Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

Найдавніша людність території України

ПЛАН

1. Доба палеоліту (I млн років тому — X тис. до н. е.)

2. Мезоліт (IX — VI тис. до н. е.)

3. Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.)

4. Енеоліт (IV — III тис. до н. е.)

5. Доба бронзи (II тис. до н. е.)

Список використаної літератури

1. Доба палеоліту (I млн років тому — X тис. до н. е.)

1. Доба палеоліту (I млн років тому — X тис. до н. е.)

Найдревніші сліди життєдіяльності людей на теренах України належать до ранньоашельської епохи. Ще кілька десятиліть тому вважалося, що витоки первісних міграцій на її простори слід шукати на південному сході (у Кавказькому регіоні). Однак дослідження багатошарової стоянки біля с.Королеве в Закарпатті, найнижчий шар якої датується часом гюнцького зледеніння (близько 1 млн років тому), істотно змінили ці уявлення (В. Гладилін). Так, колекція ранньоашельських знахідок з Королеве, яка включає чопери, примітивні ручні рубила, різаки тощо, виготовлені з місцевої вулканічної породи, знаходить аналогії серед палеолітичних знарядь Передньої Азії (Убейдія) та Чехії (Бечов). Це підводить до висновку про те, що шляхи первинного заселення території України проходили через Балкани та Центральну Європу. Освоєння людиною українських теренів тривало і в наступну історичну епоху: в Закарпатті, Прикарпатті, Поліссі, Наддніпрянщині, Північно-Західному Причорномор'ї, Криму, Донбасі, Приазов'ї відомо кілька сотень мустьєрських місцезнаходжень. Деякі з них склалися на місцевій ашельській основі, інші пов'язані з черговими хвилями міграцій, що відбулися вже в мустьєрський час (В. Станко).

Багаторічні дослідження з'ясували, що в добу верхнього палеоліту територія України була заселена надзвичайно щільно: загальна кількість населення становила тут близько 60 тис. осіб. На сьогодні в її межах відомо близько 800 пам'яток даного історичного періоду, де виявлені унікальні господарсько-побутові комплекси з залишками жител із кісток мамонта, крем'яними та кістяними знаряддями, зразками первісного мистецтва тощо. Разом із тим антропологічні матеріали з верхньопалеолітичних місцезнаходжень України мають украй фрагментарний характер (уламки черепів і зубів із Чулатово І, Новгород-Сіверського, Анетівки II, Пушкарів, Мізина; уламки плечових кісток з Новгород-Сіверського та Кормані IV і кістки лівої ноги з поселення Городок II), що не дає змоги відтворити морфологічні риси творців матеріальної та духовної культури цього періоду.

Певне уявлення про антропологічний тип верхньопалеолітичної людності України дають знахідки в інших регіонах Східної Європи: Подонні (Костьонки) та на Клязьмі (Сунгир).

Отже, антропологічний склад неоантропів Східної Європи був неоднорідним. Це пояснюється кількома обставинами, а саме: поліморфізмом верхньопалеолітичної людності; міграціями первісних колективів із досить віддалених територій; змішуванням прийшлих та місцевих груп, серед яких, очевидно, були й нащадки носіїв мустьєрських традицій.

2. Мезоліт (IX — VI тис. до н. е.)

Приблизно 12 — 10 тис. років тому на земній кулі відбулися глибокі кліматично-географічні зміни, спричинені загальним потеплінням. Льодовий панцер, що протягом тисячоліть сковував Європу, повільно відповз на північ і через деякий час звільнив береги глибокого прісноводного озера, яке існувало на місці сучасного Балтійського моря. Це величезне водоймище, рівень котрого був значно вищий від рівня Світового океану, було відгороджене від Атлантики гігантською крижаною греблею. Після прориву льодової перемички біля гори Білінтен у Центральній Швеції рівень цього холодного прильодовикового озера впав на 30 м, і воно заповнилося теплими солоними водами Атлантичного океану. Це привело до різкого потепління й зволоження клімату. На теренах України, як і повсюдно у Північній півкулі, поступово склалася сучасна гідрофізична мережа й виникли ландшафтні структури помірної зони: ліс, лісостеп і степ. Розпочалася нова геологічна епоха — голоцен, яка триває й нині.

Початок голоцену в Наддніпрянщині збігся з початком нової історичної доби — мезоліту, або середнього кам'яного віку. В нових кліматично-географічних умовах первісні громади освоїли й нові форми господарювання. Зникли мамонти, а з ними й колективне загінне полювання, яке донедавна складало основу життєдіяльності людей. Це спонукало мисливців мезолітичної доби до індивідуального пошуку здобичі й винаходу лука — далекобійної дистанційної зброї, що мала неабияку вбивчу силу. Так, на стоянці Ігрінь І поблизу Дніпропетровська знайшли хребець бізона, відросток якого пробито кістяним наконечником стріли наскрізь.

На теренах України на сьогодні відомо понад 300 мезолітичних місцезнаходжень. Серед них — і довгочасні поселення з залишками жител, де могли мешкати від 50 — 60 до 100 — 150 осіб, і короткотривалі стоянки, і поодинокі поховання, і колективні родові некрополі. Зібрані під час розкопок цих пам'яток остеологічні колекції не мають собі рівних у світі.

Уперше скелети людей мезолітичної доби були знайдені в Криму: в гротах Фатьма-Коба, де був похований чоловік зрілого віку, та Мурзак-Коба, де виявлено парне поховання — чоловіка зрілого віку та жінки 20 — 23 років. Дослідження показали, що всі вони характеризуються доліхокранією, широким обличчям, різко випнутим носом. Ці риси були властиві носіям так званого протоєвропейського, або пізньокроманьйонського, типу (Г. Дебець). Цікаво, що «мурзак-кобинець» мав неправильний, «східчастий» прикус зубів, наслідком якого є випинання вперед нижньої щелепи. Висловлювалося припущення, що це — не природжена, а набута за життя ознака, пов'язана з давнім чинбарним виробництвом: для надання шкіряним ременям міцності й еластичності їх протягом тривалого часу жували. Це спричинювало стирання верхніх різців і утворення неправильного прикусу.

Між мезолітичними племенами Наддніпрянщини існували напружені стосунки і відбувалися часті збройні сутички. Ймовірною причиною таких взаємин була неоднорідність етнічного складу цих племен. Дані висновки добре узгоджуються з підсумками антропологічних досліджень.

Зусиллями Г. Дебеця, Т. Кондукторової, І. Гохмана доведено, що в добу мезоліту в Дніпровському Надпоріжжі мешкали представники трьох антропологічних типів: давньосередземноморського, протоєвропейського та змішаного, який утворився в результаті їх метисації.

Давньосередземноморський тип представлений у найдавнішому могильнику поблизу с. Волоське.

Протоєвропейський тип властивий небіжчикам із Василівки І і частині небіжчиків із Василівки III, похованим у зібганому положенні. Вони визначаються високим зростом, доліхокранією, високою мозковою коробкою, значним розвитком рельєфу, широким обличчям, середньої ширини носом, що добре виступає з площини лиця. Подібні морфологічні варіанти були поширені серед мезолітичної людності Центральної та Північної Європи (могильники Гоєдик у Франції, Лепинський Яр у Подунав'ї, Звейнеки в Латвії, Оленячий Острів у Карелії, Попово в Росії), генетичні витоки якої сягають пізнього палеоліту.

У фінальному палеоліті в лісостеповій та степовій зонах України з'явилися вихідці з Верхнього та Середнього Дніпра, які, очевидно, мали риси протоєвропейського типу. Вони витіснили з Надпоріжжя місцеву людність — носіїв культури Східного Гравету Причорномор'я, яким був властивий давньосередземноморський тип. У пониззі Південного Бугу, на Інгулі та у Приазов'ї прибульці змішалися з місцевими племенами (Л. Залізняк). Наслідком цих процесів, пов'язаних із формуванням кукрекської мезолітичної культури, була поява нового антропологічного типу, що характеризується доліхокранією, помірно широким обличчям, середнім за шириною носом. Він представлений невеликою серією випростаних кістяків могильника Василівка III (7 поховань).

Процес формування антропологічного складу мезолітичної людності Наддніпрянщини тривав тисячоліття: міграційні хвилі накочувалися то з півночі, то з півдня, то з заходу, то зі сходу, аж поки північноєвропеоїдний (протоєвропейський) тип не став домінувати у цьому регіоні.

3. Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.)

Неолітична доба — остання, завершальна стадія кам'яного віку, яка характеризується переходом від привласнювальних форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворювальних (землеробства й тваринництва). У цей історичний період люди доместикували майже всі види теперішніх свійських тварин, винайшли прогресивніші способи обробки каменю (шліфування, розпилювання, свердління), навчилися виготовляти нові знаряддя праці — сокири, тесла, долота, а також глиняний посуд. Усе це викликало такі величезні зрушення в життєдіяльності первісної людини, що їх англійський археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією.

В межах України відомо понад 600 неолітичних місцезнаходжень. На думку багатьох фахівців, вони належать принаймні до семи археологічних культур; а саме: бузько-дністровської, тиської, лінійно-стрічкової кераміки, носії яких вже перейшли до землеробства й скотарства; ямково-гребінчастої кераміки, людність котрої займалася традиційними промислами — мисливством, рибальством і збиральництвом; сурсько-дніпровської, дніпровсько-донецької та кримської, що їм були характерні як традиційні, так і нові форми господарювання.

На особливу увагу серед різних категорій пам'яток неолітичної доби України заслуговують великі колективні некрополі: Маріупольський, Вільнянський, Вовнизький, Дереївський, Нікопольський, Лисогірський та інші, звідки походить понад 800 кістяків. Більшість із них зосереджено в районах Дніпровського Надпоріжжя, Приазов'я та Сіверського Дінця, тобто в ареалі південної групи племен дніпровсько-донецької культури, в середовищі якої деякі сучасні дослідники виділяють кілька археологічних культур.

Носії дніпровсько-донецької культури ховали своїх небіжчиків на спині, з випростаними, щільно зведеними ногами (які, вочевидь, зв'язували або сповивали) та трохи зігнутими руками. Кістяки, часто рясно посилані вохрою, залягають рядами, іноді у два, а то й у три «поверхи», часом по декілька в одній ямі (ймовірно, це були родичі). Місце поховання, мабуть, позначалося невисоким земляним горбиком. Поряд із тілами небіжчиків клали крем'яні або кістяні вироби; поховальний одяг прикрашався підвісками-нашивками із зубів оленя, перламутровими намистинами, прикрасами з ікол кабана тощо. В окремих могилах Нікопольського та Лисогірського некрополів зафіксовані скупчення черепів, що, вочевидь, засвідчує культ шанування черепів предків. Подібні культи добре відомі з етнографічних джерел; ще порівняно недавно вони існували в деяких корінних народів Сибіру й Далекого Сходу (наприклад, у юкагирів).

Антропологічні дослідження показали, що носії дніпровсько-донецької культури характеризувалися загальною масивністю, дуже сильним розвитком м'язового рельєфу, переважно великими розмірами черепа, що мав здебільшого видовжену (доліхомезокранну) форму, дуже широким, середньої висоти, іноді — дещо сплющеним лицем, чітко окресленим носом.

Специфічною особливістю даної групи є значні розміри та загальна масивність кінцівок: за спостереженнями Г. Дебеця, ці люди були довгоногішими, ніж будь-який із сучасних народів, а кістки їхніх жінок навіть грубіші, ніж кістки сучасних чоловіків-москвичів. За розрахунками цього вченого, вага пересічного чоловіка з поховань дніпровсько-донецької культури (без урахування жирового прошарку) становила 75,5 кг, а зріст — 172 — 174 см. Таке співвідношення ваги та зросту вказує на те, що неолітична людність України визначалася гармонійністю тілесної будови й неабиякою фізичною силою.

Ще однією специфічною рисою носіїв дніпровсько-донецької культури є винятково гарний стан зубної системи: відсутність випадків прижиттєвого випадання зубів та карієсу, який у Західній Європі та Північній Америці відомий ще з мезолітичної епохи. Зуби здебільшого дуже стерті, що свідчить про систематичне вживання грубої їжі. Багатьом черепам властивий «східчастий» прикус.

Більшість учених відносять південну групу племен дніпровсько-донецької культури до особливого варіанта протоєвропейського типу — вовнизького (В. Бунак), чи надпорізько-приазовського (І. Гохман).

Очевидно, серед неолітичних племен України були поширені не лише протоєвропейський, а й інші антропологічні варіанти. За аналогією з сусідніми регіонами можна припустити, що племена тиської, бузько-дністровської культур та культури лінійно-стрічкової кераміки характеризувалися рисами давньосередземноморського типу. Що ж до культури ямково-гребінчастої кераміки, то її носіям, мабуть, була властива певна монголоїдна домішка.

4. Енеоліт (IV — III тис. до н. е.)

Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми, ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам'яного віку. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди та звичаї, виникають нові форми первісного мистецтва.

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури, у лісостеповій і, частково, степовій зонах Лівобережжя — середньо-стогівської культури, у степовому Причорномор'ї та в Криму — кемі-обинської культури.

Трипільська культура, яка сформувалася на початку IV тис. до н. е., проіснувала близько 1500 років. В її розвитку простежують три основних етапи: ранній (4 — 3,6 тис. до н. е.), середній (3,6 — 3,1 тис. до н. е.) та пізній (3,1 — 2,5 тис. до н. е.).

Ранній та середній етапи трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями в межах поселень (Лука-Устинська, Солончени II, Верем'є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні матеріали. За даними Г. Дебеця та М. Герасимова, черепи із Незвіско та Солонченів II характеризуються рисами протоєвропеоїдного типу — масивною будовою мозкового відділу, широким обличчям тощо.

Більш репрезентативними є краніологічні та остеологічні серії, що походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте та Чапаєвського.

У середині IV тис., до н. е. Дніпровське Лівобережжя та басейн Сіверського Дінця замешкували скотарські племена середньостогівської культури, в межах якої нині часто виділяють кілька археологічних культур. Середньостогівці, що їх багато сучасних дослідників розглядають як перших індоєвропейців на теренах України, частково асимілювали, а частково відтіснили на північ дніпровсько-донецьку людність.

Найчисленніша краніологічна серія середньостогівської культури (12 черепів) походить із ґрунтового Олександрійського могильника на р. Оскол. Цим знахідкам притаманні значний розвиток м'язового рельєфу, доліхокранія, дуже широке, середньої висоти, гарно профільоване обличчя, тобто риси протоєвропейського типу (Т. Сурніна). Що ж до нових матеріалів з могильника Ігрінь, то вони засвідчують наявність в антропологічному складі людності даної культури тендітнішого морфологічного компоненту (І. Потєхіна).

Вчені вважають, що у фізичному типі мезолітичного, неолітичного та е неолітичного населення Лівобережжя простежується певна генетична спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають підстави для висновку про досить тісні контакти між середньостогівськими й трипільськими племенами.

Окрему групу енеолітичних пам'яток Нижньої Наддніпрянщини та Степового Лівобережжя становлять могильники новоданилівського типу, походження яких остаточно не з'ясоване. Здебільшого вони невеликі за розмірами: одне-два, іноді п'ять-шість поховань. Новоданилівські пам'ятки були залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними попереднім неолітичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких у свою чергу мав місцеве мезолітичне підґрунтя (І. Потєхіна). Це ж стосується й носіїв нижньомихайлівської культури, які наприкінці IV тис. до н. е. освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм.

У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу поширилися племена кемі-обинської культури, походження якої багато дослідників пов'язують з Північним Кавказом. Кемі-обинці характеризувалися яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою мозкового відділу черепа, розвинутим м'язовим рельєфом, вузьким і високим обличчям, різко профільованим у горизонтальній площині (С. Круц). Таке поєднання ознак має аналоги серед різних груп давньої людності Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де у V — III тис. до н. е. були поширені різновиди східносередземноморських (індосередземноморських) морфологічних варіантів (М. Абдушелішвілі).

Принаймні останню чверть III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е. Дніпровське Лівобережжя, за винятком північних районів, і частину Правобережжя займали скотарсько-землеробські племена ямної культури, чия назва пов'язана з характером поховань — у прямокутних ямах під курганним насипом. У згаданий час «ямники» поступово заселили все степове Причорномор'я і вийшли на Балкани. Таким чином вони стали замешкувати величезний ареал — від Волги до Дунаю.

Загалом носії ямної культури характеризувалися видовженою, високою мозковою коробкою, середнім за шириною й висотою, мезогнатним, добре профільованим обличчям, високим зростом — близько 173 см у чоловіків та 160 см у жінок (Т. Кондукторова, Г. Зіневич, С. Круц та ін.). Разом із цим між окремими територіальними групами ямних племен існували певні відмінності, які в найвиразнішій формі простежуються за лінією північ — південь України.

На особливу увагу заслуговують племена культури кулястих амфор, що мешкали на теренах Волині наприкінці енеоліту. Це пояснюється дискусіями довкола їхньої ролі у формуванні індоєвропейської спільноти. На жаль, морфологічні особливості людності даної культури вивчені недостатньо: на сьогодні обстежено лише чотири чоловічих та шість жіночих черепів, які характеризуються мезокранією, середнім розвитком м'язового рельєфу, середнім за шириною обличчям. Існує припущення, що цей комплекс ознак склався під впливом населення південної групи культури лійчастого посуду, яка локалізувалась на теренах Польщі, Південної Німеччини, Чехії, Словакії, Західної України (Т. Кондукторова).

Загалом антропологічний склад енеолітичної людності України був досить строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки якого пов'язані з неолітичними племенами; різновиди грацильного давньосередземноморського типу, представленого серед різних груп південних європеоїдів; помірно масивний варіант, поширений у Центральній Європі, та ін. Ці компоненти інтенсивно взаємодіяли, що спричинювало появу змішаних антропологічних варіантів.

5. Доба бронзи (II тис. до н. е.)

На початку II тис. до н. е. на півдні Східної Європи розпочалася доба бронзи, підставою для виділення якої стало поширення бронзових виробів: знарядь праці, зброї, прикрас. У цей період сталися важливі зміни в соціально-економічному й етнічному розвитку давнього населення України, відбувся другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від скотарства й землеробства, посилилася майнова диференціація членів первісних колективів, виникли союзи племен. Доба бронзи тривала близько тисячі років. За цей час в усіх регіонах України чотири рази змінювались археологічні культури.

В XI ст. до н. е. у Приазов'ї з'явилися найдавніші пам'ятки катакомбної культури, носії якої ховали своїх небіжчиків у підкурганних камерах-склепах — катакомбах. Є думка, що в її формуванні брали участь місцеві ямні племена та прийшлі північнокавказькі групи (С. Братченко). Протягом X — IX ст. до н. е. «катакомбники», принаймні частина яких належала до індоаріїв, поширилися спочатку на Лівобережжі, а згодом у багатьох регіонах степового та лісостепового Правобережжя. Окремі локальні варіанти катакомбної спільності набули таких своєрідних рис, що це дало змогу виділити в її межах кілька археологічних культур: донецьку, інгульську тощо.

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної культури засвідчили розмаїття морфологічних варіантів, властивих окремим хронологічним та територіальним групам. Зауважимо, що на сьогодні найкраще вивчений антропологічний склад тих катакомбних племен, котрі мешкали у степовій смузі України від Дунаю на заході до Приазов'я на сході.

Морфологічні особливості племен раннього етапу катакомбної спільності склалися на основі антропологічних типів населення ямної та кемі-обинської культур, що у найбільш виразній формі простежується в окремих районах Нижньої Наддніпрянщини, включаючи Примор'я, та Приазов'я.

Що ж до пізніх «катакомбників», то властиві їм фізичні риси сформувалися під впливом масивних широколицих носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя. Просунувшись на терени України, вони повністю витіснили або асимілювали місцеву людність. Це засвідчують антропологічні знахідки у Самаро-Орельському межиріччі, окремих регіонах Нижньої Наддніпрянщини, в межиріччі Бугу та Дністра.

Поява прийшлих племен на пізньому етапі існування катакомбної спільності спричинила істотні зміни поховального обряду. Так, у похованнях еліти зафіксований звичай обличкування черепа — моделювання лиця глиною (майже 100 випадків), походження якого пояснюється впливом культурних традицій Близького Сходу (В. Отрощенко, С. Пустовалов). Цікаво, що на модельованих черепах із курганів басейну р. Молочної, де зазначені найяскравіші прояви даного обряду, та деяких районів правобережної Нижньої Наддніпрянщини виявлені посмертні трепанаційні отвори в потиличній ділянці (С. Круц), Очевидно, це було пов'язано з підготовкою черепа небіжчика до процедури бальзамування.

Катакомбні племена басейну Сіверського Дінця широко застосовували звичай штучної деформації черепа (15 % небіжчиків із ранніх і 60 % із пізніх поховань, за даними К. Шепель). Він був також властивий людності східних та південно-східних районів катакомбної «ойкумени»: Північно-Східного Приазов'я, Нижнього Поволжя, басейну Дону, Калмикії. Перевага віддавалася циркулярній деформації, коли голова набувала форми, витягнутої згори донизу; при цьому змінювались і пропорції обличчя, зокрема збільшувалася висота лоба.

У XVII — XVI ст. до н. е. степову та лісостепову зони між Доном та Прутом населяли індоіранські племена культури багатоваликової кераміки, назва яких пов'язана зі звичаєм прикрашати керамічні вироби наліпними джгутами-валиками (С. Березанська). Носії цієї культури ховали своїх небіжчиків у підкурганних прямокутних дощатих та кам'яних ямах, іноді в ямах з підбоями. Ці люди мали риси одного з варіантів давньосередземноморського типу, а саме: середній зріст (169,6 см у чоловіків), доліхокранію, вузьке й високе обличчя, вузький ніс (С. Круц).

У XVI ст. до н. е. на терени Лівобережної України зі сходу вторглися іраномовні племена зрубної культури, які ховали померлих під курганними насипами у рублених зрубах, кам'яних ящиках чи прямокутних ямах, перекритих деревом. Вони поступово відтіснили носіїв культури багатоваликової кераміки на захід або асимілювали їх. Протягом наступних століть «зрубники» займали величезні обшири Східної Європи — від Дністра на заході до Уралу на сході, від Ками, Середньої Оки й Десни на півночі до прикаспійських степів і Криму на півдні.

Носії зрубної культури, що мешкали на теренах України, характеризувалися високим зростом (174 см у чоловіків), видовженою формою мозкового відділу черепа, середньою шириною обличчя. За багатьма краніологічними ознаками (надто за шириною обличчя) вони займають проміжне становище між носіями культури багатоваликової кераміки та «зрубниками» Поволжя. Це добре узгоджується з висновками археологів про напрямки міграцій племен зрубної культури та їхніми взаєминами з місцевим населенням Дніпровського Лівобережжя та степової зони України (І. Шарафутдінова, В. Отрощенко).

У XV — XIII ст. до н. е. Північно-Західне Причорномор'я населяли племена сабатшівської культури, антропологічний склад яких поки що не з'ясований.

Північно-західним сусідом сабатинівців була осіла людність культури Ноуа, яка займала лісостепове Подністров'я. Вона була морфологічно неоднорідною: деякі черепи мають ознаки відносно широколицего масивного типу, інші — тендітнішого вузьколицего (М. Великанова, Т. Кондукторова, О. Некрасова). Ця історично-культурна спільність склалася внаслідок взаємодії місцевих землеробських та прийшлих скотарських племен, що й знайшло відображення в антропологічному складі її носіїв.

Сабатинівська культура й культура Ноуа, очевидно, були пов'язані зі фракійським світом.

У першій чверті II тис. до н. е. в північно-західних регіонах України мешкали племена культур шнурової кераміки, або бойових сокир: середньодніпровської, які заселяли лісову зону Верхньої та Середньої Наддніпрянщини; городоцько-здовбицької та стжижовської, що жили на півночі Волині, у верхів'ях та середній течії Західного Бугу; підкарпатської, котра локалізувалась у Прикарпатті й суміжних районах Поділля. На думку багатьох учених, культури шнурової кераміки, поширені також в інших регіонах Центральної, Північної та Східної Європи, належали північній групі індоєвропейських племен, до складу яких входили предки германців, балтів та слов'ян.

За підсумками дослідження невеликої краніологічної серії Т. Кондукторова дійшла висновку про те, що носії городоцько-здовбицької та стжижовської культур характеризувались яскраво вираженою доліхокранією, середньою висотою мозкової коробки, вузьким обличчям, із площини якого різко виступав ніс. Аналоги такого поєднання ознак є серед племен шнурових культур Польщі та Словаччини.

Прямими нащадками «шнуровиків» в XVI — XI ст. до н. е. були творці тшинецько-комарівської культури, поширеної на правобережжі Північної України, у Прикарпатті, верхній та середній течії Дністра, Південній Білорусі. Вони визначалися середнім зростом (близько 168 см), доліхокранією, невеликими розмірами обличчя, вузьким носом. Отже, тшинецько-комарівські племена, з якими багато дослідників пов'язують початковий період історії слов'ян успадкували риси своїх попередників.

У XI — X ст. до н. е. лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя населяли землеробські племена білогрудівської культури, яким була властива загальна грацильність, мезодоліхокранія, вузьке обличчя (Л. Литвинова). Це — пряме продовження генетичної лінії, започаткованої племенами культур шнурової кераміки.

Що ж до носіїв бондарихінської культури, поширеної у заполіській та лісостеповій зонах Лівобережжя (XIII — VIII ст. до н. е.), то їхні фізичні риси поки що невідомі. На думку дослідників, бондарихінці, яких пов'язують з фіно-уграми, були нащадками місцевих неолітичних племен ямково-гребінчастої кераміки.

Отже, в добу бронзи на теренах України активно взаємодіяли різні за походженням антропологічні типи, носії яких належали до основних етнічних масивів Східної Європи, а саме: східних гілок індоєвропейців — індоіранців та індоаріїв; прафракійського, фіноугорського та праслов'янського, що остаточно склалися в наступні історичні епохи.

Список використаної літератури

Давня історія України. – К., 1997. - Т. 1.

Кондукторова Т. С. Антропология древнего населения Украины. Киев, 1972.

Круц С. І., Кубишев А. І., Отрощенко В, В., Пустовалов С. Ж. Обличчя людини доби бронзи // Золото степу: Археологія України. Київ; Шлезвіг, 1991.

Сегеда С. Антропологія : Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.