Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

"Державний устрій Київської Русі"

План

1. Зародження класового ладу і формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

2. Піднесення Києва

3. Занепад Києва

4. Суспільний лад Київської Русі

5. Державний лад

Висновки

1. Зародження класового ладу і формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропеиського населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як умови становлення державності. До середини І тис. н.е. слов'яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, ВолгоОкським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни.

В писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит.

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили перш за все вожді племен. Зарубіжні стародавні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися за своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст.

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і анти. Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державноправова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовнішньополітичний фактор. На розвиток слов'ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — "миру", "верві" — як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилися житло, а також знаряддя і продукти праці. Розміри житла на 4—6 чоловік, розміщення та розміри господарських будівель, запас продуктів — усе це свідчить про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж говорить і факт збирання данини у східних слов'ян з "диму", тобто дому, про який згадується у давньоруському літопису. Разом з тим у межах територіальної общини існувала колективна власність на землі, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями.

Появу у східних слов'ян антагоністичних класових елементів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, кілька частин якої були укладені ще до початку утворення Давньоруської держави. Основна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів "мужів" — так у Руській Правді позначалася соціальна верхівка суспільства слов'ян.

На основі вказаних змін у соціальноекономічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко позначився у VII—VIII ст.

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об'єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він йшов швидше, в інших — повільніше. У VIII ст., коли слов'яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров'ї, відбулося об'єднання кількох союзів племен або князівств, у "союз союзів" під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ. Великим об'єднанням східнослов'янських союзів племен був дулібоволинський союз. Три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів — також створили велике об'єднання.

Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов'янські племена трьох політичних центрів — Куяби, Славії і Артанії. Куяба (Куява), напевно, була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, — об'єднання північної групи слов'ян на чолі з новгородськими словенами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племенкнязівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого ІбнРуста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної справи поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільнополітичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціальноекономічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політикоекономічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

2. Піднесення Києва

Як і більшість великих міст світу, Київ завдячує своїм звеличенням власномугеографічному положенню. Розташований у середній течії Дніпра, він слугувавосновним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій до Дніпра з притоками. Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру черезЧорне море аж до багатих міст Леванту. До того ж розташування на межі двох географічних і культурних зон — вкритих лісом рівнин Півночі та відкритих південнихстепів — зумовлювало чимале стратегічне значення міста. Тому воно й стало точкоюзіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численнихрозрізнених східнослов'янських общин у великі племена. Кожне з них мало своютериторію, власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангардіцього руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згідно з оцінками вчених, уже в VI—VII ст. поляни на чолі зі своїм напівлегендарним вождем Киємутворили сильний племінний союз, що панував над сусідніми племенами й мав тісністосунки з Візантією. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривомі сестрою Либіддю, назвавши місто власним ім'ям. Хоч наші знання про ту добу досить туманні, все ж можна припускати, що східні слов'яни взагалі та поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого,яке називатиметься Київською Руссю.

Ще швидше і рішучіше розгорталися інші події, що спричинилися до появи наісторичній сцені скандінавів. Аби зрозуміти це, слід насамперед окинути поглядомскелясті й пустельні береги Скандінавії VIII—ІХ ст., де з причин і досі незрозумілих виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на;батьківщині, багато молодих відчайдушних скандінавів сідали на кораблі й рушали шукати долі на чужині. Вони влаштовували спустошливі наскоки на країни ЗахідноїЄвропи, оселялися на захоплених землях Англії, Франції, Італії та Сіцілії, засновуючи там свої королівства та князівства. Інші скандінави, перепливши Атлантику, колонізували Ісландію, Гренландію і, що цілком можливо, досягали Американського

континенту. Ще інші, зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називаливарягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Балтійського моря у Альдейг'юборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді,на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькіпоселення являли собою солідні градифортеці, де селився князь із дружиною тасім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед,віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні слов'яни. Використовуючи свої поселення як бази, варяги досліджували річкові шляхи, що велина південь до великих і розкішних міст Візантії та ісламської цивілізації. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада — цієї багатомовноїстолиці ісламського світу. Згодом з'явився ще важливіший шлях. Названий у літописах шляхом «із варягів у греки», він ішов униз Дніпром до Чорного моря й даліна Константинополь — величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.

Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзятливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. дваварязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно, швидко зажили собібагатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напастина Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (поскандінавському Інгвар) був ще замолодим,щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягнеповноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й попливдо Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинуватившиїх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва НесторЛітописець. Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх суперечностей і слабких місць. Сучасних істориківдивує, чому могутній, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучасних йому джерелах. Деякі взагалі піддають сумніву сам факт існування Рюрика.Чи справді могли такі досвідчені ватажки, як Аскольд і Дір, піддатися на явний підступ Олега? Чи був Олег справді пов'язаний з Рюриком, чи, може, літописець простонамагається скласти для нього шляхетніший родовід? І чим пояснити, що регентствоОлега тривало ще довгий час після того, як Ігор досягнув повноліття? Словом, завідсутності даних про період до правління Олега в інших джерелах важко відрізнитиреальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

3. Занепад Києва

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почалорозпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокремадержаву Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур длятого щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдністьземель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того,хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такоїодностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогоюпринципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинстваабо ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнєпов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна

боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були ГалицькоВолинське, ВолодимироСуздальське, Новгородське,Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічнийі навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурнимитрадиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києвазменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства.Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, вінлишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієїРусі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землямизалишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівськийпідрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сімразів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по дварази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь посвоєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованимКиєвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власнізростаючі володіння на північному сході, володимиросуздальський князь АндрійБоголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і подикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.

Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економікиКиєва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язкиміж Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та ЗахідноюЄвропою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важкобуло захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язкиКиєва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбованоКонстантинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колисьАббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двохнайзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,економічно та соціальне занепадала. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економікиКиєва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язкиміж Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та ЗахідноюЄвропою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важкобуло захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язкиКиєва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбованоКонстантинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колисьАббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двохнайзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,економічно та соціальне занепадала.

Монголотатари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступалиу шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдалиКиєву монголотатари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступалиу шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдалиКиєву монголотатари.

Хоча походження монголотатар ще не встановлено остаточно, відомо, щоу XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер

гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останнідесятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'яТемучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднавворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним йогокроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племенпроти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголотатарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільшевід 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголотатарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р.об'єднані руськополовецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголотатарамий у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошившисвої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголотатарськерійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно містаРязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князьМихайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалоюй жорстокою, й навіть коли монголотатари подолали міські мури, бої точилися закожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упавпід ударами монголотатар.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Першийперіод — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли напрестол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинутивиклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоюваньі досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного такультурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попередньогоперіоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло новукультуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаючазагроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, щовсі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північносхідні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.Остаточне зруйнування Києва монголотатарами у 1240 р. ознаменувало собоютрагічний кінець Київського періоду історії України.

Не викликає подиву те, що через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почалорозпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокремадержаву Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур длятого щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдністьземель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того,хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такоїодностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогоюпринципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинстваабо ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнєпов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна

боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були ГалицькоВолинське, ВолодимироСуздальське, Новгородське,Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічнийі навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурнимитрадиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києвазменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства.Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, вінлишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієїРусі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землямизалишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівськийпідрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сімразів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по дварази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь посвоєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованимКиєвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власнізростаючі володіння на північному сході, володимиросуздальський князь АндрійБоголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і подикунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.

Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економікиКиєва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язкиміж Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та ЗахідноюЄвропою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важкобуло захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язкиКиєва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбованоКонстантинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колисьАббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двохнайзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,економічно та соціальне занепадала. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економікиКиєва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язкиміж Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та ЗахідноюЄвропою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важкобуло захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язкиКиєва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбованоКонстантинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колисьАббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двохнайзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,економічно та соціальне занепадала.

Монголотатари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступалиу шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдалиКиєву монголотатари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступалиу шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдалиКиєву монголотатари.

Хоча походження монголотатар ще не встановлено остаточно, відомо, щоу XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер

гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останнідесятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'яТемучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднавворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним йогокроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племенпроти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголотатарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільшевід 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголотатарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р.об'єднані руськополовецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголотатарамий у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошившисвої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголотатарськерійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно містаРязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князьМихайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалоюй жорстокою, й навіть коли монголотатари подолали міські мури, бої точилися закожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на .початку грудня 1240 р. Київ упавпід ударами монголотатар.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Першийперіод — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли напрестол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинутивиклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоюваньі досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного такультурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попередньогоперіоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло новукультуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаючазагроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, щовсі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північносхідні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.Остаточне зруйнування Києва монголотатарами у 1240 р. ознаменувало собоютрагічний кінець Київського періоду історії України.

4. Суспільний лад Київської Русі

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. і археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку "стрибка із первіснообщинності у феодалізм", переходу східнослов'янського суспільства на новий ступінь. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населення, в якому головна роль належить відносинам панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність*.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у цей час було ще недостатньо диференційовано. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилося у Х ст. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві"*. Князівське землеволодіння, як і всякого роду князівських жителів (огнищани, старости та ін.), охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, в статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (Кр. Пр.).

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів, з'являються також боярськодружинницькі землеволодіння. У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські "кращі мужі", яких, за думкою деяких дослідників, можна вважати власниками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 p. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії та "розпусти дружину по селом".

Треба сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене істориками. Суперечливими є і думки археологів. Проте у ст. 34 Кр. Пр. високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного землеволодіння.

У Поширеній редакції Руської Правди (Пр. Пр.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відобразила більш ранній період розвитку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а також про боярське спадкоємство. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як великокнязівських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустинних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов процес формування духовенства, верхівку якою становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях. Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривен) за порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітетувасалітету, в основі якої лежали економічні та політичні інтереси феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 Кр. Пр.; статті 1, 3 Пр. Пр.). Посилено захищалися честь і гідність членів сімей феодалів церковним статутом великого князя Ярослава. За примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за "муку") штраф був у чотири рази більшим, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Кр. Пр.; ст. 78 Пр. Пр.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадщину (статті 90, 91 Пр. Пр.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які на були зафіксовані у правових пам'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, у Київській Русі існували вільні селяни — общинники, вільне міське населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили "люди". У Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном виступають усі вільні, переважно селяниобщинники, на противагу феодалам. У такому ж розумінні термін "люди" вживається і в Пр. Пр. Збереження протягом довгого періоду терміна "люди" щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили "люди". У Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном виступають усі вільні, переважно селяниобщинники, на противагу феодалам. У такому ж розумінні термін "люди" вживається і в Пр. Пр. Збереження протягом довгого періоду терміна "люди" щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю.

Вільні селяниобщинники підлягали експлуатації, сплачуючи данину, засобом збирання якої було полюддя. З самого початку данину збирали з "диму" (дому). Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність на землю феодалів — основою експлуатації безпосередньо виробників матеріальних благ, термін "люди" набув значення феодально залежного селянства, яке експлуатувалося державою шляхом збирання данини, розміри якої залежали від кількості і якості землі, що знаходилась у селян, або окремими феодалами шляхом примусу селян відробляти барщину чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення питомої ваги вільних селянських общинників. Стійкість общини підривалася з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом з правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу впливу окремих феодалів, які робили все, щоб безповоротно перетворити членів общини у феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — довготривалий процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

Смерди. У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господарював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господарював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати міністеріаломімцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смердборжник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних точок зору про цю категорію населення Київської Русі*.

Ізгої. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоямивільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штрафом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоямивільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штрафом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр Пр.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прошеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабівполонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді рабихолопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.). У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабівполонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді рабихолопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.).

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала "градинів", "купчин", лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гості". Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса городян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр, купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96, 97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала "градинів", "купчин", лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гості". Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса городян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр, купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96, 97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

Соціальноекономічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

5. Державний лад Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. і археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку "стрибка із первіснообщинності у феодалізм", переходу східнослов'янського суспільства на новий ступінь. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населення, в якому головна роль належить відносинам панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність*.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у цей час було ще недостатньо диференційовано. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилося у Х ст. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві"*. Князівське землеволодіння, як і всякого роду князівських жителів (огнищани, старости та ін.), охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, в статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (Кр. Пр.).

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів, з'являються також боярськодружинницькі землеволодіння. У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські "кращі мужі", яких, за думкою деяких дослідників, можна вважати власниками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 p. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії та "розпусти дружину по селом".

Треба сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене істориками. Суперечливими є і думки археологів. Проте у ст. 34 Кр. Пр. високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного землеволодіння.

У Поширеній редакції Руської Правди (Пр. Пр.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відобразила більш ранній період розвитку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а також про боярське спадкоємство. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як великокнязівських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустинних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов процес формування духовенства, верхівку якою становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях. Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривен) за порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітетувасалітету, в основі якої лежали економічні та політичні інтереси феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 Кр. Пр.; статті 1, 3 Пр. Пр.). Посилено захищалися честь і гідність членів сімей феодалів церковним статутом великого князя Ярослава. За примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за "муку") штраф був у чотири рази більшим, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Кр. Пр.; ст. 78 Пр. Пр.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передачі майна у спадщину (статті 90, 91 Пр. Пр.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які на були зафіксовані у правових пам'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, у Київській Русі існували вільні селяни — общинники, вільне міське населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили "люди". У Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном виступають усі вільні, переважно селяниобщинники, на противагу феодалам. У такому ж розумінні термін "люди" вживається і в Пр. Пр. Збереження протягом довгого періоду терміна "люди" щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили "люди". У Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном виступають усі вільні, переважно селяниобщинники, на противагу феодалам. У такому ж розумінні термін "люди" вживається і в Пр. Пр. Збереження протягом довгого періоду терміна "люди" щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю.

Вільні селяниобщинники підлягали експлуатації, сплачуючи данину, засобом збирання якої було полюддя. З самого початку данину збирали з "диму" (дому). Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а власність на землю феодалів — основою експлуатації безпосередньо виробників матеріальних благ, термін "люди" набув значення феодально залежного селянства, яке експлуатувалося державою шляхом збирання данини, розміри якої залежали від кількості і якості землі, що знаходилась у селян, або окремими феодалами шляхом примусу селян відробляти барщину чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення питомої ваги вільних селянських общинників. Стійкість общини підривалася з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом з правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу впливу окремих феодалів, які робили все, щоб безповоротно перетворити членів общини у феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — довготривалий процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

Смерди. У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господарював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину. У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін "смерд". Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними князівськими міністеріалами і "людьми" селянської общини. Так, входження смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася "княжим словом" (ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного патрона. Разом з сім'єю він господарював у своєму "селі". Князь давав йому землю ("село") за умови виконання усякого роду служби на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його адміністрація могли повністю здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати міністеріаломімцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смердборжник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних точок зору про цю категорію населення Київської Русі*.

Ізгої. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоямивільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штрафом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом. Ізгой — це людина, "зжита", вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність від церкви Поряд з ізгоямивільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й інших представників вільного населення Київської Русі, штрафом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр Пр.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прошеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабівполонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді рабихолопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.). У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення рабівполонених вживається термін "челядь" На відміну від челяді рабихолопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.).

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала "градинів", "купчин", лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гості". Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса городян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр, купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96, 97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала "градинів", "купчин", лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гості". Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса городян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр, купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96, 97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

Соціальноекономічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

5. Державний лад

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітетувасалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тількино почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство. Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тількино почала поширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен або князяминамісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командували соцькі й десяцькі. Вони "рубали" на приєднаних до Києва територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами. Літописець говорить, що князь Олег повсюди в землях "посади мужи свои". Поступово тисяцькі, соцькі, десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, виконували торговельнополіцейські функції, а вже потім, в міру розвитку князівської юрисдикції, — судовоадміністративні функції. Так формувалася десяткова система управління.

З кінця Х ст. почали відбуватися серйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, що було зумовлено феодальним характером його влади та функцій. Військовоорганізаційна діяльність князя у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх стосунків. Військоводипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київські князі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороною торговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і перш за все опору феодально залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так, в 1068 p. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. знову повстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київ князя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.

У XI—XII ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя. Після запровадження християнства на нього покладається обов'язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріально забезпечувати духовенство. Управляти київським князям допомагали посадники, волостелі, тіуни та інші представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За відомостями літопису князь Володимир Святославич "избра мужи добры, смысленны и храбры и раздал им гради". У 1096 р. Олег Святославич підкорив Муромську і Ростовську землі, "посада посадники своя по городам и дани поча имати".

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялися адміністративними функціями, відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували його функції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Існували і спеціальні пункти збирання данини — погости. Посадники відали поліцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадника була й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадниками бояр та інших "добрих мужів". Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників із спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок поборів з населення. Про "корм" представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; статті 9, 10, 74 Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.

Великий київський князь приймав важливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр) "княжих мужів", які створювали феодальну раду при князеві. У раду входили також представники духовної знаті, інколи представники верхівки міст, у воєнний час — керівники союзників. Рада при київському князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися "думцями". Незважаючи на те, що великий київський князь володів правом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому він досить часто звертався до ради "кращих людей".

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силу київського князя, були у нього "в послушании": виставляли на його поклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснив Святослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав у тому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Так, Святослав "сажає" свого сина Олега "в Деревех". Володимир посадив своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимир!, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники і тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі від інтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого, перетворившись у великих землевласниківфеодалів, знаходилися тепер зі своїм сюзереном (великим київським князем) у класичних відносинах васалітетусюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзерен наділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство". Місцеві князібрати як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старший брат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності і відповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом з тим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактично зрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайним явищем у ХІХІ І ст., підривали міць Київської Русі.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружної організації, змінюється двірськовотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління і управління особистими справами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будьякою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати і державні функції. Процес виникнення двірськовотчинної системи управління непрямо відображений у статтях 19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр. свідчили про дальший розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливових представників двірськовотчинної системи управління. У статтях 12, 13 Пр. Пр. назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна "тіун" (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися "тіуном огнищаним", старий конюх — "тіуном конюшим", староста сільський і ратайний — "тіуном ратайним і сільським". Тіун огнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слуги виконували також завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по ієрархічній сходинці треба зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль службових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними, встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовими особами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворецькийогнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особам прислуговували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірськовотчинного адміністративногосподарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірськовотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцеві князі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.

Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціальноекономічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі

Віче. У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі ("сдумаша со князем своим Малом"). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко. Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать*. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков). У Давньоруській державі продовжували існувати народні збори — віче. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці — боярам і "старцам градским". Збори ці мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі ("сдумаша со князем своим Малом"). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко. Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать*. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів. складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич "любя дружину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем".

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники ("отроки", "пасинки", "дитячі") постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 p. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодаліввасалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони комплектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою "множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци".

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиянська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиянська релігія слов'ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку зв'язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Разом з тим воно сприяло розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянської культури. Християнство плідно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і наполегливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами.

Висновки

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державноправового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільнополітичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов'янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірськовотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою є Руська Правда. В той же час вона являла собою одну із найважливіших пам'ятків середньовічного права в цілому. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті, в ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілей. В його нормах передбачалося привілейоване становище представників пануючого класу феодалів, неповноправність і безправність нгродних мас.

Київська Русь була великою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя як країн Західної Європи, так і сусідніх азіатських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі поміж Європою і Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма закордонними державами. Київська Русь — це велика могутня держва IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського ю Чорного моря, від Західного Буга до Волги, — займає видатне місце у всесвітній історії.

Список використаної літератури

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Давня історія України. У 2х кн. — Кн. 2. (Толочко П.П. — керівник авт.колективу). К, 1995. — С. 146—147.

Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. Л., 1985. — С. 5.

Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1989. — С. 58—89;

Рибалка І.К. Історія України. — С. 53.

Славяне ЮгоВосточной Европы в предгосударственный период.— С. 363—432.

Толочко П. П. Древнерусский город. К.. 1989. — С. 35.

Толочко П. П. Древний Киев. К, 1983. — С. 30.

Фроянов И. Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л, 1990 — С. 6—29.

Шаскольский И.П. Антинорманизм и его судьба. / Пробл. отеч истории и всеобщей истории. — 1983. — Вып. 7;

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Давня історія України. У 2х кн. — Кн. 2. (Толочко П.П. — керівник авт.колективу). К, 1995. — С. 146—147.

Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. Л., 1985. — С. 5.

Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. К., 1989. — С. 58—89;

Рибалка І.К. Історія України. — С. 53.

Славяне ЮгоВосточной Европы в предгосударственный период.— С. 363—432.

Толочко П. П. Древнерусский город. К.. 1989. — С. 35.

Толочко П. П. Древний Киев. К, 1983. — С. 30.

Фроянов И. Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Л, 1990 — С. 6—29.

Шаскольский И.П. Антинорманизм и его судьба. / Пробл. отеч истории и всеобщей истории. — 1983. — Вып. 7;