Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

НАРОДИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ (ЗА КНИГОЮ АЛ-МАСУДІ)

Розділ книги арабського енциклопедиста ал-Масуді “Промивальні золота й копальні самоцвітів”, або “Золоті луки” (948 р.), що стосується слов’ян — одна з найцікавіших згадок про Європу початку Х ст. Його написано у властивій для арабської географії формі путівника, який подає цікаві історичні факти про ту чи іншу територію.

Наукові дослідження цих текстів провадилися ще з кінця XVIII ст., а суперечки про трактування окремих етнонімів тривають і досі. Ґрунтовним дослідженням на цю тему стала стаття А. Ковалівського [Ковалевский 1973], в якій підсумовуються різноманітні тлумачення назв племен і народів та пропонуються нові їх прочитання. Але водночас деякі народи Європи не знайшли певної локалізації на її карті. Особливо це стосується слов’янського племені валінана, на чолі якого стояв король Маджак (Мужек).

Вдамося до рядків Масуді.

“1. ...до їх числа [належить] плем’я, в якого в давнину на початку віків була влада. Їх короля називали Мужек (Маджак). Це плем’я називається валінана, і за цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і всі королі [слов’ян] корилися йому. Далі, за цим племенем з числа слов’янських племен знаходиться плем’я ободригів…

2. … Ми вже раніше подавали відомості про короля, якому колись підлягали їхні [слов’ян] королі: це Мужек король валінана, а це плем’я — корінь з коренів слов’ян, яке шанується серед їхніх племен, і в нього була давня заслуга серед них. Потім розпалася згода між їхніми племенами, зникла їхня організація і їхні племена прийшли до занепаду...

3. ... Колись був до цього часу, тобто до 336 року [гіджри], король, що об’єднував їхніх королів, і йому, бувало, підлягали всі їхні племена, колись було його загальне ім’я [титул], що додавалося у загальній формі до [імені] кожного короля з їх [числа] — мужек. Потім зникло їхнє спільне прагнення і розпалася їхня згода, і [всі] їхні племена стали вболівати [за свої інтереси]...

І кожне плем’я поставило над собою короля...”

Слід відразу зазначити, що прив’язувати до етнічних слов’ян народи, які називаються у Масуді терміном сакаліба, не зовсім точно. Вивчаючи сучасні Масуді арабські географічні твори, доходимо висновку, що термін сакаліба вживався на позначення як слов’янських, так і германських народів [Ловмянский 1985, 218; Ковалевский 1973, 63]. Прикладом цього є також текст Масуді “Про слов’ян”, де до сакаліба зараховуються франконці, лотарингці, а також “немчини” [Ковалевский 1973, 65, 73].

Традиція ототожнення сакалібів із слов’янами й призвела до того, що в науці запанували дві основні теорії. Одні дослідники з повідомлень Масуді доходять висновку про існування в Східній Європі великого Дулібського союзу на чолі з князем Маджаком, з центром на Волині (оскільки валінана в даному випадку перекладалося “волиняни”), до якого увійшло багато слов’янських племен [Ключевский 1956, 109—110; Греков 1959, 479—480]. Прихильники іншої теорії вважали, що йдеться про плем’я волинян з центром у місті Воліні (Юмні) на березі Балтики.

Розглянемо обидві версії. Перша з них завжди виглядала дещо фантастичною. До неї спричинилася згадка Феофілакта Сімокатти про існування наприкінці VI ст. слов’янського племінного союзу, очолюваного Ардагастом та Мусієм. Ототожнення Маджака з Мусокієм сталося, крім фонетичної подібності імен, за простим логічним висновком — обидва були вождями слов’янських союзів. Водночас слова Масуді, що у валінана “в давнину на початку віків була влада”, дозволили відсунути державу волинян на декілька століть назад — у кінець VI cт. [Vernadsky 1943, 186—187].

Ототожнення волинян з дулібами ґрунтувалося на повідомленні літописця Нестора: “Дуліби жили по Бугу, де нині волиняни” [Літопис ... 1989, 7—8]. Це дозволило деяким дослідникам вважати, що волиняни й дуліби — одне й те саме плем’я або що волиняни — частина Дулібської конфедерації [Ключевський 1956, 110; Третьяков 1948, 90—91]. Таким чином, дослідники зробили висновок, що Масуді, кажучи про своїх сучасників — волинян, мав на увазі дулібів, які у VI—VII ст. займали цю територію. На користь цієї теорії наводилася інформація Нестора про боротьбу дулібів з аварами. З чого й виникла концепція Дулібського союзу на Волині, очолюваного Маджаком і Ардагастом, який боровся проти Аварського каганату. Штучність цієї побудови видно й неозброєним оком. По-перше, доведено, що дуліби, які воювали з аварами, не мають нічого спільного з дулібами волинськими, бо перші населяли території Північної Чехії [Labuda 1949, 184].

Феофілакт Сімокатта жодного разу не називає народ Мусокія волинянами. Та й населяв цей народ не Волинь, а Дакію [Раннефеодальные... 1985, 55]. Тож і це не дає підстав порівнювати Мусокія з Маджаком, адже сусідами валінана Масуді називає прибалтійських ободритів.

Досить критично ставився до ототожнення Маджака з Мусокієм Г. Лябуда. Він твердив, що Мусокій не міг створити великої слов’янської держави, оскільки був “периферійним царком” румунських слов’ян. [Labuda 1949, 76] Версію цю підтримував і В. Королюк. На його думку, треба виключити будь-яке ототожнення “валінана” Масуді із східними волинянами, бо “Повість врем’яних літ” наголошує, що волиняни змінили дулібів, а не навпаки, тобто у VI ст. термін волиняни ще не міг вживатися [Королюк 1975, 140].

Наступна теорія ототожнювала валінана з волинянами — прибалтійським слов’янським племенем околиць міста Воліна [Ковалевский 1973, 76]. Деякі дослідники ставлять це твердження під сумнів, кажучи, що невелике плем’я волинян не відігравало значної ролі в політичному житті слов’янських народів [Widajewicz 1946, 17—27, Королюк 1975, 139].

Натомість Ковалевський запропонував прочитання велітане, тобто велети (лютичі), які були конфедерацією чотирьох племен — хижан, чрезпенян, долендан і ратарів [Ковалевский 1973, 77]. Але й ця версія не видається переконливою [Королюк 1975, 139], оскільки конфедерація велетів існувала не лише на час Масуді, а й, за даними Адама Бременського, наприкінці ХІ ст. [Из “Деяний…” 1986, 596].

Разом з тим не видається можливим віднести до валінана повідомлення Ібрагіма Ібн Якуба про народ велітаба, землі якого межують з Польщею [Королюк 1975, 139]. На мою думку, плем’я це можна ототожнювати лише з велетами (лютичами).

Ключем до локалізації валінана, може стати думка, що книга Масуді писалася як путівник. Тоді європейські народи мусять розміщуватися на її сторінках у певній послідовності, тобто в порядку мандрівки купця по Європі.

На початку розповіді Масуді уточнює, що сакаліба живуть на півночі, від сходу Халіфату до Магрибу, тобто Атлантичного узбережжя. Після опису валінана автор переходить до першого зі слов’янських народів — ободритів.

1. Ободрити (або бодричі). Мешкали на південний схід від Ютландського півострова.

2. Дуліби. Судячи з того, що королем дулібів названо Венцеслава, інакше Вацлава Святого, князя чехів, можна зробити висновок що йдеться про чехів. Зміна назви чехи на дуліби могла відбутися тому, що західні дуліби займали найбільшу територію у Чеській державі.

3. Немчини. Ковалівський справедливо вбачає в них германське населення однієї із східнонімецьких марок [Ковалевский 1973, 73], можливо, Баварії, тим більше, що ватажок цього “племені” носить титул графа.

4. Мільчани. Плем’я мільчан відоме із списку народів, що за грамотою Майнцького собору 1086 р., входило до Празького архієпіскопату [Пражский 1962, 151]. Традиційно мільчани вважаються слов’янским племенем, яке населяло пізнішу марку Мішна (Мейссен) у Саксонії, бо вона безпосередньо межувала з німецькими маркграфствами, які населяли немчини [Пражский 1962, 275].

5. Сербин. Це — плем’я лужицьких сербів (сорбів), що межує з мейссенцями (мільчанами).

6. Моравин. Плем’я мораван, що межувало на північному заході з сербами і містилося на схід від чехів.

7. Хорватин. У цій частині Європи маємо два племені під такою назвою — білі хорвати в Судетах та східні хорвати в Галичині, Буковині й Закарпатті. Очевидно, слід зупинитися на хорватах східних, бо якби йшлося про білих хорватів, Масуді розмістив би їх між сербами й мораванами.

8. Сасин. Ковалівський вважає це плем’я саксонцями. Але це, на нашу думку, — географічний нонсенс, тому що згадка про саксонців повинна передувати згадці про їхніх сусідів — мільчан. Та й це був би чималий стрибок на Захід від основного маршруту, адже за сасиннами йдуть кашуби в північній Польші. Насправді ж між хорватами й кашубами можна розмістити лише віслян, яких на Русі звали ляхами (д.-рус. форма — ляси). Очевидно, тут сталася звичайна слухова помилка записувача. Отже, в цьому місці треба внести коректив — лясин.

9. Кашубин. Плем’я кашубів населяло Нижнє Повіслення та Східний Мекленбург. [Slownik 1882, 904—905].

10. Браничанин. Плем’я браничан завершує список слов’янських народів. Тут Ковалівський пропонує кілька прочитань: браничани, як мешканці округу Бранічево в Подунав’ї, брежани — на р. Гавель. Гадаємо браничанами слід вважати слов’янське плем’я, що населяло землю Бранібор (Бранденбург), тим більше, що на сході воно межує з кашубами, а на заході — з ободритами.

Отже, коло слов’янських народів замкнулося. Масуді сумлінно описав по черзі всі найбільші західнослов’янські племена. Разом з тим видно, що на слов’янській території не знайшлося місця для волинян — валінана, які водночас називаються сусідами ободритів. Тож це плем’я треба шукати на захід від останніх, тобто серед германських народів. У наступних рядках Масуді перераховує королів сакаліба. Але в даному випадку бачимо лише неслов’янські держави — Лотарингію, Франконію, Ломбардію, з якими межують Рум (Візантія) та Туркія (Угоршина).

Імовірно припустити, що Масуді записував свій текст про сакаліба принаймні від двох оповідачів. Перший, явний слов’янин (це засвідчують етноніми з суто слов’янськими закінченнями — немчин, сербин, хорватин та ін.), розповів Масуді про слов’янські племена Центральної Європи. Водночас він повідав про події минулого — утворення й розпад держави валінана.

Другий інформатор, неслов’янин (в його оповіді відсутні слов’янські закінчення), розповів Масуді про германські держави, згадавши при цьому Візантію та Угорщину у зв’язку з їхньою боротьбою проти франконців (а може, й франків). Об’єднання цих джерел і спричинило те, що поруч із реальними германцями з’явилися абстрактні немчини.

Ще раз звернувшися до рядків Масуді, де він згадує валінана і Маджака, можна зробити такі висновки:

1) задовго до 948 р. (час написання книги) у Західній Європі на основі племені валінана сформувалося велике державне утворення;

2) плем’я валінана об’єднало у своїй державі майже всі племена германців (сакаліба) і було серед них панівним;

3) володаря валінана називали Маджак (Мужек);

4) після смерті володаря його ім’я стало титулом;

5) зі смертю Маджака держава розпалася і кожне плем’я поставило собі свого короля;

6) відтоді кожен король має титул маджак.

Можна було б припустити, що Маджак — це Аттіла. Дійсно, Аттіла завоював величезну територію, що розпалася після його смерті. Аттілу ототожнювали з біблійним Магогом (в арабській традиції — Маджудж). Але відразу можна заперечити — Аттіла не був королем германців, і жодна германська держава не вважала його своїм засновником, не кажучи про те, щоб перетворити його ім’я на титул. Крім того, араби чудово розумілися на власній міфології і не могли написати замість Маджудж — Маджак.

Одночасно слід навести припущення, за яким ім’я Маджак слов’янського походження і читається як Мужик, про що свідчить варіант прочитання Мужек. Підтверджує це інформація про Маджака у “слов’янській” частині повідомлення Масуді.

В інформації Масуді особливо важлива згадка, що ім’я короля валінана пізніше перетворилося на титул. Європейська історія знає двох таких володарів — Юлія Цезаря, ім’я його стало означати “імператор” (цесар, кайзер), і Карла Великого, ім’я якого в слов’янських мовах перетворилося на титул “король”. Але версія з Юлієм Цезарем відпадає, оскільки, за Масуді, Маджак був володарем сакаліба а не Рума.

Вкрай важливе звернення до постаті Карла Великого. Оскільки оповідачем історії про валінана був слов’янин, то слід звернути увагу, що ім’я Карл перекладається слов’янським словом “мужик”. На це вказує еддична “Пісня про Рига”, за якою від бога Геймдалля народилися Ярл (“князь”), Карл (“мужик”) і Трель (“раб”) [Беовульф 1975, 700].

Не виключeно, що слов’янський інформатор передав Масуді переклад імені короля франків, а той записав його як власне ім’я. Про те, що подібні випадки в слов’янській літературі можливі, свідчить “Повість врем’яних літ”, де автор називає французів (ґаллів) галичанами, індусів — островичами [Літопис... 1989, 6]. Прізвисько київського князя Олега — Гельґі, тобто “віщий”, стало його ім’ям.

Очевидно, за цим же принципом створене й слово валінана.Етнонім франк означає “вільний”, що й могло трансформуватись у вольнянин (за аналогією — браничанин, мільчанин). Тоді зрозуміло, чому германські держави (Лотарингія, Франконія, Франція, Ломбардія) відсутні в загальному списку сакаліба — там їх замінює народ вольнян, тобто ще не розділені франки. Адже названі держави й утворилися при розпаді імперії франків, що почався Верденською угодою 848 р.

Таким чином, на цьому етапі дослідження є можливість уточнити первісний варіант повідомлення про валінана: “До їхнього [германців] числа належить плем’я, у якого в давнину на початку віків була влада. Їхнього короля називається Карл, що в перекладі означає — Мужик. Це плем’я називається [франки, по-нашому —] волиняни (вольняни), і за цим племенем слідували в давнину усі племена германців, бо головний король (імператор) був у цього племені, і всі королі [германців] корилися йому. Колись було його ім’я [Карл], що додається [тепер] у загальній формі до [імені] кожного володаря з їх числа — “король”. Потім зникло їхнє спільне прагнення і розпалася згода між їхніми племенами, зникла їхня організація [держава] і всі народи прийшли до занепаду...”.

Отже, бачимо яскраву картину історії франкської імперії за Каролінгів. Власне, згадка про “давнину” цієї держави пояснюється тим, що для Масуді, який писав свою книгу в середині Х ст., доба Карла справді була легендарною.

Могутня постать Карла, що створив величезну імперію, яка трималася його волею та авторитетом і занепала після його смерті, залишилась у переказах сусідніх слов’янських племен, що й дійшло до нас у праці арабського географа.

ЛІТЕРАТУРА

Беовульф. 1975. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. Москва.

Греков Б. Д. 1959. Избранные труды. Т. 2. Москва.

Из “Деяний...” 1986. “Из “Деяний священников гамбургской церкви” Адама Бременского”. Откуда есть пошла Русская земля. Под ред. А. К. Кузьмина. Москва.

Ключевский В. О. 1956. Сочинения. Т. 1. Москва.

Ковалевский А. П. 1973. “Славяне и их соседи в первой половине Х в. по данным аль-Масуди”. Вопросы истории и источниковедения славяно-германских отношений. Москва.

Королюк В. Д. 1975. “Волыняне Абу-л-Хасана ал-Масуди и “Повести временных лет””. Античная древность и средние века. 10. Свердловск.

Літопис... 1989. Літопис Руський. Київ.

Ловмянский Х. 1985. Русь и норманны. Москва.

Пражский, Козьма. 1962. Чешская хроника. Москва.

Раннефеодальные... 1985. Раннефеодальные государства на Балканах. VI—VII в. Под ред. Г. Литаврина. Москва.

Третьяков П. Н. 1948. Восточнославянские племена. Москва—Ленинград.

Labuda G. 1949. Pierwsze panstwo slowianskie. Panstwo Samona. Poznan.

Slownik... 1882. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego і innych krajow slowianskich. Warszawa.

Vernadsky G. 1943. Ancient Russia. New Haven.

Widajewicz J.1946. Studia nad relacja o Slowianach