Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

Україна в умовах командно-адміністративної системи СРСР (1945—1985 рр.)

ПЛАН

Вступ

1. Україна в останній період "сталінщини" (1945 – 1953 рр.)

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

Література

Вступ

Вивчення основних тенденцій суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть становить актуальне завдання багатьох соціально-гуманітарних дисциплін. У курсі історії України головним є осмислення історичного досвіду нашого народу у контексті сучасних проблем і завдань.

Запропонований увазі студентів конспект-довідник хронологічно охоплює період від завершення ІІ Світової війни (1945 р.) і до початку ІІІ тисячоліття (2002 р.). Тематично матеріали посібника висвітлюють основні етапи повоєнного розвитку та занепаду радянської командно-адміністративної системи і становлення суверенної української держави. Ці етапи були неоднозначними за довготривалістю, характером і напрямками суспільно-політичних змін; так само різними є їх оцінки і відображення у навчально-методичній літературі, у публікаціях та свідомості наших сучасників. В цілому увесь період радянської і особливо пострадянської історії сприймається сьогодні ще досить суб'єктивно, відповідно до набутого життєвого досвіду, знань та громадянських переконань. Тому сподіваємося, що підібрані і систематизовані тут довідкові матеріали стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей для підготовки до семінарських занять та іспитів, а також для самостійного опрацювання завершальних 10-ї і 11-ї тем курсу історії України у нашому університеті.

Конспект-довідник може бути використаний і під час вивчення відповідних розділів інших суспільно-гуманітарних дисциплін – філософії, політології, соціології, економіки, культурології та ін. на старших курсах. Адже фактологічний виклад основних подій нашого недавнього минулого становить необхідну підставу для наукового розуміння тих складних трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні сьогодні, і які, очевидно, триватимуть ще й у наступні роки і десятиліття. Мова йде не лише про системну кризу і розпад СРСР та об'єктивну закономірність становлення суверенної української держави, але, насамперед, про необхідність подолання стереотипів тоталітарного мислення і способу дій, виявлення тих перспективних орієнтирів суспільного поступу, які дозволять з найменшими втратами подолати труднощі і проблеми сучасного перехідного періоду.

Матеріали конспекта-довідника подані в авторській редакції відповідно до навчальної програми. Тему 10, а також хронологічний довідник, додатки і список літератури підготував ст. викладач В.М.Гром, тему 11 – доцент В.І.Цибульський. Загальне упорядкування текстів здійснив В.М.Гром. Зважаючи на обмежений обсяг видання, упорядники свідомо зосередили свою увагу лише на найголовніших подіях української історії, і в основному на тих, що відбувалися в Україні; зацікавленим у вивченні загальної і регіональної історії, а також історії української діаспори, церкви, культури, рекомендуємо звернутися до спеціальних досліджень, які подаємо у списку літератури.

Бажаємо усім нашим читачам успіхів у нелегкій, але необхідній справі наукового пізнання минулого нашої Батьківщини та розуміння незворотності історичних і політичних перемін на зламі ІІ і ІІІ тисячоліть.

1. Україна в останній період "сталінщини" (1945 – 1953 рр.)

УРСР на міжнародній арені. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.

Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились.

З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир "холодної війни".

Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція "Вісла". До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.

Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українсько-польському розмежуванні стала т. зв. "лінія Керзона", що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії).

Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українсько-польський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв."3акерзоння") із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція "Вісла"). Розселені окремими сім'ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.

Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув'язнили бл. 4 тис. українців.

На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію "Вісла" як злочинну проти українського народу.

Відбудова народного господарства. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Відбудовчі роботи розпочалися ще в ході війни. До її закінчення було відновлено близько третини довоєнного промислового потенціалу.

У роки ІV п'ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах "холодної війни". До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги ("план Маршалла").

Голод 1946-1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства.

Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено бл. 1,7 млн. пудів хліба.

Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним "ідеологом" в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним "ідеологом" в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій "Україна в огні"), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш "Любіть Україну"), К.Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький") та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як "Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у "Нарисі історії української літератури"; "Про журнал сатири й гумору "Перець"; "Про журнал "Вітчизна"; "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР" та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні "дискусії" із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала "лисенківщина". Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання "плану перетворення природи", що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо.

У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.

Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. "культурна революція" і "радянізація". Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. "культурна революція" і "радянізація". Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машино– і приладобудівництво, металообробки, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.

До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров'я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов'язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.

Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася "ініціативна група", заарештовувалися й переслідувалися священики. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася "ініціативна група", заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. "Ініціативну групу" очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Збройна боротьба. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором "радянізації" західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором "радянізації" західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА.

Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила бл. 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське запілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони.

За офіційними даними, протягом 1944-1945 рр. було проведено бл. 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб.

Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944-1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю.

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші "націоналістичні" і "контрреволюційні" дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

Україна і хрущовська "відлига". Десталінізація. Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської "відлиги" (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської "відлиги" (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.

В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти "українського буржуазного націоналізму", дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець О.Кириченко (1953-1957 рр.). Українці почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 раза.

У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні був переданий Крим. Одночасно у сумнозвісних "Тезах" і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.

Хрущовські економічні реформи і "надпрограми". В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м'яса й молока – у 2-3 рази. В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м'яса й молока – у 2-3 рази.

Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 рр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машинно-тракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних хрущовських "надпрограм": освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока, які поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. А головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.

У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські.

Разом з тим, зосередивши у своїх руках партійну й державну владу (з 1958 р. – також Голова Ради Міністрів), Хрущов фактично відновив практику одноосібного керівництва. На місцях усе залежало від влади партійних функціонерів. Вони разом з органами держбезпеки контролювали усі сторони суспільно-політичного й духовного життя.

У 1963 р. у газеті "Правда" було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.

Зміни у соціальній сфері. У період "великого десятиріччя" (1953-1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з'явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. У період "великого десятиріччя" (1953-1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з'явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення.

Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.

Програма комуністичного будівництва. Із утвердженням соціалізму "повністю і остаточно", Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва "світлого майбутнього" визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова "надпрограма" державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства. Із утвердженням соціалізму "повністю і остаточно", Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва "світлого майбутнього" визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова "надпрограма" державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства.

Культурне життя. "Шестидесятники". Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.

З'явилися нові періодичні видання ("Прапор", "Знання та праця", "Радянське літературознавство", "Український історичний журнал" та ін.), відновився вихід часопису "Всесвіт", була створена "Українська Радянська Енциклопедія", розпочалося видання багатотомного "Словника української мови". У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам'ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.

Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах: українська мова тут не була обов'язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з'явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як "шестидесятники" – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). "Шестидесятники" прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на "шестидесятників" розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у "формалізмі", "космополітизмі", відході від "марксизму-ленінізму" тощо. У наступні роки "шестидесятники" залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за "антирадянську агітацію й пропаганду", не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за "антирадянську агітацію й пропаганду", не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою "Об'єднана партія визволення України". У 1961 р. у Львові було засуджено організацію "Український національний комітет". За деякими даними, підпільні групи існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА.

Найвідомішою опозиційною групою стала "Українська робітничо-селянська спілка" (1959-1961 рр.) на чолі з Л.Лук'яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

Будівництво "розвинутого соціалізму". Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.

У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п'ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і "нафтодоларами". Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському "стабілізаційному" курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР "розвинутого соціалізму". У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), "найдемократичніша" у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об'єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ "сірості", лицемірства, кар'єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглися створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.– 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці.

Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи "Б" (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування приводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив'язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.

Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшнику, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м'яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.

Протягом 1960-х—першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років – тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових – в 1,3 раза. Поголів'я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході – 5-6 тис.). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м'яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод, утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.

До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. "неперспективних" сіл. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.

Стан освіти та науки. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна "Енциклопедія кібернетики"), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна "Енциклопедія кібернетики"), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.

В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. "класового підходу" і "соціалістичного" реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв'язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об'єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

Етнодемографічні та соціальні зміни. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989 рр.) – "опора застою", прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію "злиття націй" і формування єдиного "радянського народу".

За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика "інтернаціоналізму" призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін "український народ" майже не вживався, натомість говорили й писали "народ України", "трудящі УРСР" тощо.

Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики. Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М. і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем'єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у "самвидаві" з'явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола "Лихо з розуму", Є.Сверстюка "Собор у риштованні" та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.

На знак протесту проти придушення радянськими танками "Празької весни" 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як "ідейно-шкідливий пасквільний твір", роман О.Гончара "Собор". На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув'язнення у таборах суворого режиму.

З 1970 р. у "самвидаві" почав виходити підпільний "Український вісник" (гол. ред. В. Чорновіл). За написання "самвидавчих" статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.

У 1970 р. трагічно загинула при нез'ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972 – 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, С.Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана "ера маланчукізму" – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науково-освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А.Чеканюком; з посад були усунуті головний редактор журналу "Комуніст України" В.Терлецький, директор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології Ф.Шевченко, редактор журналу "Дніпро" Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману "Маруся Чурай" відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка "Лебеді материнства" – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста "Україна наша Радянська", брошури М. Киценка "Хортиця у героїці й легендах", роману І. Білика "Меч Арея", закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Українська гельсінгська група. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус.

Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. – Українська Республіканська партія (УРП).

Мужність та самопожертва дисидентів. Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв'язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та "проти російської окупації на Україні".. Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв'язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та "проти російської окупації на Україні".

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади.

Наприкінці 1970-х—на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона на друкування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам'яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення "національної за формою", але обов'язково "соціалістичної за змістом" української радянської культури.

Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу "Всесвіт" був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.

Підсумки.

Протягом чотирьох повоєнних десятиліть (1945–1985 рр.) Україна економічно і політично залишалася однією із найважливіших складових частин командно-адміністративної системи СРСР. Радянське керівництво, формально визнаючи і декларуючи історичне право українців на національну самобутність і державність, погодилося на значне територіальне розширення кордонів УРСР за рахунок західноукраїнських земель (на жаль, не всіх) і Криму, а також на представництво УРСР на міжнародній арені (у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН). Однак вирішальним для Москви у розв'язанні усіх питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку республіки було забезпечення тут, як і загалом в усьому СРСР і соціалістичному "таборі", великоросійських імперських інтересів, позбавлення українського народу реальних національно-державних перспектив. В Україні з особливою жорстокістю було ліквідовано збройний опір ОУН-УПА, а згодом придушено політичну і духовну опозицію. Республіці було відведено роль "опори застою" і бази формування "єдиного радянського народу" з усіма негативними наслідками такого стану речей для всієї Центрально-Східної Європи.

Література:

Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. – К.; Нью-Йорк, 1996

Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990. – К., 1990

Довідник з історії України. А – Я. – К., 2001. – К., 2001

Зарубіжні українці: Довідник. – К., 1991: Довідник. – К., 1991

Конституція України. – К., 1996. – К., 1996

Литвин В.М. Україна: хроніка поступу. 1991-2000. – К., 2000. 1991-2000. – К., 2000

Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997

Мала енциклопедія етнодержавознаства. – К., 1996. – К., 1996

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991 Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991

Островський І., Черненко С. Великий Злам. Хроніка "революції на граніті" 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000 Великий Злам. Хроніка "революції на граніті" 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000

Підкова І. Україна.1991-1996.: Хроніка подій. – Л., 2001.: Хроніка подій. – Л., 2001

Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – Тернопіль, 1997

Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998

Табачник Д.В. Україна на шляху у світ: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996. Документи і матеріали. – К.; Нью-Йорк, 1996

Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990. – К., 1990

Довідник з історії України. А – Я. – К., 2001. – К., 2001

Зарубіжні українці: Довідник. – К., 1991: Довідник. – К., 1991

Конституція України. – К., 1996. – К., 1996

Литвин В.М. Україна: хроніка поступу. 1991-2000. – К., 2000. 1991-2000. – К., 2000

Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997

Мала енциклопедія етнодержавознаства. – К., 1996. – К., 1996

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991 Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991

Островський І., Черненко С. Великий Злам. Хроніка "революції на граніті" 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000 Великий Злам. Хроніка "революції на граніті" 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000

Підкова І. Україна.1991-1996.: Хроніка подій. – Л., 2001.: Хроніка подій. – Л., 2001

Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997. – Тернопіль, 1997

Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998

Табачник Д.В. Україна на шляху у світ: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996