Історичні статті

"Революція 1917-1920 рр."

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – Росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. "Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України". Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності.

Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного руху. У зв'язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з "крайовими республіками", які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 17 грудня 1917 р. видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради". Заявляючи, що "рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав'язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити "всякі словесні загравання" і приступив до активних дій.

У ці тривожні дні Центральна Рада 22 січня 1918 р. приймає Четвертий універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою".

Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладнення справедливого миру.

В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", весь дохід від якої "піде на користь народові". Встановлювалися монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, "які допомагали визискувати трудові класи". З цього часу кредити банків повинні були надаватися "головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні".

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голандія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.

Об'єднані російсько-українські радянські війська 8 лютого 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки – Основний закон держави.

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну Раду і поставили при владі колишнього царського генерала Павла Скоропадського.

У Києві 30 квітня на так званому з'їзді хліборобів Скоропадського обрали Гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, зневажив все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на "грунті української державності" гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників, відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Особливу увагу привертає остання, оскільки України була розвиненою аграрною державою.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду — і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри – Д. Дорошенко та М. Василенко – звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністер А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його. Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало кількість нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливости повернутися додому. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва, 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна, далі – Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріату ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія.

Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти заборонені гетьманом рада. В промові до „.. до населення всієї соборної України" Петлюра, голова Директорії УНР заявив:

„Найтяжча хвиля боротьби не зупинила праці Українського Правительства на користь та добробут Батьківщини. Уряд Української Народньої Республіки знає, що все, що здобуто українським народом в революційній боротьбі, повинно належати народові, й тому, щоб збудувати мідну та вільну Українську Республіку, в програму своєї діяльності покладає такі підвалини:

Перша підвалина: самостійність і незалежність Української Народним Республіки,— щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу. : самостійність і незалежність Української Народним Республіки,— щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу.

Друга підвалина: передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства. : передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства.

Третя підвалина: цілковите забезпечення робітничої класи, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки — 8-ми годинний робочий день і страхування робітників. : цілковите забезпечення робітничої класи, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки — 8-ми годинний робочий день і страхування робітників.

Четверта підвалина: загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади. : загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади.

П'ята підвалина: мир, добре співжиття зі всіма народами світу та зав'язання з ними торговельних зносин, щоб забезпечити українське населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією і т. і...": мир, добре співжиття зі всіма народами світу та зав'язання з ними торговельних зносин, щоб забезпечити українське населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією і т. і..."

Перша підвалина: самостійність і незалежність Української Народним Республіки,— щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу. : самостійність і незалежність Української Народним Республіки,— щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу.

Друга підвалина: передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства. : передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства.

Третя підвалина: цілковите забезпечення робітничої класи, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки — 8-ми годинний робочий день і страхування робітників. : цілковите забезпечення робітничої класи, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки — 8-ми годинний робочий день і страхування робітників.

Четверта підвалина: загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади. : загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорціональне право обирати своїх представників до всіх установ народної влади.

П'ята підвалина: мир, добре співжиття зі всіма народами світу та зав'язання з ними торговельних зносин, щоб забезпечити українське населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією і т. і...": мир, добре співжиття зі всіма народами світу та зав'язання з ними торговельних зносин, щоб забезпечити українське населення всім необхідним: крамом, сіллю, нафтою, шкірою, залізом, матерією і т. і..."

Ставши головним Українського Військового Комітету Західного Фронту, Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський Військовий З'їзд у Києві, що відбувся 18-21. травня 1917, і був обраний Головою Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні Генерального Секретаріату Центральної Ради (28 червня 1917) став першим генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. У кінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Генерального Секрітаріату В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, опором якого був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом Петлюри. Після гетьманського перевороту (28 квітня 1918) Петлюра став на чолі Київського Губ. Земства, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4-місячному ув'язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Петлюра став (11 лютого 1919) головою Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції. Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес – свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції.

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня у Києві. Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР, передав передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутьнього українського парламенту.

Внутрішня і зовнішня ситуації, в який опинилась Директорія, була дуже складною. "Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська; на заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками, проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги".

Радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. Робітники й селяни, сподівались, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовували більшовики.

Директорія шукала виходу з цього становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України. Тут був підписаний документ про передачу України під протекторат Франції. Але ця спроба знайти якогось союзника не увінчалась успіхом.

16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ.

На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

С.Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна, знову вступив у межі України. 30 серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз з Польщею відбудеться за рахунок Східної Галичини.

Розгорівся конфлікт. Командування УГА оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час – на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю.Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак війська були розбиті Червоною Армією.

Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Література:

1. Субтельний О. "Україна. Історія" - К -"Либідь" 1993 р. Субтельний О. "Україна. Історія" - К -"Либідь" 1993 р.

2. Котляр М., Кульчицький С. "Довідник з історії України". – К.: Україна, 1996 р. Котляр М., Кульчицький С. "Довідник з історії України". – К.: Україна, 1996 р.

3. Василенко-Полонська Н. "Історія України" -К -"Либідь" 1993 р. Василенко-Полонська Н. "Історія України" -К -"Либідь" 1993 р.

4. Музиченко П. "Історія держави і права України" – Одеса 1998 р., ч.2. Музиченко П. "Історія держави і права України" – Одеса 1998 р., ч.2.