Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Державний лад Великого князівства Литовського

ПЛАН

1. Державний лад Великого князівства Литовського

1.1. Князівська влада

1.2. Литовсько-руський сейм

1.3. Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави

1.4. Адміністративно-територіальний поділ

1.5. Судочинство та судова система

Список використаної літератури

1. Державний лад Великого князівства Литовського

1.1. Князівська влада

Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Руська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко). Хоча деякі дослідники (наприклад М. Чубатий) вбачають у ній "державу держав" — таку форму державного сполучення, за якої залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Слід зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна — на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд "держави держав". При наступниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоч кожна з її областей — колишніх удільних князівств — зберігала досить широку внутрішню автономію. В цьому розумінні вона була більше подібна до федерації[1].

Такі форми державного устрою історично обумовлювалися тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт походів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої держави, що внаслідок дії багатьох чинників залишились без "господаря". Литовські князі вважали себе спадкоємцями колишньої влади великих київських правителів. Тому українське і білоруське населення вважало їх своїми законними володарями, а Велике князівство Литовське — власною державою. Треба зважати ще й на те, що "безгосподарні" землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на них зазіхало Московське князівство, що дедалі зміцнювалося.

Деякі дослідники стверджують, що литовські князі намагалися знищити прагнення українців до створення самостійного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Хоч, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в державний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус українських князівств, їхні автономні права залишалися майже незмінними. Інша ситуація склалася у XV—XVI ст., коли політичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак — укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 p.), станово-представницької (Городельська унія 1413 p.), державної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія 1596 p.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від станово-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпорації майже самостійних в минулому феодальних вотчин[2]. З самого початку формування Литовсько-Руського князівства великий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (у тому числі українським і білоруським) гарантувались особиста й майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-радою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 pp. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування—обрання, хоч обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 pp. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження великокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу в найважливіших державних справах. УСІ закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з литовською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Литовсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт і могутність. У міру перетворення Литовсько-Руського князівства у централізовану державу пани-рада поповнювалася урядовцями (канцлер, підканцлер, маршалок, гетьман та ін.)[3]. До її складу ввійшли також намісники князя в землях. З часом цей орган став досить численним, його нелегко було скликати, робота його ставала фактично некерованою та малоефективною. Тому нерідко великий князь користувався послугами малої ради (або таємної ради), яка працювала безперервно. Члени цієї ради у кількості 8—10 осіб звалися старшими панами.

Діяльність панів-ради була багато в чому подібна до феодальної

курії у західноєвропейських монархіях. Великі князі змушені були рахуватися з нею, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали, хоча для князя рішення ради не були обов'язковими.

1.2. Литовсько-руський сейм

Подолання роздрібненості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту — литовсько-руського сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Перше його скликання як загальнодержавного органу відбулося 1492 p., коли після смерті князя Казимира Ягайловича на сеймі було обрано його наступника. Однак головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов'язана з активізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литви, що змусило останню зосередити всі сили на оборот. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що остаточно сформувався у XVI ст.

Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь. Сюди входили також урядовці та представники вищого духовенства: католицькі й православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці й намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей (залежно від величини маєтку) і сплачували воєнні податки.

Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Всі вони у випадку небезпеки могли зі зброєю в руках виступити на захист держави. Якогось визначеного порядку чи норми представництва в цьому органі не існувало. Не були представлені в сеймі міщани та волосні селяни. Представники цих станів могли виступити на засіданнях сейму або звернутися до великого князя з клопотаннями чи скаргами щодо місцевих і станових питань[4].

Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту, яким виборці вручали писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалось 22 повітових сеймики. В цілому сейм мав деякі ознаки установи парламентського типу, але, на відміну від західноєвропейських станово-представницьких органів, тут була представлена лише шляхта.

Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності тощо. У своїх взаємовідносинах великий князь і сейм були деякою мірою рівносильними сторонами. В державі не було створено правового механізму, який би визначив прерогативи тієї чи іншої сторони, і згода досягалася, як правило, шляхом компромісу.

До складу сейму входили пани-ради. Радними панами були здебільшого литовці-католики, які мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розташовані по всій території князівства, що зумовлювало їхній майновий зв'язок з різними регіонами. Вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі, їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище в державі. Все це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала питання під кутом власних корпоративних інтересів.

Литовсько-руський сейм поділявся на дві палати: "лавицю" ("коло" панів радних) і "коло" рицарства — шляхти. Така форма станового представництва істотно відрізнялася від західноєвропейських станових інститутів. Якщо "лавиця" була багато в чому схожою з англійською палатою лордів чи польським сенатом, то нижня палата сейму сформувалася як одностанова. Там все прибрали до своїх рук магнати і шляхта, відсторонивши городян та інші стани[5]. З іншого боку, центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, які нерідко діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві, що поклало край спробам королів зосередити в своїх руках загальнодержавну владу.

Характерною рисою політичної організації Литовсько-Руської держави було те, що великий литовський князь, об'єднавши ряд державних організмів, взяв у свої руки лише найважливіші урядові справи, розділив управління не лише з литовськими можновладцями, а й з місцевими земськими князями і боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для вирішення справ місцевого законодавства та судочинства. В таких умовах українські князівства ставали складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові та особисті права станів (в першу чергу привілейованих), сформувались і діяли феодальні представницькі органи[6].

На протилежних засадах формувалася Московська централізована держава, до складу якої увійшла частина земель колишньої Київської Русі. Вона всіляко придушувала будь-які прояви самобутнього розвитку захоплених і приєднаних земель. УСІ стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися "государевыми холопами". Тут панувало безправ'я всіх верств і необмежена деспотична влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.

1.3. Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави

Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави складалася з призначених спочатку особисто великим князем, а потім за погодженням з панами-радою і сеймом урядовців. Першою особою тут був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах панів-ради. Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або польний). Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які, крім виконання своїх безпосередніх функцій, нерідко виступали у ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Багато цих посад обіймали українські пани і шляхта.

У Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів, підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство — шляхту. Саме князь Вітовт (1382—1430) зробив перші рішучі кроки в цьому напрямку, позбавляючи місцеві династії їхніх спадкових князівств-земель або переміщуючи їхні володіння в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснив його молодший брат Сигізмунд (1431 — 1440). Як свідчить літописна хроніка, він переслідував князів і намагався "піднести рожай (тобто рід. — Авт.) хлопський, псю кров". Сигізмунд був виразником інтересів середніх верств феодального стану, через це його вбили змовники-аристократи, серед яких були й великі українські феодали[7].

Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі, впродовж XIV—XV ст. зберігали свою цілісність. Державно-правовий статус таких князівств, як Полоцьке, Жмудське, Вітебське, Смоленське, Київське, Волинське, Підляшшя, визначався їхніми земськими привілеями, що почав надавати Вітовт та його наступники. І хоча ці землі в різні часи втрачали статус князівства, проте вони зберігали свою територіальну цілісність і багато своїх політичних прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича, наданому Київській землі, зазначалось: А городки й волости Киевские киянам держати, а никому иному". У Великому князівстві Литовському панівний етнос сформував таку систему адміністративного управління приєднаними територіями, при якій в останніх зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду. Ці області користувалися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.

З метою подолання місцевого сепаратизму литовські правителі неодноразово здійснювали походи на українські та білоруські землі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, визнаючи себе васалами великого князя[8]. Умови, на яких вони визнавали владу глави Литовського князівства, визначалися так званими уставними земськими грамотами, що були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднаних регіонів. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору, про що свідчить зміст грамот: "били нам чолом вси князи и бояре и слуги витебски, и войт, и мещане места витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши князи и панове й бояре и земяне, вся шляхта киевская". Чимало положень у грамотах виходило від місцевого населення і потім отримувало санкцію литовського уряду. Так, саме на вимогу земель у грамотах наголошувалося на факті добровільного, а не насильницького приєднання до Великого князівства Литовського. Те саме стосувалося, наприклад, умови, щоб Київською землею управляли лише місцеві бояри[9]. Уставні грамоти містили значну кількість норм кримінального, цивільного, процесуального, фінансового права, що встановлювалися місцевими феодалами, а литовський князь лише санкціонував їх.

Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу владу як гарант справедливості та дотримання давніх традицій.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації інституту удільних князів, яких спочатку замінили волосні намісники і старости. У великих містах правили воєводи (на відміну від таких самих давньоруських посад, це були не військові, а цивільні адміністративні особи). Намісниками в менших містах були державці. Сільський староста мав помічників — тіунів, возних. Останні організовували судові процеси під головуванням старости і виконували судові рішення.

1.4. Адміністративно-територіальний поділ

На початку XVI ст. великокнязівський уряд здійснив реформу, якою в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний поділ. Основною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялося на повіти і волості. З цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода, якого призначав великий князь практично на необмежений термін. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою залишався староста, який очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (на території якого розташовувався відповідний адміністративний центр) інколи називався каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи[10]. Серед помічників старост були слркбовці зі староруськими найменуваннями: тіуни, донські, отроки. З'явилися й нові посади: возні, хорунжі, городничі, мостівничі. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости стали вирішувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно зі шляхтою.

У селах довгий час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки, очолювані виборними старшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках або вічах. Згодом, у зв'язку з подальшою централізацією держави, а також посиленням ролі шляхти, селянське самоуправління почало занепадати.

Правове становище міст і містечок, їх адміністративний устрій та порядок управління були досить строкатими. Вони поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Спочатку міста не були окремими адміністративними одиницями, а становили частку тих земель, на яких вони розташовувалися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права. Цей процес знайшов законодавче відбиття у Третьому Литовському статуті, згідно з яким міста поділялися на привілейовані (з магдебурзьким правом) і непривілейовані.

У великокнязівських містах органи управління формував великий князь. Представниками державної адміністрації тут виступали воєводи, старости і війти. Вони на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб, які відали певними сферами управління і виконували судові функції. Приватновласницькими та церковними містами управляли їх власники-магнати або церква. Вони призначали адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах населенню дозволялося обирати ратуші, що були органами самоврядування.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування, який складався з двох колегій — міської ради і лави. До міської ради щорічно обиралися радці (радники) у кількості від 6 до 24 осіб, які зі свого складу обирали бурмістра. Підсумки виборів до міської адміністрації мали затверджуватися старостою чи власником міста. Зазначені особи нерідко самі призначали радців і бурмістра. Міська рада обирала або призначала лаву — судовий орган, очолюваний війтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи (цивільні справи належали до компетенції міської ради), а також претензії міщан до феодалів.

1.5. Судочинство та судова система

До кінця XIV ст. суд великого князя литовського був аналогічний суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від себе вони передавали справи судочинства посадовим особам — воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.

З кінця XIV ст. судова система в державі окреслюється у відповідну структуру, якої не було ні в Київській Русі, ні у Галицько-Волинському князівстві. Найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який був одноосібним, мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Якщо хто-небудь і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення все одно залишалось за володарем. Через велику кількість справ він іноді передавав право чинити суд своїй довіреній особі, але таке доручення мало тимчасовий характер[11].

Поряд із великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалось також одноосібне. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. У випадку здійснення судочинства тільки панами-радою рішення можна було оскаржити князю, який у такому випадку розглядав скаргу спільно зі своїм дорадчим органом. Нижчою ланкою судової системи були суди державців-намісників, які управляли невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду був суд воєводи, від якого можна було апелювати до сейму землі (князівства) або суду великого князя.

Ще одним різновидом судів Литовсько-Руської держави були домініальні — одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для них була відповідна грамота великого князя. Такі суди були узаконені привілеєм 1457 p., а судебник 1468 р. врегулював їхню компетенцію.

Існували ще громадські суди селян та міщан, які називались "коп-нгши" (люди сходились на їх засідання копою, тобто гуртом). Кошті суди були найдавнішими, досить авторитетними і тому навіть у Третьому Литовському статуті йшлося про їх збереження. Це був суд звичаєвого права, він перебував у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто називалася віче). Юрисдикції такого суду підлягало все населення "копного" округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони стали, таким чином, виключно селянськими сулами.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовились від прав здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди (їх ще називали шляхетськими трибуналами) були запроваджені в усіх повітах і складалися з судді, підсудка і писаря, яких обирала шляхта та затверджував великий князь, їхні засідання тривали два тижні та проходили тричі на рік. Земські суди судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кримінальних випадків (наїзд на сусіднє володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядалися цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя[12].

Гродські суди були одноосібними — судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода. За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя, судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи, судили шляхтичів, міщан, селян. Апелювати на вирок цього суду можна було також до суду великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту, в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи. До складу цих установ входили підкоморний суддя, призначений великим князем, та його заступник — коморник.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, що розглядав справи, які раніше належали до компетенції суду великого князя, діяв за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і за участі засідателів-шляхтичів. Він був дещо подібний до англійських

судів "загального права", які були започатковані практикою роботи роз'їзних королівських судів.

Населення різних місцевостей складало певного роду союз для власної охорони від злочинних елементів і боротьби зі злочинами. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, він скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитись самі або прислати представників), щоб учинити слідство і суд. Перші копні збори, що проводили слідство "по гарячих слідах", складалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої копи". Після неї вже скликалася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно чи у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його території. Сюди могли звертатися представники всіх станів суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції — гродського суду, до якого дозволялося також надсилати апеляції.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Він розпочинався із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Відповідно до Першого Литовського статуту, якщо звинувачений не з'являвся в суд, вирок міг бути винесений заочно. За Другим Литовським статутом тільки після триразової неявки в суд вирок виносився заочно. У випадку неявки в суд з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу без скарги потерпілого. У XVI ст. з'являються також елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур.

Кожний суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами в судах були: власне зізнання (допускалося навіть "виривання" такого зізнання шляхом застосування тортур); показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного, яку давали "добрі люди". При оцінці доказів більш достовірними вважалися показання шляхтича, аніж непривілейованої людини. Не могли давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинних дій, божевільні.

Список використаної літератури

1. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10-ти т. — К., 1991.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. — Львів, 1991.

3. Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996.

4. Історія України / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1997.

5. Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1996.

6. Історія України: Хрестоматія. — К., 1996.

7. Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

8. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. З історії української державності. — Львів, 1992.

9. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995.

10. Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999.

11. Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993.

12. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова // Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. — Одеса, 2002. — Т. 1.

13. Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

14. Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

15. Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997.

16. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К., 1997.

17. Хрестоматія з історії держави та права України / За ред. А. С. Чайковського. — К., 2003.

________________________________

[1] Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996. – С. 63

[2] Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993. – Т. 1 -. – С. 318

[3] Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996. – С. 244.

[4] Хрестоматія з історії держави та права України / За ред. А. С. Чайковського. — К., 2003. – С. 429.

[5] Українське державотворення: Словник-довідник. — К., 1997. – С. 192-193.

[6] Іванченко Р. Історія без міфів. — К., 1996. – С. 117.

[7] Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999. – С. 304.

[8] Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996. – С. 223.

[9] Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. — Львів, 1995. – С. 58

[10] Історія України / Під заг. ред. В. А. Смолія. — К., 1997. – С. 141-143

[11] Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000. – с. 42.

[12] Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000. – С. 69-71