Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

Запорозька кіннота у бойових діях російської армії 1735 – 1739 років

У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана Запорозьке військо повернулось під російську протекцію. В березні запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені до присяги на вірність імператриці Анні Іоаннівні [72; 256-260, 77; 451]. Залучаючи запорожців на службу, царський уряд керувався міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною, до якої Росія старанно готувалася. Повернення запорожців в російське підданство було вдалим політичним заходом Петербурга і суттєво посилило оборону південних кордоні в імперії. Але російське командування цікавила не воєнна сила запорожців, а насамперед той досвід, якого ті набули, перебуваючи чверть століття в межах Кримського ханства. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простяглася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події, які відбувалися на території Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи в разі загрози з боку ворога [36; 2-16]. Таким чином, Запорозька Січ мала виконувати роль передового форпосту російської армії.

У майбутній війні з Туреччиною російський уряд розраховував на дисципліновану регулярну армію і насамперед артилерійський та рушничний вогонь у ході генеральної битви. Сильною стороною російської армії була піхота. Скорострільність російських піхотинців була значно вищою за турецьких, оскільки зброя росіян не різнилася за калібрами і зразками, порох сипався в отвір ствола рушниці прямо з патрона i застосування порохівниць виключалося. У ході боїв попереду фронту російської піхоти встановлювалися рогатки (переносні дерев'янi загородження, якi складались з трьох загострених на кінцях хрестовин, скріплених поперечною жердиною, довжиною 3,5 м). На рогатках закріплялися піки. На флангах батальйонів ставились полкові гармати, а позаду польова армійська артилерія і невеликі кугортні полкові мортирці для навісного вогню [43; 56-66, 64; 58-60]. Таким чином, ворог практично не мав шансів прорвати бойовий порядок російської піхоти, наїжаченої рогатками, піками і багнетами. До того ж, військові формування Османської імперії мали на озброєнні, головним чином, холодну зброю. Артилерію і ручну вогнепальну зброю турки в польових умовах майже ніколи не використовували [62; 50-52, 100]. Загалом, вогнепальну зброю турки застосовували лише в обороні, при облозі фортець і на флоті [62; 60, 104, 107, 63; 100-129].

Слабкою стороною російської армії була кіннота, яка складалася з кірасирів, драгунів, гусарів, ландміліціонерів і козаків. У 30-ті роки ХVIII століття гусарський корпус налічував всього до 500 чоловік. Кірасирських полків було три, по 973 вершники в кожному. У ході бойових дій з Туреччиною протягом 1735 – 1739 років ці з`єднання через свою нечисленність значення не мали. Драгунських полків налічувалося 29 по 1230 чоловік кожний. Проте драгуни через наявність у них поганих коней під час бойових операцій завжди спішувалися і тільки під час маршів пересувались верхи [55; 45-48]. Під час боїв з ворогом російська кіннота виявила повну нездатність вести кавалерійський бій. Рушничний вогонь, який вели вершники з коня, не міг бути нi прицільним, ні швидким. В той же час турки і татари, будучи вправними вершниками і маючи витривалих коней, стрімко зближались з супротивником для бою холодною зброєю, у володінні якою мали абсолютну перевагу [52; 10-65, 53; 10, 25. 55; 46].

У ході кампанії 1737 року стосовно драгунiв в одній із своїх настанов генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав: "А чтоб драгунам сидя на лошадях пальбу чинить противу неприятеля, когда он еще наступательно действует, ибо драгунские лошади большею частью дикия и к пальбе недовольно обыклыя и могут сделать конфузию и прочих ради резонов, за благо не признавается, то и действо сидя на конях пальбу ружьем и пистолетами или палашами в тыл за оным — зависит от благоразсмотрения генералитетскаго" [64; 61]. У 1738 році учасник Дністровського походу капітан австрійської армії Парадим про російських драгунів писав, що "лошади у них так дурны, что драгун за кавалерию почитать нельзя" [55; 48]. У 1739 році, пiд час Ставучанського бою, в розпорядженні Мініха було 16 драгунських полків, які були спішені і діяли у загальному строю [53; 16-25]. Ландміліція, яка охороняла кордони Російської iмперії, налічувала до 27 тисяч чоловік. За бойовими якостями ландміліцькі полки значно поступалися драгунським [52; 15]. Таким чином, протягом війни 1735 – 1739 років в російській армії функції кінноти: розвідка місцевості, пошуки на комунікаціях ворога, супровід і охорона обозів були покладені виключно на козаків [52; 80, 55; 46].

До козацьких (іррегулярних) формувань Російської iмперії, задiяних урядом у війні проти Туреччини, крiм Вiйська Запорозького входило Військо Донське, козацькі полки Гетьманщини та Слобожанщини, Чугуєвський козацький полк і три компанійських (охочекомонних) полки [50; 77-80]. Фельдмаршали П. Лассі та Б. Мініх найбільш високі бойові якості визначали за донськими козаками і з великою довірою ставилися до лівобережних козаків [51; 304]. Запорозьких козаків російське командування визнавало як неперевершених розвідників і провідників. У кожному окремому загоні росіян було по два запорожця, які добре знали певну місцевість [32; 147,148,161,176,178]. Запорозька кіннота була ремонтована кращими для того часу кіньми. Породисті запорозькі скакуни відзначалися швидкістю та витривалістю і славились по усій Європі. Російські ремонтери купляли у запорожців табуни коней для армії [38; 30]. До цього треба лише додати, що саме якісний кінський склад робив кінноту кіннотою.

Восени 1735 року російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства. З цією метою під командуванням генерал-лейтенанта М. Леонтьєва, який у вересні, після смерті графа Й. Вейсбаха, обійняв посади київського генерал-губернатора і начальника Української укріпленої лінії, була сформована армія чисельністю в 44.366 чоловік. До неї разом з лівобережними і слобідськими козацькими полками мало входити і Запорозьке військо. 1 жовтня армія виступила від р. Орель у напрямі Криму [32; 57, 73; 104]. В ордерах до кошового отамана Івана Малашевича від 3 та 5 жовтня М. Леонтьєв наказав привести Запорозьке військо в бойову готовність і прибути з козаками на з`єднання з армією до річки Самари [31; 91-95]. На той час готового до війни товариства в Запорозькому війську налічувалось до 8000 чоловік, але більшість козаків була у від`їзді. 9 жовтня 2000 запорожців під проводом Івана Малашевича вирушили з Січі до Самари, куди прибули 12 жовтня [49; 113, 72; 271]. По прибуттю запорожців Леонтьєв вирушив до Перекопу. Запорожці становили авангард армії М. Леонтьєва і йшли далеко попереду росіян. На Кінських Водах, Рогачику і Білозірці запорожці розорили татарські аули, знищили близько 1200 мешканців і захопили 2000 голів великої рогатої худоби, 95 коней, 47 верблюдів і величезну кількість овець [26; 1. 32; 61. 72; 271. 73; 401].

13 жовтня почались дощі, потім сніг, і несподівано для цієї пори року вдарили сильні морози. Армія М. Леонтьєва опинилась у крижаній пустелі. Холодний вітер пронизував людей. Від нестачі фуражу почали падати коні. 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав воєнну раду, на якій було прийнято рішення повертатись на Україну [35; 66, 56; 247, 72; 273]. Про рішення воєнної ради запорожці нічого не знали, оскільки напередодні їх відрядили в пошук. 17 жовтня М. Леонтьєв письмово повідомив І. Малашевича про відступ російських військ через нестачу фуражу [31; 930]. 18 жовтня М. Леонтьєв писав І. Малашевичу: "Дабы в армии ея императорского величества знатного убытку не последовало, назад возвратился на Украину. Чего ради и Ваше благородие со всем Войском Низовим Запорожским изволит в Кош свой по прежнему следовать и там в крепкой от татар осторожности быть, дабы злясь за вступление наше сюда, чего противного показать не могли. Особливо вместо валу лежачим деревом и рогатки, как перед сим от покойного господина генерала и кавалера графа фон Вейсбаха, определено, Кош свой укрепить" [31; 94]. У ході свого відступу армія М. Леонтьєва втратила від перемерзання до 9000 чоловік і стільки ж коней [32; 61, 35; 66, 56; 247, 72; 273].

У листопаді 1735 року татари не виказували намірів щодо нападу на російське прикордоння. 4 грудня Іван Малашевич відрядив для пошуку проти татар партію, очолювану полковим старшиною Василем Малюгою, у складі 137 чоловік. Ця партія провела розвідку "за Бугом и за Березанскою рікою, между Очаковим и Белагородом близ моря" і привела на Січ 500 коней і двох татар. 14 грудня під проводом наказного курінного отамана Микити Моісеєва партія чисельністю в 135 чоловік вирушила у пошук до ногайських улусів в Західному Приазов`ї. Біля Овечого броду партія М. Моісеєва погромила улус, "в котором было мужеска и женска полу со сто, разбили без остатка и оных побили: взяли коней — 250, верблюдов великих и малых — 42, калмык — 12, пленников росийських — 3: из той партии двух козаков ранили, из которых один умре" [38; 16-17]. Протягом січня — березня 1736 року запорожці не чинили проти татар ніяких дій, оскільки Кіш отримав наказ із Петербурга схиляти орди до російської протекції [38; 13].

У кінці 1735 року російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних бойових дій у Приазов`ї. План дій на 1736 рік, складений президентом воєнної колегії генерал-фельдмаршалом графом Б.Мініхом, передбачав нанесення ударів по Азову і Криму з тим, щоб у 1737 році оволодіти фортецею Очаків [56; 247]. 8 листопада 1735 року Б. Мініх викликав до своєї ставки в м. Царичанку кошового отамана Івана Малaшевича із військовими старшинами на воєнну раду, щоб на ній визначитися відносно часу виступу у похід на Крим у кампанію 1736 року. Запорожці порадили виступити в похід не пізніше 10 квітня, бо в цей час в степу "трава в полном росте и от недавних снегов и дождей не может быть нужды в воде". Для походу в Крим кошовий зобов'язався зібрати 7000 товариства. При цьому запорозькі старшини завбачали Б. Мініху повний успіх, так як, на їх думку, ногайці супроти регулярних військ не встоять і перекопські укріплення серйозною перешкодою не стануть [50; 198, 73; 402].

12 квітня 1736 року Росія офіційно оголосила війну Туреччині. Для виконання наміченого плану російський уряд створив дві армії: Дніпровську, під командуванням генерал-фельдмаршала графа Б. Мініха, чисельністю до 95 000 чоловік, і Донську — 45.000 чоловік, під командуванням генерал-фельдмаршала графа П. Лассі. Запорозьке військо мало увійти до складу Дніпровської армії [56; 248]. Зрозуміти місце запорожців у складі Дніпровської армії дає можливість реєстр підрозділів, підпорядкованих Мініху у квітні 1736 року.

У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана Запорозьке військо повернулось під російську протекцію. В березні запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені до присяги на вірність імператриці Анні Іоаннівні [72; 256-260, 77; 451]. Залучаючи запорожців на службу, царський уряд керувався міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною, до якої Росія старанно готувалася. Повернення запорожців в російське підданство було вдалим політичним заходом Петербурга і суттєво посилило оборону південних кордоні в імперії. Але російське командування цікавила не воєнна сила запорожців, а насамперед той досвід, якого ті набули, перебуваючи чверть століття в межах Кримського ханства. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простяглася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події, які відбувалися на території Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи в разі загрози з боку ворога [36; 2-16]. Таким чином, Запорозька Січ мала виконувати роль передового форпосту російської армії.

У майбутній війні з Туреччиною російський уряд розраховував на дисципліновану регулярну армію і насамперед артилерійський та рушничний вогонь у ході генеральної битви. Сильною стороною російської армії була піхота. Скорострільність російських піхотинців була значно вищою за турецьких, оскільки зброя росіян не різнилася за калібрами і зразками, порох сипався в отвір ствола рушниці прямо з патрона i застосування порохівниць виключалося. У ході боїв попереду фронту російської піхоти встановлювалися рогатки (переносні дерев'янi загородження, якi складались з трьох загострених на кінцях хрестовин, скріплених поперечною жердиною, довжиною 3,5 м). На рогатках закріплялися піки. На флангах батальйонів ставились полкові гармати, а позаду польова армійська артилерія і невеликі кугортні полкові мортирці для навісного вогню [43; 56-66, 64; 58-60]. Таким чином, ворог практично не мав шансів прорвати бойовий порядок російської піхоти, наїжаченої рогатками, піками і багнетами. До того ж, військові формування Османської імперії мали на озброєнні, головним чином, холодну зброю. Артилерію і ручну вогнепальну зброю турки в польових умовах майже ніколи не використовували [62; 50-52, 100]. Загалом, вогнепальну зброю турки застосовували лише в обороні, при облозі фортець і на флоті [62; 60, 104, 107, 63; 100-129].

Слабкою стороною російської армії була кіннота, яка складалася з кірасирів, драгунів, гусарів, ландміліціонерів і козаків. У 30-ті роки ХVIII століття гусарський корпус налічував всього до 500 чоловік. Кірасирських полків було три, по 973 вершники в кожному. У ході бойових дій з Туреччиною протягом 1735 – 1739 років ці з`єднання через свою нечисленність значення не мали. Драгунських полків налічувалося 29 по 1230 чоловік кожний. Проте драгуни через наявність у них поганих коней під час бойових операцій завжди спішувалися і тільки під час маршів пересувались верхи [55; 45-48]. Під час боїв з ворогом російська кіннота виявила повну нездатність вести кавалерійський бій. Рушничний вогонь, який вели вершники з коня, не міг бути нi прицільним, ні швидким. В той же час турки і татари, будучи вправними вершниками і маючи витривалих коней, стрімко зближались з супротивником для бою холодною зброєю, у володінні якою мали абсолютну перевагу [52; 10-65, 53; 10, 25. 55; 46].

У ході кампанії 1737 року стосовно драгунiв в одній із своїх настанов генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав: "А чтоб драгунам сидя на лошадях пальбу чинить противу неприятеля, когда он еще наступательно действует, ибо драгунские лошади большею частью дикия и к пальбе недовольно обыклыя и могут сделать конфузию и прочих ради резонов, за благо не признавается, то и действо сидя на конях пальбу ружьем и пистолетами или палашами в тыл за оным — зависит от благоразсмотрения генералитетскаго" [64; 61]. У 1738 році учасник Дністровського походу капітан австрійської армії Парадим про російських драгунів писав, що "лошади у них так дурны, что драгун за кавалерию почитать нельзя" [55; 48]. У 1739 році, пiд час Ставучанського бою, в розпорядженні Мініха було 16 драгунських полків, які були спішені і діяли у загальному строю [53; 16-25]. Ландміліція, яка охороняла кордони Російської iмперії, налічувала до 27 тисяч чоловік. За бойовими якостями ландміліцькі полки значно поступалися драгунським [52; 15]. Таким чином, протягом війни 1735 – 1739 років в російській армії функції кінноти: розвідка місцевості, пошуки на комунікаціях ворога, супровід і охорона обозів були покладені виключно на козаків [52; 80, 55; 46].

До козацьких (іррегулярних) формувань Російської iмперії, задiяних урядом у війні проти Туреччини, крiм Вiйська Запорозького входило Військо Донське, козацькі полки Гетьманщини та Слобожанщини, Чугуєвський козацький полк і три компанійських (охочекомонних) полки [50; 77-80]. Фельдмаршали П. Лассі та Б. Мініх найбільш високі бойові якості визначали за донськими козаками і з великою довірою ставилися до лівобережних козаків [51; 304]. Запорозьких козаків російське командування визнавало як неперевершених розвідників і провідників. У кожному окремому загоні росіян було по два запорожця, які добре знали певну місцевість [32; 147,148,161,176,178]. Запорозька кіннота була ремонтована кращими для того часу кіньми. Породисті запорозькі скакуни відзначалися швидкістю та витривалістю і славились по усій Європі. Російські ремонтери купляли у запорожців табуни коней для армії [38; 30]. До цього треба лише додати, що саме якісний кінський склад робив кінноту кіннотою.

Восени 1735 року російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства. З цією метою під командуванням генерал-лейтенанта М. Леонтьєва, який у вересні, після смерті графа Й. Вейсбаха, обійняв посади київського генерал-губернатора і начальника Української укріпленої лінії, була сформована армія чисельністю в 44.366 чоловік. До неї разом з лівобережними і слобідськими козацькими полками мало входити і Запорозьке військо. 1 жовтня армія виступила від р. Орель у напрямі Криму [32; 57, 73; 104]. В ордерах до кошового отамана Івана Малашевича від 3 та 5 жовтня М. Леонтьєв наказав привести Запорозьке військо в бойову готовність і прибути з козаками на з`єднання з армією до річки Самари [31; 91-95]. На той час готового до війни товариства в Запорозькому війську налічувалось до 8000 чоловік, але більшість козаків була у від`їзді. 9 жовтня 2000 запорожців під проводом Івана Малашевича вирушили з Січі до Самари, куди прибули 12 жовтня [49; 113, 72; 271]. По прибуттю запорожців Леонтьєв вирушив до Перекопу. Запорожці становили авангард армії М. Леонтьєва і йшли далеко попереду росіян. На Кінських Водах, Рогачику і Білозірці запорожці розорили татарські аули, знищили близько 1200 мешканців і захопили 2000 голів великої рогатої худоби, 95 коней, 47 верблюдів і величезну кількість овець [26; 1. 32; 61. 72; 271. 73; 401].

13 жовтня почались дощі, потім сніг, і несподівано для цієї пори року вдарили сильні морози. Армія М. Леонтьєва опинилась у крижаній пустелі. Холодний вітер пронизував людей. Від нестачі фуражу почали падати коні. 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав воєнну раду, на якій було прийнято рішення повертатись на Україну [35; 66, 56; 247, 72; 273]. Про рішення воєнної ради запорожці нічого не знали, оскільки напередодні їх відрядили в пошук. 17 жовтня М. Леонтьєв письмово повідомив І. Малашевича про відступ російських військ через нестачу фуражу [31; 930]. 18 жовтня М. Леонтьєв писав І. Малашевичу: "Дабы в армии ея императорского величества знатного убытку не последовало, назад возвратился на Украину. Чего ради и Ваше благородие со всем Войском Низовим Запорожским изволит в Кош свой по прежнему следовать и там в крепкой от татар осторожности быть, дабы злясь за вступление наше сюда, чего противного показать не могли. Особливо вместо валу лежачим деревом и рогатки, как перед сим от покойного господина генерала и кавалера графа фон Вейсбаха, определено, Кош свой укрепить" [31; 94]. У ході свого відступу армія М. Леонтьєва втратила від перемерзання до 9000 чоловік і стільки ж коней [32; 61, 35; 66, 56; 247, 72; 273].

У листопаді 1735 року татари не виказували намірів щодо нападу на російське прикордоння. 4 грудня Іван Малашевич відрядив для пошуку проти татар партію, очолювану полковим старшиною Василем Малюгою, у складі 137 чоловік. Ця партія провела розвідку "за Бугом и за Березанскою рікою, между Очаковим и Белагородом близ моря" і привела на Січ 500 коней і двох татар. 14 грудня під проводом наказного курінного отамана Микити Моісеєва партія чисельністю в 135 чоловік вирушила у пошук до ногайських улусів в Західному Приазов`ї. Біля Овечого броду партія М. Моісеєва погромила улус, "в котором было мужеска и женска полу со сто, разбили без остатка и оных побили: взяли коней — 250, верблюдов великих и малых — 42, калмык — 12, пленников росийських — 3: из той партии двух козаков ранили, из которых один умре" [38; 16-17]. Протягом січня — березня 1736 року запорожці не чинили проти татар ніяких дій, оскільки Кіш отримав наказ із Петербурга схиляти орди до російської протекції [38; 13].

У кінці 1735 року російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних бойових дій у Приазов`ї. План дій на 1736 рік, складений президентом воєнної колегії генерал-фельдмаршалом графом Б.Мініхом, передбачав нанесення ударів по Азову і Криму з тим, щоб у 1737 році оволодіти фортецею Очаків [56; 247]. 8 листопада 1735 року Б. Мініх викликав до своєї ставки в м. Царичанку кошового отамана Івана Малaшевича із військовими старшинами на воєнну раду, щоб на ній визначитися відносно часу виступу у похід на Крим у кампанію 1736 року. Запорожці порадили виступити в похід не пізніше 10 квітня, бо в цей час в степу "трава в полном росте и от недавних снегов и дождей не может быть нужды в воде". Для походу в Крим кошовий зобов'язався зібрати 7000 товариства. При цьому запорозькі старшини завбачали Б. Мініху повний успіх, так як, на їх думку, ногайці супроти регулярних військ не встоять і перекопські укріплення серйозною перешкодою не стануть [50; 198, 73; 402].

12 квітня 1736 року Росія офіційно оголосила війну Туреччині. Для виконання наміченого плану російський уряд створив дві армії: Дніпровську, під командуванням генерал-фельдмаршала графа Б. Мініха, чисельністю до 95 000 чоловік, і Донську — 45.000 чоловік, під командуванням генерал-фельдмаршала графа П. Лассі. Запорозьке військо мало увійти до складу Дніпровської армії [56; 248]. Зрозуміти місце запорожців у складі Дніпровської армії дає можливість реєстр підрозділів, підпорядкованих Мініху у квітні 1736 року.

У 1734 році після 25-річного перебування під владою кримського хана Запорозьке військо повернулось під російську протекцію. В березні запорожці заснували Січ на річці Підпільній, а в жовтні були приведені до присяги на вірність імператриці Анні Іоаннівні [72; 256-260, 77; 451]. Залучаючи запорожців на службу, царський уряд керувався міркуваннями щодо майбутньої війни з Туреччиною, до якої Росія старанно готувалася. Повернення запорожців в російське підданство було вдалим політичним заходом Петербурга і суттєво посилило оборону південних кордоні в імперії. Але російське командування цікавила не воєнна сила запорожців, а насамперед той досвід, якого ті набули, перебуваючи чверть століття в межах Кримського ханства. Розташування Запорозької Січі на південь від Української укріпленої лінії, що простяглася на 285 верст від Дніпра вздовж Орелі, Берестової і Береки до Сіверського Донця, було вигідне тим, що запорожці завчасно сповіщали командування лінії про рух татар до російського кордону та інформували про події, які відбувалися на території Кримського ханства. З огляду на це, командири фортець і редутів Української лінії отримали можливість вживати своєчасні оперативні заходи в разі загрози з боку ворога [36; 2-16]. Таким чином, Запорозька Січ мала виконувати роль передового форпосту російської армії.

У майбутній війні з Туреччиною російський уряд розраховував на дисципліновану регулярну армію і насамперед артилерійський та рушничний вогонь у ході генеральної битви. Сильною стороною російської армії була піхота. Скорострільність російських піхотинців була значно вищою за турецьких, оскільки зброя росіян не різнилася за калібрами і зразками, порох сипався в отвір ствола рушниці прямо з патрона i застосування порохівниць виключалося. У ході боїв попереду фронту російської піхоти встановлювалися рогатки (переносні дерев'янi загородження, якi складались з трьох загострених на кінцях хрестовин, скріплених поперечною жердиною, довжиною 3,5 м). На рогатках закріплялися піки. На флангах батальйонів ставились полкові гармати, а позаду польова армійська артилерія і невеликі кугортні полкові мортирці для навісного вогню [43; 56-66, 64; 58-60]. Таким чином, ворог практично не мав шансів прорвати бойовий порядок російської піхоти, наїжаченої рогатками, піками і багнетами. До того ж, військові формування Османської імперії мали на озброєнні, головним чином, холодну зброю. Артилерію і ручну вогнепальну зброю турки в польових умовах майже ніколи не використовували [62; 50-52, 100]. Загалом, вогнепальну зброю турки застосовували лише в обороні, при облозі фортець і на флоті [62; 60, 104, 107, 63; 100-129].

Слабкою стороною російської армії була кіннота, яка складалася з кірасирів, драгунів, гусарів, ландміліціонерів і козаків. У 30-ті роки ХVIII століття гусарський корпус налічував всього до 500 чоловік. Кірасирських полків було три, по 973 вершники в кожному. У ході бойових дій з Туреччиною протягом 1735 – 1739 років ці з`єднання через свою нечисленність значення не мали. Драгунських полків налічувалося 29 по 1230 чоловік кожний. Проте драгуни через наявність у них поганих коней під час бойових операцій завжди спішувалися і тільки під час маршів пересувались верхи [55; 45-48]. Під час боїв з ворогом російська кіннота виявила повну нездатність вести кавалерійський бій. Рушничний вогонь, який вели вершники з коня, не міг бути нi прицільним, ні швидким. В той же час турки і татари, будучи вправними вершниками і маючи витривалих коней, стрімко зближались з супротивником для бою холодною зброєю, у володінні якою мали абсолютну перевагу [52; 10-65, 53; 10, 25. 55; 46].

У ході кампанії 1737 року стосовно драгунiв в одній із своїх настанов генерал-фельдмаршал Б. Мініх писав: "А чтоб драгунам сидя на лошадях пальбу чинить противу неприятеля, когда он еще наступательно действует, ибо драгунские лошади большею частью дикия и к пальбе недовольно обыклыя и могут сделать конфузию и прочих ради резонов, за благо не признавается, то и действо сидя на конях пальбу ружьем и пистолетами или палашами в тыл за оным — зависит от благоразсмотрения генералитетскаго" [64; 61]. У 1738 році учасник Дністровського походу капітан австрійської армії Парадим про російських драгунів писав, що "лошади у них так дурны, что драгун за кавалерию почитать нельзя" [55; 48]. У 1739 році, пiд час Ставучанського бою, в розпорядженні Мініха було 16 драгунських полків, які були спішені і діяли у загальному строю [53; 16-25]. Ландміліція, яка охороняла кордони Російської iмперії, налічувала до 27 тисяч чоловік. За бойовими якостями ландміліцькі полки значно поступалися драгунським [52; 15]. Таким чином, протягом війни 1735 – 1739 років в російській армії функції кінноти: розвідка місцевості, пошуки на комунікаціях ворога, супровід і охорона обозів були покладені виключно на козаків [52; 80, 55; 46].

До козацьких (іррегулярних) формувань Російської iмперії, задiяних урядом у війні проти Туреччини, крiм Вiйська Запорозького входило Військо Донське, козацькі полки Гетьманщини та Слобожанщини, Чугуєвський козацький полк і три компанійських (охочекомонних) полки [50; 77-80]. Фельдмаршали П. Лассі та Б. Мініх найбільш високі бойові якості визначали за донськими козаками і з великою довірою ставилися до лівобережних козаків [51; 304]. Запорозьких козаків російське командування визнавало як неперевершених розвідників і провідників. У кожному окремому загоні росіян було по два запорожця, які добре знали певну місцевість [32; 147,148,161,176,178]. Запорозька кіннота була ремонтована кращими для того часу кіньми. Породисті запорозькі скакуни відзначалися швидкістю та витривалістю і славились по усій Європі. Російські ремонтери купляли у запорожців табуни коней для армії [38; 30]. До цього треба лише додати, що саме якісний кінський склад робив кінноту кіннотою.

Восени 1735 року російське командування вирішило організувати похід у межі Кримського ханства. З цією метою під командуванням генерал-лейтенанта М. Леонтьєва, який у вересні, після смерті графа Й. Вейсбаха, обійняв посади київського генерал-губернатора і начальника Української укріпленої лінії, була сформована армія чисельністю в 44.366 чоловік. До неї разом з лівобережними і слобідськими козацькими полками мало входити і Запорозьке військо. 1 жовтня армія виступила від р. Орель у напрямі Криму [32; 57, 73; 104]. В ордерах до кошового отамана Івана Малашевича від 3 та 5 жовтня М. Леонтьєв наказав привести Запорозьке військо в бойову готовність і прибути з козаками на з`єднання з армією до річки Самари [31; 91-95]. На той час готового до війни товариства в Запорозькому війську налічувалось до 8000 чоловік, але більшість козаків була у від`їзді. 9 жовтня 2000 запорожців під проводом Івана Малашевича вирушили з Січі до Самари, куди прибули 12 жовтня [49; 113, 72; 271]. По прибуттю запорожців Леонтьєв вирушив до Перекопу. Запорожці становили авангард армії М. Леонтьєва і йшли далеко попереду росіян. На Кінських Водах, Рогачику і Білозірці запорожці розорили татарські аули, знищили близько 1200 мешканців і захопили 2000 голів великої рогатої худоби, 95 коней, 47 верблюдів і величезну кількість овець [26; 1. 32; 61. 72; 271. 73; 401].

13 жовтня почались дощі, потім сніг, і несподівано для цієї пори року вдарили сильні морози. Армія М. Леонтьєва опинилась у крижаній пустелі. Холодний вітер пронизував людей. Від нестачі фуражу почали падати коні. 16 жовтня біля урочища Гіркі Води М. Леонтьєв зібрав воєнну раду, на якій було прийнято рішення повертатись на Україну [35; 66, 56; 247, 72; 273]. Про рішення воєнної ради запорожці нічого не знали, оскільки напередодні їх відрядили в пошук. 17 жовтня М. Леонтьєв письмово повідомив І. Малашевича про відступ російських військ через нестачу фуражу [31; 930]. 18 жовтня М. Леонтьєв писав І. Малашевичу: "Дабы в армии ея императорского величества знатного убытку не последовало, назад возвратился на Украину. Чего ради и Ваше благородие со всем Войском Низовим Запорожским изволит в Кош свой по прежнему следовать и там в крепкой от татар осторожности быть, дабы злясь за вступление наше сюда, чего противного показать не могли. Особливо вместо валу лежачим деревом и рогатки, как перед сим от покойного господина генерала и кавалера графа фон Вейсбаха, определено, Кош свой укрепить" [31; 94]. У ході свого відступу армія М. Леонтьєва втратила від перемерзання до 9000 чоловік і стільки ж коней [32; 61, 35; 66, 56; 247, 72; 273].

У листопаді 1735 року татари не виказували намірів щодо нападу на російське прикордоння. 4 грудня Іван Малашевич відрядив для пошуку проти татар партію, очолювану полковим старшиною Василем Малюгою, у складі 137 чоловік. Ця партія провела розвідку "за Бугом и за Березанскою рікою, между Очаковим и Белагородом близ моря" і привела на Січ 500 коней і двох татар. 14 грудня під проводом наказного курінного отамана Микити Моісеєва партія чисельністю в 135 чоловік вирушила у пошук до ногайських улусів в Західному Приазов`ї. Біля Овечого броду партія М. Моісеєва погромила улус, "в котором было мужеска и женска полу со сто, разбили без остатка и оных побили: взяли коней — 250, верблюдов великих и малых — 42, калмык — 12, пленников росийських — 3: из той партии двух козаков ранили, из которых один умре" [38; 16-17]. Протягом січня — березня 1736 року запорожці не чинили проти татар ніяких дій, оскільки Кіш отримав наказ із Петербурга схиляти орди до російської протекції [38; 13].

У кінці 1735 року російський уряд розпочав підготовку до широкомасштабних бойових дій у Приазов`ї. План дій на 1736 рік, складений президентом воєнної колегії генерал-фельдмаршалом графом Б.Мініхом, передбачав нанесення ударів по Азову і Криму з тим, щоб у 1737 році оволодіти фортецею Очаків [56; 247]. 8 листопада 1735 року Б. Мініх викликав до своєї ставки в м. Царичанку кошового отамана Івана Малaшевича із військовими старшинами на воєнну раду, щоб на ній визначитися відносно часу виступу у похід на Крим у кампанію 1736 року. Запорожці порадили виступити в похід не пізніше 10 квітня, бо в цей час в степу "трава в полном росте и от недавних снегов и дождей не может быть нужды в воде". Для походу в Крим кошовий зобов'язався зібрати 7000 товариства. При цьому запорозькі старшини завбачали Б. Мініху повний успіх, так як, на їх думку, ногайці супроти регулярних військ не встоять і перекопські укріплення серйозною перешкодою не стануть [50; 198, 73; 402].

12 квітня 1736 року Росія офіційно оголосила війну Туреччині. Для виконання наміченого плану російський уряд створив дві армії: Дніпровську, під командуванням генерал-фельдмаршала графа Б. Мініха, чисельністю до 95 000 чоловік, і Донську — 45.000 чоловік, під командуванням генерал-фельдмаршала графа П. Лассі. Запорозьке військо мало увійти до складу Дніпровської армії [56; 248]. Зрозуміти місце запорожців у складі Дніпровської армії дає можливість реєстр підрозділів, підпорядкованих Мініху у квітні 1736 року.

Склад Дніпровської армії по кінцевих розрахунках 1736 року [50; 203].[50; 203].

Регулярні війська

19 драгунських полків

Всього:

18 піхотних полків

Всього:

10 ландміліцьких полків

Гусарського корпусу

Регулярних рот слобідських полків

Всього::

По 1035 чоловік у кожному

19695 чоловік

по 1354 чоловіки у кожному

24372 чоловіки

по 1000 у кожному

500 чоловік

500 чоловік

55067 чоловік чоловік

Іррегулярні війська

Донських козаків

Лівобережних козаків

Слобідських козаків

Чугуївських калмиків і волохів

Павлівського компанійського полку

Запорозького війська

Всього:

Загальне число по армії:

4000 чоловік

16000 чоловік

3700 чоловік

150 чоловік

180 чоловік

6000 чоловік

30030 чоловік

85097 чоловік

Артилерія полкова

При 18-ти піхотних полках

При 4-х драгунських

При ландміліції

36 гармат

4 гармати

8 гармат

Артилерія польова

Гармат

Гаубиць

Мортир

11

5

2

Всього по армії

66 знарядь

29 квітня 1736 року, по прибуттю авангарду Дніпровської армії до Кам`яного Затону, кошовий отаман Іван Малaшевич отримав ордер Мініха, яким наказувалось, щоб Запорозьке військо "денно и нощно" перебиралося через Дніпро до головних сил армії. 30 квітня на конференції генералітету були присутні Іван Малашевич зі старшинами і "знающие казаки". Зважаючи на поради запорожців, генералітет прийняв рішення йти до Криму вздовж Дніпра, оскільки, як запевняли запорожці, "за умалением вод и что не больше, как разве на партию в долинах снежной воды найти уповается, а дров и вовсе не имеется" [38; 86]. У Кримському поході армії Б. Мініха взяло участь 3200 запорожців, очолюваних кошовим отаманом Іваном Малaшевичем. Решта Запорозького війська разом з наказним отаманом Іваном Білицьким мала залишатись на правому березі Дніпра для прикриття Січі [38; 82].

4 травня авангард Дніпровської армії, очолюваний генерал-майором Шпігелем, від р. Білозірки вирушив у напрямку Перекопу. До складу цього загону входило 5 драгунських і 5 піхотних полків, 300 гусарів і 3000 запорожців І. Малашевича. 7 травня запорожці, вислані Шпігелем до Чорної Долини, були оточені передовими татарськими загонами. Після підходу головних сил корпусу Шпігеля запорожці тримали лівий фланг росіян. У ході бою запорожці відбили ворожий прапор, захопили в полон декілька сотень ногайців і двох мурз, яких було відправлено до Б. Мініха [38; 85, 50; 239, 72; 273]. Втрати запорожців складали 126 чоловік убитими [38; 111]. 16 травня армія Б. Мініха прибула до урочища Сиваш, звідки до Перекопу були відряджені розвідувальні партії запорожців і донців [50; 250]. Запорожці, очолювані І. Малашевичем, перейшли Сиваш і провели розвідку в тилу ворога. Татари атакували запорожців і примусили повернутись назад [50; 250].

17 травня росiйська армія підійшла до Перекопу. Перекопська укріплена лінія являла собою високий вал з ровом. На валу були зведені укріплені башти і встановлено 184 гармати. Ворота в Крим прикривалися фортецею Ор-Капи [56; 248]. Б. Мініх надіслав хану листа, в якому ставилась вимога здати Перекоп і визнати над собою владу російської імператриці. Хан категорично відмовився [50; 251]. На воєнній раді, яка відбулася 18 травня, Б. Мініх вирішив атакувати лівий фланг ворожих укріплень регулярними полками, а на правому фланзі козаки мали провести демонстрацію. Запорозькі, лівобережні і слобідські козаки за наказом Б. Мініха мали залишатись у російському вагенбузі у віданні генерал-майора Рєпніна [40; 315. 50; 252].

19 травня російська піхота та спішені драгуни вишикувались у три колони і підготувались до штурму. Артилерійський вогонь був зосереджений по фортеці Ор-Капи. 20 травня, на світанку, регулярнi частини атакували лiвий фланг перекопських укрiплень, затягли гармати на вал і примусили ворога відступити до фортеці. Козаки перевели через рів своїх коней і відігнали татарську кінноту від Перекопу. 22 травня росіяни захопили Ор-Капи. У ході штурму Перекопу росіяни втратили 6 чоловік убитими і 117 чоловік дістали поранення. [50; 254]. Після падіння Ор-Капи запорожці були відряджені до корпусу генерал-майора Гейна для переслідування ворога. Біля Кам`яного Мосту на р. Самарчик корпус Гейна зустрівся з ордою Нуреддін-султана. У ході кровопролитного бою татари були розсіяні, Нуреддін-султан загинув, а його прапор, бунчук і булава дісталися запорожцям. Малашевич передав захоплені клейноди графу Мініху [31; 439-440, 42; 18].

Після захоплення Ор-Капи граф Мініх розмістив у фортеці два полки регулярної піхоти, 1000 лівобережних і слобідських козаків та 200 запорожців, половину яких становили піхотинці, що призначалися для охорони обозу [42; 18, 50; 255]. 24 травня до Кінбурна був відряджений 12-тисячний корпус з частиною полкової артилерії під командуванням генерал-лейтенанта Леонтьєва. До складу цього корпусу увійшли 2 драгунських, 2 піхотних, 5 ландміліційських полкiв і 600 запорожців (400 кінних і 200 піших для обозу). 25 травня Мініх з рештою армії вирушив вглиб Кримського півострова [32; 151, 42; 19, 50; 259-260]. Під час слідування корпусу М. Леонтьєва до Кінбурна запорозькі вершники йшли в авангарді. 27 травня М. Леонтьєв вислав 800 драгунів і 250 запорожців на узбережжя Чорного моря для розвідки. У ході цього пошуку запорожці втратили 12 чоловік убитими, але привели 15000 овець і 200 голiв великої рогатої худоби, забезпечивши загін М. Леонтьєва м'ясом [32; 162]. 1 червня у бою під Кінбурном запорожці діяли спільно з гренадерами і драгунами. Крім того, 300 запорожців М. Леонтьєв задіяв на шанцевих роботах по зведенню батарей. Роботи велись під артилерійським вогнем ворога. 8 червня гарнізон Кінбурну здався без бою [35; 79, 50; 275-278].

Запорожці, які вирушили в похід у складі aрмії Мініха, були поділені на невеликі загони і віддані під командування командирів корпусів. Так, 29 травня запорожці, що входили до складу корпусу генерал-майора Шпігеля, під час фуражування (випасання коней) були атаковані татарами. В результаті несподіваного ворожого нападу козаки втратили 200 убитими і стільки ж потрапило в полон. Проте, козакам вдалося пробитися до вагенбургу під захист російських регулярних частин [35; 84, 50; 270]. 5 червня декілька сотень запорожців у складі корпусу генерал-майора М. Бірона вирушили на Козлов [35; 81, 50; 264]. 560 запорожців входило до складу корпусу генерал-майора Рєпнiна, який iшов у авангардi армiї на Бахчисарай [32; 152. 50; 265]. Решта запорожцiв прийняла участь у диверсiйнiй операцiї корпусу генерал-лейтенанта Iзмайлова, під час якої ряд татарських селищ було зруйновано [48; 1/30].

У ході просування армії Б. Мініха вглиб Кримського півострова татари нападали на невеликі загони росіян і не давали проводити розвідку та фуражування. Чисельна перевага татарського війська давала хану можливість брати під контроль значну територію і блокувати кількатисячнi загони супротивника. З огляду на це, армія росіян пересувалась одним великим каре під прикриттям возів і рогаток. За таких умов армія рухалась дуже повільно. Люди страждали від спеки, браку води і поганих харчів. Коні часто добу і більше перебували без води і живилися лише тією травою, що була в середині каре. До того ж татари підпалили степ і постійно непокоїли росіян, підстерігаючи, коли в каре утвориться бодай яка проріха, щоб увірватися в середину табору [35; 80-82].

Така тактика була притаманна як татарам, так і туркам. Уникати битви і постійно непокоїти ворога, віддаляти його від річок у степ на відкриту місцевість ставилось в обов`язок усім військовим начальникам Османської імперії. В результаті таких дiй супротивник виснажувався і втрачав комунікації (зв'язок). У бою з європейськими арміями турки і татари розраховували лише на те, щоб застати ворога зненацька під час відпочинку або на початку облаштування табору. У ході атаки мусульманські війська намагалися за допомогою воєнного кличу і стрімкого натиску викликати жах і паніку в рядах християн з тим, щоб з мінімальними втратами подолати зону ураження вогнем і прорвати ряди супротивника напором загальної маси [59; 86-92]. Тогочасне російське командування не було готове до такої тактики з боку ворога, оскільки не мало належної уяви про воєнні звичаї мусульман. За цих умов генерали змушені були звертатися за порадами до запорожців [40; 312-313, 345; 42; 66].

16 червня армія Б. Мініха підійшла до Бахчисараю, де на підготовлених позиціях знаходились головні сили хана. В ніч на 17 червня росіяни обійшли ворога з лівого флангу і зайшли в тил. Турки і татари атакували правий фланг росіян, який прикривали запорожці, донці і гусари. Ворогу вдалося розладнати лави козаків. Артилерійським і рушничним вогнем корпусу генерал-майора Леслі турків і татар було відкинуто [48; 1/43]. Хан ухилився від продовження бою і відступив у гори [35; 84-85]. Обернувши на попіл Бахчисарай і Султансарай, російська армія зупинилась. В умовах гористої місцевості росіяни діяти не могли. До того ж, від хвороб і нестачі води Б. Мініх втратив більше третини свого війська. Це змусило його повернути армію назад [50; 274, 56; 249. 72; 275].

13 липня Б. Мініх вирішив відпустити більшу частину запорожців на Січ з тим, щоб вони протягом серпня чинили пошуки проти ворога на правому березі Дніпра і розпускали чутки, нібито росіяни відразу після повернення з Криму штурмуватимуть Очаків [38; 112]. У реляції Б. Мініха до імператриці з цього приводу говорилося, що "от запорожских казаков большая часть отпущена в Сичю их с немалою добычею, понеже они в марше в неприятельской земле всегда впереди имелись и велено оным по ту сторону Днепра без упущения посылать партии для проведывания о Белгородской и Бучацкой орде и для учинения над оным всевозможного поиску и на той стороне Днепра алярму" [48; 1/53]. У серпні від армії були відпущені лівобережні і слобідські козаки, а також решта запорожців, яка несла дозорну службу біля редутів і шанців комунікаційної лінії, що тягнулась від Перекопу до Чорної Долини [50; 283-284, 290].

31 серпня в Кіш надійшов наказ Б. Мініха висилати "зело сильныя партии" проти Буджацької орди [38; 147]. 16 вересня кошовий отаман Іван Білицький доповiдав, що неподалік Січі з`явилась Буджацька орда. Зважаючи на це, Б. Мініх наказав армії швидким маршем іти на допомогу запорожцям. Армія стала на лівому березі Дніпра в 17-ти верстах від Січі. За бажанням самих запорожців Б. Мініх відрядив на Січ команду регулярної піхоти з артилерією і запасом провіанту. Татари не зважились атакувати Січ і повернули назад [48; 1/60-63, 50; 292]. Зібравши сили, кримський хан переслідував російську армію аж до Української укріпленої лінії [72; 275].

З жовтня і до кінця грудня 1736 року Запорозький Кіш розсилав невеликі розвідувальні партії вглиб татарського степу. Обов`язком запорожців Б. Мініх визначив збір інформації про татар: "ибо известие об оном неприятеле более должно получать от вас, Войска Запорожского, яко вблизости тамошних мест обретающихся" [31; 97]. Так, 25 жовтня в Чорній Долині запорожці захопили трьох татар, вчинили допит і добуті відомості передали генерал-лейтенанту М. Леонтьєву [38; 191]. Відразу ж після повернення російської армії у межі своїх кордонів орда, очолювана ханом, вдерлася на Лівобережжя. Татари розорили прикордонні містечка, захопили в полон велику кількість населення. Запорозька кiннота перехопила орду, коли та з ясиром поверталась до Криму. У ходi бою козаки розгромили татар i захопили в полон чотирьох мурз. 25 грудня запорожці перехопили листи, що були надіслані з Криму до Польщі і передали їх Б. Мініху [31; 441].

Протягом січня-лютого 1737 року татари чинили набіги на Лівобережжя. Українська укріплена лінія не була для них перешкодою. Б. Мініх неодноразово писав до кошового отамана про необхідність розвідувальних пошуків проти ворога. Але через нестачу людей на Січі цього завдання запорожці виконати не змогли. Татари, використовуючи чисельну перевагу, знищували невеликі загони козаків. Листування між Кошем і генералітетом тривалий час була перервана [38; 286, 296]. 10 березня в Кіш надійшов ордер Б. Мініха, за яким Запорозьке військо мало готуватися до нового походу [43; 2]. 16 квітня Б. Мініх наказав Запорозькому війську виступити з таким розрахунком, щоб до 1 травня піхота на дубах прибула до гирла Вільнянки, а кіннота — до гирла Орла, де мала з`єднатися з головними силами армії [43; 14]. 15 травня 1500 запорожцiв разом з кошовим отаманом Іваном Малашевичем прибули до табору Б. Мініха. Решта козаків залишилась на Січі, оскільки турецький сераскер Абдула-паша у листі до запорожців від 4 травня 1737 року погрожував зруйнувати Січ, якщо ті не перейдуть у межі Російської держави [43; 15].

На початку кампанії для бойових дій проти Османської імперії російський уряд сформував дві армії. Армія, під командуванням П. Лассі, призначалась для експедиції на Кримський півострів. Армія Мініха, в якій налічувалось 53 337 чоловік піхоти, 25 851 чоловік регулярної кінноти (кірасирів, драгунів, гусар), 9700 ландміліції, 7000 донських козаків, 9000 лівобережних, слобідських і чугуївських козаків — загалом, без врахування запорожців, 104 881 чоловік призначалась для походу на Очаків. Але реально для походу на Очаків Б. Мініх зміг зібрати лише 70 000 чоловік при 62 гарматах [50; 357, 56; 251]. Армія графа П. Лассі, налічувала 49 700 чоловік регулярних і 15 000 чоловік іррегулярних військ, з яких у строю знаходилось лише 40 000 чоловік, серед яких запорожців не було [50; 358, 56; 251].

24 травня армія Б. Мініха зосередилась біля Південного Бугу. В ході просування армії до Очакова 1500 запорожців разом з кошовим Іваном Малашевичем йшли у складі авангарду, очолюваного генерал-лейтенантом Кейтом. Крім запорожців, у цьому загоні було 8 драгунських, 7 піхотних і 2 ландміліцьких полки [43; 69, 50; 377]. 5 червня запорожці були вислані на розвідку до Бугу. На р. Мертві Води козаки натрапили на татарську орду. Татари погналися за запорожцями i переслiдували їх до самого табору. Вiд цього часу Мiнiх "под потерянием живота" наказав нiкого не випускати за рогатки i вiдвiднi караули. Решту шляху до Очакова армiя змушена була йти у супроводi татар [42; 76, 43; 19].

20 червня на 77 році життя, прохворівши декілька днів лихоманкою, помер Іван Малашевич. 22 червня тіло кошового отамана при гарматному і біглому рушничному вогні армійських полків під прикриттям запорожців було відправлено на Січ [43; 22]. Для виконання функцiй провiдникiв, розвiдникiв i кур'єрiв при армiї залишилося лише 200 запорожцiв [39; 69]. Крім того, половину Миргородського козацького полку становили запорожці, які в зиму 1736 – 1737 років перейшли на Лівобережжя. З кінця червня Миргородський полк проводив глибокі розвідувальні рейди у напрямку Бендер, збираючи інформацію про дії ворожої армії [42; 99].

30 червня росіяни підійшли до Очакова і розташувалися табором біля фортеці. 2 липня Очаків був узятий штурмом [1; 1-5, 2; 1, 6; 1, 56; 251]. Про участь запорожців у штурмі Очакова ніяких відомостей немає. 5 липня запорожці, якi залишалися у таборі Б. Мініха, були відряджені до корпусу генерал-лейтенанта Леонтьєва для прикриття обозу [42; 107, 43; 32]. Залишивши в Очакові 2-тисячний гарнізон, Б. Мініх з рештою армії вирушив до Бендер. Татари підпалили степ. Через це російські коні лишились без підніжного корму. Б. Мініх змушений був припинити похід і повернув армію на Україну [50; 398, 56; 251. 57; 247].

24 липня запорозька кіннота, яка на Січі налічувала 3000 вершників, за наказом Б. Мініха була поділена на три партії. Перша партія була відряджена на Буг, друга — до Кизикермену, третя — до Перекопу. Ці партії мали перешкоджати татарським загонам повертатися до Криму [39; 163, 48; 2/9]. Запорожці, які прибули до армії Б. Мініха в липні, були відряджені до армії П. Лассі, що діяла на Кримському півострові. Але П. Лассі ще до 24 липня вийшов з Kриму і став табором на р.Молочні Води, а згодом відійшов на Слобожанщину [56; 253, 57; 231]. 1 вересня при Кизикермені 1000 татар потрапила в засідку влаштовану запорожцями під керівництвом новообраного кошового отамана Івана Білицького. У ході бою татари зазнали великих втрат [43; 47, 48; 12]. Протягом вересня-жовтня 1737 року запорозька кіннота вистежувала татар у районі Кінбурна, Перекопа і р. Берди [50; 484]. Після відходу головних сил армії на Україну запорожці повернулись на Січ [39; 167, 182].

У зиму 1737-1738 рокiв Запорозьке військо змушене було обороняти свої поселення від татарських орд, які через територію Запорожжя йшли на Україну. В лютому 1738 року, коли натиск татар послабився, Б. Мініх наказав генералітету Української лінії і Запорозькому Кошу відрядити в степ партії козаків [48; 3/11]. 24 лютого з Січі вирушила партія, очолювана І. Білицьким, яка провела рейд до Очакова, де перебував гарнізон росіян, відрізаний від усіх комунікацій [39; 254, 48; 3/12]. 10 березня на Січ вiд Б. Мiнiха знову надійшов наказ про організацію пошуків [40; 352]. Протягом березня-квітня 1738 року запорозькі партії ходили до Бугу і Кизикермена [48; 3/15].

За планом російського командування в кампанію 1738 року армія Б. Мініха мала оволодіти фортецею Бендери на Дністрі. Армія П. Лассі знову призначалась для удару по Криму. З цією метою під командуванням Б. Мініха було зосереджено 94781 чоловік при 335 гарматах. У розпорядженні П. Лассі було 40321 чоловік регулярних і 25000 іррегулярних військ при 188 гарматах. Запорожці мали входити до складу армії Б. Мініха [50; 486-490].

У перших числах травня I. Бiлицький з 2000 парокінних козаків прибув до головних сил Б. Мініха. За наказом Б. Мініха запорожці йшли в авангарді армії. В середині травня Б. Мініх отримав з Січі повідомлення про те, що головні сили кримської орди зосередились біля Перекопу [48; 3/16, 50; 497]. 22 травня до армії повернулась запорозька партія, яка напередоднi була відряджена до Бугу. Начальник партії, запорозький полковник Г. Смолко, повідомив Б. Мініха про зосередження великих татарських сил біля р. Інгулу [42; 186]. Від цього часу армія рухалась в оточенні возів і рогаток. Від іррегулярної кінноти, яка рухалась зовні табору, постійно висилались партії в роз`їзди. Запорожці знаходились на флангах армії [42; 188, 210, 214, 219, 262]. Крім дозорної і розвідувальної служби, запорожці були задіяні у вистежуванні дезертирів з іррегулярних полків. За кожного пійманого дезертира з армійської канцелярії видавалось по два карбованці [42; 235].

У червні Б. Мініху стало відомо, що на дніпровських постах, у Кизикермені, Очакові, Кінбурні, Олександрівському і Малишевському шанцях, а також на Січі спалахнула епідемія чуми, занесена з Криму. Російське командування остерігалося, що хвороба поширюватиметься у військах і по Українi через запорожців, пересування яких ніким не контролювалося [39; 334]. На воєнній раді генералітету армії, яка відбулась 18 червня 1738 року, Б. Мініхом була прийнята постанова, що безпосередньо стосувалась запорожців, які знаходились при армії. В постанові, зокрема, йшлося, що оскільки запорожці "суть люди весьма легкомысленные и своевольные и своему кошевому непослушные", то постійно відлучаються від війська i можуть привезти хворобу до армії. Крім того, для армії становили небезпеку і запорожці-маркітанти, які привозили солдатам і офіцерам свої товари. Зважаючи на це, усіх запорожців, які на той час знаходились при армії, було вирішено відрядити до Січі під приводом захисту Запорожжя від набігів татарських загонів. Товари запорозьких маркітантів було вирішено конфіскувати і спалити, а самих повернути на Січ під загрозою смерті. У самому ж таборi усiх хворих на чуму людей, як рядових так і офіцерів наказувалось умертвляти і закопувати глибоко в землю [40; 360-363].

Незважаючи на такі заходи командування, кошовий отаман I. Бiлицький двічі рапортував Б. Мініху про те, що Військо Запорозьке не бажає залишати армії і надалі ревно виконуватиме службу. На воєнній раді, яка відбулась 26 червня в таборі при Бузі, генералітет постановив: "Понеже оные запорожские казаки, как из представления кошевого атамана видно, весьма от здешеней армии отлучатся не желают, но охоту имеют быть при оной и службу свою оказывать, а ежели неволею отлучить, то весьма опасно, дабы они в другие места разъехатся и в Польше никаких пакостей, как до сего, причинить, некоторые же и к неприятелю перейти не могли…от армии не отлучать" [40; 364-365].

Насправдi ж Б. Мініх не міг обійтися без запорожців, оскiльки тi добре знали місцевість. Завдяки безперервним розвідувальним пошукам запорожців, командування своєчасно отримувало інформацію про місцезнаходження і наміри супротивника [50; 498-500, 503-508]. Від Бугу до Дністра російська армія рухалась трьома каре і вела бої з татарськими загонами, які атакували росіян при кожній зручній нагоді [56; 254]. 30 червня біля р. Кодими загін бригадира Шипова був атакований татарською ордою. На допомогу йому прибув сам Б. Мініх з кірасирами, гусарами і запорожцями. Дії запорожців у цьому бою дістали високу оцінку Б. Мініха [48; 3/4].

8 липня біля р. Саврані о першій годині дня запорозькі розвідувальні партії повідомили Б. Мiнiха, що турецько-татарська армія знаходиться за декілька верст від табору росіян і готується до атаки [48; 3/1]. Б. Мініх не встиг зосередити свої сили. Ворог стрiмко наблизився до розташування росіян і атакував запорожців, вагенбург яких знаходився на підвищенні, за версту від своєї дивізії. 30 тисячам турків і татар протистояло всього 2400 козаків під проводом I. Білицького. В реляції, поданій на ім`я імператриці, про цей випадок повідомлялося: "В первом часу оказался неприятель в виду армии приближающийся, и оных запорожских казаков атакующий, которые тотчас большею частью спешились, а своих лошадей в вагенбург загнали, а сами с пиками и винтовками, пред вагенбургом по их обычаю вокруг онаго стали. Оный неприятель атаковал их конницею, непристанными напусками, и некоторые турки в панцирях, отважились так близко к ним, что казаки пиками их по головам били и до смерти кололи" [48; 3/3]. У ході бою, який тривав до шостої години вечора, запорожці витримували атаки ворога. Після підходу головних сил армії ворога було вiдкинуто артилерійським вогнем. Запорожці разом з донцями перейшли в контратаку і захопили в полон багатьох турків [48; 3/4, 50; 512].

25 липня запорожці увійшли до складу дивізії генерал-фельдмаршала К. Бірона і йшли в ар`єргарді армії [42; 265]. 27 липня російська армія вийшла до Дністра між притоками Молочицею (Молокишем) і Білочицею (Білоччю). Запорожці доповiли, що переправа в цьому районі з правого берега прикривається 60-тисячною турецькою армією. На лівому березі, в тилу росіян, стояла 30-тисячна турецько-татарська кіннота. Крім того, стало відомо, що по всій Бессарабії поширилась чума. Від поганих харчів та великої спеки в таборі росіян почалась дизентерія. За цих умов Б. Мініх був змушений повернути армію назад на Україну [35; 146-148, 56; 254]. У ході відступного маршу, пересуваючись випаленим татарами степом, росіяни втратили багато коней і волів, через що велика маса обозу мала залишитись ворогу. Кілька сотень возів з провіантом та армійським багажем було спалено. Артилерійська амуніція на стоянках закопувалась у землю, "…дабы противнику в добычу ничего не досталось" [50; 540-550, 72; 279].

У серпні, під час просування армії від Дністра до Бугу, запорожці разом з іншими іррегулярними підрозділами відбивали атаки турецько-татарської кінноти. 7 серпня запорожці перейшли в розпорядження генерал-квартирмейстра Фермора [42; 280]. З 10 по 20 серпня запорожці діяли в авангарді під командуванням генерал-лейтенанта Левандаля [42; 285, 289, 292, 294]. 23 серпня в таборі при Бузі на раді генералітету було поставлено питання про можливість відрядження запорожців на Cіч. Але з огляду на те, що на шляху до Січі запорожці можуть бути атаковані і знищені ворогом, було вирішено залишити їх при армії [40; 387]. У ході просування армії від Бугу до Дніпра провідником був запорозький старшина Грива [40; 387, 389, 390].

Після того, як армія перейшла Українську лінію і почала розходитись на зимові квартири, татари вдарили по знесилених підрозділах. Втративши боєздатність, російські війська не могли чинити належної відсічі. Оскільки запорожці, що знаходились на Січі і дніпровських постах, були у значно кращому стані, ніж війська, які повернулись з походу, Б. Мініх наказав І. Білицькому протягом жовтня-листопада проводити пошуки проти ворога до Бугу і Дністра. Це було потрібно для того, щоб російський гарнізон Очакова мав можливість залишити фортецю, попередньо зруйнувавши її укріплення [42; 408]. Після того, як І. Білицький разом з військом вирушив у пошук, Січ залишилася без належної оборони. В листопаді наказний отаман П. Похвалитий від імені всього сiчового товариства у листі докоряв за те кошовому [31; 101].

У зиму 1738-1739 років Запорозька Січ і всі пости вгору по Дніпру знаходились під особистим контролем Б. Мініха. В Усть-Самарському ретраншементі разом з лівобережними козаками і ландміліцією знаходилось невелике число запорожців для розвідувальної служби. На постах від Усть-Самарського ретраншементу до Січі стояли виведені з Очакова і Кінбурна війська. Запорозький Кіш був зобов`язаний висилати партії до зруйнованих фортець [51; 23, 26, 33]. У середині лютого 1739 року об`єднані партії лівобережних і запорозьких козаків під проводом полковників Василя Капніста та І. Часника вчасно виявили підготовку татар до набігу на Україну і повідомили про це генералітет Української лінії. 18 лютого татарська орда, очолювана калгою-султаном, атакувала пости Української лінії, але була відбита і відступила з великими втратами [51; 40-42].

За планом російського уряду в кампанії 1739 року Запорозька кіннота мала стати під командування генерал-фельдмаршала П. Лассі і приймати участь у поході на Кримський півострів. П`ять сотень запорожців, що з 1737 року входили до складу Миргородського полку Василя Капніста, мали виступити з армією Б. Мініха до Хотина [40; 107. 51; 90]. Армія П. Лассі не могла вчасно вирушити в похід через чуму і великий недокомплект людей у полках. З 55 тисяч чоловік, призначених для походу, в строю знаходилась лише половина. Запорозька кіннота стала для П. Лассі в нагоді [51; 134-135].

За розпорядженням П. Лассі, запорожці мали приєднатися до його армії на р. Вовчі Води. 17 червня запорозький загін в 740 вершників, очолюваний полковником Онисимом Білим, прибув до російського табору. 18 червня П. Лассі зупинив армію [31; 500, 51; 274]. Стало зрозуміло, що повторити вдалі Кримські експедиції 1737-1738 років армія не в змозі. З огляду на це, П. Лассі став табором на р. Молочній і обмежився лише розсилкою розвідувальних партій. Так, 28 червня П. Лассі відрядив до Дніпра партію в 150 донських і запорозьких козаків під проводом донського полковника Краснощокова, яка під Кизикерменом захопила в полон декількох татар [51; 275]. 1 липня інші розвідувальні партії донесли, що в степу не тільки поселень, а навіть ворожих роз'їздів ніде немає і що біля Генчі шлях на Арабатську стрілку прикриває турецька флотилія. Крім того, на шляху до Перекопу татари випалили степ і посилено охороняли переправи через Сиваш. Зважаючи на це, П. Лассi залишався з армiєю на р. Молочнiй до кiнця кампанiї [51; 276-277].

Під час походу армії П. Лассі до Криму головна частина запорозької кінноти, очолювана кошовим отаманом Я. Тукалом, залишилась на правому березі Дніпра для оборони Січі від можливого нападу ворога з боку Дністра. Протягом квітня-травня 1739 року запорозькі розвідувальні партії ходили до Бугу, Очакова, Мертвих Вод і Кизикермена. 29 травня кошовий отаман Я. Тукало повідомляв Б. Мініха, що відряджена 1 травня партія чисельністю в 120 вершників біля Мертвих Вод атакувала загін ногайців, яких "разбили и полтораста человек побили и в реке потопили, до четырех сот лошадей в добыч и два человека для языка привели, кои в допросах объявляют, что та их неприятельская партия состояла в пятистах человеках и оную послал хан крымский для взятия языка под командою одного мурзы, который при том же от запорожцев и убит" [37; 14]. Полонені показали, що близько 100 000 татар зiбралося по обидва боки Дністра біля Бендер і що при татарах перебуває великий загін турецької кінноти [51; 156].

20 травня запорожці, які були в 1737 році зараховані до складу Миргородського полку, прибули до армії Б. Мініха і увійшли до Першої дивізії генерал-аншефа О.Румянцева [51; 145-146, 158]. Під час походу армії Б. Мініха до Бессарабії Миргородський полк відзначився глибоким рейдом по ворожих тилах. 22 червня, з метою ввести ворога в оману, Б. Мініх наказав командиру Миргородського полку полковнику В. Капністу ще до закінчення переправи армії через Буг вирушити з 1000 своїх козаків (половину яких становили запорожці) у напрямі Бендер і розпускати чутки про те, що росіяни мають на меті взяти в облогу Бендери. В. Капніст зайшов у тил турецько-татарської армії і з боями пройшов від м. Летичева на Бузі до м. Сорок і м. Могильова на Дністрі, знищуючи невеликі загони ворога. Щоб оточити загін В. Капніста, хан відрядив з-під Хотина значні сили [52; 64]. Проте 30 червня В. Капністу вдалося з`єднатися з армією Б. Мiнiха біля села Розсошинець на р. Вовк [51; 170-171]. Не дивлячись на свою нечисельність, Миргородський полк зміг відвернути увагу ворога від переправи росіян і дав Б. Мініху час зосередити свої сили [51; 177].

Протягом липня Миргородський полк залишався у складі дивізії О.Румянцева [51; 184-193]. 17 серпня під час Ставучанської битви запорожці, як і решта кінноти, знаходились всередині бойового порядку армії, яка пересувалась одним великим каре, під захистом рогаток. Після закiнчення битви Миргордський полк разом iз запорожцями влився до складу дивізії генерал-лейтенанта К. Бірона [51; 229-234]. На 9 вересня в Миргородському полку значилось 550 запорожців [37; 209]. Проте бойових дій у Бессарабії вже не велося. Після поразки під Ставучанами турецька армія в повному безладді перейшла через Дунай, залишивши напризволяще татар. Командувач турецької армії Велі-паша повнiстю втратив контроль над ситуацією [35; 167, 56; 257]. Після того, як російська армія опанувала Бессарабією, запорожці В. Капніста залишались у районі Дубоссар до кінця жовтня і повернулися на Україну разом з російськими військами [51; 267].

Як показали воєнні події 1735-1739 років, Запорозьке військо відігравало значну роль в обороні України від татарських нападів. У ході операцій російської армії проти турецько-татарських військ запорозькі козаки виконували, головним чином, розвідувальну, авангардну і сторожову службу. Попередній бойовий досвід запорожців, знання ними місцевості і воєнних звичаїв супротивника забезпечували успішні дії росіян. У боях з ворогом запорожці засвідчили високий рівень воєнного мистецтва, опираючись на свої давні військові традиції. Проте, тісна взаємодія з регулярними підрозділами внесла ряд змін у запорозьку тактику і способи ведення бойових дій. У цілому ж, Запорозьке військо повністю виправдало надії російського уряду щодо посилення оборони кордонів імперії і довело доцільність свого існування як окремої воєнної структури.