Історичні статті

Комiсiї для вирiшення взаємних претензiй татар i запорожцiв перiоду нової сiчi

Через своє близьке географiчне положення i соцiально-економiчнi особливостi кон-такти запорожцiв з татарами були такими частими, що обом народам, на думку Д.I.Яво-р-ницького, вiдкривалося велике поле для взаємовпливу один на одного в тiй чи iншiй дiлянцi їх iсторичного життя [1;319]. Цiлком природньо, це взаємопроникнення двох культур, досить схожих, не було безконфлiктним.

В iсторичнiй лiтературi придiлялася увага запорiзько-татарським взаєминам [1–12]. Але, це головним чином, безсистемнi публiкацiї документiв. Цим дслiдженням бракує аналiзу щодо причин конфлiктiв, їх характеру тощо. Довгий час вiдносини двох народiв представлялися лише як нацiонально-визвольна боротьба проти турецько-татарських поневолювачiв, що не вiдображало всiєї складностi взаємодiї двох суспiльств. Зараз це питання потребує подальшого вивчення, в тому числi у перiод Нової Сiчi.

Мирною сторiнкою в запорiзько-татарських вiдносинах була робота комiсiй для ви-рi-шення взаємних претензiй (1749, 1752, 1753 -54,1763, 1764-65, 1768 рр.).

Завданням комiсiй були розгляд i задоволення скарг з обох сторiн, забезпечення ми-ру на кордонi.

Конференцiї за участю депутатiв вiд запорожцiв i татар (у тому числi вiд очакiвсь-ких туркiв) при посередництвi росiйських комiсарiв проходили на Сiчi або р.Базавлук (сучас-ний Кам'янко-Днiпровський р-н Запорiзької областi), але мали великий мiжнародний резонанс.

Комiсiї мали єдино можливий результат – замiну взаємних претензiй (за винятком випадкiв полону). Але вони не забезпечували миру на кордонi, тому що не усувалися глибиннi причини прикордонних конфлiктiв, якi стали невiд'ємною частиною життя двох суспiльств.

Головними причинами цих конфлiктiв з боку запорожцiв були потреби екстенсив-них форм господарства (землеробства, скотарства, промислiв) в подальшiй колонiзацii Поднi-пров'я, традицiйний грабунок та вiйськове захоплення здобичi на вiйнi, соцiальна та по-лiтична напруженнiсть на Сiчi. Крiм того, невiдповiднiсть державних кордонiв тра-ди-цiї, вiдсутнiсть механiзму вирiшення суперечок мiж громадянами двох ворогуючих iмпе-рiй, застарiла релiгiйна ворожнеча, недосконалiсть адмiнiстративного апарату для степу заго-стрювали ситуацiю.

На початку 1734 р. запорожцi вийшли з-пiд влади Криму i повернулися у свої Воль-ностi. Нісська конвенцiя 1739 р. та Додаткова конвенцiя 1741 р. визначили новий кор-дон з Туреччиною. Розмежування проводилося спецiальними уповноваженими. З двох сторiн було заключено особливий "iнструмент" при р.Великому Iнгулi (1740). Згiдно з цим "iнструментом", володiння запорожцiв з заходу визначалися прямою лiнiєю вiд гир-ла р.Синюхи до гирла р.Берди (вiд польського кордону по р.Бугу, через рр.Ташлик, Гар-бу-зену, Мертвi Води, Солону, Єланець, Громоклiю, Великий Iнгул, Iсунь, Малий Iнгул i до гирла р.Кам'янка вище Кизикермену). Зi сходу кордон залишався, як у ме-жовому запису 1705 р.[13;291]. Новим "iнструментом" 1742 р. кордони зi сходу визна-чалися та-ким чи-ном: з верхiв'я р.Конки до впадiння у Днiпро затверджується замiсть прикор-дон-них зна-кiв, а потiм до впадiння до р.Мiус у Азовське море. Причому зга-да-ними рiчками дозво-ляється користуватися пiдданим обох iмперiй без обмеження [14;835].

Таким чином, майже всi традицiйнi землi Вiйська Запорiзького увiйшли до складу Росiйської iмперiї. Але менш чiтке офiцiйне розмежування не вiдповiдало iсторично-аморфному запорiзько-татарському кордону. Наприклад, рр.Бiлозерка i Рогачик, лимани Днiпровський i Бузький, Кiнбурнськi та Прогноїнськi озера були традицiйними для за-по-рiзьких промислiв, знаходилися у спiльному користуваннi як запорожцiв, так i пiд-данцiв Криму; тепер же вони залишилися за кордоном.

Хоч i було витрачено багато часу i сил розмежуванню (кордон кiлька рокiв насипали курганами та вiдмiчали iншими знаками), у конкретних випадках важко було визначи-ти, на чиїй землi насправді знаходиться те чи iнше урочище тощо. Так, київський гене-рал-губ-ернатор I.I.Костюрiн за дорученням Колегiї іноземних справ 3 сiчня 1753 р. за-пи-тав ко-шового про Прогної: чиї вони i в яких мiсцях. З лютого кошовий вiдписав, що хоч Про-гної зараз i в турецькiй сторонi, – нiколи турки козакам не забороняли брати там сiль [8;297-299].

Тобто, не визначенiсть кодонiв та розбiжнiсть їх з традицiєю давали пiдставу для кон-флiктних ситуацiй.

Землi цi були винятково багатими i придатними не тiльки для полювання i рибаль-ства, а й для землеробства i скотарства. У XVIII ст. вiдбувається поступовий перехiд ко-закiв до мирної продуктивної працi. Формою багатопрофiльного господарства запорож-цiв був зимiвник.

Прагнення запорожцiв до економiчної самостiйностi, притаманний їм демократич-ний лад були iсторичною антитезою монархiчнiй Росiї. Проводячи полiтику лiквiдацiї автономiї України, царський уряд не мiг обiйти Запорiзьку Сiч – оригiнальне державне утворення.

Пiсля завоювання виходу до моря на пiвночi головною метою зовнiшньої полiтики Росiї XVIII ст. стало здобуття Пiвнiчного Причорномор'я та виходу до Чорного моря, а також колонiзацiя цих нових територiй, гарантування безпеки чорноморської торговлi. 30 рокiв миру мiж двома вiйнами з Туреччиною (1734–39 рр. i 1768–74) Росiя викори-стовувала для накопичення сил, економiчного, вiйськового, дипломатичного укрiплення в регiонi. Запорiжжя стояло на перешкодi зовнiшньополiтичній експансiї Росiї. Прикор-доннi чвари запорожцiв з татарами могли стати причиною передчасної вiйни. Це непо-коїло центральну владу, яка вiдповiдала за виконання мiжнародних договорiв. У зовнiш-нiй полiтицi Росiї Запорiжжя вiдiгравало подвійну роль: певний час вiйськова сила за-по-рожцiв використовувалася для протидiї Туреччинi та Криму, а саме їх iснування було перешкодою у приборканнi царизмом цих земель. Тому перед остаточною лiквiдацiєю Сiчi маємо перiод поступового обмеження її автономiї. Це проявилося у втручаннi в судочинство, адмiнiстративний апарат, фiнанси, обмеженнi її економiчної самостiйнстi, контролi мiжнародних вiдносин тощо.

Найбiльш непокоїли запорожцiв термiновi вiдрядження у Сiч росiйських офiцерiв для слiдства з питань, що ранiше були виключно у компетенцiї Коша: роз'їзди вiйсько-вих команд, спорудження фортець, переселення iноземцiв та лiвобережцiв на пiвнiч Вольностей, утиски запорiзької торгiвлi та промислiв тощо. Гетьманський уряд (1750–1764 рр.) намагався розширити свою компетенцiю за рахунок автономiї Сiчi.

В умовах наростаючого наступу з пiвночi, пiдкоряючись об'єктивним закономiр-но-стям розвитку екстенсивних форм господарства, козаки вимушенi були розширювати сферу свого впливу на пiвднi та пiвденному сходi. Тут їх сусiдами-конкурентами були кримськi татари, очакiвськi турки i ногайцi.

Хоча у часи Нової Сiчi основою господарства Запорiжжя стала мирна праця, а вiд та-тар козаки отримували мирний прибуток через торгiвлю (торговий обiг Запорiжжя з Турцiєю досягав 250 тис. крб. на рiк а з Кримом – 60 тис. крб. [15;195–196]), традицiй-не погра-бування та розбiй ще займали певне мiсце. На це пiдштовхувала запорожцiв i полiтика царського уряду, спрямована на скорочення запорiзької торговлi, стягання на свою ко-ристь прибуткiв з запорiзьких перевозiв та митниць, затримка i без того недос-татнього грошового i хлiбного жалування тощо. Досить перебiльшене свiдчення сучас-ника, що вся ця вольниця складається з одних ворiв та бродяг, iснуючих за рахунок гра-бiжництва як в мирний, так i в воєнний час [16;15], все ж говорить про нахил козакiв, особ-ливо голоти, до таких справ.

Пiд час вiйни 1734–1739 рр. царський уряд був зацiкавлений у здобуттi запорож-ця-ми вiйськової здобичi. Але умови Бєлградського миру їм зв'язали руки. Було встанов-ле-но суровий нагляд вiйськоих команд у нижнiй течiї Днiпра. А хто продовжував промиш-ляти у степу розбоєм, повинен був приховувати це вiд царскої адмiнiстрацiї, Коша i стар--ши-ни. З боку татар причини прикордонних конфлiктiв були анологiчнi.

Комплекс взаємних претензiй вiдображає весь спектр вiдносин прикордонного степу.

Дуже непокоїло Крим господарське освоєння козаками татарської територiї. Так, у листi кримського хана Арслан-Гiрея київському генерал-губернатору М.I.Леонтьєву вiд 13 листопада 1748 р. головною вимогою було знести з татарської сторони запорiзькi зи-мi-вники [9;207]. У 1754 р. хан скаржився Портi, що запорожцi роблять шалашi, куренi i погреби по рр. Кiньскi Води i Буг [17;17], причому, в урочищi Кам'янському знов збу-до-вано кузнi i шалашi "з їстiвними припасами" [18;18].

За прибутковi землi, промисли та перевози розгорнулася боротьба. У сiчнi 1747 р. хан скаржився Портi, що козаки "сот по вiсiм i по тищi зi зброєю та навiть з пушками ходять брати сiль на Кiнбурськi озера" [9;398–400].

Великi економiчнi втрати були вiд вигону худоби, нападiв та пограбувань. По реєс-трах 1748–49 рр. показано вiдiгнаних у татар 1648 коней, а у запорожцiв – 153 [7;7]. Влiтку 1750 р. 30 козакiв вiдiгнали з урочища Олов'яного з Очакiвської сторони 100 ко-ней, загинуло при цьому 3 запорожця i 3 ногайця [19;35]. У 1751 р. у татарина Атмат-бе-та у гирла р.Аливсi козак Павло Чоп з 10 товаришами вiдiбрали 5 коней та грошi [20;25]. У 1752 р. хан Арслан-Гiрей скаржився I.I.Костюрiну, що козаки вiдiгнали у ногайцiв 80 коней [8;255]. Претензiї були i у запорожцiв. У 1749 р. у козака Пласту-нiвського куреня Василя Черненка татарин Гасан в урочищi Вилiвалах вкрав 5 коней [21;94]. У 1752 р. у козака Корсунiвського куреня Герасима Моса вкрадено у Перекопi 8 волiв [20;40].

Iнодi розбiй перетворювався у невелику прикордонну вiйну. У 1752р. у перекоп-сь-ко-му степу козаки вiдiгнали 26 коней, але зустрiли татарських вартових. При зiткненi вби-то татарина, а 3 козака заарештовано [8;245].

Бiльша частина скарг пов'язана з пограбуванням коней та худоби. Це пояснюється рухомим характером цього майна та тим, що худоба була грошовим еквiвалентом у обох суспiльств. Але зустрiчаються скарги i на пограбування сiльськогосподарських угiдь. У 1748 р. у Кiнбурнських урочищах запорожцями розграблено хутiр татарина Генчемули [2;19]. 14–15 листопада 1754 р. татари пограбували зимiвник козака Василя Бакші [3;1797].

Дуже небезпечно було у приднiпровському степу купцям. 24 вересня 1754 р. Iбрагiм-Паша очакiвський скаржився кошовому Якиму Iгнатовичу, що одного його куп-ця пiд-с-трелили, другий хворий лежить, ще двоє "невiдомо де", а ще одного погра-бу-вали [17,30]. Восени 1755 р. на козака Канівського куреня Василя Романовського біля Кам'янського напали 10 яничар (серед них знатнi Гасан i Алiя) i вимагали продати їм товар за низьку цiну [17;74].

Окрему групу скарг становлять справи, пов'занi з торгiвлею та лихварством. Най-бiльш характерною є справа козака Костя Брюховецького з татарином Османом за неп-раведно заарештований у Криму товар за рахунок вже сплаченого боргу (1748 р.) [9;13]. 13 червня 1756 р. козак Шкурянського куреня Iван Чорний подав у Кiш скаргу, що 29 ли-стопада 1755 р. перекопський мешканець Кара-Мегмет, коли був на Сiчi у торгових справах, взяв у ньго в борг 440 рублiв до 1 березня 1756 р. i досi не повернув [22;56].

Наполегливо домагались запорожцi повернення з полону своїх товаришiв. Все одно, у середені XVIII ст. випадки полону були не дуже рiдкi. У серпнi 1749 р. козаки Iркліїв-ського куреня ловили рибу на Кiнбурнськiй косi i вiдрядили у Сiч козака Антона Сiми-палку за харчами на суднi турка Османа. Чули, що цього козака продано на каторгу [9;409]. За свiдченням козака Степана Гологана (1749 р.), бiля Кафи багато росiйських та малоросiйських невiльникiв, та ще у селi Куджугаї їх 15 (одного з них звуть Роман) [21;88]. У комiсiї 1745 р. козак Титаровського куреня Тимофiй Марченко сам вiдстоював свою скаргу про полон свого сина Григорiя та службовця Григорiя Чорного. Ця скарга подавалася кiлька разiв у рiзнi iнстанцiї, у тому числi: травня 1749 р. на iм'я самої iмпе-ратрицi [21;118,119,87].

Татари були не задоволенi приховуванням на Сiчi втiкачiв з татарського полону. У листопадi 1739 р. ногайцi пiд керiвницьтвом Джаум-Мурзи сплюндрували Гард пiд при-водом помсти за приховування гардівським полковником трьох калмикiв, що втекли з ногай-ського полону [23;127].

Делiкатно вирiшувалися питання змiни вiри. У сiчнi 1748 р. запорожцi наполегливо вимагали вiд Порти звiльненння з полону Льва Кучера, на якого "затiвають магоме-тан-ство" [11;121–124]. 17 листопада 1752 р. татарин Аджибей, що прийшов на Сiч вiд пашi Кабанчакчi i був у козака Iвана Швидкого в наймитуваннi, у християнському законi жи-ти не схотiв. Вiн зi своiм майном повернувся до бусурманiв, про що залишив розписку [20;33].

Взаємна ворожнеча християн i мусульман також знайшла своє вiдображення у пре-те-нзiях. У груднi 1747 р. ногайцi пограбували Бугогардiвську церкву, покрали все цер-ковне начiння (поклали пiд сiдла ). Хоча цiна показана їй 5 тис. 127 руб. 30коп. i одер-жана сати-с-фак-цiя, кошовий пише в Київ, щоб наказати ногайцiв без пощади [21;86-83], тому що святинi "цiна не положена" [21;93].

Зустрiчаються претензiї на словеснi образи як простим запорожцям, так i офiцiйним чинам Запорiзької адмiнiстрацiї, що тлумачилося як порушення "сусiдської дружби". 23 липня 1752 р. запорозький полковник Григорiй Якимов подав у Кiш скаргу на утис-ки його та його людей в Очаковi, коли вiн був там резидентом. Серед іншого – нане-сен-ня словесних образ всьому вiйську запорiзькому [2;44–46].

Але довга iсторiя спiвiснування татар i запорожцiв у приднiпровських степах знає i багато прикладiв їх спiвробiтництва – з'єднання зусиль з Кримом проти iнших могутнiх сусiдiв (Польщi чи Росiї), перехiд пiд владу Криму, участь у внутрiшнiх феодальних чва-рах ханства тощо. Без взаєморозумiння, без взаємних поступок, без мирного вирiшення конфлiктiв, без взаємопристосування неможливо було б зберегти цю хитку рiвно-вагу на кордонi. Так, на докiр гетьмана Самойловича, чому дозволено татарам пiд час не-дороду кочувати на запорiзьких землях, славний кошовий атаман Сiрко вiдповiв: "Якби i сам чорт, пане гетьмане, допомогав людям у крайнiй їх нуждi, то гидувати цим не годи-ться, бо кажуть люди: нужда i закон змiнює. А коли ми, живши з татарами по-сусiдству допо-могаемо один одному, то це розумному не дивно ..." [24;136].

Очевидець I.I.Россолода описує характер взаємовiдносин запорожцiв i татар: "з тата-рами вони як коли, то дружать, то умiстi i люльки курють, а як видивляться, де у iх що лежить то вже стягнуть" [25;26]. А по споминам Н.Джигурди (1887 р.) старий козак Дем'-ян Гужва плакав: "Того я плачу, що душа погибша. Я ... на своєму вiку убив i заму-чив чоловiк з пiвсотнi ногайцiв ... Аджеж i вони людиi.. Поганi були звичаї у бусурма-нiв, поганi i у запорожцiв." [26;48]. Народна легенда про кошового Грицька Сагайдака розпо-вiдає, що дiзнавшись про наближення орди, вийшов вiн на зустрiч, запросив у гостi, на-к-рив на стiл, а потiм пропустив на Самару. А через два днi, на зворотньму шля-ху, вiдбив полонених [25;131–132]. Скорiше за все, тут вiдображено бажання козакiв помститися старосамарцям за утиски та поживитися легкою здобиччю.

У 1747 р. хан Селiм-Гiрей просить кошового Павла Козелецького заради "сусiдської дружби" зробити йому послугу – наказати заарештувати i вiдправити в Крим, або убити всiх татар, якi втекли вiд його гнiву у Польщу, а також затримати нещасливого претен-дента на ханський престол Шагiн-Гiрея [23;127–128].

У XVIII ст. сусiднi Єдисанська та Джамбуйлуцька ногайськi орди неодноразово у суворi зими розмiщувались на запорiзьких землях. Наприклад, у 1747 р. вони зайняли землi по рр. Берда i Калмiус. Кош наказав полковнику Марку Усу татар не зганяти [23;128].

Взаємнi претензiї мiж козаками i татарами вирiшувалися, як правило, в Сiчi або в Криму спецiальними посланцями. У 1739 р. хан Саламат-Гiрей прислав у Сiч свого ка-пiджи-агу для вимiщення збиткiв за покрадену козаками худобу. У 1744 р. запорiзькi депутати у Криму замiнили свої претензiї на татарськi i одержали доплату грошима за-лишкової суми [23;126–127]. 26 травня 1743 р. до Сiчi приїхав татарин Кутлук-Ажи ви-магати вiдшкодування ногайцям викраденi 374 худоби [9;303,304]. Хан Арслан-Гiрей у 1747 р. повернув викраденi у гардiвських козакiв ногайцями 500 коней [9;207].

Таким чином, конфлiктне становище на кордонi було для татар i запорожцiв яви-щем звичайним. Воно вiдбивало особливостi їхньго соцiально-економiчного розвитку, дина-мiку степу i несло в собi передумови для пiдтримки рiвноваги на кордонi. Тому, розгля-даючи причини конфлiктiв, треба пiдкреслити, що ними не вичерпуються всi приводи створення царським урядом комiсiй для вирiшення взаємних претен-зiй. Без-посередньо до органiзацiї цих комiсiй привело прагнення Росiйської iмперiї обмежити автономiю Сiчi i зберiгти зовнiшньополiтичну стабiльнiсть на пiвднi. Цi комiсii стали формою рiзноманiт-ного втручання уряду та гетьмана у внутрiшнi справи Коша, перш за все судочинство, командноадмiнiстративний апарат, мiжнароднi взаємини.

Центральними органами, якi здiйснювали контроль за роботою комiсiй, були Сенат i Колегiя iноземних справ.Безпосереднє керiвництво здiйснювала Київська генерал-гу-бер-наторська канцелярiя: переклад татарських реєстрiв, призначення i детальне iнструк-ту-ван-ня комiсарiв, стосунки з татарськими сановниками тощо. В компетенцiю комi-са-рiв, якi очолювали роботу конференцiй на мiсцях, входили попереднє слiдство, допит зви-нувачених, прийняття рiшень з окремих скарг, пiдбiр кандидатур в депутати вiд за-по-рожцiв. Вiд кошового i Вiйськової канцелярiї вимагалось пiдпорядковуватися комi-сарам з усiх питань, що торкалися комiсiй.

З вiдновленням гетьманства Генеральною Вiйськовою Канцелярiєю призначалися в комiсiї i свої комiсари, якi поширили сферу втручання у внутрiшнi справи Коша: загони малоросiйських козакiв приймали участь у розшуку звинувачених, зруйнуваннi запорiзь-ких зимiвникiв на татарськiй територiї, винних запорожцiв вiдсилали на суд у Глухiв.

За таких обставин царський уряд не тiльки контролював запорiзько-татарськi взає-мини, а й впливав на них, порушував їх природний розвиток.

Зберiгся щоденний запис переговорiв "Журнал конференцiї на Сiчi" (8.04.–16.05.1749 р.) [21;36–68]. Цей документ дає можливiсть дослiдити справжнi позицiї сто-рiн, що бра-ли участь у переговорах. У напiвофiцiйних бесiдах татарськi i запорiзькi де-путати прийшли до висновку, що "у сiм'i нiколи без виродка не буває", i у татар є зло-дiї, яких хан знахо-дить i карає. Татарськi депутати так висловили своє ставлення до слiдчої комiсiї: "Хоча зкривдженим татарам вiд запорожцiв не буде сплачено, то бiднiше вони не ста-нуть, а хоча i плату одержать, вiд того не збагатiють" [21;43]. Таким чином, слiдство не вiдповiдало iнтересам нi татар, нi запорожцiв, якi при необхiдностi змогли б знайти компромiс. У цьому зв'язку посередництво царських комiсарiв виглядає досить штучним.

У своїй роботi комiсари спиралися на соцiальнi протирiччя серед козацтва, на стар-шину, яка б спроможилася утримати запорожцiв вiд нападу на татар. I старшина всiляко пiдтверджувала свої вiрнопiдданськi настрої. Наприклад, 24 червня 1749 р. кошовий Я.Гнатович писав Київському генерал-губернатору М.I.Леонтьєву, що вiн зi старшиною намагається викорiнювати i карати ворiв та розбiйникiв [9;464].

Яке ж справжнє обличчя старшини за матерiалами слiдства? В екстрактi розслi-ду-ван--ня татарських скарг за пiдписом росiйського комiсара секунд-майора О.Никифорова (1749р.) читаємо, що у кравця Алi вкрали 2 волiв, i в Д'якiвський курiнь привели, тобто, треба розумiти, викрадену худобу переховували в примiщенi куреня. Кiлька побiчних свiдчень є i на Iнгульського полковника: винний у крадіжцi 2-х коней козак Василiвсь-кого куреня Гнат показав, що iнгульский полковник Iванов вiдiбрав тих коней i у себе три-мав ще 14 коней; вiдiгнаних у татарських пастухiв також Iванов у себе тримав [21;11]. У протоколi допиту козака Василя Черненка (1749 р.) звинуваченим показано, що нещода-вно вiн приїжзджав до iнгульского полковника "напитися горiлки", а той наказав його заарештувати, тому що вiд них начебто "татарам кривди чиняться" [21;112]. Мабуть, треба вважати, що Iванов був iз звинуваченими в дiлових стосунках, але коли почалася робота комiсiї, вирiшив показати себе i спiймати добре вiдомих йому злодiїв.

Василя Черненка розпiзнав Пластунiвського курiня отаман Вiрменка, але показав, що той вже 2 роки як пiшов iз куреня (тобто Кіш за нього не вiдповiдає). Вiд названих Черненком спiучасникiв курiннi також вiдмовились: Брюховецького куреня отаман I.Пе-редеря показав, що його козак Ярема Дуб без дозволу вiдлучався з куреня 5 рокiв тому, про Василя Кучатого зовсiм не чув. Криловський курiнний Леонтiй Таран пока-зав, що про поколотого козака Степана старого "вiдродясь не чув, а Ктиторівський ку-рiнний I.Карабута показав, що його козак Фома вiдлучався 7 рокiв тому [21;112–117]. Видно, що старшина приховує винних.

Найгучнішою справою комiсiї 1752 р. була справа ханського перекладача Алi, у яко-го при нападi у степу козакiв пропала срiбна шабля, яку вiн бачив потiм у Бахчисараї на запорiзькому отаманi Чубi [20;146].

Погано зарекомендував себе i кошовий Я.Iгнатович: мешканець Перекопу Мегмет скаржився, що, коли у 1751 р. вiн стояв на постої у Щербинiвського курiня козака Ми-хайла, вкрали в нього 4 коней, одного з яких вiн бачив потiм у Iгнатовича [20;19].

Помiж iншим, у описi майна колишнього кошового П.Калнишевського (справа "Про худобу та iнше майно колишнiх запорiзьких старшин, що вийшло у конфiскацiю "31 сiч--ня 1776 р.) згадується багато речей турецького та татарського походження (ткани-ни, одяг, збруя кiнська, зброя): 2 луки зi срiблом, турецька рушниця з золотою насiч-кою i обкованим срiблом прикладом, шабля з камiнцями та iн.; у А.Головатого – "нiж оправ-ле-ний срiблом," рушниця "насiчена срiблом" та iн.; у П.Глоби – нiж зi срiблом та iн. Крiм того, у Калнишевського було багато турецьких грошей: 108 півторалевiв, 52 тенфи, 4 лева, 120 талерiв, 5 турецьких червінців [27;101–107]. Наявнiсть великої кiлькостi ту-рецько-татарських речей вiдзначалася дослiдниками. "Звичайно, не можна залiчувати всi цi речi до торговельного iмпорту, можливо, що це були воєннi трофеї" [27;106]. Можна додати, що цi "трофеї" були не тiльки вiйськовими.

Бiльш того, завдяки таким якостям старшина здобула мiжнародну репутацію: у 1752 р. хануказував Портi на слабке утримання кошового, який всiм цим безладдям причиною пос-тавляє" [8;236]. Леонтьєв вимагав не судити запорожцiв в Сiчi, а вiд-си-ла-ти їх у Київ за причиною необ'єктивностi такого суду – кошовi самi до розподiлу погра-бованого запо-рожцями ... намiр мають i разом iз злодiями користуються" [28;60].

Звичайно, стикалася з татарами, головним чином, голота, яка йшла на пiвдень у по-шуках кращого життя, але з пограбувань мала прибуток i старшина, яка скуповувала вкрадене, i тому повинна була приховувати винних. До того ж, старшина була силою, найбiльш зацiкавленою в колонiзацiї запорожцями пiвденного Приднiпров'я як i в нас-тупi на татар.

Запорожцi усiлякими засобами намагалися вiддалити початок роботи комiсiй, з кож-ного приводу вимагали резолюцiй з Києва, заважали розшуку звинувачених. Так, комi-сiя 1749р. кiлька разiв вiдкладалася, в тому числi i за проханням запорожцiв. Царський уряд обурювала поведiнка козакiв. Наприклад, у листi кошовому 19 квiтня 1749 р. О.Никифоров вимагає примусити курiних отаманiв допомагати слiдству, тому що вони "нi про що не турбуються, як тiльки про свою веселiсть" [21;24]. У рапортi О.Ни-ки-фо-ро-ва М.І.Леонтьєву вiд 30 грудня 1748 р. говориться, що вiн запросив у козакiв реєстр їх скарг на татар, але, за їх гулянням, нiчого не одержав. Вимога комiсара була виконана лише 28 березня 1749р., а саме через пiвроку пiсля татарського реєстру [9;442]. До того ж запорiзький ре-єстр було складено у порiвняннi з татарським дуже недобросовiсно. Це ускладнювало слiдство i викликало пiдозри, що запорожцi протидiють роботi комiсiй. Вiдомо, що статистика на Запорiжжi була для свого часу досить розвинутою. О.О.Ан-дрiєвський навiть вважав, що на Сiчi, у Вiйськовiй канцелярiї iснував особливий жур-нал, у який заносили рiзного роду скарги на татар або самими потерпiлими, або свiд-ками. На основi цього журналу складалися реєстри скарг запорожцiв [7;21].

Царський уряд майже повнiстю взяв на себе зовнiшньополiтичний аспект комiсiй. Листування кошового з татарськими сановниками було рiдким i торкалося лише окре-мих скарг, а не комiсiй в цiлому. У листi I.I.Костюрiна в Кош 1 вересня 1754 р. кошо-вому наказується рапортувати в Київ про листування з приводу прикордонних комiсiй i просити на те дозволу, а без дозволу вiд такого листування утримуватися [17;1]. Пока-зовою є справа козака К.Брюховецького i татарина Османа – кримському хану для ви-рi-шення питання на користь запорожця було замало розписки Османа про одерження гро-шей i листа кошового, вiн запросив ще й пiдтвердження у київського губернатора [12;32].

Невеликi повноваження запорiзьких i татарських депутатiв сповiльнювали роботу ко-мiсiй, плодили надмiрне бюрократичне листування з вищими iнстанцiями, навiть з при-воду незначних питань. В комiсiях дотримувалися певного дипломатичного етикету: на честь приїзду та вiд'їзду татарських депутатiв кошовий давав обiди, на початку кон-фе-ре-н-цiй татарських депутатiв пригощали пивом або чаєм [21;51,43]. Утримувати татар-ських депутатiв пiд час комiсiй для запорожцiв було накладно, суперечило їх звичаям, i тому було вирiшено узяти татарських депутатiв на утримання держави [21;35].

Пiд час слiдства татарськi депутати неодноразово показали свою некомпетентнiсть i навiть нечеснiсть. Так, вони вiдмовлялися подавати будь–які докази i свiдкiв на тiй пiд-ставi, що все мiститься у реєстрах, тобто вимагали вiрити їм на слово [21; 55]. Татарський перекладач таємно повiдомив росiйського комiсара, що татарськi скарги ви-гаданi – написанi селища, особливо ногайськi, яких нiколи не iснувало, i худоба, яку самi поїли, або яка через нестачу кормiв загинула (1749 р.) [21;46].

Були випадки повторення уже задоволених татарських скарг: за минулi роки впису-вали претензiї у реєстри, що розглядалися у комiсiї. Так, при перевiрцi реєстрiв Комiсiї 1749 р. одну iз скарг було знайдено у листi хана Селiм-Гiрея до М.I.Лєонтьєва 24 грудня 1746 р., що визнали самi татари [21;53].

Крiм того, татарськi депутати постiйно чинили опір процесуальним пропозицiям ро-сiй-ської сторони: вони наче не розумiли, як зробити екстракти реєстрiв претензiй, пiд-писи свої на розписцi про одержання грошей відмовлялися ставити, бо того у них "не водиться" [21;51–53]. На конференцiях з боку татар мали мiсце i ворожi витiвки – та-та-р-ський депутат у Комiсiї 1749 р. Мустафа-Ага кричав i тупавногами [21;39].

Запорожцi вiдмовлялися вiд усiх татарських претензiй, хоча довели невiрнiсть лише деяких. Але це було i не важко, тому що неможливо було довести не тiльки невiрнiсть, але й правдивiсть скарг. Можна тiльки приєднатись до кошового Я.Iгнатовича: татарськi звинувачення дуже перебiльшенi – 2 906 коней "не тiльки за два днi, а i за 500 рокiв уг-нати неможливо", а викраденi грошi 2 978 крб. "не тiльки у пастуха, а i у кримського вi-зира знайти неможливо; i як тому можна вiрити, щоб їхнi пастухи, ходячi за худобою, грошей по 100 i по 200 карбованцiв з собою носили" [12;52].

Це розумiла i царська адмiнiстрацiя. О.Никифоров доносив у Київ, що турки бре-шуть, i їм нiякої сатисфакцiї не належить [9;452]. Крiм того, запорожцi переконали уряд, що татаривикористовують участь у конференцiї для розвiдок.

Перевiрити факти насилля, якi вiдбулися у глухому степу, було неможливо, тому жод-на iз сторiн не бажала робити компенсацiї. Комiсiї закiнчувалися єдино можливим засо-бом – обмiном претензiями (за вийнятком випадкiв полону). Хоча деякi комiсiї тривали бiльше року, були задовольненi лише окремi скарги, за якими були представ-ленi докази i знайденi виннi. Наприклад, 20 березня 1759 р. Колегiя iноземних справ повiдомила хана, що гайдамаки, якi пограбували татарина Девлета, знайденi, викраденi речi поверненi, про що Кiш має розписку вiд 7 червня 1757 р. [5;245]. У 1754 р. мало-росiйським сот-ни-ком Вас. Зарудним було знайдено i повернуто татарам 30 коней (за-мiсть показаних 300) [3;1825] тощо.

Таким чином, можна констатувати, що цi комiсiї не забезпечили миру на кордонi, тому що не усувалися причини прикордонних конфлiктiв, якi стали невiд'ємною части-нкою життя двох суспiльств.

ЛIТЕРАТУРА

1. Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. – К.,1990. – Т.1.

2. Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. – СПб.,1888.

3. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Владимир, 1903. – Т.2.

4. Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.– Одесса, 1885. – Ч.1.

5. Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных сношений (1743-1767). – Одесса,1893.

6. Андриевский А.А. Русские конфедераты в Турции и Крыму в 1765 – 1768 гг. – К., 1894.

7. Андриевский А.А. Комиссии 1749 г. для разбора взаимных претензий татар и запорожцев.– К., 1794.

8. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в 18ст.(1715–1774), извле-ченные из старых дел Киевского губернского архива. – Одесса, 1886.

9. Андриевский А.А. Дела, касающиеся запоржцев, с 1715–1774 гг.// ЗООИД. – Одесса, 1886.– Т.14.

10. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты // ЗООИД.– Одесса, 1889. – Т.16.

11. Иванов П.А. Материалы по истории Запоржья и пограничных сношений (1743–1767) // ЗООИД. – Одесса,1894. – Т.17.

12. Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. – Одесса, 1895.

13. Полное собрание законов Российской империи. – СПб.,1830. – Т.2. – № 8276.

14. Инструмент разграничения земель между Россией и Портою в 1742г.//ЗООИД. – Одесса, 1850.– Т.2.

15. Слабченко М. Паланкова органiзацiя Запорозьких Вольностей // Працi комiсiї для виучу-вання iсторiї захiдно-руського та вкраїнського права. – К., 1929. – Т.4.

16. Манштейн Х.Г. Записки исторические, гражданские и военные о России с 1727 по 1744 год с дополнением достаточного сведения о войске, флоте, торговле и проч сей обширной империи.– М., 1823.