Реферат на тему

Економічний стан України в литовсько-польській добі

а) Господарство. У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне господарство і широко використовувалося великі природні багатства України. В XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців, бобровників, сокільників, що жили з полювання. В лісах водилися дикі кози, лані, кабани, лосі, олені, тури, зубри. Литовський статут увів навіть охоронне право на зубрів. Були села, людність яких платила данину шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно збирали чернець (кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону фарбу. В степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо характеристичні в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була мова. Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не цікавилося збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або мірка меду мали більший попит, ніж відповідна мірка пшениці. Велике значення в економіці України мали ліси. Західня Еврош потребувала багато дерев'яних виробів: бальки, дошки тощо. Ціл: села працювали як теслярі, ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де йог( переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курил» смолу, випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших містах були воскобійні, де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки, що свідчили про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні пущі над БОГОІУ та іншими ріками в XVI ст. вже не існували. Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: ні Перемищині (м. Соли), коло Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Німецькі колоністи запровадили досконаліше знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки, яких тоді називали соляниками або «прасолами», — назва, яку в пізніші часи перенесено на гуртівників, що ганяли худобу. Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди залізо. В XIV ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого значення рудна промисловість не мала. З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини які стали прерогативою шляхти. У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися цінг на худобу в Західній Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли заміняли гроші: королеві Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення галицької катедри православні заплатили 200 волів. У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав — 18.000. У 1560 році самі міщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волів. Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст агенти Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині. Експорт усіх перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України. Гірше стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян. З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його Італії, Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски, яких вигнано з Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство, яке відтягало робітні руки від ріллі. Еспанія почала сама потребувати збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст. транспортує його до тієї країни. Крім того зростав попит на збіжжя в Португалії, Франції, Фляндрії, Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя, розширяючи район, з якого йоге діставав: крім Прусії, Помор'я, Ливонії, включився обшир Висли з її притоками Буга, Нарєва тощо. В середині XVI ст. експортували збіжжя з Холмщини, Волзької землі, Перемищини, Берестейщини, Луцького повіту, Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу збіжжя було розширення панських фільварків, за рахунок селянської землі, та зростання панщини.

б) Торгівля. Головними ознаками торгівлі України ХГУ-ХУІ ст. були — властиві середньовічній торгівлі — зв'язаність її, брак свободи, точна реГляментація польською державою. Митні податки на користь держави зростали через привілеї, що їх надавала держава містам та приватним особам — шляхті, на підставі яких вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були переділені митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях, платили за переїзд мостом, за переїзд границі. Були офіційні шляхи, якими повинні були проїздити купецькі валки. Тому, щоб уникнути мит, купці намагалися їхати «незаконними» шляхами, де їм загрожувала можливість грабіжницьких нападів. Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків, Люблин, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів ііляно Каопіні, цо був у Києві в 1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського [огрому Київ ще не втратив свого значення в торгівлі: Карпіні бачив «м купців з Франції, Італії, левантинських, німецьких та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук італійців, головно генуезців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими колоніями. Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в торгівлі Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють величезну ролю в торгівлі України ХІУ-ХУ ст. Беруть участь в торгівлі також жиди, греки, турки. Торгівля ХІУ-ХУ ст. була переважно суходільна — товар везли великими караванами-валками з охороною. Рубруквіс оповідає, як ще в XIII ст. купці з Руси привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцінні хутра, а забирали сіль. Головний шлях йшов на Перекіп, відомий ще на початку XVI ст., як «дорога стародавня». В середині XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Тавані, недалеко Олешшя, стояв мурований будинок — «Вітовтова баня», де була колись литовська митна комора. Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом. Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю, ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки. Величезне місце в південному експорті головно з Наддніпрян щини, належало невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно Каффі. В ХУ-ХУІ ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше, ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був більший попит на чоловіків, яких брали до війська. В Західній Україні торгівля мала інший характер. Чорноморська торгівля за княжої доби захоплювала її лише як посередницька між Києвом і Західньою Европою. В XIV ст. постають тут такі значні торговельні пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль, Галич. Галичина ще з давніх часів пробивала власний шлях до Чорного моря. В ХІ-ХІІ ст. починається колонізація Дністрово-Прутського Пониззя. У XII ст. галицькі кораблі ходили по Дунаю. В XII ст., за Данила, був порт над Чорним морем — Білгород, в гирлі Дністра; зв'язки продовжуються й тоді, коли Білгородом у XIV ст. заволоділи генуезці, а також і тоді, коли Білгород перейшов із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя. Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував опозиційний дух українського населення, а ім'я Наливайка зберегла родня пам'ять, як борця за його свободу.