Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

"Внутрішня політика Директорії"

Встановлення влади Директорії. Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади.

18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова парада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехів- ського (УСДРП).

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити. панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу). Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські анти- большевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського уряду занульовано.

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради."'

Політична структура України була така: представники політичних (соціялістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В. Винниченко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко), а законодавча влада належить Трудовому Конгресові, «обраному трудовим населенням, без участи поміщиків та капіталістів». Така структура, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в "большевизмії".

Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:

"Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ".

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголоше-ною програмою.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції:

професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".

5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.

Зусилля Директорії по удержанню влади. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду". Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.

У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.

Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.

Варшавський договір. На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави:

соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо.

В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.

Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщи-на, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Використана література:

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Полянська Н. Історія України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Полянська Н. Історія України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000. Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади.

18-го грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. На Софійській площі відбувся молебень і військова парада. 26-го грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехів- ського (УСДРП).

Становище нової влади було дуже тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила тріюмфальний рух на Київ. розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити. панську землю (Центральна Рада рішенням від 26 грудня 1918 року ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу). Україна була оточена ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількістю і якістю. Негайно, після повалення гетьманату, посилився рух советських військ на Україну, На південносхідньому кордоні зростали російські анти- большевицькі сили під командою генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами. Український уряд не мав спільників, не мав підтримки. Німецька та австро-угорська армії, які, згідно з мировим договором з Антантою, мали охороняти Україну від большевиків, поки Антанта не перебере на себе окупацію, нездатні були до боротьби. Вони теж розклалися і раптом обернулися на збіговисько озброєних людей. По всій Україні німецьке військо тримало «невтралітет», солдати здавали зброю, амуніцію й шукали нагоди до виїзду.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського уряду занульовано.

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної Ради."'

Політична структура України була така: представники політичних (соціялістичних) партій, на початку грудня 1918 року, ухвалили, що найвища влада належить Директорії з п'ятьох осіб (В. Винниченко голова, С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко), а законодавча влада належить Трудовому Конгресові, «обраному трудовим населенням, без участи поміщиків та капіталістів». Така структура, природно, давала привід ворогам України обвинувачувати Директорію в "большевизмії".

Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:

"Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ".

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголоше-ною програмою.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції:

професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".

5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.

Зусилля Директорії по удержанню влади. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду". Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.

У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.

Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.

Варшавський договір. На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави:

соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо.

В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.

Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я.

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщи-на, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

Використана література:

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Полянська Н. Історія України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Енциклопедія Українознавства. – В 4-х книгах. – 1994-1996.

Полянська Н. Історія України. – К., 2001.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.