Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Українські землі під владою Литви і Польщі (XIV – XVI ст.)

ПЛАН

1. Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

2. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

3. Українські землі під владою Речі Посполитої

4. Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

1. Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі?

Тут можна назвати декілька причин:

По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення" на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.

По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо".

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об'єктом відкритої експансії Польщі.

Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи".

2. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.

На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:

– розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;

– якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;

– гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалось лише кілька десятків великих феодальних господарств, то уже на початку XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родів, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські, Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров'ї – Заславські, Ружинські, Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить те, що у ХV–XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 містами та містечками і селами, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Більшою третиною Волині володіли лише князі Острозькі.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилилося кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки – феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста – і державні, й ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права – виборного місцевого самоврядування, – з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. – Кам'янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста.

Зрушення в економіці XIV– XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI ст. На українських землях, які входили до складу Литви і Польщі, своєрідним ядром шляхетського стану були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Князі та пани утворювали нечисленну еліту, яка була основою формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем'яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.

Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.

Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.

3. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.

Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої", 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.

4. Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Вишневецький Дмитро Іванович („Байда", 1516-156 рр.) – український князь, перший із достовірно відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків на Тернопільщині (зокрема м. Вишнівець). У 1551-155 рр. черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано замок, мури якого не тільки гарантували безпеку, а й стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва – Запорозької Січі. У 1560 р. на службі в московського царя Івана Грозного. У 1560 р. здійснив військовий похід до Молдавії, де в боротьбі за молдавський престол зазнав поразки в бою під Сучавою і потрапив у полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений після жорстоких катувань.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000 осіб. Полки складалися з сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально – з 8–10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві змінювали ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки – джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих у боях, і волосних – сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де займалися землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть „Руська правда", у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою – фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику „поділяй і володарюй", польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання – охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список – реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом „старшому"; козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 – вже тисячу. Але наприкінці XVI – на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під керівництвом К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбив військо Косинського на р. П'ятці. Козаки уклали угоду, згідно з якою Косинський позбавився гетьманства, козаки втратили право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повернулися до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками втік на Січ і звідти у травні 1593 р. почав наступ на Черкаси. Там він зазнав поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького і загинув. Його військо відступило на Запоріжжя.

У 1594–1596 рр. розгорнулося нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кинув службу й організував загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко послав гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішив направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єдналися з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбили за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати" з ними, змінити репресії на привілеї.

З другого боку на початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?-1622 рр.) – політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. народився в с. Кульчинці поблизу Самбора (нині Львівська обл.) в українській православній шляхетській родині. Освіту здобув в Острозькій академії. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ, де був обраний гетьманом українського козацтва. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків і Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі багато полонених. Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо польського уряду. У 1618 р. навіть взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. І водночас у 1620 р. послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом і тверезим розрахунком. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху, захисник православної церкви. В 1621 р. очолив козацьке військо в боротьбі проти турецької навали і в битві під Хотином дістав тяжке поранення отруйною стрілою, що прискорило його смерть. Похований в Києві у Братському монастирі.

Історики оцінюють П. Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти. Своєю активною, але поміркованою і реалістичною політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє ополячення й зраду материнської церкви.

Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.

Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, гетьман в 1620 р. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленного братства, матеріально допомагав Київській братській школі. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.

Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу", які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої". В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою". Але козацько-селянські повстання підготували ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

Рекомендована література

Андрущенко В. Л.,Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Зaпоріжжя, 1997.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.

Андрущенко В. Л.,Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Зaпоріжжя, 1997.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.

ПЛАН

1. Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

2. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

3. Українські землі під владою Речі Посполитої

4. Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

1. Загарбання українських земель Великим князівством Литовським і королівством Польським

У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі?

Тут можна назвати декілька причин:

По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення" на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод.

По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська.

По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.

І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо".

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об'єктом відкритої експансії Польщі.

Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи".

2. Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.

На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:

– розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;

– якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;

– гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалось лише кілька десятків великих феодальних господарств, то уже на початку XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родів, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські, Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров'ї – Заславські, Ружинські, Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить те, що у ХV–XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 містами та містечками і селами, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Більшою третиною Волині володіли лише князі Острозькі.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилилося кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки – феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста – і державні, й ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права – виборного місцевого самоврядування, – з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. – Кам'янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста.

Зрушення в економіці XIV– XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI ст. На українських землях, які входили до складу Литви і Польщі, своєрідним ядром шляхетського стану були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Князі та пани утворювали нечисленну еліту, яка була основою формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем'яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.

Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.

Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.

3. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.

Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої", 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.

4. Початок українського національного відродження. Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті українського народу, в боротьбі проти польського панування

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях – Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка – прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Вишневецький Дмитро Іванович („Байда", 1516-156 рр.) – український князь, перший із достовірно відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок старовинного волинського роду Гедиміновичів. Власник земельних маєтків на Тернопільщині (зокрема м. Вишнівець). У 1551-155 рр. черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Під його керівництвом протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано замок, мури якого не тільки гарантували безпеку, а й стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва – Запорозької Січі. У 1560 р. на службі в московського царя Івана Грозного. У 1560 р. здійснив військовий похід до Молдавії, де в боротьбі за молдавський престол зазнав поразки в бою під Сучавою і потрапив у полон. Був відправлений до Стамбула і там страчений після жорстоких катувань.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки – на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили її своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500–1000 осіб. Полки складалися з сотень. А сотні у свою чергу поділено на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально – з 8–10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві змінювали ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки – джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків – нежонатих, загартованих у боях, і волосних – сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де займалися землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація – військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавул та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть „Руська правда", у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т. ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей – майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий ряд особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж варто віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення, була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою – фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо – уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику „поділяй і володарюй", польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання – охороняти південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список – реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом „старшому"; козацька старшина отримала знаки влади – клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 – вже тисячу. Але наприкінці XVI – на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-Волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під керівництвом К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбив військо Косинського на р. П'ятці. Козаки уклали угоду, згідно з якою Косинський позбавився гетьманства, козаки втратили право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повернулися до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками втік на Січ і звідти у травні 1593 р. почав наступ на Черкаси. Там він зазнав поразки від черкаського і канівського старости Є. Вишневецького і загинув. Його військо відступило на Запоріжжя.

У 1594–1596 рр. розгорнулося нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кинув службу й організував загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко послав гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішив направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єдналися з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбили за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видали полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому змушена була „загравати" з ними, змінити репресії на привілеї.

З другого боку на початку XVII ст. і серед козаків домінувала поміркована течія щодо Речі Посполитої, найяскравішим виразником якої був гетьман Петро Сагайдачний.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?-1622 рр.) – політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. народився в с. Кульчинці поблизу Самбора (нині Львівська обл.) в українській православній шляхетській родині. Освіту здобув в Острозькій академії. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ, де був обраний гетьманом українського козацтва. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків і Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Особливу славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі багато полонених. Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо польського уряду. У 1618 р. навіть взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. І водночас у 1620 р. послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом і тверезим розрахунком. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху, захисник православної церкви. В 1621 р. очолив козацьке військо в боротьбі проти турецької навали і в битві під Хотином дістав тяжке поранення отруйною стрілою, що прискорило його смерть. Похований в Києві у Братському монастирі.

Історики оцінюють П. Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Богдана Хмельницького. Він належить до тих постатей вітчизняної історії, яким сучасна Україна завдячує своєю незалежністю. Він був прихильником ідеї утворення держави на берегах Дніпра під проводом козацької військово-політичної еліти. Своєю активною, але поміркованою і реалістичною політикою йому вдалося підняти престиж українського козацтва, що вийшло на перше місце у соціальному житті замість шляхти, яка поступово втратила роль провідної верст ви через своє ополячення й зраду материнської церкви.

Гетьман Сагайдачний здійснив перші конкретнім кроки в напрямі реалізації ідеї утворення української держави – заклав основи її майбутньої адміністративної структури. Військовий підрозділ – полк став також адміністративно-територіальною одиницею, яка носила назву тих міст і містечок, де він базувався. Він провів також реформу козацького війська, перетворивши його з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо з жорсткою дисципліною, довів його чисельність до 40-50 тис.

Славу та авторитет Сагайдачний здобув не лише своїми ратними подвигами. Він був видатним культурно-просвітницьким діячем. За його сприяння у Києві утворився осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, М. Смотрицький та ін Завдяки підтримці П. Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на митрополита Київського, а також кілька єпископі в, чим було відновлено в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Дбаючи про розвиток національно-освітнього руху в Україні, гетьман в 1620 р. разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленного братства, матеріально допомагав Київській братській школі. П. Сагайдачний перший з українських гетьманів поєднав військову діяльність козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенство, шляхта, міщани) для досягнення автономії України у складі Речі Посполитої.

Після смерті сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу", які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої". В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою". Але козацько-селянські повстання підготували ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

Рекомендована література

Андрущенко В. Л.,Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Зaпоріжжя, 1997.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.

Андрущенко В. Л.,Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Зaпоріжжя, 1997.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.