Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Густав Вольдемарович Брілінг

Для тих, хто хоч трохи знайомий з історією музеїв Поділля, ім'я Густава Вольдемаровича Брілінга справедливо асоціюється зі створенням першого у Вінниці музею. Історик і етнограф, краєзнавець і художник, знавець пам'яток старовини та мистецтва — таким постає перед нами Г. В. Брілінг, життя та доля якого донедавна була маловідома навіть музейним працівникам.

Він народився у 1867 році в невеличкому місті Борисові, що в Бєлорусі, в родині землеміра. Коли йому не було ще й чоторьох років, помер батько, а мати з трьома дітьми переїхала до своїх батьків на Поділля. Саме тут, у Немирові, Густав Брілінг навчався у місцевій гімназії, чудовому учбовому закладі, який закінчив в 1889 році.

Одразу по закінченні гімназії він вступив до Київського університету на юридичний факультет. Там, у Києві, одночасно з навчанням в університеті, Г. В. Брілінг відвідував приватну художню школу М. І. Мурашка — відомого київського художника. Є відомості, що у складі кращих учнів його студії Густав Вольдемарович брав участь у розписі Володимирського собору, який здійснювали знамениті В. М. Васнєцов і М. В. Нестеров. Про це розповідає у своїх мемуарах, які знаходяться у Державному архіві Вінницької області, його старший син — Георгій Брілінг. [1]

Після закінчення університету у 1894 році був направлений до м. Костроми, де працював при окружному суді виконуючим обов'язки судового слідчого. Там він працював протягом п'яти років, а згодом — у 1899 році — був переведений на службу до м. Плес на Волзі на посаду судового слідчого. Його будинок був неподалік Петропавлівської гори — тієї самої, яку за п'ять років до приїзду в Плес Г. В. Брілінга в сумних і ніжних барвах увічнив І. І. Левітан в картині "Над вічним спокоєм".

У 1907 році Г. В. Брілінг нарешті повертається до Вінниці, де знаходилась його мати. Довідник "Вся Винница", виданий в 1910 році, згадує прізвище Г. В. Брілінга тричі. Вперше, як вчителя законодавства в реальному училищі. Вдруге, як судового слідчого першої дільниці повітового суду. І втретє, як віце-командора створеного на кошти місцевих меценатів при тому ж реальному училищі водно - спортивного клубу "Спорт" на бузькому острівці поблизу Кумбар. [2]

Безперечно, свідченням юридичних успіхів Г. В. Брілінга є обрання його з'їздом мирових суддів у 1909 році почесним суддею.

Але вируючої енергії надвірного радника вистачало, як бачимо, не тільки на службові справи. На базі яхт-клубу "Спорт" Г. В. Брілінгом було створено справжній спортивний юнацький центр тодішньої Вінниці. І не тільки для учнів училища, а й для хлопців з робітничого Замостя, мешканців єврейської Єрусалимки, босоногих селюків приміських П'ятничан.

Протягом 1913-1919 pp. він працював на посаді судового слідчого в Пирятині та Лубнах на Полтавщині.

В 1910 році остаточно формуються естетичні інтереси Г. В. Брілінга — від зберігання предметів старовиний мистецтва до створення музею. Цьому він присвячував весь свій вільний час, об'єднуючи навколо себе людей, які також мріяли про справжній музей у Вінниці. Місцеві художники Д. І. Коротков, В. Ф. Коренєв, дрібний поміщик І. С. Урбанський, колега Г. В. Брілінга по судовій практиці Д. Ф. Грепачевський і тоді ще початкуючий, а згодом всесвітньо відомий художник Натан Альтман — ось далеко неповний перелік соратників Густава Брілінга по створенню у Вінниці музейної колекції.

Велась значна робота по збиранню колекції, вивченню пам'яток, а також організаційна діяльність по визначенню приміщення для майбутнього музею.

В цей час Г. В. Брілінг є активним членом Подільського Товариства по охороні історико-культурних пам'яток мистецтва та старовини. Саме це Товариство вперше, ще у 1914 році, а згодом — в 1917 році порушує клопотання перед органами влади про виділення приміщення і коштів для майбутнього академічного музею. Постановою Вінницької міської думи від 1(14) травня 1918 року Товариству передано приміщення "Мурів" (крім Казанської церкви та квартири священика), а також виділено певне фінансування.

Через деякий час це рішення було оскаржено у губернському суді. До справи втрутилась Директорія УНР, яка 18 грудня 1918 року у своєму листі на адресу вінницького міського голови, зокрема, зазначала, що "Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей мент багато культурних пам'яток гине та вивозиться за границю". Директорія наполягала, щоб "в найближчому засіданню думи в першу чергу поновити ранішу постанову думи про передачу Мурів зазначеному Товариству під музей, додержавши всі формальності з боку закону", а виписку з протоколу думи негайно надіслати до Міністерства внутрішніх справ. В результаті цього на утримання музею було, виділено на 1919 рік 460 тис. крб. Прийнято також і другу постанову думи про музей від 23 січня 1919 року. [3]

Але історичні події дали можливість відкрити музей лише у травні 1919 року на приватній квартирі художника В. Ф. Коренева. На долю засновників в ті буремні часи випали нелегкі випробування. [4]

Будь-якого дня цінна колекція могла стати здобиччю, а швидше всього жертвою безглуздого погрому мародерів — з числа представників швидко змінної "влади". Сім'я Брілінгів — батько, 12-річний Валентин та 14-річний Володимир — чатували у заповненій рідкісними речами квартирі.

Одного разу з польськими жовнірами з'явився колишній п'ятничанський пан Грохольський. Впізнав серед експонатів свої речі — завантажив на величезну фуру й подався з ними за польським військом. Іншого разу реквізицією зайнявся один з ад'ютантів Петлюри, обставляючи його резиденцію у колишньому будинку місцевого фабриканта Львовича (тепер приміщення обласного радіокомітету — Л. К.). [5]

Не довелось дочекатись кращого і при так званій "народній" владі — совєтській. Безліч доповідних Густава Вольдемаровича на адресу губнаросвіти про необхідність створення умов для існування музею, збирання й збереження колекцій, пам'яток мистецтва і старовини, у більшості випадків не знаходили розуміння та підтримки.

Однак, попри всі труднощі, музей працював і, навіть, поповнювався новими експонатами, хоча в штаті музею рахувалось лише 2 чол. Звичайно, пристрасні вболівання Г. В. Брілінга за долю музею та його колекції викликали в 20-ті роки байдужість та мовчазний протест, а в 30-ті — роздратування й гнів можновладців [6]. Та й хіба могли вони дозволити чути на свою адресу заяви якогось дореволюційного інтелігента, який вважав, що: "...годувати зростаюче покоління такою духовною їжею вважаю гріхом", чи: "Ми зовсім не виконуємо свого головного напрямку охорона та спасіння пам'яток старовини й мистецтва" або: "Невже ж ті, кому ввірена важлива справа, не піднімуться до розуміння всієї значимості її та відповідальності перед історією?"

Свою ж відповідальність перед історією Г. В. Брілінг глибоко усвідомлював. В одній із своїх доповідних, де йдеться про безліч недоліків та повне ігнорування на Вінниччині постанов українського уряду, Густав Брілінг, зокрема, писав: "Все це гальмує здійснення охорони й надзвичайно загибельно відзначається на культурних пам'ятках старовини, які гинуть по всій окрузі, як від природних умов, так і від некультурності населення". І далі: "На нас полягає моральна відповідальність перед краєм за неприйняття належних заходів щодо врятування культурних цінностей". [7]

Все, що залежало від самого Густава Вольдемаровича та його однодумців, які працювали фактично на громадських засадах,— Ю. Александровича, В. Сильвестрова,... вони намагались, попри всі труднощі, зробити. Налагодили ретельний опис музейної збірки, реставрацію художніх та етнографічних виробів, старовинних рукописів і книг. Власним коштом їздили в райони, збираючи музейні цінності. Вже в 1928 р. музейне зібрання налічувало близько 10 тис. одиниць збереження, зростала і кількість відвідувачів: 34 тис. чол. в 1922 році, до 20 тис— в 1928 році. [8]

В документі, датованому 1928 роком на адресу наркомсвіти УССР, Г. В. Брілінг справедливо відзначає: "За останніх років музей наш з випадкової збірки рештків панського майна перетворився в установу, яка може пишатися своїм етнографічним зібранням, які добре характеризують мистецтво та побут подільського селянства. Моя робота (1926 р.) по перевірці молитвених будинків нашої округи утворила цікавий церковний відділ і дала велику збірку подільських килимів, між якими є уніки у всеукраїнському масштабі". [9]

Архівні документи — свого роду дзеркало часу. Наприкінці 20-х pp. в документах все частіше з'являються штампи на зразок "контреволюційний елемент", "класово чужий" і т. ін.

Прізвище Брілінга теж починає фігурувати у звітно-ревізійному контексті з ярликами "ідейно неправильний", "ворожий", "антирадянський".

Працівникам музею кидались безглузді звинувачення в тому, що під портретами пензля видатних художників, на яких зображено місцевих поміщиків, не вказана їх класова антинародна суть. Ось деякі цитати з висновків комісій, які без кінця перевіряли музей: "... у розміщенні експонатів і їх ідеологічному трактуванні допущено ряд викривлень, передовірка цієї справи невизначеним елементам та некомпетентним особам..., є люди, які приховались в музеї..."; експонати політично не витримані" (про розділ археології — Л. К.); "аполітичні спроби музейних працівників порівняти людину з твариною" (до теми про походження людини — Л. К.), "немає жодного портрета вождя народів тов. Сталіна", але "висить багато портретів колишніх поміщиків, князів та царської родини, а в підписах нічого не сказано про їх роль у закріпаченні селян" (про експозицію художнього відділу — Л. К.). [10]

В грудні 1933 року Г. В. Брілінга заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Спішно фабрикується справа міфічної "Української військової організації" (УВО). Свідченням того, що 66-річний музейний працівник є членом УВО, стають старовинні крем'яні мушкети з фондів музею, різне листування та фотокартки.

Ознайомившись з абсурдними звинуваченнями у приналежності до "контрреволюційної організації, що мала завдання — підготовку збройного повстання та проведення шпигунсько-диверсійної розвідувальної роботи", Г. В. Брілінг відмовляється від подання свідчень, а через місяць у письмовому поясненні твердо заявить, що "має місце суддівська помилка або наговір збоку людей, які втратили сором і совість. В боротьбі з брехнею — найпорядніша людина може виявитись безсилою".

І підстав, навіть для тодішнього суду, було недосить, хіба що німецьке прізвище. Тоді робиться спроба притягнути Густава Вольдемаровича до нової справи — так званих "жупанів-археологів". Але й тут бракує доказів. Справу припинено і через 5 місяців після арешту Г. В. Брілінга звільнено. [11]

Але Густав Вольдемарович і після цього не пориває зв'язків з музеєм. Його син Георгій пише про це у своїх спогадах: "Батько залишався фактично консультантом у питаннях мистецтва і намагався поповнювати художню колекцію музею. Ним в цей час було придбано для музею деякі килими, вишивки, дуже цінний альбом малюнків Норбліна і Орловського". [12]

Матеріально родина тяжко бідувала, але про повернення до роботи не йшлося. Г. В. Брілінг ввійшов до розряду неблагонадійних.

Підставою для другого арешту, вже у 1940 році, були написані ним мемуари. Протокол обшуку офіційно фіксує конфісковані зошити:

"Спогади про Вінницький музей" — один загальний зошит на 125 сторінок;

"Підсумки життя" — 17 зошитів, всього — 568 сторінок;

"Підсумки життя — громадське" — 6 зошитів на 270 сторінок;

"Мій щоденник". Січень-березень 1940 року — З зошити на 109 сторінок.

Протоколи допитів із судової справи Г. В. Брілінга безглуздо одноманітні. На різні лади прокручуються питання: "Для якої цілі писались мемуари, де їх автор брав матеріал?" В питаннях слідчого зразу ж вирок: "Мемуари і щоденники з антирадянським наклепницьким змістом", ставлення їх автора до радянської влади "вороже", а для їх написання автор ніби - то підтримував зв'язок з особами, що "настроєні антирадянськи". [13]

На превеликий жаль, для сучасних краєзнавців мемуари Г. В. Брілінга втрачено, вони відсутні у архіві СБУ. Про їх зміст дають побічну уяву лише рядки із судової справи, свідчення самого Г. В. Брілінга: "Я в своїх мемуарах писав те, що було, відбивав дійсність. Я описував свої дитячі роки, як я учився. Писав про школу в 1938 і 1939 pp., бо школа випускала неграмотних школярів і моральна сторона в школі поставлена нижче критики... Я писав в мемуарах своїх, що преса не завжди правильно освітлює дійсність, нічого не писала про труднощі, які ми переживали в 1933 році... Я був тої думки, що економічна і фінансова політика наша була не зовсім вірною. Я рахував, що влада повинна турбуватись про те, щоб народ був одягнутий і обутий, а цього не було. ...Свої мемуари я писав для історії, а не для себе. Я вважав, що мої мемуари перейдуть до моїх внуків і правнуків і вони будуть знати, як я жив..." [14]

Як бачимо, мемуари Г. В. Брілінга, які стосувались не тільки створення музею, історії краю, а й були правдивими і відвертими думками автора щодо сучасних йому подій насильницької колективізації, викривлення юридичних норм, системи народної освіти, — стали чи не єдиним доказом тяжкої провини 74-літньо-го краєзнавця.

21 червня 1940 року Вінницький обласний суд виносить вирок: Г. В. Брілінга засуджено по ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до 4 років позбавлення волі та поразки в правах строком на 2 роки.

Касаційні скарги у вересні і жовтні 1940 року залишені без задоволення.

А потім для рідних і близьких — довгі роки невідання, лише здогадки і чутки. В листі до автора цих рядків молодший син засновника музею Валентин Брілінг у 1988 році писав: "Знаю тільки, що помер мій батько на шляху евакуації з Старобельського табору (нині Луганська область — Л. К.) кудись на північ, де — невідомо..."(Тут і далі цит. рядки з листів В.Г. Брілінга авторові)

У 1956 році сини Густава Вольдемаровича Георгій та Валентин звертались до всіх інстанцій з проханням про реабілітацію батька і просили повідомити про його долю та повернути батьківські мемуари. У відповідь приймається постанова обласної прокуратури від 14 лютого 1957 року: "Скарга задоволенню не підлягає. Провина Брілінга підтверджується матеріалами справи (!) та його свідченням у суді... При таких обставинах вважаю, що Брілінга засуджено обгрунтовано. Кваліфіковано злочин правильно, міра покарання обрана судом у відповідності до діянь з врахуванням особистості". [15]

Про мемуари, які просять повернути сини, не йдеться. Впевненість, з якою і в 1957 р. продовжується звинувачення Г. В. Брілінга на підставі єдиного доказу — його мемуарів, м'яко кажучи, невиправдана. Мемуарів у справі немає. Подальші матеріали справи свідчать, що спроби їх знайти працівниками правоохоронних органів не увінчались успіхом. Прийнятими мірами встановити їх долю не вважається можливим.

Пройшло ще довгих 30 років. В лютому 1988 року єдиний з синів Г. В. Брілінга, що залишився — Валентин, знову звернувся про реабілітацію батька. Йому був 81 рік, за плечима велике і складне життя. В заяві він висловив сподівання, що, можливо, нарешті "з великим запізненням, посмертно буде змита ця чорна пляма з його батька".

І ось нарешті Постановою Пленуму Верховного Суду України від 26 серпня 1988 року вирок від 21 червня 1940 року скасовано і Густава Вольдемаровича Брілінга майже через півстоліття реабілітовано на підставі "відсутності складу злочину". [16]

ЛІТЕРАТУРА

1. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО).—Ф.Р-5257.— Оп. 1.— Спр. 2.— Арк. 1-373.

2. Вся Винница.— Винница, 1910.— С. 83, 91; Кароєва Л. Р. Із туману холодного минулого // Україна.—1989.— № 28.— С. 8.

3. ДАВО.— Ф.Д-230.— Оп. 1.— Спр. 1992.— Арк. 48.

4. Там же.— Ф.Р-5257.— Оп. 1.— Спр. 2.— Арк. 14.

5. Там же.— Арк. 109-115.

6. Там же.— Ф.Р-254.— Оп. 1.— Спр. 645.— Арк. 170-177.

7. ЦДАЖР України.— Ф. 166.— Оп. 12.— Спр. 832.—Арк. 1-2.

8. Кот С. Н. Дослідник народної культури // Нар. творчість та етнографія.—1993.— № 1.— С. 35.

9. ЦДАЖР України.— Ф. 166.— Оп. 12.— Спр. 832.— Арк.З (зв).

10. ДАВО.— Ф. 136.— Оп. 6.— Спр. 835.— Арк. 32-33.

11. Архів СБУ по Вінницькій області.— Спр. 60830.— Арк.29-30.

12. ДАВО.— Ф. Р-5257.— Оп. 1.— Спр. 2.— Арк. 328.

13. Архів СБУ по Вінницькій області.— Ф. 8613.— Архів № 973.— Арк. 300.

14. Там же.

15. Там же.— Ф. 8613.— Архів № 973.— Арк. 301.

16. Там же.