Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Ярослав Мудрий

Ярослав над усе полишив по собі пам'ять в руській історії своїми справами внутрішнього устрою.

М.Костомаров. 1873.

Великий князь київський, син Володимира Святославича, святителя Київської Русі. Народився близько 978 року. У 988-му батько посадив його намісником у Ростові. По смерті у Новгороді брата, князя Вишеслава, став новгородським князем. 1014 року, прагнучи утвердити незалежність Новгорода від Києва, відмовився виплачувати батькові, щорічну данину, за що Володимир зібрався йти походом на Новгород, але перед цим помер 15 липня 1015 року. На престол у Києві сів Ярославів старший син Святополк, який, перебуваючи у Вишгороді, дізнавшись першим про смерть батька, вбив своїх братів Бориса, Гліба та Святослава і захопив владу. Після смерті батька Ярослав тривалий час веде боротьбу за київський стіл. 1019 року він переміг головного суперника, Святополка, прозваного в народі Окаянним, і став великим князем київським. Вів також боротьбу проти Мстислава Володимировича, внаслідок якої змушений був поступитися йому Чернігівщиною та деякими землями на схід від Дніпра.

По смерті Мстислава 1036 року Ярослав зробився одноосібним володарем Руської землі. За час свого майже сорокарічного князювання доклав багато зусиль для централізації князівської влади навколо Києва та зміцнення держави. Здійснив ряд блискучих походів проти печенігів і назавжди відкинув їх від кордонів руських земель. На початку 1030-х років відвоював у Польщі червенські, тобто галицькі, міста і Белзьку волость, провів успішні походи проти ятвягів та литовців. Розбудував Київ, заклав величний храм святої Софії, а в ньому заснував бібліотеку та книгописню, розширив центр столиці, так зване місто Ярослава, де поставив величний князівський палац та потужні укріплення із Золотими воротами і церквою над ними. Значних зусиль докладав у поширенні і зміцненні християнства, 1039 року було засновано Київську митрополію. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років, коли намітився конфлікт Ярослава з Візантією, що завершився морським походом руських дружин 1043 року на Царгород, Ярослав ставить у Києві першого руського митрополита негрецького походження — Іларіона, чим зміцнює незалежність Київської митрополії. З ім'ям Ярослава пов'язане створення найдавнішого літописного зведення 1037 року, збірника правових актів «Руська правда», спеціального Церковного статуту. У Софійському соборі в його часи виник гурток вчених книжників, що став своєрідною академією. Ярослав розбудував також Новгород та Полоцьк, де звів Софійські собори. У Чернігові спорудив Спасо-Преображенський собор.

Під час конфлікту з візантійським імператором, намагаючись заручитися підтримкою західних та скандинавських країн, київський князь влаштував ряд династичних шлюбів з найбільшими королівськими домами Європи. Помер Ярослав Мудрий 20 лютого 1054 року на 76-му році життя, залишивши політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому було сформовано систему удільного врядування у Київській державі. Поховали князя у збудованому ним Софійському соборі, у мармуровому саркофазі, який стоїть там і нині.

З прийняттям християнства на давньоруських землях розпочався новий етап історичного, суспільного та культурного поступу. Внаслідок епохальних змін у житті країни значно зріс престиж Володимирової династії, яка тепер стала належати до кола християнських правителів і насамперед встановила тісні зв'язки з впливовим домом візантійських імператорів. Але по смерті Володимира спалахнула боротьба за великокнязівський престол між його синами, і лише 1036 року, коли помер останній конкурент, князь Мстислав, а на київському престолі утвердився князь Ярослав і став єдиновладним правителем Русі, в державі настав період миру, що дав можливість їй досягти вершин свого розквіту.

Тривале князювання Ярослава принесло Русі могутність і бурхливий розвиток в усіх сферах політичного та культурного життя. Одночасно з великим будівництвом у Києві князь здійснив важливі заходи щодо зміцнення південних кордонів держави, збудував нові оборонні укріплені лінії на річці Росі, поставив там кілька городів, зокрема Юріїв, а на Волзі — Ярослав. Він відвоював на заході червенські землі, захоплені поляками у період внутрішньої смути між руськими князями, підкорив прибалтійські племена, значно розширивши межі своїх володінь, і розгромив давніх і страшних ворогів Русі — печенігів. Завдяки Ярославові кордони давньоруської держави простяглися від Балтійського до Чорного морів та від річки Оки до Карпатських гір. Ярославові вдалося довершити велике діло, почате його батьком, Володимиром Великим: на сході Європи сформувалася велика слов'янська держава з могутньою армією, високим рівнем культури, широкими економічними та політичними зв'язками із світом.

Ярослав більше за все полишив по собі пам'ять в історії як князь-будівничий Русі. Він, за висловом М.Костомарова, мав «справжню пристрасть до будов», про що свідчать як літописці, так і храми, що їх він збудував, і найкращий з-поміж них — Софійський собор у Києві, зведений на тому місці, де відбулася жорстока січа руських дружин з печенігами.

Ярослав постійно вживав заходів щодо поширення і зміцнення християнства, оскільки розумів його величезне значення у зміцненні князівської влади та консолідації всіх руських земель. За нього, як каже літопис, «почала віра християнська множитися і ширитися». Руська православна церква з ініціатив князя запровадила спеціальний Церковний статут, яким визначався її правовий статус у системі державного управління. Ярослав вважав за необхідне домагатися більшої незалежності Київської митрополії від Константинополя і був ініціатором обрання київським митрополитом пресвітера церкви села Берестове на Печерську Іларіона, родом руського, а не грека, як було доти. Попередній митрополит, грецького походження, намагався використати в політичних інтересах Візантії формальну залежність руської церкви від Константинополя і цим поставив себе поза колом державних інтересів Ярослава.

Велике значення для розвитку церкви та утвердження християнського світогляду в суспільстві мали еклезіястичні заходи Ярослава, який уперше запровадив канонізацію національних святих. Насамперед святим було проголошено його батька, Володимира, визнаного великим просвітником Русі, який навернув свою державу до християнства. Згодом канонізовано його синів — Бориса та Гліба, як мучеників, що загинули від руки Святополка Окаянного під час усобиці 1015 року. Канонізація викликала появу агіографічної, тобто житійної літератури, мета якої була теоретично обгрунтувати право кандидатів на роль святих і водночас ширити серед людності християнську мораль.

Утверджуючи християнство, Ярослав досяг завдяки церкві значних успіхів у внутрішній політиці. Фундовані ним монастирі перетворювалися на осередки культури й освіти. У Софії Київській князь заснував першу на Русі бібліотеку та скрипторій — книгописню, де перекладалися на давньоруську мову грецькі тексти, переписувалися книги, привезені з Болгарії та Моравії, створювалися оригінальні літературні твори різних жанрів, з'явилося перше так зване Найдавніше літописне зведення 1037 року. Особливо ж уславився великий київський князь будівництвом храмів. У Києві діяло за його правління 400 церков, і серед них собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Запрошені з Греції майстри прикрашають нові храми й палаци розписами та мозаїками, іконами, високомистецьким церковним начинням. Як свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софійського собору, за Ярослава процвітало музично-видовищне мистецтво. Продовжуючи справу свого батька, великого київського князя Володимира, у поширенні освіти, Ярослав засновував у містах школи, зокрема відомо, що у Новгороді він зібрав 300 дітей у старост і священиків і віддав їх «вчитися книгам».

У роки правління князя Київська Русь підтримувала тісні контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, а з деякими з них, Францією, Норвегією, Польщею та Угорщиною, відносини було зміцнено династичними шлюбами, які самі по собі становили одну з граней тогочасної дипломатії й політики. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа; дочка Єлизавета була в шлюбі з норвезьким королем Гаральдом Суворим, друга дочка, Анна, — з французьким королем Генріхом, третя, Анастасія, — з угорським королем Андрашем I.

У 1043 році польський король Казимир одружується з сестрою Ярослава Марією. Усі ці династичні зв'язки вели, безумовно, до зростання становища великого князя київського, до збільшення його авторитету й міжнародної поваги. Київський двір за Ярослава став притулком, де шукали пристановища й захисту члени різних європейських династій, заскочені різними пригодами тогочасного бурхливого й сповненого небезпеки життя. Приміром, норвезький король Олаф, втративши престол, віднятий у нього датським королем Канутом Великим, знаходить притулок разом із сином у Києві. Коли 1016 року Канут Великий захопив Англію, королевичі Едвард і Етельред, сини страченого англійського короля Етельреда, переховуються в Ярославовому дворі.

Активна дипломатична діяльність Ярослава Мудрого з країнами Заходу та Скандинавії мала на меті встановлення повної незалежності від Константинополя не лише в державних, а й у церковних справах, оскільки візантійський імператор та Константинопольський патріарх намагалися за будь-якої можливості чинити тиск на Руську державу, використовуючи для цього церкву. Поява митрополита-русича Іларіона та будівництво Святої Софії й Золотих воріт, було результатом суперництва дедалі міцніючої Київської держави з могутньою Візантійською імперією, котра тоді диктувала політику в усій Європі.

Таким чином Київська Русь за часів Ярослава Мудрого посіла одне з центральних місць у системі європейських політичних взаємовідносин. Але найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони й прозвали його Мудрим, це законотворча діяльність як автора так званої Короткої редакції славнозвісної «Руської правди», або «Правди Ярослава», збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства. В ній існуючі на той час закони та звичаї не лише систематизувалися, а й пристосовувалися до нових реалій тогочасного життя й ставили Русь у ряд з передовими правовими європейськими країнами.

Перед смертю Ярослав залишив політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому встановив принцип старшинства в межах родини, в розподілі земель і політичної влади між спадкоємцями, завдяки якому сподівався уникнути запеклих родинних чвар і міжусобної боротьби. І хоч певний час це нововведення давало позитивний результат, проте в майбутньому не змогло утримати Ярославових нащадків від ще запекліших сутичок за владу, що спричинили роздроблення і занепад Київської держави, зміцненню й утвердженню якої Ярослав віддавав так багато сил.

Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді на руках свого улюбленого сина Всеволода й знайшов вічний спочинок у київському храмі, збудованому ним самим в ім'я Святої Софії, премудрості Божої.

Витримки про Ярослава Мудрого

з літопису "Повість минулих літ"

Заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті Ворота. Заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, потім церкву на Золотих Воротах, а потім монастир Святого Георгія і святої Ірини, і стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися.

«Повість минулих літ».

Кінець XI — початок XII ст.

Володимир... землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку. Велика-бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина... в книгах знайдеш велику втіху і користь для своєї душі, бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами.

«Повість минулих літ».

Кінець XI — початок XII ст.

Кінець XI — початок XII ст.

Список використаної літератури

1. О.Д.Бойко. Історія України. – К., 1999.

2. В.Й.Борисенко. Курс української історії. – К., 2000.

3. В.І.Семененко, Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000.

4. Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. –К., 2000.

5. К.І.Рибалка. Історія України. –Ч.І. –К., 1994.

6. Н.Яковенко. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.

7. Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. –Львів, 1997.

8. М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. –К., 1996.

9. Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3 томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. –К., 2001.