Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

"Розквіт Галицької землі в період князювання Ярослава Осмомисла"

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою. З усіх князівств на території сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина.

Галицько-Волинська земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до складу Київської держави, після того, як рядом походів Володимир приєднав Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084

року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

Розташовану в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих річок Дністра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона широким кордоном межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала вся Русь.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів — угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії. Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

Використовуючи всі засоби — як чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1123—1153) вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153—1187), тобто «людина, що має вісім відчуттів», розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини.

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-о за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Ярослава у „Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім

престолі, підпер гори Угорські своїми залізними

полками...

З піднесенням Галичини процвітали і її бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі.

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187—1198), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією.

В період 1144-1153 правив князь Володимирко Володаревич. Син Володимирка - Ярослав (1153-1187), якого "Слово о полку Ігоревім" називає "Осмомислом", припинив міжусобиці. За його володіння Галицьке князівство стало одним з найпотужніших руських князівств того часу. У міжнародній політиці воно відігравало значну роль. Запорукою його могутності була розбудова оборонної системи, поруч з розбудовою економічної сили держави.

Володіння Ярослава Осмомисла було золотим віком для Галичини. Військова сила Ярославової держави була запорукою миру. Польські і угорські напади на Галицьке князівство майже припинились. На Галичині панували мир і тиша (наскільки це було можливим, бо дрібні збройні конфлікти ніколи не припинялись повністю).

На час володіння князя Ярослава Осмомисла, мабуть і припадає початок історії Стрийщини (якщо її трактувати як історію міста Стрий та його околиць).

Отже, десь в другій половині XII ст., приблизно тоді ж як постало місто Ярослав, та, можливо, Бич, Другий Бич (згодом Дрогобич) і Погонич (згодом Самбір) було засновано і "городище" на тому місці, де потім розбудовано місто Стрий. Хоч для підвердження цих припущень немає ніяких письмових джерел, "здоровий глузд" підказує що створена Ярославом Осмомислом оборонна система вимагала утворень міст для розташування в них своєї дружини, особливо на таких стратегічних шляхах.

Шкода, що письмові джерела які могли б свідчити історію міста не вціліли внаслідок частих лихоліть на наших землях. Тому маємо письмову згадку про м. Стрий та Стрийський повіт "лише" з 1385 (інші джерела - 1396) року, з польських документів. Вже тоді в Стрию існував Костел і латинська парафія. Тому роль міста, як великого алміністративного та торговельного осередка, свідчить про його існування вже щонайменше за 150 років до першої письмової згадки про м. Стрий.

Як би там не було, а саме діям Ярослава Осмомисла завдячуємо зародженню Стрия. Після смерті Ярослава, його син Володимир (1187-1199) не мав стільки розумі та здібностей, як його батько. Тому, як згадує літописець "бисть мятеж велик у Галичкой земли".

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Чималу роль у цьому відіграв славний князь Галицько-Волинського князівства Ярослав Осмомисл.

Список використаної літератури

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1999.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1994-1996.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1999.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1994-1996.