Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Утворення й розвиток Давньоруської держави. Походження назви Русь

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави. Походження назви «Русь». Писемні джерела, і в тому числі «Повесть временных лет» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов'ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), родимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII — IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повести временных лет» згадані Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

У 882 р. на київському пристолі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час його князювання (882—912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена — чудь і мерю.

Значних успіхів досягла Київська Русь кінця IX — початку X ст. і в міжнародній політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманнів. Цій меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандінавам «мира деля». В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За анонімним угорським хроністом XII—XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому залишити межі Русі.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина, яку Русь одержувала з Візантії (також «мира деля») за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, певно, саме у цьому слід убачати причину чергового загострення взаємовідносин Києва і Константинополя. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей процес відбувався в умовах складної зовнішньополітичної обстановки. Тривало переселення народів, і численні орди. кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янській землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

З VII ст. південносхідними сусідами слов'ян були хозари, які поширили данницькі відносини на частину давньо-руських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що «мирна торговельна держава» хозар справляла винятково, благотворний вплив на державний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною «заслугою» хозарів було те, Що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення. На півночі з Руссю сусідили скандінавські народи, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час їхніми данниками були новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини із північними сусідами не обмежувалися виключно воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандінави, і західні слов'яни, і балти, і угро-фінни) йшли на південь переважно як купці, згодом же почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі і в князівську адміністрацію. Однак це не дає підстав твердити про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

З проблемою утворення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніму «Русь». Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Вибіркове використання останніх породило теорію про південне та північне походження слова «Русь», компромісну — про південне й північне одночасно, про соціальний зміст терміна «Русь», що його спершу відносили тільки до класової верхівки давньоруського суспільства. Аналіз писемних свідчень, здійснений М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, В. В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви «Русь». У давньоруських літописах, особливо XII—XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відносилося до всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузькому (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це — землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне, яже ныне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі з'явилось кілька міст з назвою Переяслав, найперше із них називалося Переяслав Руський.

Б. О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Незалежно від походження, в період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскый языкъ и руский одно есть», - зауважував літописець. Показовими в цьому плані є літописні визначення «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чином, вже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільність — народність, яка дістала назву «рода руского», «Руси».

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.), котрий намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували купівлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна торгівля; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Лівобережжя і на острові св. Єлферія (сучасний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось воювати з ними. З візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений імператорський двір.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство сина свого й Ігоря — Святослава фактично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р. руські дружини на чолі із Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхіем Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 року в битві з печенігами в районі Дніпровських порогів Святослав загинув.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980— 1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981—993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників

Таким чином, з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена склалися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Давньоруська держава воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, і, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, під кріплювана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття (причому не тільки з боку церкви, багатьох князів, видатних митців, а й з боку трудящих «низів») — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами. Невпинний поступ Русі по шляху політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала.

Список використаної літератури:

М. Аркас "Історія України – Русі"

Л.Г. Мельник, В.Г. Сарбей "Історія України" курс лекцій в 2-х книгах. Київ "Либідь" 1991р.

РЕФЕРАТ

на тему:

Утворення й розвиток Давньоруської держави. Походження назви Русь

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави. Походження назви «Русь». Писемні джерела, і в тому числі «Повесть временных лет» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов'ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), родимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII — IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повести временных лет» згадані Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої Київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

У 882 р. на київському пристолі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час його князювання (882—912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена — чудь і мерю.

Значних успіхів досягла Київська Русь кінця IX — початку X ст. і в міжнародній політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманнів. Цій меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандінавам «мира деля». В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За анонімним угорським хроністом XII—XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому залишити межі Русі.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина, яку Русь одержувала з Візантії (також «мира деля») за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, певно, саме у цьому слід убачати причину чергового загострення взаємовідносин Києва і Константинополя. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей процес відбувався в умовах складної зовнішньополітичної обстановки. Тривало переселення народів, і численні орди. кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янській землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

З VII ст. південносхідними сусідами слов'ян були хозари, які поширили данницькі відносини на частину давньо-руських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що «мирна торговельна держава» хозар справляла винятково, благотворний вплив на державний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною «заслугою» хозарів було те, Що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення. На півночі з Руссю сусідили скандінавські народи, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час їхніми данниками були новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини із північними сусідами не обмежувалися виключно воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандінави, і західні слов'яни, і балти, і угро-фінни) йшли на південь переважно як купці, згодом же почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі і в князівську адміністрацію. Однак це не дає підстав твердити про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

З проблемою утворення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніму «Русь». Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Вибіркове використання останніх породило теорію про південне та північне походження слова «Русь», компромісну — про південне й північне одночасно, про соціальний зміст терміна «Русь», що його спершу відносили тільки до класової верхівки давньоруського суспільства. Аналіз писемних свідчень, здійснений М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, В. В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви «Русь». У давньоруських літописах, особливо XII—XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відносилося до всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузькому (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це — землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне, яже ныне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі з'явилось кілька міст з назвою Переяслав, найперше із них називалося Переяслав Руський.

Б. О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Незалежно від походження, в період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскый языкъ и руский одно есть», - зауважував літописець. Показовими в цьому плані є літописні визначення «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чином, вже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східнослов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільність — народність, яка дістала назву «рода руского», «Руси».

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.), котрий намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували купівлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна торгівля; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Лівобережжя і на острові св. Єлферія (сучасний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось воювати з ними. З візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений імператорський двір.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство сина свого й Ігоря — Святослава фактично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р. руські дружини на чолі із Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхіем Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 року в битві з печенігами в районі Дніпровських порогів Святослав загинув.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980— 1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981—993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників

Таким чином, з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена склалися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Давньоруська держава воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, і, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, під кріплювана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття (причому не тільки з боку церкви, багатьох князів, видатних митців, а й з боку трудящих «низів») — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами. Невпинний поступ Русі по шляху політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала.

Список використаної літератури:

М. Аркас "Історія України – Русі"

Л.Г. Мельник, В.Г. Сарбей "Історія України" курс лекцій в 2-х книгах. Київ "Либідь" 1991р.