Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Утворення давньоруської князівської держави – Київської Русі. Її державний лад, система органів управління та етапи розвитку

Зміст:

1. Вступ.

2. Східні Слов’яни. Передумови виникнення давньоруської держави.

3. Становлення Київської Русі.

4. Піднесення й розквіт Київської Русі.

5. Політична роздрібненість. Занепад Київської Русі.

6. Політичний устрій. Система органів управління.

7. Використана література.

1. Вступ

Київська Русь виникає на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існуэ до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км.

У історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди:

1. Період становлення та еволюції державних структур (кін. VII - X ст.)

2. Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. X - XI ст.)

3. Період політичної роздробленості К.Р. (кін. XI - сер. XIII ст.) Провідне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, яке розвивалося у відповідності до природніх умов. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробітку землі, у степовій - перелогова. Давньоукраїнські землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони, заступи, коси, серпи. Сіяли злакові І технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво. Початкове в Київській Русі переважало землеволодіння вільних общинників. З кін. XI ст. формується і зростає князівське землеволодіння - вотчини. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Через територію Київської Русі проходили торгівельні шляхи, що з'єднували Русь із Скандінавією і країнами чорноморського басейну, “соляний” (у Галичину), “залозний” (на Кавказ), Київ-Регенсбург (у Західну Європу). В Київській Русі розпочато карбування монет - срібників і златників.

Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилася назва “Україна”. Колонізуючи північні землі слов'янське населення змішалося з угро-фінськими племенами. Північно-західні і північно-східні союзи племен стали основою формування білоруського і російського народів. У період політичної роздробленості Київської Русі мовно-культурні відмінності українського, білоруського і російського народів ще більше поглибилися.

Київська Русь була поліетнічною державою, поруч зі слов'янами на її території проживали понад 20 народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході - литва і ятвяги; на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печората інші угрофінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів.

Високого рівня досягла культура Київської Русі. Ще до IX ст. місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер (класична кирилиця нараховує 43 літери). Для письма використовувались береста і пергамент. Прекрасними зразками писемності на Русі є Остромирове Євангеліє (1053-56 рр.), Ізборники Святослава (1073-76 рр.). У роки правління Володимира Святославича у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи. У 1086 р. онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Розвивалося літописання і література. У Києві було укладено перший літописний звід 1037-39 рр., тут редагувалась “Повість минулих літ”. До визначних літературних пам'яток належать “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім” та ін. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка. В XI ст. на Русі засновано перші лікарні. Широке визнання здобули лікарською практикою ченці Києво-Печерського монастиря Антоній, Агапіт, Пимен; лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”. Одне з провідних місць у мистецтві Київської Русі належить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. Київська Русь витворила унікальний тип споруд, у яких поєднувалися передові досягнення будівничих інших країн і самобутній національний стиль. Відомий зодчий Петро Милогіг досягнув вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва (хрестово-купольні багатонефні храми) належала Десятинна церква (989-996 рр.), Спаський собор у Чернігові (1036 р.), Софійські собори у Києві (1037 р.), Новгороді (1045 р.), Полоцьку (серед. XI ст.). У XII ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, судзальський будівельні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Визначним майстром іконопису був Алімпій Печерський. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва: зернь, скань, чернь, перегородчата емаль. Важливу роль у Київській Русі, віддавалася музичному мистецтву, відомі декілька видів струнних, духових і ударних інструментів, що побутували у X-XIII ст. Широкого поширення набуло мистецтво скоморохів та співців. Культура Київської Русі заклала підвалини до наступного розвитку культури українського народу, мала значний вплив на культурні процеси у порубіжних країнах.

Найбезпосереднішим спадкоємцем політичної та культурної традиції Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, яка продовжила ранній період української державності.

2. Східні Слов’яни. Передумови виникнення Давньоруської держави Cлов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніші родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході, уличі и тиверці - на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного i налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів i культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі "Гардарікі", що значить "країна укріплень".

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена и роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а вaжливi питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше и з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля и худоба вважалися спільною власністю численних сімей . Східні слов'яни були знані як непохитні и загартовані воїни, здатні витримувати мороз i спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах i байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість i витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так i під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їм дали поштовх купці зі Сходу і зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також paбiв, що особливо цінилиля арабами. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема ciвepцi, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї icтopiї.

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—IX ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя, після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

3. Становлення Київської Русі Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Погляди істориків на утворення Київської Русі мають досить суперечливий характер. Спираючись на статті “Повісті минулих літ” про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Pociї, розвинули так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги - германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Pyci. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають i досьогодні.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

В цілому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємодії. Згідно літопису, після смерті Рюрика (879 р.) спадкоємцем новгородського престолу стає його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. У 882 р. Олег прибувши до Києва, вбиває місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започатковує генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: “Се буде мати градам руським”.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Отже у IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава. Київська держава, Давня Русь.

Влада київського князя поширилася на периферійні землі Русі. Князь Олег організував похід на Візантію (907 р.), що завершився укладенням вигідних для Русі договорів 907 р. і 911 р. Син Рюрика князь Ігор підкорив племінні княжіння уличів і древлян.

Князь Ігор загинув під час збору данини (полюддя) у Древлянській землі (945 р.). Дружина Ігора - княгиня Ольга придушивши повстання Древлян, провела перші державні реформи, які впорядкували процес збору і розміри данини із підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство.

Великий князь Київський Святослав Ігорович провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Волзької Булгарії, Хозарського каганату, ясів і касогів (965-967), на Балкани (968-971). Князь загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів у 972.

4. Піднесення й розквіт Київської Русі

Після тривалої боротьби між синами князя Святослава, Ярополком, Олегом та Володимиром, київський стіл зайняв його син Володимир Святославич. Володимир Святославич (князював з 980 по 1015 рр.) - один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Він значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 р. здійснив похід на Захід проти польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За Володимира до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. Воював з вятичами (982 р.), ятвягами (983 р.), радимичами (984 р.), волзькими болгарами (985 р.) і хорватами (993 р.). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави.

Політичне об'єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Спочатку Володимир здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів і зробити обов'язковим поклоніння їм. В кінці 987 р. або на початку 988 р. охрестився. В 988-89 р. запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек.

За Володимира територія Києва була розширена і захищена новими валами з кам'яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський кам'яний палац та інші споруди. Bолодимир розвивав політичні, економічні і культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. Діяльність Володимира сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. Канонізований церквою.

Після смерті Володимира (1015 р.) і чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння у 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав, син Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди Рогволодівни. За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів “Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. У 1054 р. князь узаконив “горизонтальну” практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство), призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого Киъвська Русь досягла найбільшої могутності. Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді у 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

5. Політична роздрібненість. Занепад Київської Русі 3 перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний i навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними и часто ворогували між собою.

Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за Київ. Український історик Стефан Томашівський підрахував, що між 1146 i 1246 pp. 24 князів 47 разів правили в Києві. 3 них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, a вісім - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне.

Лише Володимиру Мономаху (1113-1125), сину третього зі старших Ярославичів Всеволода вдалося утримати єдність земель Русі. Українські князівства об'єднувалися на короткий час під владою галицько-волинських князів Романа Мстиславича та його сина Данила Романовича Галицького.

Поряд iз політичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху "із варягів у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. 3 кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим i бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. 3 усією очевидністю велична колись столиця Pyci політично, економічно та соціально занепадала.

Монголо-татарського навала у 1240 р. довершила процес розпаду Киъвської Русі.

6. Політичний устрій. Система органів управління

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військово-організаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодальне залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов'язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князям допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави.

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів'', які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, у воєнний час — керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей".

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об'єднала всі східно-слов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Святослав "сажає" свого сина Олега "в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Їскоростені, Владимирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласників-феодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим київським князем) у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство". Місцеві князі-брати як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у XI— XII ст., підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими) змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна "тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися "тіуном огнищаним", старий конюх — "тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — "тіуном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждьій пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.

Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі. У 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя.

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники ("отроки", "пасинки", "дитячі") постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен.

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію.

Дохристиянська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — "княж двір".

Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники.

У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

7. Використана література

1. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. - К., 97 р.

2. Орест Субтельний : Історія України. – К., 93 р.

3. Полонська-Василенко Наталія: Історія України (Том 1) – К., 95 р.

4. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста. - К., 95 р.

5. Серафим Юшков. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К., 92 р.