Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Україна в зовнішній політиці Туреччини

1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.

Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

Звернення СВУ знайшло відгук в Туреччині. У пресі вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат» стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині 1.

Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море 2.

Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком захопилися українською справою, — повідомляв дописувач «Вістника СВУ» навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви» 3.

Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людяності.

Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.

Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Iзраїль.

Газета молодотурків «Жен Тюрк» (французькомовна) зазначала, що «інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» 4. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.

Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії 5.

Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію повстання на російському Чорноморському флоті 6.

Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні 7.

Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.

На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.

Народні маси мають усвідомити, що об’єктивні передумови для створення української держави існують, і енерґійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О.Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов’язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаґанди в Україні 8.

Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.

Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено додаткові угоди між УНР і окремими державами Четвірного союзу. Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12 лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі статті реґулювали питання репатріації полонених та інтернованих, матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти консульську конвенцію, а також інші акти 9.

Після підписання Берестейського мирного договору Туреччина з ворога України перетворилася в її союзника. Саме в той же час з’явились повідомлення про аґітацію на шпальтах деяких турецьких газет на користь приєднання Одеси до Оттоманської імперії. Ці домагання підтримувала група турецьких політиків, які за допомогою історичних, економічних та географічних підстав доводили права Туреччини на Одесу, що відійшла всього 120 років тому 10. Однак розвитку цей сюжет не мав.

М.Левицький, перший український посол у Константинополі, опікувався такими політичними проблемами, як Крим, бессарабське та балканське питання, зносини з Персією (можливість контактів з перським представником у Туреччині). Особливо турбували М.Левицького події на Кавказі. У Константинополі перебували представники Північного Кавказу, що домагалися створення окремої мусульманської держави. Звертаючись за допомогою до турецького уряду, вони претендували на весь Північний Кавказ, до ріки Кубань і таким чином зазіхали на частку території кубанців 11.

Загалом українсько-турецькі стосунки за часів УНР взяли конструктивний старт. Про обопільну налаштованість на взаємопідтримку та співробітництво свідчить і діяльність турецького посла в Києві Ахмеда Мухтар-бея 12. Ця тенденція зберігалась і за часів Директорії 13.

3. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини

Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного становища.

У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мало впливала на стратегію. Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року — Карський договір з республіками Радянського Закавказзя. А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УСРР М.Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М.Кемаль-паша відзначав: «Туреччина та Україна — найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн» 14.

Нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у перші повоєнні роки, і охоче підігравало відповідному підходу більшовиків. Таким чином Анкарський договір про дружбу та братерство став наступною важливою віхою в добросусідських стосунках між Україною та Туреччиною. Він передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах 15.

Анкарський договір, разом із Московським і Карським договорами, мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер.

Ще на початку та в середині 20-х років турецько-українські торговельні стосунки були досить інтенсивні. Українські офіційні кола надали турецьким купцям право без будь-яких перешкод приїжджати в Україну та здійснювати комерційні операції на ярмарках, які влаштовувалися у 20-ті роки 16. Турецькі судна могли заходити в українські чорноморські та азовські порти без спеціальної візи радянських представників у Туреччині. Значна частина турецького експорту до СРСР йшла саме через українські порти. У 1925 р. в Харкові було засновано Українсько-Східну торговельну палату з філіями у Києві та Одесі. Палата сприяла зовнішньоторговельній діяльності різних українських організацій. За даними Народного Комісаріату торгівлі УСРР, у зовнішній торгівлі України саме Туреччина посідала перше місце: у 1926– 1927 рр. частка зовнішньої торгівлі України з Туреччиною становила 45% всього обороту зовнішньої торгівлі УСРР. За даними Головного Митного Управління СРСР за той же період частка України приблизно дорівнювала 35% всього експорту СРСР на Туреччину 17.

Важливу роль у розвитку українсько-турецьких відносин, наукових контактів, культурних зв’язків відіграла створена в січні 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), діяльність якої зосереджувалася на політико-економічному та історико-етнологічному напрямах. Багато досліджень стосувалися саме Туреччини — її економіки, політики, історії, мови. Саме ВУНАС, Тюркологічна комісія на чолі з академіком А.Кримським та окремі діячі культури наприкінці 20-х у 30-ті роки завдяки контактам з турецькими колеґами підтримували діалог між двома країнами 18.

У подальшому сталінський ізоляціонізм і світова війна призвели до майже повного згортання українсько-турецьких стосунків. Тільки в 60–80-ті роки, з нормалізацією та відчутним поліпшенням відносин між Радянським Союзом і Туреччиною, активізувались і її економічні, науково-технічні та культурні зв’язки з Україною. Але жодної самостійної ролі та політичного підтексту вони не мали.

4. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі

Реальні двосторонні стосунки починають відтворюватися вже в умовах глибокої кризи CРСР і виникнення передумов для незалежності України. Першим документальним свідченням цього став протокол між Турецькою Республікою та Українською РСР про розвиток торговельно-економічних відносин від 1989 р.

Навесні 1991 р. офіційний візит до України здійснив тодішній президент Турецької Республіки Т.Озал. 13 березня 1991 р. відбулася зустріч голови українського парламенту з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зокрема, відзначалось: «Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах» 19.

Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвитку інтеґраційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних зв’язків. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму щодо незалежності, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною.

Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5–6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х.Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. Вже в травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л.Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Сторони підтвердили «свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.». Договір від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. Зафіксовано, що «сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і реґіональних питань». Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському реґіоні на основі «Декларації про Чорноморське економічне співробітництво», яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р. одинадцятьма країнами причорноморського реґіону і включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства 20.

Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.

Концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у реґіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія — країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому реґіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.

Одне з головних завдань, яке поставила перед собою Туреччина, — допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього є те, що всі ці держави — її сусіди. «Перша причина — це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові». Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну — «одного з могутніх сусідів Туреччини» 21. Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 р., президент Туреччини, зокрема, сказав: «Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва» 22.

Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно — кримсько-татарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, «наші брати» 23. Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні — це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.

У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, турецький президент підкреслив у своєму виступі: «Наші брати татари... — є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною». Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем 24. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові 25.

Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України.