Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Козакознавчі студії в доробку В.Сухорукова

Проблематика Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. не належала в російській історіографії до категорії пріоритетних тем, хоча й не перебувала на маргінесі дослідницького процесу. Інтерес у російській науці до окресленого явища зумовлювався тим, що саме в середині ХVІІ ст. Московії нарешті вдалося твердо ступити на шлях реалізації виконуваної ще з другої половини ХV ст. ідеї згромадження під "високою царською рукою" усієї києво-руської спадщини. Від Переяславської Ради, ухвали якої круто змінили розклад політичних сил у регіоні й збурили геополітичні процеси, що посутньо переінакшили геополітичну карту Східної Європи, бере початок поступове, але вперте утвердження Москви в Україні. Ясно, що російська історіографія, котра, як добре відомо, завжди ідеологічно обслуговувала процес "прирощення земель", не могла обійти увагою й такий ключовий процес-каталізатор інтегрального вивищення Москви регіоні. У цьому сенсі не стала винятком й історіографія ХVІІІ – початку ХІХ ст., коли, з одного боку, робилися перші спроби дослідження Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., а з іншого, – закладалися підвалини майбутніх досліджень (формування джерельної бази, теоретико-методологічних настанов, концептуальної спрямованості).

У цілому розробка проблеми не вийшла за рамки локального явища. Скільки-небудь цілісної концепції не було опрацьовано. Події Національно-визвольної війни розглядалися переважно в контексті вивчення дотичних питань російської (І.Болтін) [1; 424-425] та української (Д.Бантиш-Каменський, О.Рігельман) історії [2]. Аналогічна за своїми наріжними засадами склалася ситуація й у тогочасній польській та українській історіографіях.

Однією з примітних постатей у когорті російських істориків, які в той чи інший спосіб долучилися до з'ясування окресленої проблематики, був В.Сухоруков. Взагалі історіографічна спадщина В.Сухорукова, на жаль, довгий час випадала з поля зору і залишалася належним чином не пошанованою. Хоча дослідники використовували джерела, введені до наукового вжитку шляхом підрядкової публікації. Лише останнім часом спостерігаються перші кроки до вивчення доробку В.Сухорукова та визначення його місця в історіографічному процесі [3; 12-14].

На відміну від перелічених вище дослідників В.Сухоруков звернувся до питань Національно-визвольної війни в контексті дослідження історії донського козацтва. Донський козак за походженням, учасник декабристського руху, В.Сухоруков не був професійним істориком. Для нього історія, точніше історія донського козацтва, слугувала, як, до речі, й для більшості дослідників цього феномену, своєрідним хобі. Думку про написання праці з минулого Донського краю навіяв В.Сухорукову голова утвореного у 1819 р. "Комітету з облаштування Війська Донського" генерал І.Чернишов, доручивши укласти історичний та статистичний описи Донської землі, не забуваючи при цьому всіляко сприяти реалізації такого проекту [4; ІІІ].

Під час підготовки дослідження В.Сухоруков виявив дивовижну як для випадкової людини проникливість. Розпочав він з основи основ будь-якого історичного дослідження – з ретельного формування джерельної бази. І, варто сказати, досяг у цій ділянці непересічних, як на тодішні часи, результатів. Відштовхуючися від того, що Архів Війська Донського згорів у 1744 р., В.Сухоруков спершу разом зі своїми помічниками (А.Кучеров, А.Кушнарьов, Л.Постнов, М.Пудавов) оглянув архіви донських станиць та містечок. Але найсуттєвішим є те, що в 1822 р. після знайомства з М.Карамзіним та відомим російським архівістом С.Строєвим він плідно працював у Московському архіві Колегії іноземних справ. Визбируючи джерела до історії донського козацтва, В.Сухоруков оглянув впорядковані Д.Бантишем-Каменським фонди "Зносини Росії з Туреччиною", "Зносини Росії з Кримом, "Зносини Росії з ногайськими татарами", а також виділений С.Строєвим із "Турецьких справ" в окремий фонд комплекс джерел, що відклався внаслідок офіційнихстосунків Москви з Військом Донським. Віднайдені в архіві документальні матеріали стали серцевиною джерельної бази, якою оперував дослідник. У тому числі вони заклали основу й для екскурсів в історію Національно-визвольної війни. Усе це зумовило появу цінної праці, зіпертої на багатій інформації. На жаль, двотомник В.Сухорукова "Історичний опис землі Війська Донського" побачив світ і став історіографічним фактом лише через замало не піввіку після укладення. Але таке запізнення, як виявилося не здрібнило його вартості. Праця залишалася найдокладнішим дослідженням з історії донського козацтва й водночас вносила свіжий струмінь у розробку проблематики Національно-визвольної війни.

В.Сухоруков був першим в історіографії, хто звернув увагу на такий важливий аспект як стосунки Богдана Хмельницького та його адміністрації з Військом Донським. Це логічно вписувалося в загальне прагнення дослідника до розгляду в контексті історії Дону взаємин українського та донського козацтв. Не в останню чергу і до першого, і до другого дослідника спонукала та багатюща інформація, що міститься у віднайдених ним джерелах із фондів Посольського приказу – цього компактного, природним чином сформованого джерельного масиву. Звернення В.Сухорукова до українсько-донських стосунків доби Національно-визвольної війни тим більше важливе, що донський чинник, як докладно з'ясував В.Брехуненко [3; 235-274], посідав одне з ключових місць у міжнародних комбінаціях, зав'язаних на українсько-польській війні.

В.Сухоруков влучно підмітив, що формуючи коло своїх основних союзників, БХмельницький прагнув залучити до участі у війні й Військо Донське [5; 313-316]. Вперше було зауважено конфронтацію тодішніх відносин між Українською козацькою державою й донським козацтвом. Не переймаючись з'ясуванням причинно-наслідкових зв'язків, В.Сухоруков не простежує джерела цієї конфліктності, її перебіг вплив на ходу Національно-визвольної війни та міжнародні відносини у чотирикутнику Україна-Кримський ханат – Польща – Московія. Дослідник виділяє й уривчасто розглядає лише один, проте ключовий аспект проблеми – реакцію Бахчисарая та Б.Хмельницького на морські походи донців до кримських берегів. Показано, що в 1649-1650 рр. Іслам-Гірей робить настирливі спроби завдати удару по Дону та прилеглому московському прикордонню за участю союзників – українських козаків [6; 386]. Реалізація цього плану зіштовхувала Україну з Москвою, що мало б для української справи катастрофічні наслідки. Сам задум походу випливав із давно виношуваної Іслам-Гіреєм ідеї широкомасштабної акції проти Москви [3; 235-260], а потужним підштовхувачем були власне морські походи донців [5; 314-315].

В.Сухоруков слушно зауважував, що, маючи в руках такий вагомий важіль, як необхідність для Б.Хмельницького участі татар у військових діях проти Польщі, Іслам-Гірей покладав на запорожців велику надію. Хан прагнув використати українського гетьмана для унеможливлення морських походів із боку донських козаків [3; 263]. Дослідник звернув увагу на курсування між Чигирином та Доном послів, на заклики Б.Хмельницького до Війська Донського з приводу припинення антикримських дій, на погрози гетьмана пристати на вимоги Іслам-Гірея [5; 323, 331]. Не залишилося поза увагою і висунення козацького загону під орудою генерального осавула Дем'яна Лисовця та Юрія Хмельницького до р. Міус. При цьому В.Сухоруков оперує числом учасників походу 5 тис чол., котра, як довів В.Брехуненко [3; 316], є найімовірнішою.

Насамкінець, В.Сухоруков увів до наукового вжитку факти, які віддзеркалюють зміну позиції Б.Хмельницького відносно кримсько-донського клубка протиріч. Зокрема, йдеться про заяву українського посла в Криму Семена Савченка (1653) про неприпустимість організації походу на Дон та про здійснення в 1655 р. українськими та донськими козаками облоги Азова, щоправда, невдалої.

Як бачимо, В.Сухоруков пунктирно (наскільки це дозволяла сформована ним джерельна база) окреслив деякі нові, невідомі на час укладання "Історичного опису…", але перспективні для подальших досліджень аспекти Національно-визвольної війни. Крім того, значущість внеску дослідника підвищується тим, що він опублікував витяги використаних ним джерел, у тому числі вперше оприлюднив лист Б.Хмельницького до Війська Донського від 30 березня 1630 р. А отже дослідник указав на можливі напрямки архівної евристики. Принагідно не можна оминути й того факту, що порушених В.Сухоруковим ділянок стосунку Чигирина до Війська Донського в історіографії ХІХ – початку ХХ ст. торкалися (і теж побіжно) лише В.Соловйов та А.Савельєв [8; 547-548]. Навіть М.Костомаров та П.Куліш обійшли увагою, хоча й були безпосередньо причетні до публікації в рамках серії "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" (СПБ.,1861. – Т.3.) низки дотичних джерел, на які, зрештою, зіперті уривкові судження В.Соловйова. У подальшому після ваговитого внеску М.Грушевського та О.Гермайзе [9; 35-37, 52] взагалі взяло гору відверте ігнорування конфліктного боку українсько-донських взаємин середини ХVІІ ст., попри те, що саме він був основним наповнювачем цих взаємин. І тільки останнім часом намітився відхід від такої шкідливої позиції.

ЛІТЕРАТУРА

1. Болтин И.Н. Примечания на историю древния и нынешния России Г.Леклерка. – СПб., 1788. – Т.1.

2. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К.,1993. – С.142-156; Ригельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію, її народ та козаків. – К.,1994. – С.139-150.

3. Брехуненко В.А. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ – середині ХVІІ ст. – К.-Запоріжжя, 1998.

4. Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск,1867. – Т.1.

5. Сухоруков В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. – Новочеркасск,1872. – Т.2.

7. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине ХVІІ века. – М.-Л., 1946.

8. Савельєв А. Трехсотлетие Войска Донского. Очерки из истории донских казаков. - СПб.,1870. – С.11; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М.,1961. – Кн.5.

9. Гермайзе О. Україна та Дін у ХVІІ ст. // Записки Київського інституту народної освіти. – К.,1928. – Кн.2. – С.158-165; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.,1996. – Т.8. – Ч.2.