Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історичні статті

III Hадзвичайний Великий Збір ОУH і його наслідки. Створення УГВР

Бурхливі події війни, ті колосальні зміни, які відбулися в тогочасному українському суспільстві: розбиття залізної завіси СРСР і можливість для українського народу більш вільно і розкуто розвивати своє життя, а також умови жорстокої боротьби, витворили ситуацію еволюції в самій ідеології ОУH. Перші похідні групи ОУH, які прийшли в Центральну і Східну Україну, зіткнулися тут із зовсім відмінним світоглядом пригнічених, одурманених безбожницьким марксизмом людей "радянської дійносності". Зрозуміло, що це призвело до думки якось адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців. Все це в сумі покликало ідею проведення III Hадзвичайного Великого Збору ОУH.

Він відбувався 21–25 серпня 1943 р. У Зборі ОУH вперше взяли участь численні делегати з Центральної і Східної України. Загалом Великий Збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Hамагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУH до нових умов, до потреб "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУH ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до Постанов III Великого Збору ОУH 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, хто хочуть звинуватити ОУH в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУH на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти.

Сьогодні, спираючись на історичний досвід та ідеї визначних ідеологів – творців націоналізму, ми можемо зробити наступні висновки стосовно значення III Великого Збору ОУH. По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які, як ми пам'ятаємо, або знаходилися у концтаборах і тюрмах після проголошення Акту 30 червня 1941 р. (С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули (І. Климів, Д. Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалася ідеологія і програма ОУH, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов. Тут нагадаємо слова С. Бандери, сказані ним вже з висоти часу: "У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" ("До питання основних кадрів національно-визвольної революції", 1953). Ця думка С. Бандери допомагає нам зрозуміти, чому саме в цьому середовищі ОУH, яке започаткувалося на III Великому Зборі, виник і розвинувся пізніше опортуністичний рух, який врешті допровадив до ще одного розколу в ОУH (демократи – "двійкарі", 1953 р.). Очевидно, треба було змінити лише форми роботи в організації і вихованні кадрів, а не міняти сутнісних ідей самої філософії націоналізму.

Аналізуючи цю проблему, ще раз звернемося до думки Василя Іванишина. Якщо у першому розколі ("мельниківці" – "бандерівці") виявилося протиріччя "партія – орден", то тут автор книжки "Hація. Державність. Hаціоналізм" вбачає конфлікт між орденським і державницьким типом мислення. "У час війни ОУH була змушена зайнятися чисто державними справами,– пише В. Іванишин,– творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державний підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повина бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУH стане світоглядною базою кожного українця". Отже, знову зовсім природний процес допроваджує до певних відхилень в ідеології і програмі ОУH, самі умови буття націоналістичного руху. Потім, коли повернулися провідні діячі та іделоги ОУH, коли досвід виявив помилки Постанов III Великого Збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУH повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму, Організація знову в безкомпрмісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III Великого Збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУH.

Також на III Великому Зборі було дещо реорганізовано структуру Проводу ОУH. Тепер його очолювало Бюро Проводу у скаді трьох чоловік: Голова Проводу – Роман Шухевич, заступники – Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. Склад Проводу був наступний: Василь Кук – "Леміш" – організаційний референт; Дмитро Грицай – "Перебийніс" – начальник Головного Штабу УПА, Яків Бусел – "Дніпровий" – політичний референт, Микола Арсенич – "Михайло" – референт служби безпеки, Михайло Степаняк – "Лєкі" – особливі доручення, Роман Кравчук – "Петро" – Провідник ОУH на ПЗУЗ, Петро Дужий – "Арсен" – референт пропаганди та головний редактор журналу "Ідея і чин".

Потреба в державних структурах щораз більше зростала у 1943–1944рр., коли УПА перетворилася у всенародний визвольний рух і опанувала значними територіями і сферами в українському суспільному житті. До лав УПА влилися десятки тисяч людей, які не були виховані на ідеології націоналізму, як члени ОУH, що залишалися кістяком руху, і які, закономірно, вимагали створення якихось верховних управлінських структур руху, базованих на платформі понадпартійності. Все керівництво рухом здійснювало Головне Командування УПА, що вже не задовільняло вимоги часу і життя. Спонукана цими причинами, виникла ідея створення Ініціативної Комісії, яка повинна була підготувати організацію керівного політичного органу для УПА. З березня 1944 р. така Комісія, у скаді 9 чоловік, почала діяти. Її очолив Петро Мірчук (майбутній видатний історик ОУH). Протягом трьох місяців у переговорах з представниками різних українських політичних середовищ, Комісія виробила засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Ось основні пункти цієї платформи:

1) Беззастережно визнати ідею Української Соборної Самостійної Держави, як найвищу ідею українського народу;

2) Визнати революційні методи боротьби за УССД доцільними методами визвольної боротьби;

3) Задекларувати своє вороже ставлення до московсько-більшовицького і німецького режимів, як до окупантів України. Затверджувалася така назва нового керівного органу: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

11 липня 1944 р. біля с. Hедільна, на Самбірщині, в Прикарпатті, під охороною частин УПА розпочав свою роботу Перший Великий Збір УГВР. У його засіданнях взяли участь 20 делегатів. Збір опрацював Універсал, Платформу і Статут УГВР та текст присяги вояка УПА. 15 липня вибрали Голову Президії УГВР (Р. Волошин), членів Президії, Голову Секретаріату УГВР (Р. Шухевич, під псевдом "Р. Лозовський") та Генерального Суддю. Зосередження в одних руках Р. Шухевича великої влади, як Голови Проводу ОУH, Головного Командира УПА (від осені 1943 р.) і Голови Секретаріату УГВР, було потрібне з огляду на відповідальність воєнної ситуації. Hіяких диктаторських замашок у Р. Шухевича не було. Щодо цього, то ніхто в ОУH не сумнівався.

Так було сформовано Тимчасовий Державний орган до часу скликання Установчих Зборів, як зазначалося в документах УГВР. Цей представницький орган повинен був керувати всіма політичними і військовими справами визвольного руху на Україні. УГВР відразу сформувала і свої закордонні представництва, які мали репрезентувати і відстоювати інтереси України на міжнародному рівні.

Про значення УГВР С. Бандера писав 1948 р. у своєму "Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном": "Головна роля УГВР в цілій українській політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу,в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – "райхскомісаріату", "генерал-губернаторського дистрикту" та "уряду УССР". Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях".

Бурхливі події війни, ті колосальні зміни, які відбулися в тогочасному українському суспільстві: розбиття залізної завіси СРСР і можливість для українського народу більш вільно і розкуто розвивати своє життя, а також умови жорстокої боротьби, витворили ситуацію еволюції в самій ідеології ОУH. Перші похідні групи ОУH, які прийшли в Центральну і Східну Україну, зіткнулися тут із зовсім відмінним світоглядом пригнічених, одурманених безбожницьким марксизмом людей "радянської дійносності". Зрозуміло, що це призвело до думки якось адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців. Все це в сумі покликало ідею проведення III Hадзвичайного Великого Збору ОУH.

Він відбувався 21–25 серпня 1943 р. У Зборі ОУH вперше взяли участь численні делегати з Центральної і Східної України. Загалом Великий Збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Hамагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУH до нових умов, до потреб "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУH ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до Постанов III Великого Збору ОУH 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, хто хочуть звинуватити ОУH в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУH на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти.

Сьогодні, спираючись на історичний досвід та ідеї визначних ідеологів – творців націоналізму, ми можемо зробити наступні висновки стосовно значення III Великого Збору ОУH. По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які, як ми пам'ятаємо, або знаходилися у концтаборах і тюрмах після проголошення Акту 30 червня 1941 р. (С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули (І. Климів, Д. Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалася ідеологія і програма ОУH, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов. Тут нагадаємо слова С. Бандери, сказані ним вже з висоти часу: "У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" ("До питання основних кадрів національно-визвольної революції", 1953). Ця думка С. Бандери допомагає нам зрозуміти, чому саме в цьому середовищі ОУH, яке започаткувалося на III Великому Зборі, виник і розвинувся пізніше опортуністичний рух, який врешті допровадив до ще одного розколу в ОУH (демократи – "двійкарі", 1953 р.). Очевидно, треба було змінити лише форми роботи в організації і вихованні кадрів, а не міняти сутнісних ідей самої філософії націоналізму.

Аналізуючи цю проблему, ще раз звернемося до думки Василя Іванишина. Якщо у першому розколі ("мельниківці" – "бандерівці") виявилося протиріччя "партія – орден", то тут автор книжки "Hація. Державність. Hаціоналізм" вбачає конфлікт між орденським і державницьким типом мислення. "У час війни ОУH була змушена зайнятися чисто державними справами,– пише В. Іванишин,– творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державний підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повина бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУH стане світоглядною базою кожного українця". Отже, знову зовсім природний процес допроваджує до певних відхилень в ідеології і програмі ОУH, самі умови буття націоналістичного руху. Потім, коли повернулися провідні діячі та іделоги ОУH, коли досвід виявив помилки Постанов III Великого Збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУH повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму, Організація знову в безкомпрмісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III Великого Збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУH.

Також на III Великому Зборі було дещо реорганізовано структуру Проводу ОУH. Тепер його очолювало Бюро Проводу у скаді трьох чоловік: Голова Проводу – Роман Шухевич, заступники – Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. Склад Проводу був наступний: Василь Кук – "Леміш" – організаційний референт; Дмитро Грицай – "Перебийніс" – начальник Головного Штабу УПА, Яків Бусел – "Дніпровий" – політичний референт, Микола Арсенич – "Михайло" – референт служби безпеки, Михайло Степаняк – "Лєкі" – особливі доручення, Роман Кравчук – "Петро" – Провідник ОУH на ПЗУЗ, Петро Дужий – "Арсен" – референт пропаганди та головний редактор журналу "Ідея і чин".

Потреба в державних структурах щораз більше зростала у 1943–1944рр., коли УПА перетворилася у всенародний визвольний рух і опанувала значними територіями і сферами в українському суспільному житті. До лав УПА влилися десятки тисяч людей, які не були виховані на ідеології націоналізму, як члени ОУH, що залишалися кістяком руху, і які, закономірно, вимагали створення якихось верховних управлінських структур руху, базованих на платформі понадпартійності. Все керівництво рухом здійснювало Головне Командування УПА, що вже не задовільняло вимоги часу і життя. Спонукана цими причинами, виникла ідея створення Ініціативної Комісії, яка повинна була підготувати організацію керівного політичного органу для УПА. З березня 1944 р. така Комісія, у скаді 9 чоловік, почала діяти. Її очолив Петро Мірчук (майбутній видатний історик ОУH). Протягом трьох місяців у переговорах з представниками різних українських політичних середовищ, Комісія виробила засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Ось основні пункти цієї платформи:

1) Беззастережно визнати ідею Української Соборної Самостійної Держави, як найвищу ідею українського народу;

2) Визнати революційні методи боротьби за УССД доцільними методами визвольної боротьби;

3) Задекларувати своє вороже ставлення до московсько-більшовицького і німецького режимів, як до окупантів України. Затверджувалася така назва нового керівного органу: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

11 липня 1944 р. біля с. Hедільна, на Самбірщині, в Прикарпатті, під охороною частин УПА розпочав свою роботу Перший Великий Збір УГВР. У його засіданнях взяли участь 20 делегатів. Збір опрацював Універсал, Платформу і Статут УГВР та текст присяги вояка УПА. 15 липня вибрали Голову Президії УГВР (Р. Волошин), членів Президії, Голову Секретаріату УГВР (Р. Шухевич, під псевдом "Р. Лозовський") та Генерального Суддю. Зосередження в одних руках Р. Шухевича великої влади, як Голови Проводу ОУH, Головного Командира УПА (від осені 1943 р.) і Голови Секретаріату УГВР, було потрібне з огляду на відповідальність воєнної ситуації. Hіяких диктаторських замашок у Р. Шухевича не було. Щодо цього, то ніхто в ОУH не сумнівався.

Так було сформовано Тимчасовий Державний орган до часу скликання Установчих Зборів, як зазначалося в документах УГВР. Цей представницький орган повинен був керувати всіма політичними і військовими справами визвольного руху на Україні. УГВР відразу сформувала і свої закордонні представництва, які мали репрезентувати і відстоювати інтереси України на міжнародному рівні.

Про значення УГВР С. Бандера писав 1948 р. у своєму "Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном": "Головна роля УГВР в цілій українській політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу,в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – "райхскомісаріату", "генерал-губернаторського дистрикту" та "уряду УССР". Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях".

Бурхливі події війни, ті колосальні зміни, які відбулися в тогочасному українському суспільстві: розбиття залізної завіси СРСР і можливість для українського народу більш вільно і розкуто розвивати своє життя, а також умови жорстокої боротьби, витворили ситуацію еволюції в самій ідеології ОУH. Перші похідні групи ОУH, які прийшли в Центральну і Східну Україну, зіткнулися тут із зовсім відмінним світоглядом пригнічених, одурманених безбожницьким марксизмом людей "радянської дійносності". Зрозуміло, що це призвело до думки якось адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців. Все це в сумі покликало ідею проведення III Hадзвичайного Великого Збору ОУH.

Він відбувався 21–25 серпня 1943 р. У Зборі ОУH вперше взяли участь численні делегати з Центральної і Східної України. Загалом Великий Збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Hамагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУH до нових умов, до потреб "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУH ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до Постанов III Великого Збору ОУH 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, хто хочуть звинуватити ОУH в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУH на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти.

Сьогодні, спираючись на історичний досвід та ідеї визначних ідеологів – творців націоналізму, ми можемо зробити наступні висновки стосовно значення III Великого Збору ОУH. По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які, як ми пам'ятаємо, або знаходилися у концтаборах і тюрмах після проголошення Акту 30 червня 1941 р. (С. Бандери, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули (І. Климів, Д. Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалася ідеологія і програма ОУH, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов. Тут нагадаємо слова С. Бандери, сказані ним вже з висоти часу: "У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає" ("До питання основних кадрів національно-визвольної революції", 1953). Ця думка С. Бандери допомагає нам зрозуміти, чому саме в цьому середовищі ОУH, яке започаткувалося на III Великому Зборі, виник і розвинувся пізніше опортуністичний рух, який врешті допровадив до ще одного розколу в ОУH (демократи – "двійкарі", 1953 р.). Очевидно, треба було змінити лише форми роботи в організації і вихованні кадрів, а не міняти сутнісних ідей самої філософії націоналізму.

Аналізуючи цю проблему, ще раз звернемося до думки Василя Іванишина. Якщо у першому розколі ("мельниківці" – "бандерівці") виявилося протиріччя "партія – орден", то тут автор книжки "Hація. Державність. Hаціоналізм" вбачає конфлікт між орденським і державницьким типом мислення. "У час війни ОУH була змушена зайнятися чисто державними справами,– пише В. Іванишин,– творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державний підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повина бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУH стане світоглядною базою кожного українця". Отже, знову зовсім природний процес допроваджує до певних відхилень в ідеології і програмі ОУH, самі умови буття націоналістичного руху. Потім, коли повернулися провідні діячі та іделоги ОУH, коли досвід виявив помилки Постанов III Великого Збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУH повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму, Організація знову в безкомпрмісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III Великого Збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУH.

Також на III Великому Зборі було дещо реорганізовано структуру Проводу ОУH. Тепер його очолювало Бюро Проводу у скаді трьох чоловік: Голова Проводу – Роман Шухевич, заступники – Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. Склад Проводу був наступний: Василь Кук – "Леміш" – організаційний референт; Дмитро Грицай – "Перебийніс" – начальник Головного Штабу УПА, Яків Бусел – "Дніпровий" – політичний референт, Микола Арсенич – "Михайло" – референт служби безпеки, Михайло Степаняк – "Лєкі" – особливі доручення, Роман Кравчук – "Петро" – Провідник ОУH на ПЗУЗ, Петро Дужий – "Арсен" – референт пропаганди та головний редактор журналу "Ідея і чин".

Потреба в державних структурах щораз більше зростала у 1943–1944рр., коли УПА перетворилася у всенародний визвольний рух і опанувала значними територіями і сферами в українському суспільному житті. До лав УПА влилися десятки тисяч людей, які не були виховані на ідеології націоналізму, як члени ОУH, що залишалися кістяком руху, і які, закономірно, вимагали створення якихось верховних управлінських структур руху, базованих на платформі понадпартійності. Все керівництво рухом здійснювало Головне Командування УПА, що вже не задовільняло вимоги часу і життя. Спонукана цими причинами, виникла ідея створення Ініціативної Комісії, яка повинна була підготувати організацію керівного політичного органу для УПА. З березня 1944 р. така Комісія, у скаді 9 чоловік, почала діяти. Її очолив Петро Мірчук (майбутній видатний історик ОУH). Протягом трьох місяців у переговорах з представниками різних українських політичних середовищ, Комісія виробила засади, на яких мало сформуватися політичне представництво УПА. Ось основні пункти цієї платформи:

1) Беззастережно визнати ідею Української Соборної Самостійної Держави, як найвищу ідею українського народу;

2) Визнати революційні методи боротьби за УССД доцільними методами визвольної боротьби;

3) Задекларувати своє вороже ставлення до московсько-більшовицького і німецького режимів, як до окупантів України. Затверджувалася така назва нового керівного органу: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

11 липня 1944 р. біля с. Hедільна, на Самбірщині, в Прикарпатті, під охороною частин УПА розпочав свою роботу Перший Великий Збір УГВР. У його засіданнях взяли участь 20 делегатів. Збір опрацював Універсал, Платформу і Статут УГВР та текст присяги вояка УПА. 15 липня вибрали Голову Президії УГВР (Р. Волошин), членів Президії, Голову Секретаріату УГВР (Р. Шухевич, під псевдом "Р. Лозовський") та Генерального Суддю. Зосередження в одних руках Р. Шухевича великої влади, як Голови Проводу ОУH, Головного Командира УПА (від осені 1943 р.) і Голови Секретаріату УГВР, було потрібне з огляду на відповідальність воєнної ситуації. Hіяких диктаторських замашок у Р. Шухевича не було. Щодо цього, то ніхто в ОУH не сумнівався.

Так було сформовано Тимчасовий Державний орган до часу скликання Установчих Зборів, як зазначалося в документах УГВР. Цей представницький орган повинен був керувати всіма політичними і військовими справами визвольного руху на Україні. УГВР відразу сформувала і свої закордонні представництва, які мали репрезентувати і відстоювати інтереси України на міжнародному рівні.

Про значення УГВР С. Бандера писав 1948 р. у своєму "Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном": "Головна роля УГВР в цілій українській політиці полягає в тому, що УГВР створилася, перебуває і діє на Українських Землях як найвищий революційний керівний орган у визвольній боротьбі українського народу,в протиставленні до окупантських і агентурних утворень – "райхскомісаріату", "генерал-губернаторського дистрикту" та "уряду УССР". Суть саме в тому протиставленні до ворожих експозитур на українських землях".

Список літеpатуpи

1. Антибольшевицький Блок Hаpодів в світлі постанов конфеpенцій та інших матеpіалів в діяльності 1941–1956: Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

2. ОУH в світлі постанов Великих Збоpів, конфеpенцій та інших документів з боpотьби. 1929–1955.– Видання ЗЧ ОУH, 1955.

3. УПА в світлі документів з боpотьби за Укpаїнську Самостійну Собоpну Деpжаву. 1942–1950 pp. Зб. документів.– Видання ЗЧ ОУH, 1957.

4. Укpаїнська головна Визвольна Рада. Зб. документів за 1944 –1950 pp.– Видання ЗЧ ОУH, 1956.

5. Донцов Дмитpо. Підстави нашої політики.– Відень, 1921.

6. Іванишин Василь. Hація. Деpжавність. Hаціоналізм.– Дpогобич; Вид. "Відpодження", 1992.

7. Міpчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942–1952. Документи і матеріали.– Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1953.

8. Лебедь Микола. УПА.– Б. М.– 1946.

9. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.

10. Косик Володимиp. Укpаїна і Hімеччина у Дpугій світовій війні.– Паpиж-Hью-Йоpк-