Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Помаранчова революція

План

1. Поняття про “помаранчеву революцію”

2. Ідеї “помаранчевої” революції

3. Диференційовані цінності “помаранчевої” революції

4. Ініціативи і спілкування на Майдані

5. Герої революції

6. Символіка революції 

1. Поняття про “помаранчеву революцію” У ще не написаних підручниках із теорії ненасильницьких революцій подіям у Україні кінця листопада — початку грудня 2004 року, можливо, присвятять окремі розділи. Можливо, з урахуванням нашого досвіду фахівці дадуть, нарешті, подібним явищам чітке визначення, виведуть ту саму універсальну «формулу революції», якої досі, як стверджують експерти, не існує.

Поки ж ми лише починаємо осмислювати те, що відбувається. Що це було? Який характер «помаранчевої революції-2004» та її суспільно-політичний результат? Хто її носії та які її цілі? Якої якості набуває українське суспільство та чи оборотні ці процеси?

Отже, «помаранчева революція» — що це було? Це процес, який не вчора стартував і не завтра закінчиться. Він триває впродовж усього періоду української незалежності, і, попри всі негаразди, які виникали при становленні українського суспільства, привів до двох складових. По-перше, виник прошарок людей, які усвідомлюють власні інтереси й настільки усвідомлюють, що готові їх захищати. По- друге, виник прошарок, який має відмінну від старшого покоління етику та користується іншими технологіями (мобільними телефонами, інтернетом). Це люди, які бачили, як живуть в Європі. Історична аналогія: після перемоги Росії у війні з Наполеоном у 1815 році виник прошарок російської освіченої інтелігенції, яка побачила Париж і спричинилася до спроби заколоту декабристів у 1825 році. Приблизно такі ж процеси відбувалися і в українському суспільстві. І коли цьому суспільству брутально, нетехнологічно спробували нав’язати певну владу, суспільство абсолютно нормально проявило свій розвинутий імунітет і спробувало її відторгнути. Надзвичайно позитивним у процесі «помаранчевої революції» є те, що організовані суспільні спільноти чи елементи громадянського суспільства, вплинули на легітимні органи влади — парламент і Верховний Суд, які перевели суспільну енергію в законне ненасильницьке річище.

Зараз широко озвучується, що «помаранчева революція» — це революція середнього класу. Але я хотів би зауважити, що середній клас фактично сформувався лише в Києві. Тому Київ невипадково став епіцентром подій. Але що далі? Якщо ми згадаємо досвід усіх попередніх світових революцій, то побачимо, що вони розвивалися таким чином: або це була тріумфальна хода революції по країні, або контрреволюція, яка зароджується в провінції й починає боротьбу з революційною столицею. Єдине, що мене заспокоює і вселяє надію — це те, що «помаранчева революція» за своїм характером, формою та завданнями дуже нагадує оксамитову революцію кінця 80-х — початку 90-х років. По суті, це може бути запізніла революція, яка повинна була здійснитися й вирішити свої задачі ще десять років тому. Але тоді не було такого соціального носія тих ідей і тієї енергії, який з’явився зараз. Однак в інших регіонах, зокрема й у інших великих містах країни, повноцінного носія та продовжувача цієї революції й зараз немає. І в цьому проблема. Ще одна проблема, на мій погляд, у тому, що ця революція залишилася незавершеною. Майдан, частина революційно налаштованої маси зробила свою справу — підштовхнула органи державної влади до відповідних рішень. Друга частина революційної роботи залишилась за органами влади, політичною елітою. Потенціал Майдану може передатися політичній еліті. Але наскільки будуть реалізовані завдання, що виникли в ході революції? Це поки що питання, на яке немає відповіді.

Можна розглядати цей рух з кількох позицій. Безумовно, це за цілями та метою буржуазно-демократична революція. Безумовно, її носій — середній клас. Але є ще кілька складових, на яких слід наголосити. Насамперед, ці події треба розглядати не в контексті оксамитових революцій 1989 року, а, скоріше, в контексті подій 1997—2001 рр., які відбувалися в балканських й інших православних країнах. Основним посланням цих подій був рух за справедливість і правду. Підйом був не тільки і не стільки за конкретного кандидата, скільки проти брутального порушення прав людей. І цим ми довели наявність певних особливостей нашої політичної культури.

І ще один, найважливіший, момент. Основне завдання цього масового суспільного руху — це реальне вбудовування України в західний контекст, пошук нашого місця в загальноєвропейській архітектурі. Тобто не тільки і не стільки вирішення внутрішньодержавних проблем, скільки пристосування внутрішньої української архітектури до загальноєвропейської.

“Помаранчеву революцію” у свій час озвучив Віктор Янукович. Що це — революція чи політтехнологія? Для себе він відповідь знайшов, — на його думку, це була політтехнологія. Між іншим, у експертному середовищі дискусія зараз триває й у цьому плані. Кожен шукає аргументи на користь тієї чи іншої версії. Я для себе дійшов такого парадоксального висновку: раціонально на це запитання відповісти неможливо. Рiч у тому, що тих, хто дотримується версії, що це була політтехнологія, експортована з Заходу й апробована в Белграді, Грузії, переконати раціональними аргументами практично неможливо. Згадаймо перебудову, яку називали змовою імперіалістичного Заходу... І цей ряд можна продовжувати. Раціональними аргументами перебити цю думку просто неможливо. Я почав перегортати книги та статті з теорії революції й несподівано виявив, що всі автори констатують одне: універсального, чітко сформульованого визначення революції немає. Щодо східноєвропейських оксамитових революцій використовувався навіть такий термін, як «рефолюція», тобто поєднання термінів «революція» і «реформи», — це коли революція переходила в реформу, тобто мала своїм наслідком і продовженням широкий пакет політичних, економічних і соціальних реформ. З iншого боку, стрічки, помаранчевий колір — це певні елементи технологічності. Але знову ж таки: й до цієї революції опозиція використовувала технології, але вони не мали результату. А потім відбувся такий собі акт політичного чуда, коли сума технологій поєдналась з людським чинником. Один мій колега вважає першим кроком у психологічному вивільненні масову акцію 23 жовтня, коли близько 100 тисяч людей пройшли колоною повз Центрвиборчком, а Київ уперше став помаранчевим. Приблизно тоді ж помаранчеві стрічки стали з’являтися на автомобілях, тобто почалася символічна маніфестація киян — представників середнього класу й малого та середнього бізнесу. Другий етап — це оголошення результатів першого туру та ще більше психологічне вивільнення. Воно було вкрай важливим. Адже, згадаймо, починалася виборча кампанія з парадоксу, коли було відомо, що Ющенко — фаворит, але при цьому близько 60% опитаних заявляли, що переможе на виборах Янукович. Тобто психологічно вони були на це налаштовані. А виявилось, що можливий інший результат. Тоді й виник акт політичного чуда, певна ірраціональна дія, коли технологічна кількість перейшла в несподівану якість, яка не очікувалась ні опозицією, ні владою.

Люди усвідомили, що вони реально мають можливість впливати на результат. Відбувся злам. Народ (бо назвати це натовпом не повертається язик) відчув власний безпосередній вплив на процеси та на результат волевиявлення. Врешті-решт — на формування влади. Якщо це відбулося — назад повороту вже немає. Усвідомили — й рухаємося далі.

До речі, середній клас формувався не лише в Києві. Величезний потенціал виявляють такі міста, як Харків і Львів. Зокрема демонструє свідомість харківська міська влада. Коли виникли сепаратні ідеї губернатора Харківської області Євгена Кушнарьова, всенародно обраний харківський міський голова разом із депутатами міської ради, які є здебільшого представниками середнього класу, не напружуючись, вказали Кушнарьову на його місце.

На мою думку, це революція віртуального середнього класу. Бо середній клас як такий у нас тільки формується. І цьому формуванню перешкоджає дуже багато соціально-економічних, соціально-психологічних і політичних несвобод. Основні з них — це, власне, те, проти чого відбувалася ця революція. По-перше, проти пролетаризації, тобто масового зниження рівня життя, втрати власності, накопичень. Реформування за допомогою шоку, яке свого часу втілювали Гайдар у Росії, Пинзеник і Кучма в Україні, обернулося шоком пролетаризації. Тоді люди разом із власністю втратили впевненість у собі, орієнтири на майбутнє. Ними стало легше маніпулювати. І це призвело до розвитку другої небезпеки — концентрації власності в одних руках. Тобто утворення могутньої олігархії, причому олігархії, яка не заробила свою власність, а просто її награбувала, експропріювала. Третя перепона для формування заможної незалежної людини — це державна бюрократія, яка нам залишилась у спадок від тоталітарного радянського суспільства. Вона в той час все контролювала й зараз намагається контролювати й перетягувати на себе владу, але робить це не прямими методами адміністративного тиску, а опосередковано — наприклад через податкову службу.

Революція зараз носить у собі дві тенденції. Перша — це реалізувати соціальні завдання середнього класу в боротьбі із вищезазначеними небезпеками. Друга — це те, що мільйонери, які повстали проти мільярдерів і використали для цього революційну протесну енергію народних мас, можуть зрадити інтереси широких мас і позбутися цієї бази. Тоді революція закінчиться звичайним пересічним термідором, переродженням, як це вже часто бувало в історії. Ця друга небезпека, на мою думку, теж цілком реальна, бо ми знаємо декого з оточення пана Ющенка — вони ще вчора були правою рукою тих, хто зараз символізує те, з чим ця революція боролася.

Серед деяких вчених ходить думка, що олігархи виступили озброєним загоном народу. Однак це не зовсім так. Українська олігархія поділяється на два класи. Є олігархи-«паразити», тобто ті, які «паразитують» на вкраденій ними інфраструктурі (нафтопроводи, енергокомпанії, канали і т. ін.). І є неоолігархи — олігархи- виробничники. Перші зацікавлені в консервації тих соціально-економічних і політичних засад, які виникли за діючого режиму. Звичайно, вони доклали всіх зусиль, щоб наступник цього режиму — Янукович — прийшов до влади. Олігархи-виробничники вже зараз зацікавлені в тому, щоб Україна була щонайменше міжнародно визнаною країною. Їм потрібні квоти на західних і не лише західних ринках. Отже, вони були об’єктивно змушені підтримати Ющенка як виразника та демонстранта цивілізованості України, з якою вони сподіваються пов’язати своє майбутнє.

Тут прозвучала дуже цікава думка щодо небезпеки пролетаризації. Справді, це революція проти пролетаризації. А наші південно-східні олігархи можуть існувати тільки тоді, коли робоча сила в цих регіонах коштуватиме менше, ніж вона реально може коштувати на загальнонаціональному ринку праці. Їхні підприємства можуть функціонувати й бути рентабельними лише якщо пролетаріат цих територій буде упослідженим — малоосвіченим, питущим, згодним на мінімальну заробітну платню. І найперше, що для цього потрібно зробити, — це заблокувати будь-яку інформацію. Тому що пролетаріат закінчується там, де починається вільна преса. Зрозуміло, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві такі спроби абсолютно марні і безперспективні. Тому їм потрібно переходити на нові технології, цивілізуватися й поважати своїх найманих працівників. Але їхня психологія не дозволяє їм цього зробити. Тому ми зможемо їх подолати лише в наступному поколінні або за допомогою жорстких адміністративних заходів.

Щодо революцій і технологій. Будь-яка революція, яка здійснилася, мала в своєму зародку технології. Жовтневу революцію 1917 року досі багато хто вважає технологією. Це справа погляду, а не справа реальності.

Давайте не перебільшувати нової якості, якої набуває суспільство. Дійсно, нова якість формується, але зараз йдеться лише про стадію становлення. І цим процесом можна ще непогано маніпулювати. Упевнений, що ми ще це спостерігатимемо.

Я глибоко переконаний також, що ми зараз маємо справу не тільки із незакінченим процесом, а навіть не з його піком. Але за кілька років можна сподіватися на достатньо потужне зростання. Ми з колегами зійшлися на тому, що йде нове покоління, якому зараз близько 20 років (тобто 1980, 1981 років народження), — принципово інше за своїми соціальними практиками, психологією. І тільки коли воно візьме владу — а це буде більш активне покоління, ніж наше (тридцятирічних і сорокарічних), в нас піде стабільний розвиток. Поки що, в найближчі п’ять-десять років, ми приречені на достатньо жорсткі коливання.

Ми зараз все переводимо у площину виключно політичних результатів. А я хотів би сказати про результати, пов’язані із суспільною свідомістю і, знову ж таки, відмінностями поколінь. Нещодавно ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький сказав дуже важливу річ (ще до того, як стало відомо, чим закінчаться усі ці події). Він сказав, що це покоління або зламається у цих подіях, або відчує смак перемоги. Це, до речі, стосується не тільки молодих людей, але й середнього класу: йдеться про усвідомлення власної суб’єктності, можливості впливати на процес прийняття рішень. Самі масові акції громадянської непокори вписуються в теорію справедливості Джона Роулза, де йдеться про те, що розуміння легітимності базується на визнанні справедливості. У нашому ж випадку було усвідомлення несправедливості того, що відбулося. Таким чином, цей масовий акт протесту був якраз спрямований на відновлення справедливості. І оскільки цього результату було досягнуто, то смак перемоги, якщо він залишиться, якщо він все-таки приведе до зрушень у масовій свідомості, буде найбільшим суспільним результатом «помаранчевої революції».

Кого можна у цих подіях вважати реальними переможцем, чи є вони взагалі і як може розвиватися характер перемоги?

Переможцем я в першу чергу вважаю себе як громадянина. І, відповідно, українське суспільство. Що буде далі та чи вважатиму я себе переможцем через рік — невідомо.

Також можна говорити про перемогу певних цінностей і принципів. Перш за все, цінності ненасильства. По-друге, вміння досягати компромісу. Є два засоби вирішення соціальних конфліктів — або знищення протилежної сторони, або компроміс. Вівці мають знаходити компроміс з вовками. І при всіх мінусах парламентського компромісу, вовки все-таки не з’їли овець, а вівці не розстріляли вовків. І третій принцип — це принцип свобод. Цей принцип має й духовне походження, і психологічне, й соціально- економічне. Народження третього класу, поєднання особистості з приватною власністю вмикає механізм самодетермінації поведінки. І саме цей механізм породжує потребу в свободі. Людина починає цінувати свою волю, свої бажання. Люди ж вийшли на Майдан саме тому, що завдали утиску їхній волі.

Можна сказати і так: перемогло, безумовно, суспільство. Але суспільство і програло. Програло тому, що воно було вимушене виходити на майдани для того, щоб відстоювати свій вибір. Тому що політики не змогли знайти в собі розуму, щоб не допустити масового невдоволення. Другий момент — наша революція ще дуже юна. Якщо згадати історію, то всі революції в перший місяць були досить безкровними. Я дуже сподіваюсь, що наша ситуація буде винятком із цього правила, але не потрібно забувати суворі уроки історії.

На мій погляд, головний результат такий. Ті, кого вважали вівцями, не дали вовкам себе з’їсти. Я можу навести чимало прикладів, коли зганяли на площі десятки тисяч людей, які мерзли та мокли з примусу. А тут люди самі прийшли на Майдан — мерзнути й мокнути задля того, щоб їх не вважали вівцями, і щоб довести, що в них також є право на власний вибір. Вони, поза сумнівом, виграли. Мені здається: якщо хоча б у частини цих людей збережеться цей смак перемоги, оце й буде їхній виграш. Головне — зберегти цей смак перемоги.

2. Ідеї “помаранчевої” революції

Потужна ідея має потужний магнетичний потенціал. Вона приваблює велику кількість людей, які готові працювати на ідею, а не за гроші.

Ідея помаранчевої революції мала декілька рис. По-перше, вона була історичною. «Ви - творці історії». «Такого в історії України не було і більше не буде». Ті організації, які ставлять за мету змінити світ [Microsoft, Sony], перемагають у тих, які існують [саме існують] задля того, щоб «заробити копієчку», як сказав мій один знайомий. [В результаті, вони і заробляють – копієчку].

По-друге, помаранчева революція мала одного і конкретного конкурента – владу. Перемагають ті організації, які параноїдально, може навіть дещо шизофренічно зосереджені на тому, щоб перемогти у одного, чітко визначеного конкурента [Coke проти Pepsi, Apple проти IBM]. Я з великим скепсисом ставлюся до організацій, що говорять про те, що у них або немає конкурентів, або їх головний конкурент – це не конкурент, а партнер і т.д.

Нарешті, по-третє, ідея помаранчевої революції була виражена надзвичайно просто. «Ми – проти фальсифікації». Така ідея є зрозумілою усім. Вона задовольняє два тести, яким повинні задовольняти всі стратегії: [1] «SMS-тест»: бізнес-ідею потрібно вміти викласти в межах одного SMS-повідомлення, а це – 160 знаків; [2] Ліфтовий тест: бізнес-ідею потрібно вміти викласти в межах 30 секунд, поки ліфт піднімається з 1 на 16 поверх. Чи Ваша стратегія пройде ці два тести?

3. Диференційовані цінності “помарачової” революції

Зараз всі говорять про високу якість, увагу до співпрацівників і любов до клієнтів, як корпоративні цінності. Організації можуть спокійно копіювати цінності свого конкурента і вивішувати собі на стінку та друкувати у своїх брошурах. Оскільки цінності є універсальними. Для роддому і крематорію. Це – неправильно. «У нас відбувається боротьба не між двома Вікторами, а між двома моралями». «Ми хочемо жити по законах, а не по «понятіях» і т.д. Що на ціннісному рівні відрізняє Вашу організацію від головного конкурента? За яку поведінку, яка заохочується у Вашій організації, в організації-конкуренті б звільнили? Без диференційованих цінностей дуже складно зробити справді диференційований продукт – основу тривалої конкурентної переваги.

Єдині корпоративні цінності чудово замінюють посадові інструкції та правила поведінки. Адже ніхто на Майдані не мав написаних інструкцій. У той же час всі прийшли самі і знали, що робити у кожен окремий момент часу. Причому, всі знали обмеження: «Це - мирний протест!» У будь-якої організації щохвилини співпрацівниками приймаються сотні рішень. Розподіляються обмежені ресурси: гроші, площі, потужності, люди та їх увага. Чим чіткіше проговорені цінності організації, тим «правильніші» і ефективніші рішення приймаються, оскільки робляться вони на основі тих самих цінностей. Йдемо до того клієнта, а не до цього. Несемо цю пропозицію, а не ту. Фінансуємо цей проект, а не той. Запускаємо у виробництво цей продукт, а не той. Чому? Тому, що це клієнт, ця пропозиція, цей проект цей продукт для нас є ЦІННІШИМ.

Треба також зауважити, що будь-яка організація – це шлейф особистих цінностей керівника. Помаранчева революція набрала рис мирності [не войовничості], певної компромісності, дружності [постійне звертання «Друзі!», «Донбас, ми любимо Вас»], і у той же час деякої дезорганізованості [жодна акція не починалась вчасно] і повільності, які притамнанні її лідеру.

4. Ініціативи і спілкування на Майдані

Корпоративну культуру насичують ритуали – будь-що, що організація робить регулярно. Регулярні мітинги на Майдані, які регулярно починались з молитви, а закінчувались гімном України. Я не говорю, що організації повинні починати день з молитви, а закінчувати корпоративним чи національним гімном, але я кажу, що керівники повинні подбати про певні корпоративні ритуали, які б відбувались регулярно і піднімали корпоративний дух [стратегічні сесії, креативні сесії, зустрічі з ключовими клієнтами, наради тощо].

Крім цього варто зауважити, що на Майдані регулярно відбувалися два інші важливі процеси. Лідери виступали на Майдані по декілька разів на день. [Був лише один день, коли Ющенко не прийшов на Майдан і варто зауважити, що це мало певний депресивний ефект]. Лідери помаранчевої революції, в більшості, говорили одне й те саме. Нічого страшного. Важливо є те, що постійно, під різними кутами зору, з наголосом на різні аспекти проговорювалась одна-єдина ідея революції: «Ми – проти фальсифікації». У багатьох інших організаціях ситуація протилежна – у час змін керівники просто зникають з поля зору. Їм страшно виходити до людей, оскільки їм нічого сказати конкретного. Відсутність лідерів має вже не просто «певний», а сильний депресивний ефект. Отже щодо ідеї: не бійтесь говорити забагато про неї. Бійтесь «недопояснити» ідею.

І ще одне. Настрій на Майдані відразу підіймався, тоді, коли лідери закликали йти щось робити. Пікетувати. Протестувати. Блокувати. Захищати. Що-небудь, але робити. Настрій падав, коли просто транслювали на екранах «5 канал» чи передавали музичні записи. Не давайте своїм співпрацівникам в організації нудитись. Відсутність ініціатив теж має дуже потужний депресивний ефект. Постійно придумуйте щось нове, займайте людей, піднімайте їх зі своїх насиджених тепленьких крісел і ведіть вперед. Нові ідеї. Нові ініціативи. Нові проекти.

5. Герої революції

Хто є героєм революції? Зі сцени постійно звучало «Ви – герої! Замість того, щоб дивитись спортивні передачі чи КВН, Ви піднялися з ліжка і приїхали в Київ захищати своє право на чесні вибори!» Таким чином, визнали і похвалили усіх та ще раз нагадали про головну ідею!

Крім цього героями є ті, хто виступали зі сцени на Майдані. Кому давали слово? Переважно, тим, хто підтримав революцію. Переважно, керівникам органів місцевого самоврядування або силових структур. Політики стояли в черзі на виступ. Але їм Томенко сказав: «Пробудете дві ночі в наметовому містечку, пізніше можете претендувати на мікрофон». Ось так і з’являється мотиваційна політика організації…

Керівники – це герої за посадою. Ми вже говорили про те, що будь-яка організація наслідує своїх керівників. Тому керівники – думайте, що ви говорите і робите! Також, подумайте, хто є вашими корпоративними героями і яким чином їх визнати і похвалити.

6. Символіка революції

Революція все-таки помаранчева. Можна мати будь-які симпатії, але не можна не визнавати, що помаранчева символіка та скандування деяких прізвищ і гасел мало потужний об’єднуючий ефект.

Така вже природа людей. Американський дослідник з питань лідерства і корпоративної культури Ворен Бенніс розповідає про один експеримент. У кімнату запросили 20 людей з вулиці і на вході в кімнату половині дали зелені значки, а іншій половині – червоні. Далі за їх поведінкою спостерігали відеокамерами. Що сталось через п’ять хвилин? Незважаючи на те, що люди до цього не знали один одного, «зелені» зібрались в одному кутку, а «червоні» – у протилежному і почали знайомитись. Що сталось ще через десять хвилин? «Зелені» почали показувати на «червоних» і говорити «Подивіться на них, ми явно не такі як вони». Людській природі притаманний поділ по лінії «ми - вони». Успішні керівники [у тому числі помаранчевої революції] цією рисою людей ефективно користуються для посилення організаційної культури. Подбайте про те, щоб корпоративна символіка, корпоративні кольори були присутні у всіх деталях корпоративної комунікації, а також в елементах інтер’єру та екстер’єру.

І нарешті останній, дещо песимістичний, але реалістичний висновок. Той самий Ворен Бенніс говорить, що «Найкращі команди працюють не надто довго». Чому? Тому що [і помаранчева революція це доводить], таку потужну організаційну культуру, яку ми описали вище, важко утримувати протягом тривалого періоду часу.

Література:

1. Газета “Дзеркало тижня”.

2. Газета “Високий замок”.