Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

Особливості редігійності Запорозьких козаків

Характер церковного будівництва, управління духовною справою i, як наслідок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мірою визначалися особливостями релігійності населення цього регіону. Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні i природні умови його існування призвели до складання своєрідного світо-гляду запорожців, відмінного від будь-якого іншого.

В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я i оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів право-славної віри, ні як про людей religionis nullius, "єретичих синів".

Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208-209]. Таке становище на той час було природнім i зрозумілим. Релiгiя була основною формою світосприймання, i тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Нацiонально-визвольнi рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер i форму. Релiгiя супро-воджувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер i ззовні він проявлявся в формі православ'я.

Запорожжя знаходилось на перехресті трьох релігій i конфесій - ісламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорож-жя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим i незрозумілим. Крiм того, історично склалося так, що представники ісламської віри - татари i турки - були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони здійснювали набіги на їхні землі i спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

Несприйняття козацтвом католицтва має не такі глибокі історичні корені. До 1569 р., тобто до прийняття Люблiнської унії, i навіть у перші роки існування Речі Посполитої віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Лише боротьба запорозького козацтва з татарами i турками йшла під релігійними гаслами. З обранням королем Сигізмунда III ситуація значно змінилася. Уряд Речі Посполитої, а слідом за ним i польська шляхта стали вважати православ'я нижчою релігією, чинити перешкоди будівництву православних церков, культовим відправам. Це викликало опозиційну реакцію з боку православних священиків, письменників i полемістів. Але найбільшу небезпеку для уряду Речі Посполитої становило козацтво, для якого захист православ'я став означати захист тих прав i свобод, на які вела наступ польська шляхта.

Проте, варіант православ'я, що сповідався на Запорожжi, відрізнявся від догматич-ного, основні риси якого збереглися, зокрема, в Росiї. Багато схожих рис козацька релі-гія мала з віруваннями i обрядовістю населення України. Причиною цього був тісний зв'язок населення Запорожжя з Лiвобережною Україною. Саме з її території приходила значна кількість людей до військового товариства, на Лiвобережнiй Українi в багатьох з них залишилися родини, i тому взимку, в мирні часи козаки їздили до своїх домівок. Багато хто із запорожців за власним бажанням або за дорученням Коша відвідував київ-ську консисторію, Межигiрський та інші українські монастирі. Значна частина духовен-ства прибула до Запорожжя саме з Межигiр'я, а запорозька старшина підтримувала досить тісні стосунки з українським духовенством. В XVIII ст. було поширене ходіння "мандрівних дяків" з Київської Академiї до Запорожжя, які часто влаштовувались при козацьких церквах. Релiгiйна література до Запорозьких Вольностей надходила головним чином з Лiвобережної України. Отже, між Лiвобережною Україною i Запорожжям існу-вав постійний тісний зв'язок, в тому числі i в релігійній сфері. Тому на території Запо-розьких Вольностей православні обряди i традиції мали досить багато спільних рис з тими, що були поширені на Лiвобережнiй Українi. Останні дещо відрізнялись від російських. Як вважає дослідникісторії української церкви I.I.Огiєнко, "найголовніша підвалина кожної церкви - Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква приймає по своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаєв... Усе це мала й наша церква" [11; 203-204]. У релігійності населення Росiї головне місце займала обрядовість. За висловом Антоновича, "вони щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (розкольничi спірки проте, чи казати "Господи помилуй" чи "О Господи помилуй", про сугубе чи трегубе алілуя, чи "рожденна несотворенна", чи "рожденна, а не сотворенна") й інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі" [1; 205]. Можна погодитися з думкою В.Антоновича про те, що "у русина віра живе чуттям інтимним. Вiн мало звертає уваги на обрядовість. Релiгiйне чуття його видається великим теплом i щирістю" [1; 205]. Дiйсно, в українських церквах духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, не дотримувалося тих канонів, які пильно виконувалися російськими духовними особами. З цього приводу київські архієпископи (митрополити), під тиском Синоду, неодноразово видавали розпорядження, спрямовані на "виправлення духовенства" [7; 397-423]. Релiгiйна література, що друкувалась в укра-їнських типографіях, дещо відрізнялась від російської в тулмаченнi догм право-слав'я [13; 305].

Проте, існували розбіжності i в релігійному світосприйманні українців i запорожців, пов'язані з особливостями життя останніх. Вже зазначалось, що в силу багатьох політич-них обставин, починаючи з середини XVII ст. Запорожжя почало "віддалятися" від Геть-манщини. Життя на його території значно відрізнялось від українського, тут існували оригінальні закони, система управління, військова організація, тощо. Це навіть дало підставу О.Я.Єфименко казати, що "Запорожжя розвинуло в собі деякі сторони цього життя до такої своєрідності, яка надає цьому соцiально-полiтичному організму риси повної винятковості" [9; 335]. Запорозькі козаки, постійно відчуваючи небезпеку з боку сусідів i часто ведучи війни, велику надію покладали на Боже провидiння - "цей єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалась небезпека, якою близькою не була б смерть" [2; 5]. Козацтво бачило виправдання жорстокостям війни в постулаті про захист православної віри від мусульман i католиків. Часті походи при-му-сили запорожців значно спростити релігійні обряди i навіть надати їм військового забарвлення. Прагнення Коша керувати всіма сферами життя Запорожжя, в тому складі i релігійною, призвело до зміни традиційної системи управління церквами.

Отже, в період Нової Січі у запорозьких козаків під впливом всіх цих факторів склалася й існувала оригінальна релігійність, яка відрізнялась від будь-якої іншої.

Вона яскраво проявилась в ставленні до представників інших релігій, конфесій i національностей. Запорожці були зацікавлені в збільшенні своєї чисельності. Iз того факту, що на Січі не було жінок, випливає логічний наслідок: там ніхто не народжувався [12; 218]. Крiм того, багато мешканців Запорожжя щорічно гинуло внаслідок війн, хвороб i старості. Тому довгий час єдиним джерелом поповнення лав Запорозького Вiйська було прийняття переселенців iз-за меж Запорожжя. Капiтан російської армії Зарульський, сучасник Нової Січі, відзначав, що заради "примноження війська" запо-розькі козаки приймали переселенців "без розбору віри, закону, батьківщини i причин, примусивших їх залишити її" [10; 22]. Такої ж точки зору дотримувався I.Георгi: "Вони приймали до себе без будь-якого письмового виду i паспортів про спонукальні причини приходу до них кожного прибулого, i не було майже народу i племені, з якого б не було серед них людей" [5; 358]. Таке ставлення запорожців до бажаючих вступити до Вiйська навіть дало підставу імператриці Катеринi II назвати в указі від 3 серпня 1775 р. однією з причин ліквідації Січі те, що козаки "стали... приймати без розбору в своє погане това-риство людей всякого народу, всякої мови i всякої віри" [6; 536].

До Запорожжя дійсно приймалися люди будь-якої національності, однак вони були повинні прийняти православну віру. Без виконання цієї умови переселенці не мали права мешкати на Запорожжi. Обов'язковiсть цього підкреслюється рядом документів. В наказі запорозьким депутатам у Комiсiї для складання нового Уложення про прийняття до лав Вiйська Запорозького говорилося так: "В Вiйсько Запорозьке із різних націй, для помешкання i служби малолітніми i вже повнолітніми люди приходять, i по прийнятті їми закона Грекоросiйського i на вірність Її Iмператорськiй Величності присяги, запису-ються на службу" [27; 653]. Г.Ф.Мiллер так казав про перехрещення прибулих до Запо-рожжя іновірців: "Запорожці хрестять Жида, або Татарина, перехрестять Поляка, або іншого Християнина, що не були в їхнiй вірі - ті їм діти" [15; 64].

В мемуарах та історичній літературі досить схоже переказується процедура прийняття новоприбулих до Вiйська. Прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: "А чи віруєш в Бога?" Новоприбулий відповідав: "Вiрую". - "I в Богородицю віруєш?" - "I в Богородицю вірую". - "А ну, перехрестись!" Людина хрестилася. Цим i обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [14; 6]. У випадках, коли прибулий не був православним, перед вступом у Вiйсько він був повинний охреститись у цю віру. Так, в проханні архімандрита Нефорощанського монастиря до київського митрополита про постриження в ченці послушника Iова Крижановського повідомлялося, що цей послушник "польської нації, в містечку Пенську від батьків євреїв, їх залишив, i зайшовши в Сiч Запорозьку, там прийняв віру християнську i хрещений був там перебуваючим начальником Межигiрського монастиря ієромонахом Феодоритом... i названо йому ім'я Iов, а восприємниками йому були запорозькі козаки Iван Швидкий i Артем Василiєв" [37; 20]. В атестаті козака Василя Перехриста повідом-лялося, що він також народився в Польщi, єврейській родині, за власним бажанням прибув до Запорозької Січі, де був охрещений в Сiчовiй Покровськiй церкві начальни-ком Києво-Межигiрського монастиря, а "восприємниками" йому були запорозькі козаки [27; 192].

В деяких випадках козаки привозили до Запорожжя малолітніх представників інших релігій i конфесій i хрестили їх. Так, в Балтi запорожці викрали з колиски поляка, при-везли його до Січі i охрестили. В місці Хотинi полковий осавул Василь Рецептов викрав малолітнього єврея, привіз його на Запорожжя i охрестив, назвавши Семеном Черняв-ським [27; 78]. Козаки врятували від загибелі малолітнього поляка, якого назвали Гри-горiєм Покотило. Курiнний отаман привіз його до Січі, де охрестив у православну вiру [26; 45].

Кiш, керуючись економічними i політичними інтересами, дбав про збільшення контингенту Вiйська i кількості робочих рук на Запорожжi. Тому козаки, прийнявши до своїх лав ренегатів, не чинили їм ніяких утисків, i тіi мали змогу отримати керівні посади у Вiйську. Так, вищезгаданий Григорiй Покотило став курінним отаманом. Син польського поміщика Олексiй Григорович (Бiлицький) зайняв таку ж посаду. Колишнiй кримський мусульманин Iван Чугуєвець став військовим писарем [27;78].

Запорожці щиро вірили в Бога i проголошували свою відданість ідеалам православ'я. Проте, можна погодитись з думкою Г.Ф.Мiллера, що у козаків лише "зовнішня должнiсть грекороссiйського закона спостерігалась" [15; 39]. Запорожці, за висловом Ш.Лезюа, "жили скоріш за звичаями, ніж за законами" [19; 433]. Процедура виконання багатьох християнських обрядів на Запорожжi дещо відрізнялась від тієї, що була поши-рена в інших регіонах Росiйської держави. Козаки так часто використовували під час релігійних свят i виконання релігійних обрядів зброю, що можна казати про існування своєрідного "культу зброї". На Запорожжi існував звичай, згідно з яким під час хрещен-ня хлопців, що народилися у запорозьких козаків, батько підсипав у купіль порох. Це робилось для того, щоб загартувати козака змалку. Про це розповів I.Розсолода, який сам був охрещений таким чином [35; 3]. Треба зауважити, що в інших частинах Росiй-ської імперії використання пороху під час хрещення не було поширене. Бiльш того, за свідченням іноземців,які відвідували Росiю в XVIII ст., батьки немовлят не могли бути присутніми при обряді хрещення, бо це вважалося поганою прикметою для дитини [29; 32-34].

Зброя використовувалась козаками в день Богоявлення. На його святкування до Січі збирались навіть ті козаки, які мешкали по зимівниках. Вони разом з січовими козаками в повному озброєнні йшли до церкви, везучи з собою навіть гармати. Вiйсько займало весь центральний майдан Січі, чекало, доки скінчиться літургія. Пiсля того, як з церкви виходили, несучи хрест, євангеліє i ікони, настоятель i ієромонахи та йшли до ріки, запорожці направлялись за ними, везучи з собою артилерію i несучи розгорнуті знамена. По закінченні водохрещення настоятель занурював хрест у воду, i в цей момент козаки давали один залп з рушниць i гармат.

Пiсля того, як настоятель три рази занурював хрест, козаки починали "вже жарити во всі тяжкі, скільки кому завгодно" [30; 27-28]. Схоже про Водосвятiє розповідав Осип Омельченко, спогади якого були записані Драгомановим. Крiм того, він додавав, що за день до Водохрещення козаки, за звичаєм, "проганяли кутю" i вели "таку стрілянину, мов наче й насправді війна йде " [8; 212].

Пострiли з рушниць i гармат супроводжували у запорожців i святкування урочистих подій. Коли до Січі приїхав офіцер,який повинен був привести Вiйсько до присяги, запорожці виказали йому пошану таким чином. Кошовий, старшина i рядові козаки вишикувались вздовж шляху, i коли делегація наблизилась до них, розпочали стрілянину з гармат i рушниць. У Січі гостей зустріло духовенство, яке відслужило вдячний моле-бень. Пiд час цього козаки стріляли з гармат [16; 13].

Пiд час росiйсько-турецької війни 1768-1774 рр. у церквах Запорозьких Вольностей з приводу перемог російської армії відправлялися вдячні молебні,які теж супроводжува-лись пострілами з гармат i рушниць [20; 80].

Велику роль вiдiгравала зброя i в поховальному обряді запорозьких козаків. Помер-лий перед тим, як його клали в домовину, лежав на лавці в повному козачому бойовому вбранні, поруч з ним стояла зброя - піка i рушниця. Коли домовину з померлим запо-рожцем несли до церкви, за нею звичайно вели бойового коня в повному спорядженні - з сідлом, пістолетами в кобурах, в'юками. На саму домовину клали шапку, козачу шаблю i піку [26; 43-48].

Не всі запорожці однаково ставились до виконання християнських обов'язків. Це значною мірою i викликало суперечності в оцінках релігійності козаків, які коливались від визнання їх лицарями православ'я до проголошення "єретичими синами". Серед запорожців завжди знаходилось немало людей, які сумлінно виконували християнські обов'язки (щоправда, в варіанті, як їх розуміло козацтво). До таких осіб насамперед відносилося кошове керівництво i престарілі запорожці. В цьому Запорожжя теж від-різнялось від Росiї, де в другій половині XVIII ст. "панівними верствами населення володіла та безрелігійність, що панувала на Заході" [29; 58]. В той же час частина козаків не відзначалась високою релігійністю. Таке неоднакове ставлення до виконання право-славних обов'язків досить чітко простежується в дотриманні запорожцями посту. Кошове керівництво, вважаючи за неможливе в дні посту чинити судочинство, від-кладало вирішення карних справ до їх закінчення. В 1762 р., в перший тиждень Вели-кого Посту, кодацький полковник звернувся до Коша з проханням розпорядитися, що робити із заарештованими по підозрі у вбивстві. Iз Січі надійшла відповідь, що "в теперішні поснi дні... про те вбивство дослідження чинити не слід i не можна до закін-чення тих днів", тому заарештованих наказувалось віддати на поруки їхнiм батькам з умовою, що з першою вимогою вони повинні бути представлені перед судом [28; 618]. Вище вже йшла мова про те, що під час посту багато запорожців здійснювало подорожі до Межигiрського та інших монастирів, де вони постилися i молилися. В той же час, за свідченням ченця Леонiда, чимало запорожців, за винятком військової старшини та "інших степенних стариків, в Січі мешкаючих по Межигiрському звичаю", на відміну від греків, які "всі без винятку,... навіть малі діти", говiють чотири рази на рік, про це "ні трохи не турбуються" [34; 4]. Коли той же чернець Леонiд у першу суботу Великого Посту почув засвiтло благовіст до обідні, він припустив, що січове духовенство, за наказом запорожців, у порушення церковних правил, бажало провести обідню не в полудень, а в шість чи сім годин ранку, щоб можна було скоріше поїсти. На це Василь Коваль, січовий пiдпономарний, відповів, що старшина такого наказу не давала, а рання обідня служила для того, щоб могли поїсти ті "спасiнники", які ні разу не їли, говiючи з понеділка. Проте, Коваль не зміг назвати жодного з таких "превеликих постникiв". Чернець Леонiд дізнався лише, що в перший тиждень Великого Поста ті запорожці, що говіли, не вживали в їжу тетерi-саламату з пшоном та інші варені i гарячі страви. На такий спосіб говіння чернець відреагував так: "Але нехай вони постяться, як їм хочеться й можеться" [17; 35-36].

"Як хочеться й можеться" ставилися козаки до вживання їжi в ті дні, коли не було посту. Дотримуючись православних обрядів, січове козацтво, коли збиралося для прий-няття їжi в своїх куренях, спочатку молилося, а потім вже починало їсти. Пiсля їжi козаки знов молилися, кланялися отаману i один одному, дякували кухарю за те, що нагодував [30; 25-26]. В той же час в молитвах, які козаки читали перед вживанням їжi, вони благословляли горілку, рибу, щербу, тетерю, галушки. На Великдень, як i в інших частинах Росiйської держави, на Запорожжi розговлялись крашанками i пасками. В той же час інколи відсутність яєць козаки компенсували вареними раками [34; 49].

Для релігійності запорозького козацтва було притаманне шанобливе ставлення до деяких християнських святих i до ікон. На Запорожжi був дуже поширений культ Покрови. Згiдно з легендою, що записана до "Житiя Андрiя Юродивого", під час наступу мусульман у Влахернськомухрамі з'явилася Богородиця в оточенні святих. Вона вийшла з царських воріт, зняла омфор i покрила ним присутніх, врятувавши від смертельної небезпеки [24; 32]. Ще задовго до заснування Нової Січі, в 1659 р. запорожці заснували на Чортомлицькiй Січі церквуна честь Покрови Богородицi [36; 265]. Значно пошири-лось вшанування Покрови в період Нової Січі. Вже у 1734 р. на її честь було закладено січову церкву, а взагалі в 1734-1775 рр. на Запорозьких Вольностях існувало більше десяти релігійних споруд в ім'я Покрови Пресвятої Богородицi. На її честь козаки щорічно влаштовували свято на Січі. Покрова настільки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми. Так, в кінці вересня 1751 р. запорожці, які на час епідемії роз'їхались по зимівникам, поверну-лись до Січі вшанувати Покрову. Внаслiдок цього епідемія спалахнула з новою силою, i від неї загинуло кілька курінних отаманів та старшин, багато рядових козаків i служителі Покровської церкви - ієромонах Iгнатiй, перший диякон Феодор, чернець Феона, свіч-кар i шкільний отаман Грицько Волик [34; 84]. Вшанування запорожцями Покрови Пре-святої Богородицi має кілька причин. Культ Покрови, символізуючи захист християн в їх боротьбі з мусульманами, виявився найбільш близьким для козаків, які проголошу-вали гасло захисту православної віри. Крiм того, часте перебування у військових похо-дах, постійна небезпека з боку сусідів примушували запорожців звертатися за допомогою i заступництвом небесних сил. Культ Покрови був якомога краще пристосований до вимог такого життя. В період Нової Січі, коли на права Вiйська Запорозького вівся наступ з боку російського уряду, Покрова стала символізувати для козаків захист від зазіхань Петербурга. Це знайшло яскраве вираження в іконах, створених у другій поло-вині XVIII ст. [24; 37].

Великою шаною запорожців користувався святитель Христовий Микола. Вiн виступав як охоронець від пожеж i нападів ворогів [23; 167]. В той же час купці i мореплавці бачили в святому Миколi свого оборонця, землеробцi шанували його як заступника i помічника в їхнiх справах. Недарма культ святого Миколи набув на Запорожжi великого поширення. Часто здійснюючи подорожі по Чорному морю, Днiпру, Бугу, козаки моли-лися Миколi, вбачаючи в ньому "великого милостивця i співчуваючого людинолюбця". Козаки, які потрапляли до татарського i турецького полону, вважали, що можуть вряту-ватися завдяки заступництву Миколи, "справжнього друга й благодійника стражденного людства" [31; 63].

Здавна ведучи боротьбу з турками i татарами, козацтво знаходило дещо подібне цьому в діяльності святого архiстратига Михаїла, який захищав славу Божу i воював з сатаною. Тому запорожці проголошували святого архiстратига Михаїла Началоводцем, Предводи-телем військового товариства, називали його патроном i заступником Вiйська [31; 62-63].

В XVIII ст. на Запорожжi, як i по всій Українi, великої популярності набув культ Андрiя Первозванного. Цей святий, що вважається "насадителем" православної віри в Поднiпров'ї, був близький запорожцям, які проголошували свою відданість православ'ю i вважали себе захисниками цієї віри [25; 299].

Треба зауважити, що вшанування багатьох з вищезгаданих святих було досить поши-рене на Українi i за межами Запорожжя. Свята Покрови, Михаїла та деякі інші в Мiсяцесловi української церкви були позначені червоним, в той час як в інших церквах вони не вважалися за великі. В Росiї ж, за свідченням іноземців, у XVIII ст. із всіх святих найбільшою шаною користувався Микола [29; 52].

Крiм того, що на честь вищезгаданих святих на Запорожжi споруджувались храми Божі, козаки щорічно влаштовували свята на їх честь. Зображення святих Миколи i архiстратига Михаїла багато хто з козаків носив на грудях, особливо під час військових походів.

Запорожці шанували й ікони з зображенням святих. У період Нової Січі однією з найбільш популярних серед козацтва була ікона Божої Матері, що знаходилась в Ново-кодацький Свято-Миколаївськiй церкві. В 1739 р. запорожці, мешканці Нового Кодаку, повернулися з-пiд Перекопу i всім розповідали, що залишилися живими лише завдяки Божiй Матері, перед іконою якої вони молились перед початком походу. Ці розповіді швидко поширилися на Запорожжi, i невдовзі до Нового Кодака на молитви перед іконою Божої Матері, яка стала вважатися чудотворною, почали приходити людиз найвіддаленіших кутків Запорозьких Вольностей. Козаки приносили до неї привіски у вигляді тих органів чи частин тіла, які у них були хворі, в надії вилікуватися завдяки чудодійній силі ікони [18; 19]. Запорожці, які брали участь у гайдамацькому русі, перед походом проти поляків молились у Новому Кодаку, а після Уманської різні в тій же Свято-Миколаївськiй церкві дякували цариці Небеснiй за допомогу в поверненні додому [32; 293]. З огляду на велику популярність ікони Божої Матері серед запорожців Кални-шевський розпорядився перенести її із алтаря в спеціально зроблений киот. Пiсля цього паломництво до ікони значно збільшилось, а сам кошовий отаман за власний кошт наказав зробити для неї ризу [18; 19].

Козаки, сподіваючись на силу ікон i допомогу святих, в скрутних ситуаціях молились перед образами. В 1771-1772 рр., під час морової язви, населення Карнаухiвки молилося про врятування від смерті перед іконою святої великомученицi Варвари, а коли небез-пека минула, згідно зі своїм обiтом влаштувало церкву на її честь [33; 82-83].

Щиро молилися запорожці i перед військовими походами. Як свідчать реєстри майна, описаного у запорозької старшини після зруйнування Січі, козаки мали в своїх оселях досить велику кількість святих образів [25;127-206]. Вiрячи в рятівну силу ікон, козаки прикрашали ними свої хати i курені. В останніх святі образа вішались над місцем, де сидів курінний отаман. Iкони багато прикрашалися, під ними висіли лампади, які запа-лювались під час свят [30; 25]. Таке піклування про ікони, на думку ченця Леонiда, робило курені схожими на каплиці [34;14].

Отже, повага більшості запорожців до святих та ікон не викликає сумніву. Проте, документами зафіксований i випадок, коли козаки знищили ікони. Це трапилось 26 грудня 1768 р., коли запорожці вдерлися до оселі П.Калнишевського i "гидкими їх ногами так потоптали ікони, що, після примирення цих божевільних, з тих святих мощів жодної частицi знайти не могли" [22; 140]. Серед знищених ікон знаходилась i подарована в 1763 р. київським митрополитом ікона Успенiя Пресвятої Богородицi, в якій були заховані святі мощі. Таке ставлення козаків до ікон було скоріш винятком, ніж правилом, i значною мірою пояснювалось обуренням запорожців на свого кошового отамана, який, на їхню думку, перестав захищати інтереси Вiйська.

Шанування козаками ікон в першу чергу базувалось на щирій вірі в те, що святі образа допоможуть i захистять їх. Багато в чому пошана до ікон перепліталася з пере-житками язицьких вірувань (згадаємо "дарування" іконам привісок у вигляді рук, ніг голів i т.п. з метою позбутися хвороби). В той же час запорожці були далекі від поваги до ікон, близької до "ідолопоклонства, межуючої з обожнюванням їх", що відмічалося іноземцями у вдачі росіян [29; 34].

На деяких іконах, що знаходились на Запорожжi, були намальовані козаки. Так, на одній з ікон січової Покровської церкви були зображені, крім Божої Матері, патріарха, священнослужителів, царя i членів царської родини два запорожця. Ця ікона, певно, повинна була символізувати заступництво Богородицi за Вiйсько Запорозьке [24; 37]. На іншій іконі, написаній на початку 70-х рр. XVIII ст., зображена Богородиця, обабіч від якої стоять святий Микола i архiстратиг Михаїл. Пiд ними намальовані дві групи коза-ків, серед яких були кошовий отаман П.I.Калнишевський i військовий писар I.Глоба. З уст кошового отамана, який підвів голову до Богородицi, виходять слова: "Молим, покрий нас чесним твоїм покровом i позбав нас від всякого зла...". На відміну від ікон Богородицi, які малювались до цього, на означеній іконі між Божою Матiр'ю i козаками не залишилось посередників - царя, цариці i патріарха [24; 37]. Це значною мірою від-бивало ситуацію, яка склалася в той час у церковному житті Запорожжя i у взаєминах Коша i російським урядом. До останнього моменту існування Січі Кiш зберігав свою керівну роль в управлінні релігійними справами Вольностей, незважаючи на спроби російської духовної i світської влади змінити такий стан справ. Тому на іконі i відсутні традиційні зображення царя i представника вищої духовної влади. З іншого боку, в часи написання ікони існувала реальна загроза Вольностям Запорозьким з боку російського уряду, i тому невипадково з уст П.I.Калнишевського виходить прохання про допомогу.

Щирiсть у молитвах, пошана до святих ікон поєднувалися у запорозьких козаків з вірою в характерникiв, чаклунiв, знахарів.

Досить поширеними серед населення Запорозьких Вольностей були розповіді про запорожцiв-характерникiв, чаклунiв, які спілкувалися з нечистою силою i тому не відчу-вали болю, не могли бути вбиті ні стрiлою, ні кулею, ні шаблею [17; 10]. За повір'ям, характерники ні в огні не горіли, ні в воді не тонули [21;34], вміли відчиняти без ключів замки, плавали на човнах по підлозі, як по морю, переправлялись через ріки на цинов-ках, брали голими руками розпечені ядра, мешкали на дні річок, вміли залазити i вилазити із зав'язаних торб, перетворюватись на котів, перетворювати людей в кущі, вершників – у птахів, плавати у відрах під водою [36;236]. На Запорожжi довгий час хо-дили розповіді про чаклуна Довгого, який кілька разів вмирав i оживдав, бо його "земля не приймала". Наявнiсть у запорожців легенд про характерникiв значною мірою пояс-нюється тією любов'ю до хвастощiв, яку відмітив у вдачі козаків Д.I.Яворницький [36; 238]. В образах характерникiв уособлювалося багато якостей, якими запорожці вихваля-лись при розповідях про свою участь у бойових діях. На думку Яворницького, за допо-могою таких розповідей козаки, між іншим, намагались залякати своїх ворогів [36; 236].

Дослiдження козацької обрядовості, вірувань, стосунків запорожців з представниками різних національностей дозволило встановити, що у запорозького козацтва склалось оригі-нальне світосприймання, в якому тісно переплелися риси українського i росій-ського розуміння православ'я. Крiм того, у козацтва виробились своєрідні, характерні лише для нього способи задоволення релігійних потреб i виконання християнських обов'язків. Знаходячись на перехресті трьох конфесій i релігій, Запорожжя з цілого ряду причин традиційно дотримувалось православної віри. Бiльшiсть рис догматичного право-слав'я збереглася, зокрема, в Росiї. На території Гетьманщини, яка у 1686 році визнала свою залежність від Московської патріархії, велика кількість вірувань i обрядів була такою ж, як i в Росiї. Разом з тим, деякі риси релігійності населення Гетьманщини i Запорожжя відрізнялися від російських. Зокрема, більшість мешканців Лiвобережної України i Запорозьких Вольностей, щиро вірячи в Бога, на відміну від росіян, не нада-вали великого значення дотриманню всіх умовностей православної обрядовості. Запо-рожці, як i населення Гетьманщини, з повагою ставлячись до ікон, не доходили, на відміну від росіян, до "ідолопоклонства, межуючого з обожнюванням їх" [24; 34]. Малися розбіжності i у вшануванні святих. Запорозьке i українське духовенство досить вільно тлумачило написане в релігійних книгах, в той час як російське духовенство цього не допускало. Втiм, обрядовість i вірування запорожців i населення Лiвобережної України не були тотожнiми. Маючи потребу в збільшенні чисельності військового товариства, запорожці приймали до своїх лав представників будь-якої національності, вимагаючи від них сповідання православ'я. Суворі умови життя, при яких козацтво досить часто було позбавлене можливості задовольняти релігійні потреби в релігійних спорудах, приводили до спрощення деяких обрядів, пристосування їх до похідних умов. З іншого боку, майже постійна загроза з боку сусідів, часте ведення бойових дій при-звели до поширення на Запорожжi використання зброї під час проведення багатьох релігійних обрядів, що дає підстави казати про своєрідний "культ зброї" у козацтва; призвели до вшанування в першу чергу тих святих, які були заступниками воїнів i мореплавців. З такої своєрідної релігійності запорозьких козаків випливало i їх став-лення до релігійних споруд i духовенства.

ЛIТЕРАТУРА

1. Антонович В. Три національні типи народності // Твори. Повне видання.- К., 1932.-Т. 1.- С. 196-211.

2. Антонюк В. I в козаків були екстрасенси // Я, ти, ми.-1991.-N 11.-С. 5.

3. Апанович О.М. В якого бога вірила Сiч // Людина i світ.-1990.-N 6.-С. 2-11.

4. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків.-К.: Днiпро, 1991.-334 с.

5. Георги И.Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов.-Спб., 1799.-Ч. III.-492 с.

6. Голобуцкий В. Запорожское казачество.-К.: Политиздат УССР, 1957.-462 с.

7. Д.В. Киевский митрополит Рафаил Заборовский и его меры к исправлению духовенства // Киевская Старина.-1899.-N 3.-С. 397-423.

8. Драгоманов М. Малорусския народныя предания и рассказы.-К., 1876.-436 с.

9. Ефименко А.Я. История украинского народа.-Спб.: Изд. общ. Брокгауз-Ефрон, 1906.-391 с.

10. Зарульский С. Описание о Малой России и Украины // Чтения Общества истории и древностей при Московском университете.-М., 1848.-N 8.-Отд. IV.-С. 1-28.

11. Iларiон, митрополит. Українська церква. Нариси історії української православної церкви.-Вiннiпег, 1982.-366 с.

12. Кравченко А. Козацька наречена // Запорожці. До історії козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 214-231.

13. Макаров А. Лицарі Барокко // Запорожці. До історії козацької культури.-К.: Мистецтво, 1993.-С. 297-324.

14. Марковин Н. Очерк истории Запорожского казачества.- Спб., 1878.-78 с.

15. Миллер Г.Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах.-М.: Университ. типография, 1846.-96 с.

16. Мышецкий С. История о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся.-М.: Университ. типография, 1847.-43 с.

17. Надхин Г.П. Память о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи.-М., 1877.-69 с.

18. Надхин Г.П. Церковные памятники Запорожья.- б. м. и г.- 31 с.

19. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Сiч у західноєвропейських літературних пам'ятках).-К.: Днiпро, 1992.-496 с.

20. Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских козаков (Из Запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 гг.).-Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1909.-107 с.

21. Новицкий Я.П. С берегов Днепра // Сборник статей Екатеринославского научного общества изучения края.-Екатеринослав: Тип. Губ. земства, 1905.-С. 11-205.

22. Орловский П. Переписка отамана Петра Калнишевского с киевским митрополитом Арсением Могилянским // Киевская Старина.-1893.-N 7.-С. 139-142.

23. Панич I. Святий Микола // Київ.-1991.-N 9.-С. 167.

24. Плохiй С. Покрова Богородиця в Українi// Пам'ятки України.-1991.-N5.-С.32-39.

25. Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціяльно-економічного дослідження історії Запоріжжя // Нариси з соціяльно-економічної історії України. Праці комісії з соцiяльно-економiчної історії України.-К., 1932.-Т.1.-С.43-206.

26. Похороны запорожца в 1772 году // Киевская Старина.- 1898.-N 2.-С. 43-47.

27. Скальковський А.О. Iсторiя Нової Січі, або останнього Коша Запорозького.-Днiпропетровськ: Сiч, 1994.-678 с.

28. Скальковский А. Как судили и рядили в Сечи Запорожской // Киевская Старина.-1886.-N 3.-С. 604-621.

29. Трегубова С. Религиозный быт русских и состояние духовенства в XVIII в. по мемуарам иностранцев.-К., 1884.-194 с.

30. Устное повествование, бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа.-Днепропетровск, 1991.-62 с.

31. Феодосий (Макарьевский). Исторический обзор православной христианской церкви в пределах нынешней Екатеринославской епархии до времени формального открытия ея.-Екатеринослав,1876.-398 с.

32. Феодосий (Макарьевский). Краткия сведения о местночтимой иконе Божией Матери, находящейся в Самарском Пустынно-Николаевском монастыре Екатеринославской епархии // Екатеринославские Епархиальные Ведомости: часть неофициальная.-1872.- С. 288-296, 303-311, 319-327.

33. Феодосий (Макарьевский). Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетия.-Екатеринослав: Тип. Чаусского, 1880.-Вып. I.- 572 с.

34. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 г.-Екатеринослав, 1915.-104 с.

35. Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа.-Спб., 1888.-Ч. II.-257 с.

36. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козаків.-К.:Наукова думка,1990.-Т.1.-592 с.

37. Центральна наукова бібліотека НАН України.-Інститут рукописів.-Ф. 160.-Спр. 596.