Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

"Національно-демократична революція в Україні (1917-1920 рр.). Державотворчі процеси"

ПЛАН

Вступ

1. Центральна Рада та її дії у напрямку державотворення

2. П.Скоропадський та період Гетьманату

3. Діяльність гетьманського уряду

4. Директорія у Києві

Висновки

Вступ

Революція 1917 року розбудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першої величної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана. Увесь 1917 рік пройшов в загальному захопленні соціалістичними ідеями. Здавалося, що сила цих ідей була непереможна. Характерно, що ТУП (Товариство Українських Поступовців), яке існувало коло 10 років як понадпартійне об'єднання, після 1917 року змінило свою назву на Партію Соціалістів-Федералістів. На мітингу в Київському університеті студенти проголосили повну «політичну свободу» для професорів належати до якої завгодно партії, але тільки — соціалістичної — соціалістів-революціонерів чи соціалістів-демократів. На той час це була дійсно велика толерантність.

1. Центральна Рада та її дії у напрямку державотворення

Виникнення Центрально Ради ознаменувало початок нового періоду в історії України.

У Центральній Раді були всі, за незначним вийнятком, соціалісти, і вона легко знаходила спільну мову з большевиками в боротьбі з «буржуазним» Тимчасовим Урядом, який теж був у полоні соціалістичних ідей. Боротьба з соціалізмом здавалася неможливою, але події різко змінили настрої великої частини населення України.

Перше — непереможний рух большевиків, які майже не зустрічали спротиву.

Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під охороною німецьких багнетів, викликав у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили довір'я до уряду. Шкодила деклярація Центральної Ради — запевнення, що курс її політики, який дав у наслідку большевицьку окупацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним.

Декларація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни. Була ще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: не — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи.

Вони, уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестейським договором.'*^ Австрійські агенти з Одеси та Києва інформували свій уряд про непопулярність влади серед населення. Граф Форгач висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством, але цю радикальну реформу австрійський уряд уважав за несвоєчасну.'"

Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика маса селян і міської людности прагнули встановити новий уряд — несоціалістичний.

До Центральної Ради зверталися делегації з різних місць з проханням скасувати земельний закон. Вище згадувалося про резолюцію Лубенського з'їзду. Аналогічну резолюцію ухвалили великі та малі землевласники на зборах 6 - 17 квітня в Харкові. У

Києві створено було Українську Народну Громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського Корпусу та козаків з Вільного Козацтва. Видатними діячами її були: М. Устимович, Гіжицький, 1. Пащевський, В. Кочубей, М. Воронович, В. Любинський, М. Василенко та ін. Громада нав'язала тісні стосунки з партією Українських Хліборобів-Демократів, до якої належали брати В. і С. Шемета, М. Міхновський та В. Липинський, а також стосунки з Союзом Земельних Власників.

У половині квітня Громада нав'язала контакт з німецьким командуванням. На нараді німеці.кого та австрійського командування вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка постала б наслідком перевороту.

Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат.

2. П.Скоропадський та період Гетьманату

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, в тому числі Є.Чикаленка, багатого поміщика, видатного громадського діяча.'" Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала. Одною з причин цього, крім небажання самого кандидата, було небажання німецького командування та багатьох впливових українців висувати на чоло держави під час громадянської війни цивільну людину.

Поміж інших кандидатів, зокрема М. Міхновського, був командир 1-го Українського Корпусу та почесний отаман Вільного Козацтва, П. Скоропадський. Репутацію видатного воєначальника поєднував вія, представник старої української аристократії, з глибоким патріотизмом. Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський — один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван — депутат до Комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка. Українська Народна Громада у кінці квітня, ведучи переговори з німецькими чинниками, обговорювала та визначала склад міністрів майбутнього уряду. Німецький генерал ґренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, з'ясував умови, на яких німці погоджувалися на переворот. Головні умови були такі: 1. Визнання Берестейської угоди. 2. Розв'язання Центральної Ради. 3. Відкладення Установчих Зборів до «повного заспокоєння» України. 4. Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупантів. 5. Вільна торгівля. 6. Відновлення права власности на землю. Селяни мають заплатити за надану їм землю. Збереження великих маєтків. 7. Оплата за військову поміч Україні."™ Генерал ґренер підкреслив, що німці жадної участи в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень. Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського. Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закін чуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити П, при чому забито трьох гетьманських старшин. Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа. На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний».

Мала початися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом. 29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю.

Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притягти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, як стали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але скласти кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

Переворот 29 квітня викликав серед соціалістичної маси насе-

лення неґативне враження. На прикладі партії есерів — найкуль-

турнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як

сприйняла інтеліґенція події 29 квітня. На початок травня призначений був у Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000 селянських делегатів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники з'їзду нелеґально зібралися біля Києва, в Голосіеві, і ухвалили резолюцію з протестом проти самої влади Гетьмана.

У відозві до селянства з'їзд закликав до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а землі й волі не

дамо». 14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робіт-

ничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за

Українську Республіку. 13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба:

праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського

життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критику-

вало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими боль-

шевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політич-

них груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав

видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до со-

ціяльної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу нази-

вали «боротьбістами». 8-11 травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії.

Одночасно відбувся з'їзд есерів, який визнав самостійність Укра-

їни і зрікся ідеї федеративного зв'язку з сучасною Великоросією.

До тактики гетьманського уряду він поставився негативно, консти-

туцію його визнав за абсолютистичну та антидемократичну, кабі-

нет — за реакційний і заборонив своїм членам участь у ньому.

Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російські орга-

нізації. Коли в Україні настали спокійні умови життя, з окупованих

большевиками земель посунули росіяни. Більша частина з них при-

їздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що їх видали укра-

їнські консули. Але, приїхавши до України, ці люди принесли з со-

бою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробили

Київ гніздом інтриґ та змови. Тут засновано було російські, ворожі

до України «Києвский Национальньій Центр» та «Союз Возрожде-

ния России», які повели підривну діяльність проти Української Дер-

жави, проти скликання Сейму.

Різні своїми політичними поглядами, ці організації об'єднувалися спільною ненавистю до української державности, до «сепаратизму». Характеристичне, що в 1919 році, коли Гетьманська Держава вже не існувала, а російська «Добровольча армія» на деякий час окупувала Україну, генерал Деніхін забороняв приймати на службу колишніх гетьманських урядовців. Під назвою «Союз деятелей Украиньі» в Києві діяв російський монархічний союз,

який мав свої осередки по Україні, що агітували за поновлення

монархії в Росії та приєднання до неї України." Ці організації вва-

жали, що Україна повинна стати П'ємонтом, де будуть формува-

тися сили для боротьби з большевиками. У цьому відношенні дуже

цікава місія П. Мілюкова, лідера кадетської партії, який приїздив

у червні 1918 року до Києва, щоб розвідати настрої українського

громадянства та німців щодо відбудови Російської держави. Брати

ізольовано ці факти, виривати їх з історичної перспективи не мож-

на. Півроку перед тим творець 4-го Універсалу, М. Грушевський,

писав: «з ким буде їй (Народній Республіці) по дорозі, вона й уста-

вить федеративну зв'язь»; і далі: «Не розриваючи з федеративною

традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного

життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло — самостій-

ність і незалежність».

3. Діяльність гетьманського уряду

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла

невпинна праця. У галузі зовнішньої політики міністрами були — М. Василенко і Д. Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання

Української Держави іншими державами. Перше місце серед євро-

пейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьман-

ський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою

німецькою владою до Берліну.

Наприкінці літа большевики знайшли підтримку збоку Україн-

ського Національно-Державного Союзу, який підготовляючи повстан-

ня проти гетьманського уряду, звернувся до них по допомогу. Коли

повільно, з допомогою російських і українських перекладачів ішли

офіційні переговори, в помешканні товариша міністра фінансів В. Ма-

зуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д. Мануїльський, з одного

боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого — обговорювали умо-

ви повстання. За військову допомогу (посилення розвідчої діяльно-

сти на фронтах, що мало відтягти увагу німців) Український Націо-

нально-Державний Союз обіцяв легалізацію в Україні комуністичної

партії." На початку жовтня 1918 року мирові переговори було припинено.

Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський залишився в Києві

для підпільної роботи проти українського уряду. X. Раковський у сво-

їй статті визнавав, що советська делегація підтримувала в Києві ко-

муністів і обмірковувала з ними справи державного перевороту.

Міністерство внутрішніх справ викликало найгострішу критику.

Гетьманський уряд призначив на пости губерніяльних та повітових

старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів.

Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму,

було призначено на всю Україну 3-4, — пише дослідник історії цієї

доби Д. Дорошенко. Проте, якраз це питання було найбільш бо-

лючим.

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше

спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як

з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реак-

ція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «ка-

ральні загони», які стягували з селян забране за попередній час

і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджа-

ли цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні

розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського

уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька

тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анар-

хії; але ввесь одіюм «каральних експедицій» упав на гетьманський

Уряд.

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів

після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів

охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували пред-

ставникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міні-

стерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху. На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Зем-

ської Управи був С. Петлюра.

Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського

уряду.

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших

форм. У різних кутах України організовано повстанські загони.

Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбіль-

ших загонів став командувач Київської військової округи за Цент-

ральної Ради капітан Шинкар.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не

визнавала Української Держави й допускала тільки організацію фе-

дерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них

мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорад-

не. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та

антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Ви-

ходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада

1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був

розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федера- цію України з майбутньою, не-большевицькою, Росією.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав

про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований

В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, го-

лова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено не-

гайно. Не зважаючи на те, що міністри — Д. Дорошенко та М. Васи-

ленко — звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлю-

ру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер

А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це

слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був

головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали невтралітет і шукали можливости по- вернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі ЗО кілометрів від Києва, 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командою полковника Ю. Отмарштайна, далі — Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між

Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах

Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну

велику державу з Українською Народною Республікою».

Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було

цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила

закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяж-

кої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана».

Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала

перебрати на себе найвищу владу.

4. Директорія у Києві

4. Директорія у Києві

18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до

Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова па-

рада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехів-

ського (УСДРП). Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія

повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула

з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які,

поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити.

панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року

ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу).

Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли поль-

ські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно,

після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на

Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські анти-

большевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга,

з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Україн-

ський уряд не мав спільників, не мав підтримки.

1-го січня 1919 року большевики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від большевиків. Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого боку, і з лівого. Почалося «большевичення» окремих груп. Перейшла на бік большевиків одна з найбіль-

ших повстанських груп, під командою отамана М. Григоріева, яка пе-

ред тим довгий час боролася з юши на Південній Україні. У ній було

людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік большевиків

анархіст Н, Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в

районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше

значення мав перехід на бік большевиків Дніпровської дивізії, що

стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Во-

на прийняла большевицьку програму й розташувалася на південь від

Києва, в районі Трипілля. Україна вкрилася повстанськими заго-

нами під командою отаманів, яка не визнавали влади Директорії.

2-го лютого 1919 року Директорія з Києва переїхала до Вінниці.

і Київ негайно зайняли большевики. Директорія покидала Київ в часи глибокої анархії та зневіри. Шукаючи допомоги, вона знову звернулася до командування військовими силами Антанти, і воно поставило такі умови для переговорів: димісія В. Винниченка, В. Чеховськогота С. Петлюри; контроля Антанти над

фінансами України; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів

та владик — Антонія й Євлогія. Питання про незалежність України

не ставилося. Унаслідок цих умов Винниченио вийшов із складу

Директорії; він виїхав закордон. Петлюра узяв на себе обов'язки

голови Директорії і виступив з партії соціал-демократів.

Наприкінці червня і на початку липня большевики відтиснули

армію УНР, зайняли Проскурів і підійшли до самого Кам'янця-По-

дільського. В кінцевому підсумку в жовтні 1920 року Радянські війська витіснили армію УНР за Збруч. На цьому закінчилася визвольна боротьба регулярної армії за незалежність України.

Висновки

П'ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно.

На політичній карті було стерто назву "Південно-Західний край Росії" натомість з'явилася нова – Українська Народна Республіка із столицею в м. Харкові.

Виникнення Центрально Ради ознаменувало початок нового періоду в історії України. Проте ні Центральній Раді, ні П.Скоропадському, ні уряду Директорії не вдалося закріпити своїх позицій і втримати Україну незалежною країною.

Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву (УНР) але в січні (6) 1919 замість цієї назви ввели нову: Україна проголошувалась Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, хай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу виборення власної незалежної держави.

Використана література:

Верстюк В.Ф., О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. –К., 1995.

Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001.

Рибалка К.І. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. –Львів, 1997.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. –К., 1996.

Верстюк В.Ф., О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. –К., 1995.

Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001.

Рибалка К.І. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. –Львів, 1997.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. –К., 1996.