Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Хрущовська “відлига” та рух шістдесятників

План.

Вступ.

1.Спроби децентралізації радянської системи

2.Економічні зміни

3.Лібералізація культурного життя

4.Рух шістдесятниківВисновки.

Вступ. Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають “відлигою”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.

Нас цікавить саме період “відлиги” з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню “великого” Сталіна.

В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати та перегнати Захід” вимагало розв’язання рук владі “на місцях”, яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною. Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя. Таке послаблення тоталітарного впливу, посилення влади на місцях, спроби децентралізації суспільства призвели до виникнення усіляких рухів, що мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін “націоналізм” вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни поглядів нового покоління, зростання їх спрямованості на самостійність та розкутість, подолання власної відсталості. Період “відлиги” позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.

1. Спроби децентралізації радянської системи

Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, на якому перший секретар ЦК партії виголосив таємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. І хоча ця промова не стала відома для широких кіл населення, камінь з місця було зрушено. Перед партійними керівниками була зображена реальність з усіма її неприємними сторонами. Було піддано жорстокій критиці культ Сталіна, системи насаджуваних десятиліттями цінностей, ідола десятків мільйонів людей, символу єдності і могутності радянської системи. Це і була точка відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, що гальмували його розвиток. Результатом стала часткова лібералізація деяких сфер життя, передусім духовної.

“Відлига” не була викликана тільки-но особистими бажаннями Хрущова. Розвиток західного світу з його науково-технічною революцією вимагав змін. “Змагання двох систем” потребувало нових темпів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. Для збереження тоталітарної системи необхідно було вдатися до її реструктуризації, звільнення від почуття надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього треба ще додати амбіційні прагнення партійно-державної бюрократії розширити межі власної компетенції шляхом усунення від влади висуванців сталінської епохи; прагнення технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям; нарешті – міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у “верхах”.

Розгорнулася “десталінізація по вертикалі”: ланцюгове засудження “культу особи” всіма партійними та ідеологічними структурами. На україні цей процес відбувався повільніше, ніж у центрі. Статті у пресі в “дусі рішень ХХ з’їзду” стали з’являтися пізніше. Зміст та тон критики були стриманішими. Зміни переважно стосувалися сфери культурного життя.

Треба підкреслити початок процесу реабілітації жертв сталінських репресій. На кінець 50-их рр. Органами КДБ було переглянуто справи 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку було знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Це одночасно свідчить про жахливі масштаби репресій та про обмеженість процесу реабілітації їх жертв. Поза законом залишились більшість жертв репресій 20 - початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та ін. Можна простежити в цьому закономірність: з реабілітаційного процесу викреслювався той, хто був звинувачений у “націоналізмі”.

Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжувались і під час піку “відлиги”. Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ “викрив” у Львові підпільну організацію “Український національної центр”. Не припинялись й утиски та переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Населення західних областей України стало об'єктом масової ідеологічної обробки у дусі боротьби з “націоналізмом”.

Національне питання й надалі залишалося однією з найскладніших проблем суспільно-політичного життя. З одного боку, певна ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких проблем, наприклад мовної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. Дедалі частішими стали висловлювалось незадоволення провінційністю української культури і науки. Партій не керівництво почало вживати заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки”. У другій половині 50 — першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу системи середньої освіти, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викликав велике незадоволення та протести проти впровадження його „мовного” пункту в Україні.

2. Економічні зміни

Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка програма реформування економіки. Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. В цій галузі треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Цим було скасовано зайву ланку громіздкої системи управління сільськогосподарським виробництвом. Позитивним було підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б „кукурудзяну епопею”, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для сільського господарства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Такі експерименти майже нанівець звели попередні досягнення в галузі сільського господарства і поставило його у кризовий стан. З 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на такий результат. Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Зазнали адміністративного тиску підсобні господарства колгоспників. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Таким чином тогочасні реформи та методи їх впровадження були авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в Україні характеризувався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів розвитку легкої і загальним зниженням темпів зростання.

Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

3. Лібералізація культурного життя

Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширенного трактування методу соціалістичного реалізму” написані автобіографічна повість О.Довженка „За ширмою”, поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” В.Сосюри, Л.Первомайського „Дикий мед”, роман Гр.Тютюнника „Вир”. У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.

Політична „відлига” привела до нової хвилі „українізації”. Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На захист української мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письменник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена” за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав газету „Новое время”, і Шульгіна- видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин”. Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація”. Період „відлиги” був характерний і певним відновленням історичної справедливості — поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша та багатьох інших. Ряд письменників було поновлено у правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костенко, П.Кононенко, П.Колесник, А.Петрусь-Карпатський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущенко, М. Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О. Журлива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні — В.Мисик.

Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології української поезії” та збірнику „Революційні поети Західної України”. В газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.

„Відлига” породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація”. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму” автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.

Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко ЇЇ перші збірки написані під час „відлиги”, „Проміння землі”, „Вітрила”, „Мандрівки серця” засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.

Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Меитуса, А.Штогаренката ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів - „шістдесятників” Л.Грабовського, В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва.

Відбулися зміни в спрямованості образотворчогомистецтва. З рухом „шістдесятників” тісно пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка на противагу „соціалістичному реалізму”, що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення для образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису. Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками - „шістдесятниками” стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік.

З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. „Відлига” дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості, збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік „відлиги” для України припав на кінець 50 — початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 — 60, у 1960-му — 49, але уже в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. — 41%. Далі — лише неухильно зменшувався.

4. Рух шістдесятників

Свідомість цього покоління зазнало меншого впливу радянської ідеології з усіма її викривленнями. Воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. У системі цінностей цього покоління з'явилися несподівані для радянського морального кодексу індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків. Воно уособлювало собою суспільно-культурне явище, течію, духовний феномен — шістдесятників. Цей термін активно вживався вже на початку 60-х рр.

Найважливішим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками, здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е.Хемінгуея, А.Камю, А.Сент-Екзюпері, Ф.Кафки та ін. Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні, мексиканський монументальний живопис і скульптуру. Надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму”. Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. Врешті-решт з’явилася потреба визначити свою культуру не в тіні “старшого брата” а в контексті загальносвітової культури. Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури. В результаті творчість і громадська діяльність шістдесятників стали справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури. Поетичні вечори І.Драча, Ліни Костенко, М.Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії. Плеяда блискучих літературних критиків повернули цьому жанрові звання літератури. Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Нові імена, ідеї з'явилися в гуманітарних науках: історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві. Звичайно, коло шістдесятників було значно ширшим. До них горнулися молоді вчені, вчителі, студентство.

Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних органів. зпочатку її доводилося стримувати, оскільки вона не збігалося з віяннями часу. Втім довго чекати не довелося: сигнал було надано. 8 березня 1963 р. у Москві відбулася зустріч М.Хрущова з мистецькою інтелігенцією, зміст якої послужив „керівництвом до дії” для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х — початку 50-х рр.

У пресі, на зборах творчих спілок почалося цькування шістдесятників. Першими пролунали звинувачення у „формалізмі”, „космополітизмі”, відході від „марксизму-ленінізму”. Словесні атаки супроводжувались адміністративними заходами. Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах („Жовтень”, „Прапор”, „Вітчизна”, „Ранок”, „Дніпро” та ін.), газетах — скрізь, де вони раніше мали трибуну. Більшість шістдесятників-поетів „першої хвилі” — Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, Б.Мамай-сур, В.Голобородько та ін. перестали друкуватись саме після 1963 р. Стали абороняти, а то й просто розганяти літературно-мистецькі вечори. Закрили клуби творчої молоді.

Перекриваючи повітря шістдесятникам, влада сподівалася, що таким чином вдасться підкорити їх, примусити діяти суто за законами системи. Проте результат не відповідав задуму. Частина шістдесятників дійсно досить швидко „переорієнтувалась” (серед таких були й дуже талановиті люди) і стала робити те, що від них вимагалося, частина відійшла від громадської діяльності і поринула у суто фахові проблеми. Однак певна частина нового покоління не змогла відмовитися від своїх позицій і пішла на приховану або відкриту конфронтацію з владою.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у першій половині 60-х рр. став сам-видав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Поширювались твори Ліни Костенко, В.Симоненка, Є.Сверстюка та ін. Згодом самвидав став політизуватися. В 1964—1965 рр. з'явилась ціла серія анонімних публіцистичних статей („З приводу процесу над Погружальським” — відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві, під час якої згоріла безцінна колекція україніки; „Про сучасне і майбутнє України”, „Націоналісти?”, „12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”) та ін. Статті підіймали найактуальніші та найболючіші проблеми сучасності: підлегле становище України в СРСР, стан української мови і культури, русифікація, злочини сталінізму тощо.

Поява політичної публіцистики стала свідченням зародження політичної течії у шістдесятництві, певної групи, яка прагнула обговорювати не тільки суто культурницькі, а й важливі суспільно-політичні проблеми.

У системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І.Світличний, В.Чорновіл, Є.Пронюк) та Львів (М. і Б.Горині, І.Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакомислення. У цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з'явилися анонімні тези „Стан і завдання українського визвольного руху”, в яких йшлося про колоніальне становище України в складі СРСР, ставилися завдання організації визвольного руху в Україні, котрий мав би діяти легальними й нелегальними „революційно-демократичними” методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.

Висновки.

Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”. Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, “відлига” торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.

До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

Список використаної літератури.

1. О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 – 424с.

2. O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.