Історичні статті

Козацькі походи на татар У 1570 – 1580-Х роках

Стосунки українського і кримсько-татарського народів протягом сторіч були складними і, переважно, антагоністичними. Політичні обставини, які привели до цього, загальновідомі. Вже незабаром після утворення, Кримське ханство потрапило в сферу впливу Турецької імперії. Наприкінці ХV ст. турки підкорили собі Південний Крим, чим забезпечили контроль над татарами. Потім до складу імперії увійшли північне узбережжя Чорного моря на захід від Дніпра з опорними фортецями Білгород і Очаків, а також Придністров'я з найбільшою турецькою фортецею в регіоні — Бендерами (Тягином). Туреччина виступала черговим претендентом на світове панування і тому вела безкінечні війни, а її відстала економіка потребувала постійного притоку рабів. Турки стали активно залучати татар до воєнних дій від Балкан до Закавказзя і заохочували поставку рабів з Північного Причорномор'я. У зв'язку з цим розпочинаються спустошливі напади татар на українські землі. Польське королівство, Велике кн. Литовське, а згодом і Річ Посполита, виявилися нездатними організувати оборону підвладних їм територій. Безкарність і можливість швидкого збагачення тільки посилювали агресивні настрої татарської верхівки. Кримські татари ніколи не були завойовниками в класичному смислі терміну. Їх не цікавило підкорення нових територій, а тільки ясир і матеріальні цінності. Тому татарські напади, які продовжувалася двісті років, принесла нашому народу непоправні демографічні і економічні втрати.

Однак трагедія України бумерангомобернулася і проти самих татар. Пануюча в Криму верхівка мало цікавилася розвитком продуктивних форм економіки — основи нормального розвитку будь-якого народу, оскільки основні доходи отримувала від торгівлі рабами. Тому різко загальмувався процес розвитку нових форм господарювання, насамперед землеробства. Напівкочове господарство не давало можливості більшості населення вибратися зі злиднів, а здобич від нападів на українські землі майже не потрапляла до їх рук. Крім того, з середини ХVІ ст. все більшого значення в підриві економіки Ханства став набирати ще один фактор — козацькі напади на татарські міста, поселення і кочовища.

Козацька проблема, як і само козацтво, виникли майже відразу від початку татарських нападів. До середини ХVІ ст. напади козаків на татар були рідкими, але їх масштаби всіляко роздувалися ханом і султаном. Згодом татари нерідко стали заявляти, що їх походи провокують козаки. Для сучасників принципова демагогічність цих заяв була очевидною. Однак вже з другої половини ХVІ ст. в словах хана і султана була і значна доля істини в тому сенсі, що козацькі напади дійсно стали дошкуляти їм і вели до значних збитків. У представленій публікації розглядаються напади козаків на татар у 1570 – 1580-роках — період, коли козацтво вперше показало себе реальною силою, з якою мусульманський світ вже мусив рахуватися постійно.

Початок регулярним нападам козаків на татар було покладено діяльністю Дмитра Вишневецького. Однак у 1560-х роках значна частина козацтва була залучена до війни проти Москви. Кримське ханство виступало у цій війні союзником Литви і тому уряд останньої всіма можливими способами намагався утримати козаків від дій на півдні. Та після затухання воєнних дій ситуація змінилась. У 1569 році похід на околиці Очакова здійснили прикордонні урядники на чолі з польським магнатом Ольбрахтом Лаським. Зрозуміло, що ця справа не обійшлася без козаків. У турків і татар були забрані п'ятнадцять тисяч овець, три тисячі волів і багато коней [1; 43–44].

Восени 1570 року хан Девлет-Гірей надіслав султану велику скаргу на козаків, яку той переповів у листі до короля. Хан скаржився, що козаки "з року в рік взимку і влітку" (в іншому перекладі — "вдень і вночі") нападають на татар, забирають їхніх жінок і дітей, худобу і все добро. Останній напад мав місце у вересні 1570 року, коли козаки відігнали овець і велику рогату худобу. Вони також підстерігають купців, які повертаються з Москви і розбивають їхні валки. У трьох таких нападах козаки відбирали за кожним разом по сімдесят тисяч червоних злотих як грошима, так і товарами ( в іншому варіанті перекладу — за два-три напади в кожному по сімдесят-вісімдесят тисяч). Українські степи стали настільки небезпечними, що через них було важко пробиратися навіть татарським гінцям до Польщі. Кілька разів козаки нібито їх перехоплювали. Вони також спіймали п'ятьох "знаменитих татар", які у своїх справах їхали до Білгорода. А найгірше становище в тих татар, які живуть з боку Очакова, тобто на правому березі Дніпра, бо козаки нападають на них щорічно по чотири-п'ять разів і відбирають у них все майно, коней, худобу і овець. Щодо людей, то султану відомо, що в українських замках — Черкасах, Каневі, Києві, Брацлаві, Переяславі перебуває більше тисячі мусульман — жінок і дітей. І всі ці лиходійства чиняться за тих обставин, що за останній рік татари жодного разу не нападали на українські землі. Зрозуміло, що султан вимагав від короля повернення полонених, худоби і всього добра та покарання винних. Він також нагадував про необхідність виплати хану звичних "упоминок" [1; 48–51], які були своєрідною платою татарам за дотримання миру.

Лист султана мав також на меті запобігти новим нападам козаків на татар, оскільки хан саме збирався у великий похід на Московію. У травні 1571 року Девлет-Гірей зміг вчинити великі спустошення у Підмосков'ї. Однак у цей же час козаки перейшли Дніпро (в іншому варіанті перекладу документу — "впали" до Криму), забрали п'ять тисяч овець, волів і коней, чабанів і багато татарських жінок та дітей. За такої ситуації султан перекладав всю вину за можливі напади татар на польський бік [1; 51–52]. За 1572-1573 роки документів про діяльність козаків не віднайдено, але це пояснюється швидше не їх бездіяльністю, а тим, що в новоутвореній Речі Посполитій після смерті короля Сигізмунда Августа настало безкоролів'я і не було кому адресувати скарги на прикордонні "свавілля".

Влітку 1574 року, під час війни проти турків молдавського господаря Івоні, у якій активну участь приймали і козаки, останні напали на Білгород, в околицях якого проживала невелика, але дуже агресивна буджацька орда. У зв'язку з небезпекою від козаків сини хана Девлет-Гірея змушені були цілу зиму 1574 – 1575 років стояти на Дніпрі. Однак правобережжя Дніпра залишалося відкритим. У лютому-березні 1575 року великий похід козаків організував снятинський староста Микола Язловецький. За явно перебільшеними, але все ж показовими свідченнями московського гінця, у ньому брало участь до п'ятнадцяти тисяч чоловік. Вони рушили на Білгород, а потім пройшли берегом Чорного моря до Очакова. Татарський мурза Дербиш зробив спробу зупинити козаків, але був розбитий і втік в Іслам-Керман (Аслан-Городок). Під час цього походу були забрані сімнадцять тисяч коней. У квітні і травні 1575 року козаки знову ходили на Білгород і Очаків, а в червні — на Іслам-Керман. Татарські мурзи, які хотіли відбити напад, знову зазнали невдачі — козаки напали на них на переправі через Дніпро, триста татар вбили, а чотириста взяли в полон. Того року становище татар ускладнювалося ще й тим, що в Криму був великий падіж худоби і у хана Девлет-Гірея виникли проблеми з організацією нового походу на українські землі, у який він виправився за наказом султана [2; 215–216, 226]. Козаки приймали активну участь в заходах по обороні. За польським хроністом Мартином Бєльським, козаки виявили татар в степу, побачивши великий неспокій птахів і звірів. Київський воєвода Костянтин Острозький, який займався організацією оборони Київщини і Волині, встиг зібрати ополчення, а козаків з Києва, Черкас і Канева виправив на "чайках" Дніпром вниз. Ті знайшли татарську сторожу чисельністю кілька сот чоловік і розбили її. Полонені повідомили, що їх військо налічує до вісімдесяти тисяч чоловік. Після сутички з оборонцями татари відійшли, але потім здійснили вдалий обхіднитй маневр, дочекалися поки безпечна шляхта розійшлася по домівках, прорвалися в Галичину до Тернополя і, вибравши великий полон, відійшли в Молдавію. І вже у відповідь татарам, "впавши за Перекоп з вождем своїм Богданком" (Ружинським), козаки починили там великі спустошення, знищуючи татарські сім'ї і майно [3].

У 1575–1576 роках активізував свою політику в регіоні, зокрема щодо Молдавії і українського козацтва, московський уряд. Це пояснювалося рядом причин, у тому числі безкоролів'ям у Польщі, коли цар Іван Грозний виступав одним із претендентів на польський трон [2; 219–220, 224–225]. На руку Москві була і дестабілізація міжнародної обстановки навколо Польщі. Навесні 1575 року татари мали інформацію, що Іван Грозний неодноразово писав грамоти до дніпровських козаків із закликом нападати на кримські улуси. Для цього він обіцяв допомогу московських козаків [2; 215]. Взимку 1575–1576 років цар послав свого посланця до козацького "голови" Богдана Ружинського і всіх дніпровських козаків. Хан дізнався, що Іван Грозний обіцяв козакам селітру та інші військові припаси і знову пропонував йти на кримські улуси і Козлов. У свою чергу козаки нібито зобов'язалися "государю кріпко служити". Цікава реакція на цю вістку кримського хана, переказана послом Ржевським. Для обговорення ситуації він зібрав раду князів і мурз. На раді сам хан заявив, що козаки спочатку будуть брати Білгород і Очаків, а татари в безпеці за "хребтом" турків. Однак знатні татари відповідали: "Якщо прийде багато людей на човнах, то міста їх не зупинять... коли і на кораблях до них приходять турецькі стрільці, то вони і тут їх побивають і міста беруть" [4].

З початку 1576 року напади козаків на татар і турків, Білгород, Очаків і навіть Крим, йдуть майже безперервно. Тактика постійного терору мала неабиякий успіх. Комендант найпівнічнішої татарсько-турецької фортеці Іслам-Керману на Дніпрі повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп, і просив допомоги [2; 216]. Саме в цей час в Польщі розпочалося правління Стефана Баторія і хан Девлет-Гірей вираховував козацькі шкоди татарам уже в листі до нового короля. Він писав, що "...козаки королівства Вашого, переїхавши Дніпро... у державі нашій у людей наших коні, бидло, маєтності, женців і орачів, робітників у полон побрали". У землях султана козаки також турків "немало побили і злого наробили". А коли царевич Магмед-Гірей (майбутній хан) переправлявся через Дніпро, козаки "з заду на нього вдарили і багато людей побили". Хан писав, що він намагався стримати своїх людей від нападів на українські землі в період безкоролів'я, але його син Адель-Гірей таки здійснив похід, "а то все через козаків Ваших". Очевидно, хан мав на увазі походи татар у 1575 році.

Згадував хан і про те, що сам готувався до нового походу, нібито на Литву і нібито тому, що литовці хотіли вибрати королем московського царя. А дізнавшись про вибори королем Стефана Баторія, він відмінив задумане, бо знав, що Баторій ворог Москви [5; 68]. Однак московські інформатори називали іншу причину повернення хана з походу. Коли хан зібрав своїх людей, то виявився великий дефіцит коней. Водночас татарські мурзи боялися, що коли вони покинуть Крим, то козаки знову його спустошать, як було вже за півроку до того. Тому 27 травня 1576 року татарська орда була змушена повернутися з Овечих Вод за Перекоп [2; 216]. Цю подію до певної міри можна вважати знаменною. Принаймні це перший відомий випадок, коли козацький фактор був названий серед основних причин відміни татарського нападу на українські землі.

Та не встигли татари повернутися до Криму, як трьохтисячне козацьке військо на чолі з Богданом Ружинським напало на Іслам-Керман. Можливо, козаки зібралися, щоб зустріти татарську орду на переправі через Дніпро або знову йти в Крим за відсутності там чоловіків під час виправи татар. І обережність татарських мурз виявилася цілком обгрунтованою. А коли татари повернулися назад, то козаки вирішили не розпускати військо, а лише скоригували свої плани. Вони спустошили околиці Іслам-Кермана, у самому замку підірвали вежу, і вночі шістьсот козаків прорвалися до міста. Хан надіслав допомогу і багато козаків загинуло.Але справу було зроблено. Іслам-Керман лежав у руїнах, і татари покинули його через загрозу нових нападів. Хан скаржився султану, що козаки взяли це місто, а також спустошили Міндер-город (?) та околиці Очакова і Білгорода. А від Стефана Баторія вимагав покарання "свавільних козаків" перед татарським послом, ставлячи це головною умовою "згоди і приязні" між двома країнами [6].

Найважчою втратою козаків під Іслам-Керманом була загибель князя Богдана Ружинського, який, "...коли підклали під замок порох, став на поганому місці, тому даремно згинув". Ця подія стала широко відомою (навіть за межами країни — в Австрії), і загибель Ружинського викликала загальний смуток [7]. Невдовзі після цього козаки знову здійснили напад на околиці Тягина, де попалили села, і на Очаків, у якому спалили передмістя. У відповідь на скарги турків і татар Стефан Баторій в інструкції послу до Туреччини наказав відповідати, що в Польщі не знають названих турками ватажків походу — князів Миська і Василя.

Король обіцяв татарам послати свого дворянина і "шляхетних людей" на прикордоння до Черкас, Канева, Білої Церкви, Брацлава, Вінниці, Бару, де вони разом зі старостами мали розслідувати цю історію. Водночас Стефан Баторій застерігав турків від помсти Польщі за допомогою татар, заявляючи, що невинні не повинні страждати, а низові козаки — це нікому непідлеглі втікачі і злочинці з різних країн, а також жертви татарських нападів. Баторій висловлював категоричний протест і проти планів турків збудувати замки на урочищах Балаклеї і Чанчаклеї, оскільки ці землі вважалися коронними. Турки хотіли збудувати їх під приводом, що це допоможе погамувати козаків. Але король вказував, що це не дасть результатів, бо низовці живуть біля московських границь за Дніпром [8].

У вересні 1576 року Стефан Баторій повідомляв шляхті Руського воєводства, що він домовився про мир з турецьким султаном та кримським ханом про мир. Але "свавільні люди" "стерпіти не змогли" і напали на Аслан-Городок і під Тягином спалили чимало сіл, "...багато людей помордували, багато полону побрали, багато інших незносних шкод починили". Ці напади знову викликали міжнародний скандал. Султан надіслав чауша із погрозами і вимогами покарання винних, а Баторій відповідав, що все це робиться без його відома [9; 54-55]. Буквально через кілька днів козаки знову засвідчили актуальність прикордонних справ. 8 жовтня тягинський паша Резван надіслав королю листи зі скаргою на новий напад козаків на поселення під Тягином і на Очаків [10; 24].

Навесні 1577 року, за повідомленням царевича Магмед-Гірея "низовий гетьман" Шах пограбував татарського посла, який повертався з Москви. Татари нібито саме збиралися в похід на Москву, але потім рушили на Волинь в пошуках Шаха і київського воєводи Костянтина Острозького, "з розказання" якого ніби діяли козаки. Магмед-Гірей писав молдавському господарю, що дістався аж до Дубна, шукав винуватців під сорока замками і по селах Волині, але не знайшов. По дорозі вони звично все палили і грабували [5; 109–110, 138–139]. Удаване Магмед-Гіреєм незнання, де міг перебувати князь Острозький, викликає сумніви в його щирості. Князь, як завжди, перебував у своєму родовому гнізді — Острозі, до якого татари, очевидно, просто не наважилися йти. Зрештою, після кількох боїв татари відійшли [11; 1405–1407].

Але в цілому 1577 рік для татарського прикордоння виявився досить спокійний, оскільки козаки були зайняті молдавськими справами. На початку травня наступного 1578 року султан передав Баторію чергову скаргу хана, у якій йшлося про спустошення козаками пасовищ, де раніше випасали сотні тисяч овець і нове зруйнування Іслам-Керману. Знову прямо вказувалось, що це роблять козаки з Брацлава, Черкас і Канева. Цікаво, що у турецькому варіанті назва Канева ("Кан-Еві") означає "Дім крові", що можна вважати символічним [12; 295–308]. У грудні вже молдавський господар, який був васалом Туреччини, скаржився на якогось козацького отамана Лукана (Лук'яна?), котрий напав був на молдавські землі, але потім повернув до Очакова і побрав там сто вісімдесят коней. Господар також висловлював свою думку про чутки, що козаки збираються йти в Молдавію з якимось татарським царевичем, вважаючи їх нереальними, бо "... не можуть поєднатися вовк і вівця" [9; 150-151].

1579–1581 роки стали найспокійнішими на українсько-татарському прикордонні. Розпочався завершальний етап Лівонської війни Речі Посполитої проти Московії. Більшість козацтва діяла на східному театрі воєнних дій. Кримське ханство виступало союзником Польщі, але водночас за наказом султана хан був змушений вести татар в далеке Закавказзя проти Персії. За ці роки на Придніпров'ї стався лише один, але досить своєрідний інцидент. Навесні 1581 року на дніпровській переправі козаки взяли в полон двох татарських царевичів. Хан скаржився на це королю і вимагав їх повернення. Царевичі, у свою чергу, теж скаржилися на козаків, але просили не видавати їх назад. Офіційний козацький старший Ян Оришовський повідомляв з цього приводу, що в Криму стався конфлікт між ханом і його братами, які не хотіли йти воювати в Персію. Одного з братів хан стратив, а двоє втекли. Цікаво, що двох мурз із супроводу царевичів і кількох татар козаки відразу продали назад, щоб "недостаток і наготу свою прикрити". Царевичі теж хотіли відкупитись. Зі свого боку, запропонував великі гроші і хан, щоб потім на очах у козаків стратити втікачів. Але козаки відмовилися від цих пропозицій і віддали царевичів черкаському старості Михайлу Вишневецькому, який спеціально приїхав за ними "за пороги". Для розслідування справи на дніпровський Низ було відправлено королівського дворянина Косса, який не тільки визнав правомірність дій козаків, але й додав від себе ряд подробиць: що царевичі взагалі здалися самі; вони просять відправити їх до султана або допомогти сісти в Криму; хан хоче їх вбити і послав до козаків мурз з обіцянкою дати за царевичів сімдесят тисяч червоних злотих і чотириста сорок чотири атласних каптанів, а якщо козаки їх видадуть, мурзи мали доручення відразу їх вбити [13].

Закінчення війни проти Москви відразу змінило ситуацію на півдні. У середині грудня 1582 року польний стражник Станіслав Гульський повідомив королю про підготовку білгородськими татарами нападу на українські землі, а також, що "свавільні люди" з Прилук і Немирова тільки-но забрали в турків кілька тисяч овець. Очевидно, що забрали з-під Тягина, бо скаргу через своїх людей надіслав місцевий санджак-бей [14].

Десь тоді ж у грудні стало відомо про ще одну подію, підтверджену татарським гінцем, який прибув до Кракова на початку січня 1583 року. Козаки розбили посольство татар, яке поверталося з Москви. Було вбито посла Ісаака-Мурзу і кількох його людей, а також забрані упоминки і дарунки від московського царя. Це вже була подія виняткова і по-справжньому скандальна. Хан висував вимогу повернути все забране козаками, оцінивши збитки в п'ятсот тисяч аспрів (сто шістдесят тисяч злотих), і розправитися з ними. Хан також погрожував, що збирається особисто шукати сатисфакції на українських землях, готується до походу і чекатиме відповіді короля на Кінських Водах біля Дніпра. 8 січня стало відомо, що хан з татарами вже "лежить на полі", а слідом за гінцем до Польщі поспішає великий посол [15]. Пізніше дізналися і про деякі подробиці нападу козаків. Вони мали великий загін піхоти і кінноти, вистежили посольство і напали на нього вночі на стоянці. Разом із татарами їхали турецькі купці, які також були пограбовані. Татари аж ніяк не могли сподіватися нападу, оскільки це сталося в межах Московії за вісім днів дороги від кордонів Речі Посполитої. З приблизного розрахунку відстаней можна зробити висновок, що напад відбувся десь у районі Сіверського Дінця. Якщо ж пізніша згадка в інструкції короля на повітові сеймики у 1584 році правильна, то це сталося десь у верхів'ях Самари. Крім того, напавши на татарські кочовища, козаки забрали у них дев'ять тисяч овець [16].

Але й цим справа не обмежилась. 12 січня до Кракова прибув турецький чауш з листами від султана і візира. Турки вимагали відшкодування збитків, яких вони зазнали під час нових нападів козаків на Очаків і Білгород. Очевидно, що вони відбулися десь в листопаді-грудні 1582 року. Козацький загін кількістю в п'ятсот чоловік на чолі з якимось Вишкою (?) напав на передмістя Очакова, забрав багато коней, худоби і великий полон. Султан прямо вказував на участь у поході людей Вишневецького: "...люди старости черкаського в човнах разом з козаками під'їжджали Дніпром під замок мій Очаків, чинили великі шкоди і великі утиски" [17].

Хан Магмед-Гірей протягом місяця тероризував польську владу погрозами походу на Україну, якщо та не покарає козаків і не відшкодує збитки за пограбування посольства і забраних козаками овець. Хан також вимагав негайно дати п'ять тисяч злотих у рахунок звичних щорічних упоминок. Такий же тиск робили і турки [18]. Однак ця справа закінчилася нічим, оскільки хан був хворий, знаходився у натягнутих стосунках з турками, а Баторій виправив назустріч військові сили, що бувало надзвичайно рідко. Незабаром, влітку 1583 року козаки зруйнували Бендери (Тягин), що викликало великий турецько-польський конфлікт, який Польщі вдалося залагодити стратою тридцяти одного козака і видачею побраних ними гармат [19; 128–135]. Протягом 1584 року, за повідомленнями татар, козаки п'ять разів нападали на них, забираючи коней, велику рогату худобу, овець та інше добро. Взимку 1584 – 1585 років теж згадуються кілька нападів козаків на татар. Кримські царевичі кілька разів збиралися походом на українські землі, але зрештою відмовлялися. Брат хана Алі-Агіб-Гірей в листі до Стефана Баторія від березня 1585 року писав, що з великими зусиллями відмовив своїх братів-царевичів від походу, пам'ятаючи про мир між двома країнами, і просив негайно прислати за це упоминки і додатково три тисячі талерів. Принагідно царевич нагадував-погрожував, що терпіння хана не безмежне, він зібрав сто тисяч війська і десять тисяч яничарів та готовий рушити через Дніпро [20].

Та чергова затримка татар і на цей раз пояснювалася зовсім не декларованим терпінням. У Криму йшла довготривала і виснажлива міжусобна боротьба. Спочатку хан з'ясовував стосунки із своїми родичами. Потім цей конфлікт мав несподіване продовження. Під тиском князів і мурз Магмед-Гірей відмовився виконувати наказ султана йти в новий похід до Персії. Фактично це означало розрив із Туреччиною. Хан навіть перейшов до наступальних дій і обложив Кафу. Султан послав до Криму каральну експедицію і нового хана — Іслам-Гірея. Кримська знать перелякалась і відступилась від Магмед-Гірея. Той був змушений тікати і на початку 1584 року загинув. Але боротьбу продовжив його син Саадат-Гірей. Він підняв повстання і за допомогою нагаїв захопив владу в Криму. Іслам-Гірей втік під захист турків до Кафи. Місцевий паша Осман знову втрутився в конфлікт, повстанці були розбиті, і через три місяці Іслам-Гірей повернувся до влади, а Саадат-Гірей втік до нагаїв на Поволжя [21]. За повідомленням Гейденштейна, Стефан Баторій був готовий використати цю ситуацію для нейтралізації Криму "на вічні часи". Однак польський сейм обмежився лише розмовами про способи оборони від татар [22; 169].

Саме до цього періоду відноситься чи не перша спроба козаків на чолі з Яном Оришовським втрутитися в татарські справи. Згідно з московськими донесеннями, козаки двічі ходили на татарські улуси, забрали сорок тисяч голів худоби і великий полон. Але потім Оришовський послав до хана чотирьох посланців з пропозиціями миру і своєї служби за плату проти будь-якого неприятеля Криму, крім "литовського короля" — тобто проти Туреччини чи Москви. Хан (це мав бути Саадат-Гірей) відповідав готовністю прийняти їх, але справа зірвалась, очевидно, через зміну хана і політичної ситуації, тому козаки знову розпочали свої напади [23; 251]. Якщо припущення, що пропозиція Оришовського припала саме на період протистояння Криму туркам правильне, то тут маємо справу з першою спробою встановлення "стратегічного партнерства" між козаками і татарами. Можливо, що козаки навіть якоюсь мірою встигли взяти участь у кримському конфлікті. оскільки є згадка, що Саадат-Гірей мав підтримку від донських козаків [24; 442].

У травні 1585 року від нового хана Іслам-Гірея прийшла скарга, що козаки напали на татарські випаси і забрали нібито аж тридцять (сто десять?) тисяч овець і десять тисяч волів. Такі великі цифри викликали недовіру в польських панів-рад, але факт нападу і завдання татарам великих збитків був незаперечним. Хан вимагав повернути все пограбоване і стратити винних. У противному разі він перекладав на короля відповідальність за можливе порушення миру з боку татар [25]. Хан повторював і традиційні вимоги вивести низовців з Дніпра та скаржився на Оришовського. Але польська сторона теж відповідала традиційно: що козаки — це злочинці з різних країн, які на Низу "мають склад", а Оришовського король тримає на Дніпрі якраз проти козацького свавілля. Водночас король пообіцяв виправити на Низ свого дворянина Глембовського, який мав би повернути татарам все пограбоване [26]. І хоча доля цього дворянина виявилася нещасливою, наступні півтора року про козацькі напади на татар інформації ми не маємо.

Але маємо інше надзвичайно цікаве свідчення. У травні 1586 року татарська орда спішно, за наказом султана, вибралася в новий похід. Козацька сторожа на чолі з Криштофом (Косинським? Кремпським?), яка стояла на таванській переправі, уважно стежила за противником. Вода була висока від розливу, і татари не наважилися переправлятися на Тавані, а пішли вверх Дніпром. Вчасно попереджений Криштофом старший Богдан Микошинський вже чекав ворога на іншій переправі — Таволжанському острові. Тут татари зробили спробу форсувати Дніпро, але козаки вступили в бій на воді. За словами Микошинського, вони знищили близько трьох тисяч татар і захопили багато човнів з сідлами і продовольством. Зустрівши опір, хан пішов далі вверх Дніпром, але козаки йшли слідом за ним правим берегом. Богдан Микошинський повідомляв про це іншого козацького старшину — Каспара Підвисоцького, і просив передати попередження військовій владі [27; 34]. Якщо все описане Микошинським правда (а перебільшення могли стосуватися кількості загиблих татар), то битву на таволжанській переправі можна вписати в історію козацтва червоним рядком. Адже це перший відомий випадок, коли козаки зупинили татарську орду на підступах до України.

Наприкінці 1586 року помер король Стефан Баторій. В Польщі розпочалася міжусобна боротьба за престол. Це розв'язало руки козакам. Уже у січні 1587 року султан надіслав чауша зі скаргою, що відразу після смерті короля Стефана козаки спустошили околиці Тягина [28; 113]. Десь у травні-липні козаки зруйнували Білгород [22; 221] і Очаків. Похід на останній стався десь у липні. Є свідчення, що до очаківського замку вони підступили вночі, видерлися на його стіни по драбинах, а потім пограбували і спалили замок, місто і навколишні села [29]. Турки примусили молдавського господаря направити на відбудову укріплень Очакова п'ятнадцять тисяч робітників і три тисячі возів, та ще і військо для їх охорони [30; 252]. На засіданні турецького Дивану було прийняте рішення направити війська проти Польщі [28; 113]. Для турків це був добрий привід, щоб вчинити тиск на Польщу з метою добитись бажаного для них результату виборів короля.

Протягом наступного року козаки займалися молдавськими справами. Лише 9 серпня 1588 року стало відомо, що князі Ружинські зібрали чотири тисячі козаків і рушили "певне" на Білгород з наміром взяти цей замок. Ружинські, очевидно, брали участь і у минулорічному нападі на Очаків, бо мали намір забрати собі з Запоріжжя трофейні гармати [31]. Можливо, що ця інформація нового черкаського старости Олександра Вишневецького зафіксувала початок походу у Придністров'я, де козаки напали на турків, які стояли на кордоні [28; 119]. Втім, мова могла йти і про похід козаків на узбережжя Криму між Козловом (Євпаторія) і Перекопом. За московським джерелом, козаки кількістю тисяча п'ятсот чоловік висадилися з моря і спустошили сімнадцять сіл. Султан навіть погрожував хану покаранням, якщо той допускатиме подібні напади [23; 251].

Від часу коронації нового короля Сигізмунда ІІІ (1587 рік) польська дипломатія вела переговори з Туреччиною для переукладання мирної угоди між двома країнами. Відразу все складалось якнайкраще. Туреччина підтримала кандидатуру Сигізмунда і була зацікавлена у мирі з Польщею [32; 71]. Але під кінець мирних переговорів до Константинополя дійшла новина, що козаки напали на турецькі кораблі на морі, розбили та пограбували їх. Султан "дуже тим ображався", але все ж підтвердив мирну угоду. Та ледве посол виїхав до Польщі, як стало відомо про напад козаків на Козлов (Євпаторію). Це сталося десь наприкінці червня — на початку липня 1589 року [33]. Схоже, що тут діяла та сама флотилія, яка знищила турецькі кораблі. Козаків, яких на чайках було близько восьмисот чоловік, очолював отаман Кулага. Час нападу було добре розраховано, бо в місті якраз відбувався ярмарок, і там були великі склади товарів. Були пограбовані триста турецьких купців. Але чи то козаки занадто затримались, захопившись грабунками, чи то дуже близько був татарський калга, котрий напав на них. У самому місті відбувся великий бій, у якому загинув Кулага, кілька десятків козаків потрапили в полон, але решта змогла відплисти. Після нападу на Козлов, козаки нібито ще ходили на Білгород, де попалили передмістя, і Азов, де взяли в полон триста чоловік і пограбували бухарських купців. Турки були змушені вживати термінових заходів: направити до гирла Дніпра три великі катирги, у кожній з яких було по триста яничарів з гарматами, щоб перекрити козакам вихід у море [34]. В цілому серед козацьких "шкод" останніх років канцлер Замойський називав зруйнування Тягина, Білгорода і Очакова, напад на турецькі кораблі, пограбування Козлова [35].

Напад козаків на Козлов різко змінив ситуацію. Очевидно, що турецькі купці змогли вплинути на верхівку країни або під час нападу прямо постраждали інтереси вищих сановників. Реакція Туреччини була миттєвою і вкрай агресивною. Великий візир Синан-паша наказав татарам йти на українські землі, а в самій Туреччині почали готувати війська для війни проти Польщі. Татари виявилися напоготові. Можливо, навіть, що вони збиралися до походу ще до подій в Козлові, бо наприкінці червня вони вже нібито були поблизу українських земель [36]. Щоб заохотити татар, султан ще й надіслав хану десять тисяч червоних золотих для мобілізації ногайських улусів. Раптом випливла і "рука Москви". Московський посол нібито дав хану п'ятдесят тисяч золотих з проханням йти на польського короля, а потім супроводжував татар до Дніпра, щоб особисто пересвідчитись, що все йде, як домовлено [1; 64-65].

Татар повів особисто хан Казі-Гірей. Уже 18 серпня "хмари татар" з'явилися в околицях Львова. Татари розклали кіш поблизу Тернополя, а їхні чамбули спустошували Руське воєводство і Поділля. Влада не спромоглася на організований опір. Окремі бої мали місце під Буськом, Галичем, Дунаєвом і Баворовом. Населення, шляхта і жовніри понесли великі втрати. Українські воєводи князі Костянтин Острозький і Януш Збаразький зібрали значні сили, та через ворожнечу між собою не об'єдналися для відсічі противника [37]. З польських хронік можна зробити висновок і про інші причини успіху татар, головна з яких — ігнорування польською шляхтою і владою проблем оборони українських земель [38].

На цьому тлі різким контрастом повній безпорадності влади і шляхти виступають дії козацтва. Унікальним документом, який дає опис наступних подій, є лист низових козаків до коронного гетьмана Яна Замойського від 10 жовтня 1589 року. Дізнавшись про похід татарської орди, козаки рушили з місць літніх промислів на Запоріжжі навперейми їй до Дністра. Запорожці перестріли татар, які вже відходили, над Дністром на річці Кам'янці за дві милі від молдавського міста Сорок. Вони несподівано напали на один із татарських кошів, у якому було шість тисяч татар, знищили дві тисячі сімсот чоловік, у тому числі одного царевича і кількох представників знаті.

Казі-Гірей, який був неподалік, почувши "той крик і гук і погром над своїми", поспішив на поле бою, оточив козаків і намагався їх знищити. Однак ті вміло оборонялися табором. Розгніваний хан гнав своїх людей вперед, і, як писали запорожці, ворог "...до нас потопом пішов, чого ми перед тим у битвах ніколи не бачили, такої потужності і сміливості того неприятеля Хреста Божого...". Тоді козаки вийшли з табору і дали бій у відкритому полі, можливо спеціально вдаривши на самого хана. Загинуло кілька значних мурз, під ханом було вбито коня, і, зазнавши великих втрат, татари були змушені відступити. Про турків козаки дізнались, що їх сорокатисячне військо рушило вгору Дністром. Згодом татарські в'язні та інші інформатори дали полякам свідчення, що татари втратили дев'ять тисяч чоловік, хана було поранено в ногу, вбито його двоюрідного брата, ханського підскарбія, кількох мурз і було відбито великий полон [39].

Польща отримала передишку і розпочала підготовку до війни, але всіма силами намагалася її відвернути. Серед умов миру султан називав насамперед покарання козаків, які знищили турецькі фортеці і "...мусульман, наших підданих, винищили вогнем і мечем і багатьох їхніх дружин, синів і дочок вивели в полон, а...все майно обернули на здобич". Він відмовлявся затверджувати нову угоду, поки не будуть виконані його умови: відбудова зруйнованих фортець за рахунок поляків, повернення всіх полонених, зброї, майна, виплата щорічної данини за вбитих мусульман івинищення всіх "розбійників-козаків... щоб про них не залишилось і пам'яті" [40; 191–192].

Підстав для такої жорсткої позиції було достатньо. Адже є згадки, що навіть у розпалі польсько-турецького конфлікту взимку 1589 – 1590 років козаки знову ходили на молдавське прикордоння [36; 127] і напали на Крим [28; 226]. Але в цілому мова йшла не тільки про кілька окремих, хай і великих, виправ. Козаки систематично підривали економіку Туреччини. Молдавія, Подунав'я і Північне Причорномор'я виступали основною продовольчою базою столиці Османської імперії. І навіть невеликі, але постійні напади козаків приносили Туреччині великі збитки. Австрійський агент у Константинополі переказував слова великого візира: "Кожний раз, коли справа стосується биків і овець, призначених для відправки в Константинополь, вказані вівці і бики та інша в'ючна худоба виявляються забраними в Польщу. Землі султана, які лежать біля кордонів Польщі, позбавлені населення і спустошені... миру не бути, поки ті очаківські поля знову не стануть султанськими і розбійники, які перебувають у тих місцях, не будуть вигнані, щоб навіть їх ймення було забуте" [40; 321].

Якщо козацькі напади так боляче дошкуляли Туреччині, то становище Кримського ханства було ще складнішим. Адже основні збитки від козаків в Причорномор'ї несли татари. За 1570 – 1580-ті роки українські козаки здійснили до сорока нападів на Крим, татарські улуси, у тому числі ті, які знаходилися поблизу турецьких фортець Білгорода і Очакова. Якщо рахувати тільки згадані в джерелах цифри, то козаки побрали принаймні сто тисяч голів биків і овець, сімнадцять тисяч коней, триста шістдесят тисяч злотих грошима, не менше тисячі чоловік полону, не рахуючи всього іншого. Від кожного великого татарського нападу українські землі несли значно більші втрати. Але, якщо накласти наведені цифри на економічне і демографічне становище ханства, то масштаби понесених татарами втрат вже можна вважати співмірними (у відсотках до загального потенціалу) з українськими. Надалі масштаби козацьких спустошень ще більше зростали. Однак, якщо поглянути на ці трагічні події з історичної перспективи, то, очевидно, що українці-козаки і татари взаємно знесилювали один одного. Неспокій на прикордонні також не давав можливості для економічного освоєння великих степових просторів — головного резерву економічного розвитку обох народів. А користь від цього мали тільки близькі і далекі сусіди. І зовсім не випадково через двісті років, наприкінці ХVІІІ ст., слабкі Кримське ханство і Запорозька Січ стали легкою здобиччю Російської імперії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т.8.

2. Флоря Б.Н. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х годах ХVІ в. // Карпато-Дунайские земли в средние века. — Кишинев, 1975.

3. Bielski M. Kronika Polska. — Sanok, 1856. — T.3. — S.1365 – 1367; Hejdensztejn R. Dzieje Polski. — Petersburg, 1857. — T.1. — S.179 – 181; Горецкий Л. Описание войны Ивони господаря валашского (1574) // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К., 1890. — С.136.

4. Соловьев С.М. Сочинения. — М., 1989. — Кн.4. — Т.7 – 8. — С.67; Флоря Б.Н. Указ.соч. — С.217.

5. Poczetki panowania w Polsce Stefana Batorego. 1575 – 1577. (Їrуdіa dziejowe. — T.4.). — Warszawa, 1877.

6. Poczеtki panowania… — S.69 – 70; Флоря Б.Н. Указ.соч. — С.217.

7. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — Krakуw, 1858. — S.163; Bielski M. Op.cit. — S.1367.

8. Archiwum Gіуwne Aktуw Dawnych w Warszawie (далі — AGAD). — LL. — 21. — F.199 — 202.

9. Sprawy wojenne krуla Stefana Batorego. 1576 – 1586. — Warszawa, 1881.

10. Boratyсski L. Stefan Batory i plan ligi przeciw turkom (1576 – 1584).- — Krakуw, 1903.

11. Bielski M. Kronika Polska. — Sanok, 1856. — T.3.

12. Тверитинова А.С. Письмо турецкого султана Мурада ІІІ польскому королю Стефану Баторию // Восточные документыпо истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — М., 1974. — Т.3.

13. Стороженко А. Новые подробности к биографии запорожского гетьмана Яна Орышовского // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. 1906. — Книга 19. — Вып.3. — С.72 – 75; Дневник последнего похода Стефана Батория на Россию (осада Пскова). — Псков, 1882. — С.50 – 51; Dopierala K. Stosunki dyplomatyczne Polski z Turcja za Stefana Batorego. — Warszawa, 1986. — S.116.

14. Dziaі rukopisуw Biblioteki Czartoryjskich w Krakowie (далі — Rps.Czart.). — 89. — S.419; Dzial rukopisуw Biblioteki PAN w Kуrnikie (далі — cRps.Kуrnik). — 280. — F.27v. — 28.

15. Rps.Czart. — 90. — S.25 – 31; Rps.Kуrnik. — 280. — F.6; Dopierala K. Op.cit. — S.124.

16. Rps.Kуrnik. — 280. — F.18v,.22v — 37, Dyajryusze sejmowe r.1585 // Scriptores rerum polonicarum. — Krakуw, 1901. — T.18. — S.349.

17. Ibid. — F.22v., 26; Rps.Czart. — 90. — S.9, 11; Dopierala K. Op.cit. — S.125.

18. Rps.Kуrnik. — F.14v. — 21, 22 – 26.

19. Лепявко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561 – 1591). — Чернігів, 1999.

20. Rps.Kуrnik. — 277. — F.54 — 54v.

21. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до конца ХVІІІ в. — СПб., 1887. — С.438 – 442; Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине ХVІІ века. — М., 1948. — С.33 – 34; Rps.Kуrnik. — 281. — F.36.

22. Hejdensztejn R. Dzieje Polski. — Petersburg, 1857. — T.2.

23. Соловйов С.М. Сочинения. — Кн.4. — Т.7.

24. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до конца ХVІІІ в. — СПб., 1887.

25. Rps.Kуrnik. — 281. — F.232v. — 233.

26. Ibid. — F.235 – 235v.

27. Listy Stanisіawa Jуlkiewskiego. — Krakуw, 1868.

28. Sas J. Stosunki polsko-tureckie w pierwszych latach Zygmunta III // Przegl?d powszechny. — 1897. — n.55.

29. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К. — Львів, 1909. — Т.7. — С.169; Sas J. Op.cit. — S.115; Dyajryusze sejmowe r.1587. — S.68; Bielski J. Op.cit. — S.33.

30. Максим-Ворничень М. Турецкие документы о финансово-экономических обязательствах Молдавии и Валахии во второй половине ХVІ в. // Восточные документы... — С.252.

31. Rps.Czart. — 93. — S.609.

32. Historia dyplomacji polskiej. — Warszawa, 1982. — T.2.

33. Жерела... — С.60; AGAD. — AR II. — 18434. — n.48; Archiwum domu Radziwiііуw. — Krakуw, 1885. — S.98.

34. Жерела... — С.60; Соловьев С.М. Указ.соч. — С.253;

35. AGAD. — AZ. — 128. — S.237; Sas J, Op.cit. — S.121.

36. Lepszy K. Rzeczpospolita Polska w dobie sejmu inkwizycyjnego (1589 – 1592). — Krakуw, 1939. — S.58.

37. Bielski J. Dalszy ciug kroniki Polskiej. — Warszawa, 1851. — S.103 – 105; Hejdensztejn R. Op.cit. — S.285 – 286

38. Hejdensztejn R. Op.cit. — S.285; Bielski J. Op.cit. — S.105 – 106, 109.

39. Dziaі rukopisуw Biblioteki Uniwersytetu Warszawskiego. — 46. — F.22 – 22v.; Жерела... — С.61.

Исторические связи народов СССР и Румынии. — М., 1965. — Т.1.