Реферат на тему

ПИЛИП ОРЛИК

Серед гетьманів України його постать виділяється не лише тим, що свою гетьманську діяльність він мусив здійснювати за межами України, а й тим, що Пилипу Орлику належить авторство першої в Європі державної конституції. Відомий вітчизняний історик Б. Крупницький зазначав, що, «безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна... Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з. Європою. Ці традиції, хоч і запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини».

Походив він з поважного роду, який сягав давньої баронської фамілії Орликів у Чеському королівстві. Після гуситської революції одного з представників цього роду доля закинула у Віленщину, де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня 1672 р. (за с. ст.) і народився майбутній український гетьман.

Батько його — Степан вже наступного 1673 р. загинув у битві під Хотином, відстоюючи польські інтереси. Опікувалася Пилипом мати Ірина, котра доходила з православного роду Малахівських. Очевидно, що перші ази освіти пізнав він у Литві. Однак вже в молодих літах з'явився в Києві, де вступив до престижної Києво-Могилянської колегії. Професором красномовства й філософії був тоді Степан Яворський, якого 1700 р. висвятили на митрополита рязанського й муромського, а через два роки призначили екзархом і охоронцем всеросійського патріаршого престолу та Президентом Слов'яно-греко-латинської академії в Москві; був він, як зазначено в одній з праць, «справжнім рабом плоті й духу у Петра (найбільшого ворога Орлика)». Однак за часів викладавня в Києво-Могилянській колегії Яворський виказав себе надзвичайно знаючою і відданою своїй справі людиною. Це й сприяло тому, що молодий студент прикипів до нього всією душею і потім все життя ставився до вчителя з великою повагою.

Завдяки протекції Яворського Пилип Орлик, як один з найздібніших випускників колегії, працює в консисторії Київської митрополії, а десь з 1693 р. — в Генеральній військовій канцелярії. Висока освіченість, здібність й працелюбність молодого канцеляриста привернули увагу гетьмана Івана Мазепи, і невдовзі Орлик підіймається до поважної посади старшого військового канцеляриста, а згодом призначається на посаду генерального писаря, яку з початку гетьманування Мазепи (1699) обіймав В. Кочубей. (Останній після цього став генеральним суддею Лівобережної України.)

Будучи генеральним писарем, Пилип Орляк користувався цілковитою довірою Мазепи і був у курсі всіх справ Генеральної військової канцелярії, залишаючись постійно біля свого наставника. Він був разом з ним і у жовтні 1708 р., коли шведський король Карл XII, воюючи проти Петра І, увійшов з військами на Лівобережну Україну і Мазепа перекинувся на його бік; і тоді, коли після Полтавської битви шведська армія зазнала поразки і Мазепа разом з Карлом XII відійшов на турецьку територію, зупинившись у Бендерах. Це була не просто відданість і вдячність своєму добродієві, це була цілковита віра в його справу. Безперечно, це допомогло й самому Орлику полюбити Україну як найріднішу землю, задля якої він не жалів самого життя. Тож зрозуміло, з яким болем він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть гетьмана.

5 квітня 1710 р. козацька рада в Бендерах обрала Орлика гетьманом. А 10 травня шведський король Карл ХII визнав це обрання спеціальним дипломом, підтримавши козацького обранця на початку його діяльності.

А справ у молодого гетьмана виявилось немало. Чи не важливішою з них була складена Орликом разом з козацькою старшиною так звана угода, що увійшла в історію як державна конституція під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.

Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані з:а довге життя думки самого Мазепи. Про це, зокрема, свідчать і його діяльність по розбудові освіта, мистецтва, письменства в Україні, його прагнення забезпечити її незалежність і врятувати від російського деспотизму.

Важливим є те, що у вступній статті Конституції чи не вперше у правовій документації дана історична оцінка діяльності козацтва як виразника дум і прагнень українського народу, показано піднесення і падіння «козацького народу», який «спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі і на землі». Остання ж «потім через поимноження неправди та беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизила, змирила й ледве не вічною руїною скинула долі...»

Конституція складалася з 16 статей, які в цілому передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме: єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку, обмежені у своїх діях законом, — «Самодержавіє Гетьманському уряду неприлично») і судової влад (підзвітна і контрольована). Це загальні принципи побудови Української держави. Кожна ж із статей формулює норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови — відторгнення майбутньої країни від Росії.

До Конституції додавалася присяга гетьмана Орлика, яку склав він у Бендерах Запорозькому Війську при обранні.

Важливо зазначити, що Конституція не лишилася лише пам'яткою суспільно-політичної думки України, до 1714 р. вона була діючлм нормативним документом на Правобережній Україні і була розіслана для керівництва у полкові та курінні канцелярії. Конституція відіграла неабияку роль і в діяльності самого Орлика, коли довелося укладати договори про допомогу Карлу XII, Оттоманській Порті та кримському хану Давлет-Гірею у війні з. московським царем. Він добре розумів, що самому йому провести в життя плани відродження українсько-козацької держави аж ніяк не вдається, і прагнув знайти союзників. Намагався налагодити стосунки з польським королем Станіславом Лещинським і навіть з Версалем. Французький посол у Константинополі Дезайєр, котрий мав зустріч з Орликом 11 березня 1710 р., доповідав у своїй реляції міністрові закордонних справ Торсі: «Новий запорозький гетьман — людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий (38 років. — Авт.). Гетьман казав мені, що впевнений у визволенні України з-під москалів. Він прохав протекції для своєї нації й його християнської величності, кажучи, що в інтересах Франції, аби Порта розпочала війну з москалями».

Тим часом виявилася нова обставина, з якою не можна було не рахуватися. До шведського короля якимось чином потрапила копія листа цісаря Йосифа до Петра І. Цісар радив царю заслати або знищити козаків і заселяти Україну німцями. Після цього, писав Йосиф, «маючи забезпечений тил, зможе цар підкорити собі Крим й піти навіть і далі». Франція мала тоді свої інтереси в Криму, і тому копія цього листа, передана канцлером Карла XII французькому послу, немало стурбувала останнього. І коли Орлик разом з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком відвідали того ж дня Дезайєра, той сприйняв їхні слова про загрозу Москви належним чином. Довівши, що план цісаря відносно України не є випадковим, оскільки той прагне до панівного становища на Чорному морі і в Криму, Орлик закінчив своє звернення словами: «Отже, в інтересах Франції підтримати козацьку націю, і прохаю в. ексцеленцію заступити наші інтереси перед Оттоманською Портою».

На початку грудня цього ж року до Криму вирушила надзвичайна українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Делегація мала укласти українсько-татарський договір. Був посланий представник і до кубанців, прихильників Булавіна, які заховалися від помсти царя на території кубанської орди. Ним був брат дружини Орлика, генеральний осавул Григорій Герцик.

Зрозуміло, що у своїй діяльності в ім'я українського народу Орлик не міг не орієнтуватися на саме населення, «змучене і озлоблене московським терором». Рятуючись від утисків, до Орлика втікали запорожці. Відібравши найспритніших, гетьман розіслав їх як своїх емісарів по Україні, і ті під виглядом бандуристів і старців поширювали його прокламації, готували народ до повстання.

Ця праця увінчалася успіхом. 10 листопада 1710 р. на нараді дивану було вирішено про війну Порти з Москвою. А 23 січня 1711 р. укладений союз між козаками і ханом на грунті повної незалежності України.

Поряд із зовнішньополітичною діяльністю немала робота була здійснена Орликом по організації української армії. Шведським і польським командуванням спільно був розроблений широкий план походу. «Перша експедиція Орлика, Потоцького і буджацького султана (так само і кримського хана), — писав Б. Крупницький, — мала характер основної операції, дві інші — допомогової. Після них приходила черга на турецьку армію, яка мала розвинути операції на звільненій від москалів Правобережній Україні».

Першим у середині січня 1711 р. виступив з Перекопу з 50-тис. ордою татарський хан. Діставшись Слобідської України, він, знищуючи оселі та беручи у полон людей, скоро повернув назад і вже у березні був у Криму. Майже водночас виступила й кубанська орда на чолі з султаном Іслам-Гіреєм, сином хана, але й вона, пройшовши понад Доном до Ізюма і набравши ясиру, повернулася швидко назад. 31 січня 1711 р. розпочався основний наступ на Правобережну Україну. За одними даними, Орлик вийшов з організованою ним 16-тис. українською армією, польським відділком Йосифа Потоцького, котрий був на стороні короля Станіслава Лещинського, та допоміжними татарськими силами. За іншими — поляків і запорожців було разом 7—8 тис., татарської орди 20—30 тис. Окрім Орлика на чолі козацьких військ стояв колишній отаман К. Гордієнко. Буджацько-білгородською ордою командував султан Махмед-Гірей, другий син кримського хана. У війську було 40 шведських інструкторів.

Завдяки підтримці місцевого населення армія швидко просувалася вперед. Міста здавалися без бою. Визнаючи Орлика українським гетьманом, до нього, за винятком Білоцерківського, перейшли всі козацькі полки Правобережної України. Такий успіх немало непокоїв як Иосифа Потоцького, котрий до того ж був і київським воєводою, так і лівобережного гетьмана Скоропадського. Перший затіяв суперечку — чи варто воювати далі, адже Правобережна Україна завжди належала Польщі, і після її завоювання не варто наражатися на війну з Москвою, другий направив проти Орлика військо на чолі з генеральним осавулом Бутовичем. Однак при першому ж зіткненні під Лисянкою воно було розгромлене, а сам Бутович потрапив у полон до Орлика.

18 березня союзники підійшли до Білої Церкви і 25-го почали її облогу. Однак шість гармат, що були у козаків, не могли завдати фортеці ніякої серйозної шкоди, польська і татарська ж піхота також була безсила. До того ж почався розбрат. Орлик, як міг, протестував проти пограбування поляками й татарами місцевого населення. А ті буквально чинили розбій. Одного дня татари зняли облогу і кинулись за ясиром, плюндруючи села і містечка. Війська Орлика і Потоцького лишилися одні.

Тут ще надійшла звістка про наближення російської армії. Не лишалося нічого іншого, як повертати назад. Наприкінці квітня Орлик був уже в Бендерах. Не вдалося задумане і шведам у Померанії. Все це було тяжким ударом для Орлика. Та надія на краще не полишала його. Він знову розсилає посольства, збирає прихильників.

А влітку розпочався наступ царської армії. Вирішальний бій відбувся на Пруті. Турецькі війська оточили росіян, і Петро перед загрозою неминучого полону запросив переговорів. Це було вигідно для Туреччини, і візир дав свою згоду. Впродовж переговорів Орлик постійно відвідував великого візира і наполягав на тому, щоб російська армія негайно покинула Україну, повернула награбоване майно, і щоб пункт про це був записаний до майбутнього договору. Але з цього мало що вийшло. Договір було укладено 13 (23) липня 1711 р. Він увійшов в історію як Прутськнй. Росія зобов'язувалася віддати Туреччині Азов, зрити фортеці Таганрог, Богородицьк і Кам'яний Брід. На Україні все залишалося, як і раніше.

У цій ситуації Орлик повернутися в Україну вже не міг. Тим більше, що цар після своєї невдачі просто лютував, знищуючи все і всіх, хто хоч якимось чином був зв'язаний з Орликом чи виявляв якесь невдоволення. Плач і стогін роздягався по Україні, ще страшніший, ніж після татарської навали. І зарадити цьому горю було нікому.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн особливо у зв'язку з перебуванням козацького війська в межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи із своєю позицією щодо цього. Орлик складає «Маніфест до європейських королів». «Вважали ми потрібним проінформувати королів, — зазначається у цьому документі, — володарів республіки й інші християнські держави про мотиви, котрі привели нас в Турецьку державу й змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя». У «Маніфесті» викладається історія україно-російських взаємин, починаючи з часів Богдана Хмельницького і аж до умови з Карлом XII. Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так: «Його величність (султан. — Авт.) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб покласти бар'єр між Оттоманською державою і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною...»

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у «Маніфесті» знаменні слова, які й сьогодні вражають проникливістю й болем за український народ, за його історичну долю: «Ми не можемо дивитись холоднокровне на нещастя, яким піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не винні у людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли за допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена в своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які можуть трапитися».

Чи доводилося комусь з козацьких гетьманів підносити українську справу на такий високий рівень і обстоювати її і з такою юридично-правовою глибиною?

Розіславши «Маніфест», Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши у Константинополь, делегація знову звертається по допомогу до французького посла. У своєму донесенні у Париж Дезайєр повідомив, що козаки були надзвичайно витримані, але жодною мірою не хотіли відступати від інструкції Орлика «наполягати, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну». Далі він пише, що «козацькі посли особливо наполягають на амністії й визволенні українців, засланих у Московщину, й щоб москалі, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували України». Тоді ж таки делегація зустрічається з самим патріархом, і той обіцяє їй допомогу.

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що «живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків...» і зазначає, що козацькі посли «покірно прохали подати їм слідуючі концепції. З огляду на їх послух відносно нашої держави: 1. Вони матимуть право обирати й складати своїх гетьманів; 2. Ніхто, крім них, не зможе цікавитися справами їх нації, керування якої лишатиметься в руках гетьманів; 3. Під претекстом (приводом), що козаки обох берегів й запорожці підлягатимуть Порті, не можна буде вимагати від них гарочу (подушного податку), ні іншого податку, ніякого роду взагалі повинностей; 4. За умови, що в майбутності вищезазначена нація козацька і запорозька буде міцна й постійна у своїх обіцянках, вона не матиме ніяких неприємностей, не зможе бути ображена у справі їхніх земель, їх крам, який вони переправлятимуть у наше володіння, буде обложений лише митом і нічим більше...»

Грамота зазначала, що все перелічене султаном Ахметом підтверджується. Це була велика перемога. Однак і російський цар робив свою справу. Його посол у Константинополі Толстой зумів підкупити впливових людей з оточення султана, і 16 червня 1712 р. договір з Москвою при посередництві голландського і англійського послів був ратифікований. Цар отримав Лівобережну Україну, а Порта ставала господаркою Правобережжя. Це було новим страшним ударом для Орлика і його соратників. Однак він і тепер не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю й незалежність перед усім світом, показати значення її для всієї Європи. З цією метою складає новий важливий історичний документ — політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами, «Вивід прав України». Не лише у ті часи, а й сьогодні значення цього документа не оцінене належним чином. Адже, на жаль, право на незалежність і суверенність України доводиться засвідчувати і в наші часи. «Вивід прав України» необхідно вважати й першим узагальненням історичних подій в Україні, яке не було уражене концепцією «єдиної і неділимої Росії».

Важливою була і констатація того факту, що коли Україні не буде надано незалежність від Росії, то Європа і кожна з її держав «легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави». Як засвідчила наступна історія, Орлик був і тут правий. Адже протягом століть Російська імперія лишалася жандармом Європи.

Близько 30 років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був — чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині,— жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином — Григором, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв'язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав відомий історик Дмитро Дорошенко, «він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутнього державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Не поривав Пилип Орлик зв'язків і з Україною, особливо з Січчю, що тепер була на татарській території, в Олешках.

Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім'ї й рідної Вітчизни, але залишив по собі пам'ять невтомного борця за її долю. І сьогодні його мрія нарешті знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю.