Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Україна в умовах незалежності

ПЛАН

1. Основні передумови утворення Київської Русі

2. Початок формування союзу слов'янських племен під назвою Русь

3. Остаточне формування і наслідки виникнення Київської Русі

4. Наукові суперечки щодо проблеми виникнення

Київської Русі

Список використаної літератури

1. Основні передумови утворення Київської Русі

Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко позначився у VII—VIII ст.

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об'єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.

У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен. Названі у давньому літопису поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і складали 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них порівнювалася декільком сучасним областям. Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких з часом забулися. Збереглася лише загальна назва союзу, яка могла одночасно бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління була військова демократія.

У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни: оборони, великого значення набував військовий ватажок, від 'освіду і мужності якого залежали долі членів племені. Він витиснув на задній план інших старійшин. Військову силу союзу племен складали всі боєздатні чоловіки. Серед них почали виділятися сильні і хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово гуртувалися навколо свого ватажка як його дружина. Остання була організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своему ватажку. Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні заклади — народні збори і рада старійшин. Проте народні збори (вече) перетворювалися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого підтримувала дружина, нав'язував свою волю, здобуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені. Таким чином, йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військовоієрархічне правліннякнязівство. У союзах племен — князівствах — рівень правління не залишався незмінним. Органи суспільного самоврядування поступово перетворювалися в органи панування та пригнічення простого народу. Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом правління і поширювалася на окрему територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем — князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників. Дружина князя ставала військовою силою, за допомогою якої держава, що формувалася, могла здійснювати свої функції: придушувати опір експлуатованих мас і вести загарбницькі й оборонні війни.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він йшов швидше, в інших — повільніше.

2. Початок формування союзу слов'янських племен

під назвою Русь

У VIII ст., коли слов'яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров'ї, відбулося об'єднання кількох союзів племен або князівств, у "союз союзів" під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ. Великим об'єднанням східнослов'янських союзів племен був дулібоволинський союз. Три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів — також створили велике об'єднання.

Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов'янські племена трьох політичних центрів — Куяби, Славії і Артанії. Куяба (Куява), напевно, була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, — об'єднання північної групи слов'ян на чолі з новгородськими словенами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь) .

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племенкнязівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—IХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого ІбнРуста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної справи поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та політичні акції характерні для держави .

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

3. Остаточне формування і наслідки виникнення Київської Русі

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільнополітичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціальноекономічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політикоекономічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму .

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

4. Наукові суперечки щодо проблеми виникнення

Київської Русі

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов'ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціальноекономічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями.

Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті покликання варягів і варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голштинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

В своєму подальшому двохсотрічному розвитку норманізм все більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М.Ломоносов, який вказав на наукову неспроможність норманської теорії. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонеридемократи. До антинорманістів належали С.Гедеонов, І.Забелін та інші історики Росії. Антинорманістами була і більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить видатному вченому О.Шахматову. У своїх дослідженнях він довів, що найдавніший літопис — "Повість временних літ" — у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був першим твором з історії Русі, він — лише результат тривалої попередньої роботи літописців. О.Шахматов виявив порівнянне пізніше походження й штучний характер розповіді про покликання варязьких князів і дійшов такого висновку. Сюжети "Повісті временних літ", які стали основою побудови норманської теорії, насправді є результатом творчості пізніших літописців, що виконували замовлення київських князів, котрі родинними узами були міцно зв'язані з Північною Європою і тому перебільшували роль варягів у долі Русі. До таких князей належав, наприклад, Мстислав Володимирович — син Володимира Мономаха. Однак повністю заперечувати вплив норманістів та варяг на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Сучасна історична й історикоправова наука також виступила проти норманізму. Б.Греков, Д.Лихачов, В.Мавродін, І.Рибін, С.Юшков, П.Толочко, М.Котляр, В.Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними для розвитку суспільноекономічного ладу східних слов'ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов'ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їх суспільноекономічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфоантичних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залежність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в'ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження української, російської та білоруської державності.

Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержавної", яку уособлювала великоруська народність. Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував зв'язок Київської Русі з ПівнічноСхідною Руссю, давньоруської народності з великоруською. Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою". Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у ВолодимироСуздальському, а пізніше — у Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких ПівнічноСхідна Русь була колискою нових відносин в економічних, політичних і суспільних сферах. Погляд на ПівнічноСхідну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Список використаної літератури

О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 – 424с.

O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр "Академія", 1999. – 568с. (Гаудеамус).

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 – 424с.

O. Субтельний: Історія України, переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр "Академія", 1999. – 568с. (Гаудеамус).

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.