторичній” довідці про племена східних слов’ян, в “Повісті давноминулих років” в одному місці про хорватів (тобто, головне прикарпатське плем’я) взагалі нічого не сказано, а в другому вони уміщені лише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішу дописку. Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадає на 981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібрав Перемишль, Червень і “іни гради” в ляхів. Це повідомлення свого часу (а іноді і тепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чи легітимно ті Червенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував над питанням: що забрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до Волині, а Перемишль – до Галичини… Підкоривши невідомо що, Володимир засновує однойменне місто (Волинський) і садовить там єпископа, хоча логічніше було поставити його в старішому та важливішому Перемишлі (а може там уже було єпископство!). В 993 році Володимир йде війною, тим разом на хорватів – результат невідомий, але цей етнонім в подальшому на сторінках літопису не згадується. В IX столітті маємо лише дві короткі звістки про бойові дії навколо тих самих Червенських городів. І лише після Любецького з’їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідають представники Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князі дедалі частіше фігурують у київському літописанні, яке закінчується майже тріумфальним життєписом Ярослава Осьмомисла і дублюється фрагментами “Слова про Ігорів похід”. І нарешті ми підходимо до так званого “Галицько-Волинського літопису”. “Так званого” тому, бо давно відомо, що його галицька частина в своїй основі – це літературний твір – біографія Данила Романовича, де датування зроблене пізніше і не завжди слушно, а лише відтак включене до літописних ізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії Галичини, але таке твердження є також не більш, ніж історичним штампом, фальшивість якого чомусь досі не змогли (чи не захотіли?) розгледіти дослідники, незважаючи на всю прозорість тенденційности.

Справа у тім, що давно відомо: “Галицько-Волинський літопис” написав у Холмі (тобто на Волині) шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича. Неупередженому читачеві одразу впадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр: невірні, підступні, прокляті галичани. І дійсно, чого вони тільки не витворяють: диктують свої умови князям, піднімають проти них повстання, “замикаються” в містах, захоплюють соляні копальні, запрошують княжити то угрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а факт повішення двох Ігоревичів (синів Ярославни зі “Слова…”) взагалі безпрецедентний випадок в історії не лише Руси, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Може це зумовлено “толерантністю” Данила, котрий відчував свою нелегітимність у Галичині, адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним “окупантом”, знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: “Не подусивши бджіл, меду не з’їси”. Але така ж поведінка боярства простежується і щодо попередньої легітимної династії Володаревичів: згадаймо хоча б спалення Настаськи – фаворитки Ярослава Осьмомисла або вигнання його сина Володимира (принагідно зауважимо, що останній, як, на нашу думку, переконливо довів Леонід Махновець, був автором “Слова”)...

Єдина сила в історії Руси, з якою можна порівняти галицьких бояр, було новгородське боярство. Але ми знаємо, що незалежна поведінка новгородців була легітимізована наданням їм “Руської Правди” Ярославом Мудрим взамін на військову та матеріальну підтримку в його змаганнях за великокняжий стіл. Це означало, що він делегував новгородському боярству одну з головних державних княжих прерогатив – право суду, висловлюючись сучасною термінологією – надав Конституцію. Чи не було чогось подібного в Галичині?

Як писалося в літописі, “а ми на попереднє повернемося”. За чеськими джерелами прикарпатські території починаючи від Краківської землі аж до Бугу входили до складу Великоморавської держави – одного з перших слов’янських державних утворень. Таким чином, плем’я хорватів входило спершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорвати жили і в самій Чехії – на схід від Влтави). Можливо, що Перемишль був таким же ж символом-форпостом чехів-Пшемиславичів у Галичині, як Володимир і Ярослав – символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснування єпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала, мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників – у кожному разі достеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. З часом впливи Чеської держави у Прикарпатті слабшали, а експансія Києва на захід зростала, що й призвело до включення цих земель у державний конгломерат Руси. Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королі надали галичанам якісь певні права або галичани прийняли князів-рюриковичів на певних умовах, закріплених тогочасними юридичними документами. На це можуть вказувати присяги Казимира III в середині XIV століття при прийнятті влади над Галичиною не порушувати її праві та звичаїв, що було продубльовано його послідовницею королевою Ядвігою. Що це: тривіальна юридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?

Ще один цікавий епізод пов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли він перетворив православну катедру у Перемишлі на костел і повикидав труни похованих там (кого?). Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю неофіта виказати відданість католицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не в столичному Львові? Не в колишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не тому, що при храмі могли зберігатися якісь документи й літописи або тексти наданих галичанам прав відчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а поховання належали намісникам чи духівництву, поставлених ще чеською владою, які зберігали у галичан згадку про їхні автономні права щодо нових володарів?..

Та повернемось у XIII століття. Монгольська навала стала трагедією для народів Руси, але до певної міри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну від Европи, на Русі не було княжого феодалізму як такого, тобто юридично володарем Руси був великий князь - всі решта були в уділах “на кормлінні”: тобто в будь-який момент удільного князя могли “перекинути” на інше княжіння, яке не було спадковим. Саме цю спадковість, “вотчину”, виборювали князі у взаємних чварах, одночасно прагнучи посісти і київський стіл. Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєве володіння уділом, з перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбув поїздку до Орди і прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу над Галичиною в очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короля Руси, і таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цей період - середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формування Галицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та східному світах. Додамо, що Данило активно втручався в центральноевропейську політику: згадаймо, принаймні спробу посадити свого сина Романа на австрійський престол чи військову демонстрацію у Центральну Европу з метою підтримки угорського короля в суперечках останнього з германським імператором. Показовим у цих подіях є не вони самі чи їх результати, а те, що відтоді і до 1944 року Галичина постійно бере участь у загальноевропейському історико-цивілізаційному процесі.

Наступним вузловим моментом в історії державности Галичини є середина XIV століття, коли ці землі поступово переходять під владу польських королів. Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни – у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський (Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до складу польсько-литовської держави.

З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття) польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси” (Галицького).

Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання.

Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Інше пов'язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними національними прагненнями.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку кріпацтва.Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків, пов'язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем звернулася до імператора з петицією.

На відміну від раніше поданої польської петиції, це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою.

Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й реально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу.