Реферат на тему

Руїна

Юрій Хмельницький, перше гетьмвнування 11657 р.)

Іван Виговський (1675—1659 рр.)

Юрій Хмельницький, друге гетьманування (1659—1668 рр.)

Павло Тетеря (1663—1665 рр.)

Іван Брюховецький (1663—1668 рр.)

Петро Дорошенко (1665—1668 рр.)

Юрій Хмельницький, трете гетьманування (1677—1681 рр.)

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ 1657 РОКУ

Юрій залишився гетьманом лише один місяць, він сам відмовився від гетьманату в серпні 1657 року. Після того Старшинська Рада в Чигирині тимчасово передала булаву Іванові Виговському, а Генеральна Рада, з участю, крім козаків, міщан та духовенства, 26 серпня 1657 року в Корсуні підтвердила його обрання. На тій Раді були посли ^від Швеції, Польщі, Семигороду, Австрії, Туреччини, Криму, Молдавії і Волощини. Л. Окіншевич вважає, що Виговський був лише регентом, але М. Петровський, Д. Дорошенко, 1. Крип'якевич та Б. Крупницький вважали його за пр^авочинного гетьмана.

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ (1657—1659)

Іван Виговський походив з овр^ькоі шляхти. Батько його Остап був намісником Київського замку / косводи Киселя і членом Київського братства. Іван Виговський вчився ' Києво-Могилянській Академії, служив при польському уряді, одружений був з княжною Солемирецькою. Після розгрому поляків на Жовтих Водах перейшов до Б. Хмельницького і аж до смерти гетьмана залишався його найближчим співробітником Займав посаду генерального писаря. брав участь в багатьох посольствах і виявив себе блискучим дигломатом.

Року 1657 оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалеж • ність України і її кордони до Висли. Від Литви приєднано воєвідства Берестейське та Новгородське. Поновлено союз з Кримом ті. Туреччиною. Польща домагалася повернення України, обіцяючи їг широку автономію.

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі «продати» Україну Польщі. Москва трималася дволично."

На вимогу Москви скликано нову Генеральну Раду в Переяславі, в надії, що вона провалить Виговського. На Раді присутній був боярин Хітрово. Та не зважаючи на всі заходи Москви, Виговського обрано одноголосне. Як компенсацію Москва дістала згоду на збільшення числа восвідств — у Ніжені, Чернігові та Переяславі. Після того Хітрово поїхав до Полтави намовляти Пушкаря підняти проти Виговського повстання. Зібравши 20.000 «гультяїв», наймитів та 20.000 запорожців, Пушкар розбив полки Богуна та Сербина під Полтавою. Проте, Виговський розгромив повстанців. Пушкар був забитий, а Барабаша скарано на горло. Разом з обох сторін загинуло до 50.000 людей.

В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни — навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски."

16 вересня 1658 року Виговський уклав у Гадячі союзний договір з Польщею. З боку України представниками були Юрій Немирич, видатний правник та дипломат, і полковник Тетеря. Суть Гадяцького договору така: три держави — Польща, Литва та Україна — творять федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою < Велике Князівство Руське» входять восвідства: Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», а затверджує король. Князівство Руське має фіск, власну монету, армію — 30.000 козаків та 10.000 найманого війська. Польські війська не мають права переходити український кордон, а якщо переходять то вступають під команду гетьмана. В Україні касується унію. Релігії — римо-католицька та православна — визнаються рівноправними. Засновується два університети, колегії, школи, друкарні."

Такий зміст видатного твору, автором якого був головним чином Юрій Немирич. Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам'ятник державницької думки України. О. Левицький слушно називав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам'ятник Козаччини.

Однак, хоч і не реалізований, він викликав 1659 року війну з Москвою. Виговський звернувся до європейських дворів з мані

фестом, в якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Стотисячна московська армія під командою князя Трубецького та Ромодановського рушила на Україну. Виговський, з допоміжними силами німців, поляків, татар, 28-29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля.

Але Виговський не міг продовжувати війни, бо в запіллі у нього почалося повстання: Ромен, Гадяч, Лохвиця підтримували Москву. Новий запорізький кошовий Сірко громив татар, Ніженський про•гопоп, Максим Филомонович, та Ічнівський, Семен Адамович, вислали Трубецькому донос про «зраду» Виговського. Проти гетьмана виступили старі полковники: Ціцюра, Золотаренко, Сомко та інші. Під час повстання забито коло 3.000 українців. Виговський скликав у Германівці Генеральну Раду і склав переданою булаву. На гетьмана обрано знову Юрія Хмельницького. Виговський подався до Польщі і дістав воевідство Київське. Року 1664 він був страчений поляками на донос полковника Тетері.

До цього часу немає докладної й об'єктивної оцінки діяльносте гетьмана Виговського. Тогочасні літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів» оцінювали його негативно. Так само оцінювали Виговського історики-народники М. Костомаров і ВовкКарачевський, для яких він був тільки гетьманом старшини, а не всього народу, що не хотів союзу з Польщею і не довіряв полякам. В. Липинський писав, що Виговський був одним із найбільш освічених державних діячів-патріотів України. Так оцінювали його і Д. Дорошенко та Б. Крупницький."

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ, 1659-1668

Обраний на Раді в Германівці, Юрій Хмельницький був висунутий старшиною антипольського напрямку, яка схилялася до зміцнення союзу з Москвою. Новий гетьман був людиною невеликої освіти, мовчазний, позбавлений чару Богдана, але впертий і завзятий. Головним дорадником Юрія був генеральний осаул Іван Ковалевський, якого старий гетьман призначив на його опікуна, близько стояли Луцький полковник Петро Дорошенко та кошовий отаман Сірко."

Юрій зі старшиною вирішили наладнати відносини з Москвою і добитися від неї поширення прав для України, приєднання північної Чернігівщини, частини Білоруси, заборони воєводам втручатися у внутрішні справи країни, свободи дипломатичних стосунків. Все це було оформлене в статтях, відомих під назвою Жердевських.

Юрій вислав посольство з П. Дорошенком на чолі, яке передало князеві Трубецькому Жердевські статті, але Трубецький їх не прийняв. Він запросив Юрія зі старшиною до Переяслава, де Генеральна Рада знову обрала його на гетьмани. Тероризований Трубецьким, Юрій прийняв, замість Жердевських статтей — нібито статті Богдана Хмельницького. Насправді статті 1654 року були в Москві доповнені й перероблені, при чому в них проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського — Московському патріархові (про митрополита в редакції 1654 року не було навіть згадки). Текст статтей, затверджених на Переяславській Раді 1659 року, кардинально різниться від тексту статтей 1654 року і е грубою підробкою!" М. Грушевський в «Історії України-Руси» писав: «замість автентичних статтей, московські дяки підсунули українській стороні довільну переробку-фальсифікат»."

Трагедія дальшої історії України була в тому, що цей зфальпіований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом т. зв. «Статтей Богдана Хмельницького», і на ньому підписувалися згодом усі гетьмани. Надрукований він в «Полном Собрании Законов Российской Империи»."

Згідно з цим фальсифікатом гетьмани, після обрання, повинні були їхати на поклін цареві; не мали права вести дипломатичні стосунки; Рада не могла без дозволу царя усувати гетьмана; гетьман не міг без згоди царя призначати та звільняти полковників; не мав права виступати в походи і повинен був іти з військом, куди накаже цар; козацькі залоги мали вийти з Білої Руси; митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріярха."

Все це стероризований московськими боярами ствердив своїм підписом Юрій Хмельницький, який поняття не мав про дійсні статті Богдана Хмельницького.

Московський уряд не рахувався з Юрієм Хмельницьким. Воєводи втручалися в управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували населення, уряд через голову гетьмана вів переговори зі старшиною. Гетьманська влада Юрія стала номінальною. Зростало незадоволення людности.

Московські війська пішли на Правобережжя проти Польщі; з ними пішов і гетьман зі своїм військом. Під Чудновом, на Волині, в 1660 році поляки розбили московські та українські війська. Юрій підписав з Польщею договір, що був повторенням Гадяцького договору, але без «Великого Князівства Руського», проте Україна діставала автономію.

Так Україну поділено на дві частини; Лівобережна залишилася під владою Москви, а Правобережна стала автономною частиною Польщі. Юрій не втрачав надії об'єднати знову всю Україну, але цього не досяг. На початку 1663 року, свідомий своїх невдач, він зрікся булави і пішов у ченці.

ПАВЛО ТЕТЕРЯ-МОРЖКОВСЬКИЙ (1663—1665)

Обраний на гетьмана Правобережної України^Павдо Тетеря походив з київської шляхти. Під час повстання 1648 р. він перейшов до Богдана Хмельницького, одружився з його дочкою і став одним із найближчих його співробітників. Був полковником Переяславським. Вія мав зв'язки в Польщі і, діставши булаву, радив королеві об'єднати всю Україну. Король зробив останню спробу завоювати Лівобережну Україну. Велике польсько-українське військо, з татарами, дійшло до Глухова, все руйнуючи на своєму шляху, але Глухова не здобуло і вернулось на Правобережжя. Не вдалося й гетьманові Лівобережної України Брюховецькому приєднати Правобережжя. Тетеря, розбитий одним із ватажків-повстанців Дрозденком, покинув Україну і перейшов до Польщі."

Тим часом на Лівобережжі також ішла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, брат першої дружини Богдана Хмельницького. Він був представником заможної старшини і проти нього були рядові козаки, що мали свого кандидата Василя Золотаренка, полковника Ніженського, брата третьої дружини Хмельницького. 1663 року в Ніжені зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь, крім козаків, міщани та селяни. На цій Раді обрано на гетьмана запорізького кошового отамана Івана Брюховецького. Сомка та Золотаренка страчено."

ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ (1663—1668)

Це був яскравий представник доби Руїни. Він був добрим промовцем, умів впливати на юрбу, був типовим демагогом. В політич

них поглядах був палким прихильником Москви і вважав царя за єдиного володаря України. Був антиподом Тетері, що вважав за господаря України польського короля.

1665 року Іван Брюховецький поїхав до Москви, став боярином, одружився з московкою кн. Долгорукою і зрікся на користь Москви прав України; залишилися тільки станові права козаків. Збільшено залоги московські, всі податки перейшли до Москви; гетьман не мав права вести стосунки з іншими державами. Брюховецький просив навіть прислати митрополита з Москви.

Поступки Брюховецького викликали в Україні обурення. Навіть управитель Київської митрополії Методій (Максим Филимонович), що був раніше прихильником московської влади в Україні, обурився. Ігумени київських манастирів заявили воєводі Шереметьєву, що вони, якщо приїде з Москви митрополит, «замкнуться в своїх манастирях», мовляв, «краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові». Справа на цьому затрималася.'*

Тим часом прибули московські урядовці переписувати населення та накладати податки. Переповнював чашу терпіння договір, укладений Москвою з Польщею 1667 року в Андрусові без участи українських представників. За цим договором Правобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна — до Москви. Київ на два роки залишався під владою Москви, а після того також переходив до Польщі. Січ була поставлена під протекторат обох держав.

В Україні почало ширитися загальне незадоволення проти московських порядків і Брюховецького. Побоюючись повстання, гетьман вирішив змінити орієнтацію і в 1668 році скликав Раду старшин, на якій заявив, що єдиний порятунок — вигнати московських воеводів і просити протекції Туреччини. До Царгороду поїхали посли з пропозицією прийняти підданство України на умовах васальної залежности. Султан на це згодився. Брюховецький залишився у Києві як васальний князь. Від Кримського хана прийшли на допомогу татари. Почалося повстання проти Москви.

Тим часом гетьман Правобережної України, Петро Дорошенко, в січні 1668 року також скликав Раду, на якій ухвалено не визнавати зверхносте Москви та Польщі, а віддатися під протекцію султана. Султан і на це дав згоду. Дорошенко з своїм військом переправився через Дніпро і пішов проти Брюховецького. Рух його був тріюмфальний. Народ вітав Дорошенка і переходив на його бік. Коли він наблизився до Опішні, де був табір Брюховецького, козаки збунтувалися проти Брюховецького й забили його. Дорошенка про

голосили гетьманом обох боків Дніпра. Це був момент найбільшої слави Дорошенка.

Проте цей тріюмф не був тривкий. Наступали московські війська. Населення Чернігівщини побоялося поривати з Москвою. Несподівано почали наступ поляки. Дорошенко спішно подався на Правобережжя, щоб організувати оборону. На Лівобережжі він залишив наказним гетьманом полковника Чернігівського, Дем'яна Многогрішного. Але згода між ними тривала недовго; року 1669 Многогрішного обрано на гетьмана Лівобережної України, і Україна знову поділилася на дві частини."

ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1665—1676)

Після Тетері в 1665 році на короткий час гетьманська булава опинилася в руках гетьмана Степана Опари, якого висунули татари. Але Генеральна Рада обрала на гетьмана полковника Черкаського Петра Дорошенка, унука гетьмана Михайла Дорошенка і з 1648 року співробітника Богдана Хмельницького. Петро Дорошенко був «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України», — так характеризував його. М. Грушевський."

Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. А щоб досягнути цю мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська.

На початку Дорошенко мусів визнати польський суверенітет, бо в більших осередках України стояли польські залоги. Крім того треба було боротися з претендентами на булаву: полковник Брацлавський Дрозденко оголосив себе гетьманом. З великим напруженням Дорошенко здобув Брацлав. Кількість прихильників Дорошенка зростала, хбч основною силою його були сердюки — наймане військо.

Року 1666, користаючись з ослаблення Польщі внаслідок повстання проти короля, Дорошенко, з допомогою татар, завдав польському військові, під проводом Маховського нищівної поразки біля Брацлава. Польські історики порівнювали значення цієї поразки з розгромом під Жовтими Водами та Корсунем." Року 1667 Дорошенко з військом з 24.000 козаків та з кількома десятками тисяч татар обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Але за

порожці, під проводом кошового отамана Сірка, напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний мир. Дорошенко примушений був визнати підданство Польщі. Трохи компенсував його успіх на Лівобережжі року 1669, але новий наступ поляків звів той успіх нанівець, а обрання Многогрішного гетьманом остаточно захитало справу об'єднання України. Року 1668 Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звільнення України від Висли до Путивля.

Тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьмана — Петра Суховія, якого визнали татари. Цілий рік боровся Дорошенко з Суховієм. Ще гірше стало, коли в Умані проголосили гетьманом Уманського полковника, Михайла Ханенка. Боротьба з ним була дуже тяжка.

Року 1669 Дорошенко пробував домовитися з Польщею, використавши коронування нового короля, Михайла Вишневецького. Дорошенко вимагав автономії в межах воєвідств: Київського, Чернігівського та Брацлавського і скасування унії. Тим часом Ханенко просив лише автономії для козаків. Польський уряд затвердив гетьманом Ханенка.

Почалася вперта війна з Польщею. На допомогу Дорошенкові прийшли турки з султаном. Року 1672 зайнято Поділля й укладено мировий договір в Бучачі: Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язалася платити Туреччині щороку контрибуцію — по 22.000 червінців. Бучацьку угоду польські історики вважають за найганебшшу в історії Польщі." У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дав реванш, розбивши турків під Хотином, але Україна на ньому нічого не виграла.

Поділя і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Турки обертали храми на мечети, грабували міста, забирали людність у полон. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину, звідки населення тікало на Запоріжжя, Гетьманщину, Слобожанщину, обвинувачуючи його за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я, не зважаючи на те, що завжди у внутрішній політиці рахувався з народом. Найближчим дорадником гетьмана був митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський, який перебував в Чигирині. Духом його «гетьман живе і Україна», — так характеризував митрополита тогочасний єпископ Львівський Йосиф Шумлянський.

Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович намовив московський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготову в Польщі до елекції нового короля — і розпочати війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулись на їх б^к. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 року Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки та татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки, татари, дорошенківські загони нищили на Правобережжі міста та села, які піддалися Самойловичеві і Ханенкові. Умань спалено, а все 1'ї населення вирізано.

Король Ян Собеський вирушив із своїм військом проти турків і зруйнував Брацлавщину. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Хто був в силах — тікав. «Україна оберталася в пустелю, засіяну людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами», — так характеризував Правобережжя дослідник доби гетьмана Дорошенка, проф. Д. Дорошенко.

Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. До того ж залишився він без дорадника: 1675 року помер митрополит Нелюбович-Тукальський. Дорошенко вирішив зректися гетьманства, передати булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надіслав до Москви. На вимогу царського уряду він удруге здав гетьманство на руки Самойловича та Ромодановського і пішов на «почесне заслання»: спочатку був призначений за воєводу до В'ятки, а потім жив до смерти (в 1698 році) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою

Так трагічно склалося життя одного з найвидатніших гетьманів який прагнув вибороти за всяку ціну незалежність України.

Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самой ловича і поставила гетьманом знову Юрія Хмельницького."

ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ— ТРЕТЄ ГЕТЬМАНУВАННЯ (1677—1681)

Юрій Хмельницький після свого зречення був ченцем, архимандритом з ім'ям Гедеона, якийсь час перебував у в'язниці в Мальборку, в Прусії, та Едичкульській в'язниці, у Туреччині. Турки звільнили його і посадили як «Князя Сарматського, Малої Росії-України

і вождя Війська Запорізького». Спочатку, завдяки його імені, багато людей стало повертатися до нього.

З допомогою турків Юрій здобув сильно укріплений Самойловичем Чигирин; з великим трудом Хмельницький з турками взяли його, але то були вже самі руїни. Свою столицю Юрій влаштував у Немирові, на Поділлі

Самойлович закликав населення переходити на Лівобережжя, а тих, хто не хотів — переганяв силою Це був так званий «великий згін».

Юрій не спромігся створити міцної влади. Незрівноважений, підзорливий, позбавлений реальної влади, він відштовхував від себе людей жорстокими карами і тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки усунули його самого.

Турки передали країну Молдавському воєводі Іванові Дуці, і той почав колонізувати її, закликаючи утікачів вертатися та приваблюючи нових переселенців різними обіцянками. Спочатку люди охоче верталися на старі місця, але цей поворот припинили поляки. Року 1681 укладено в цій справі угоду спочатку між Польщею та Москвою, а потім між Москвою та Туреччиною. На підставі «вічного миру» Москви з Польщею, Київ відійшов до Лівобережної України, а вся земля між Дніпром і Богом мала залишитися пусткою.

«Було санкціоновано пустиню в самому серці багатого краю, там, де була колиска його історичного життя, там, де був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустиня була немов надгробним пам'ятником на могилі визвольних змагань народу, який волів зруйнувати свій край і засіяти його власними кістками, ніж добровільно скоритися такому політичному й соціяльному ладові, який не відповідав його поглядам»."

Року 1683 Польща зробила спробу залюднити Правобережну Україну: поновила козацтво, призначила на гетьмана Степана Куницького, колишнього Дорошенкового співробітника, доручивши йому скликати населення, але 1684 року козаки його забили і обрали Андрія Могилу.