Історичні статті

Полонені війська запорозького (за документами 1773 року)

В усі часи в бойовій діяльності запорозьких козаків захоплення полонених займало одне із чільних місць. Насамперед, бранці були важливим джерелом інформації про противника. А оскільки стосунки між козаками та Кримом були переважно ворожими, що не сприяло розвитку агентурної розвідки, дуже часто полонені були єдиним джерелом розвідувальної інформації. Крім того, захоплення полонених було прибутковою справою — запорожці їх обмінювали на українських невільників, відпускали за викуп і відсилали до сусідніх володарів, які за це обдаровували козаків. У ХVІ – ХVІІ століттях часті конфлікти запорожців з турками та татарами відкривали широкі можливості для захоплення полонених. І наприкінці ХVІІ століття запорожців, які намагались отримати нагороду за поставлення в Москву татарських бранців, було так багато, що російський уряд наказав гетьману І.С.Мазепі обмежити їх кількість [7; 91]. У ХVІІІ столітті захоплення полонених продовжувало побутувати в бойовій практиці запорожців.

Незважаючи на поширеність в бойовій діяльності запорозьких козаків практики захоплення полонених, дослідники історії козацтва вивченню цієї проблеми майже не приділяли уваги. Тому ще й дотепер питання організації Військом Запорозьким утримання полонених, їх охорони та використання залишаються недостатньо вивченими. Розгляду цієї малодослідженої проблеми і присвячується ця публікація.

В основі дослідження лежить низка документів із архіву Коша Запорозької Січі. Всі вони зберігаються в 324 справі, в якій відклались документи, пов'язані із листуванням Похідного Коша з Січовим Кошем у 1773 році. Серед цих документів на найбільшу увагу заслуговують листи від кошового отамана до військового судді Миколи Косапа, а після його смерті до А. Вербицького, який його замінив. У цих листах кошовий отаман інформував Кіш про захоплення полонених, визначав умови їх утримання, заходи по їх виявленню після втеч. У листах військового судді до кошового отамана повідомлялось про обставини втеч полонених і наводились заходи по їх виявленню. В ордерах і наказах, які відправлялись на сторожові пости і в команди, які стояли в пониззі Дніпра, в рапортах з цих постів у Січ розкривається запорозька система пошуку втікачів. Інформативними є і "сказки" — запис свідчень, які давали полонені під час допиту. Їх аналіз дозволяє виявити сферу зацікавлень козацької розвідки і конкретизувати обставини захоплення в полон кожного полоненого, який допитувався.

Цей комплекс джерел дозволяє реконструювати всю запорозьку систему утримання полонених, яка існувала в 1773 році. Зважаючи на незадовільний стан із вивченістю проблеми, публікація навіть проміжного результату видається доцільною. Тим більше, оскільки до завершення війни і до знищення Запорозької Січі залишалось зовсім небагато часу, реконструйований період системи утримання полонених можна вважати кінцевим для Нової Січі.

У часи Нової Січі зміни у міжнародно-правовому статусі Запорозької Січі й у запорозько–російських відносинах вплинули на всі сфери життя Війська Низового. Під впливом цих факторів формувалась і характерна для Запорозької Січі цього періоду практика захоплення та організації утримання полонених. Мирні угоди між Росією та Туреччиною поставили захоплення полонених козаками поза законом. Кримський хан не виявляв особливої старанності в переслідуванні своїх підданих за порушення цих угод. І в мирні часи козаки скаржились на захоплення своїх товаришів у полон [1; 77]. Російський же уряд більш жорстко вимагав від запорожців дотримання цих договорів. Тому за 1747–1748 роки запорожці "увели" із собою лише двох "потурчених козаків" та двох "потурчених козацьких жінок", які, вірогідно, самі хотіли повернутись на батьківщину. При цьому вони не забрали в полон жодного татарина [8; 45]. Лише під час російсько–турецьких війн не діяла урядова заборона на захоплення полонених запорожцями. На кінцевому етапі війни 1768–1774 років зміни у співвідношенні сил та характері бойових дій, в яких брали участь запорожці, справили великий вплив на їх практику захоплення та утримання полонених. Ще раніше Кримське ханство було розгромлене і виведене з війни. Тому в 1773 році переважна більшість запорозьких козаків брала участь в облозі Очакова. Запорожцям доводилось брати полонених у невеликих за масштабами "баталіях". Так, яничарського агу козаки захопили під час "розводу" ним бекетів, а іншого яничара взяли тоді, коли він виїхав з Очакова у своїх справах [4; арк. 260, 261]. Бували і випадки захоплення в полон більшої кількості бранців. Під Очаковом 6 вересня козаки захопили 10 полонених. А під час розгрому турецького десанту командами полковників Ковпака і Малого та полкового старшини Маєвського були захоплені 4 байрактари і 23 рядових [3; 528, 4; арк. 328, 329].

Захоплені полонені допитувались в похідних командах. У 1773 році полонених турків допитували в похідній ставці кошового отамана, за підписом якого в Січ надсилались листи із повідомленням про їх захоплення, копії їхніх показань, реєстри бранців [4; арк. 259, 328–330]. Допит полонених вівся за певною схемою. В першу чергу в полонених з'ясовували біографічні відомості — ім'я, місце народження, проходження ними служби. Документувались і обставини захоплення бранців у полон. При цьому фіксувались поранення полонених та майно, з яким їх захопили. Потім від них намагались здобути інформацію про кількість кінноти та піхоти противника та про місця їхньої дислокації. З'ясовувалась у них і кількість гармат, і місця їх розташування. Також добувалась у бранців інформація про наявність у фортеці підкопів, а в гавані кораблів, їхні типи й кількість військ на них. Задавались питання про надходження підкріплень, про особовий склад командування противника. Намагаючись встановити стан із забезпеченням обложених провіантом, у полонених довідувались про ціни на основні продукти — хліб та м'ясо [4; арк. 260–261 зв.]. Слід зазначити, що допити чомусь велись без застосування тортур. У деяких "сказках" прямо зазначалось, що показання полонений давав добровільно[4; арк. 26, 113]. В усіх інших "сказках" теж не згадується про катування полонених, не зустрічаються порівняння їх відповідей до і після застосування тортур [4; арк.260–261 зв.]. Засобів фізичного впливу не застосували навіть до яничара, який повідомив набагато менше інформації про кількість військ в Очакові ніж полонений волох [4; арк. 329–329 зв.].

Отримана від полонених інформація записувалася. Ці записи не завжди робилися ретельно. Коли відомості, отримані від кількох полонених, мало чим відрізнялись, то обмежувались посиланням на слова попереднього бранця [4; арк.261]. Крім того, іноді фіксувались відповіді не всіх полонених, а лише найбільш поінформованих. Тому у вересні були записані свідчення лише двох із десяти полонених [4; арк.329–329 зв.]. Здобуті відомості надсилались російському командуванню. Крім того, із походу копії цих свідчень надсилались і в Січ [4; арк. 259].

Претензії російського командування на розпорядження долею полонених і підлегле становище запорозького козацтва обумовили те, що переважна більшість захоплених козаками бранців надсилалась до росіян. [2; 123–124, 3; 574]. Так, із 27 захоплених полонених лише 3 були відправлені козаками в Січ, а інших відіслали до Долгорукова [4; арк.302, 302 зв., 316]. До росіян же відправляли козаки і старших за чином та найбільш поінформованих полонених. Таких полонених росіяни розшукували вельми ретельно. Так, у 1773 році на Січ надійшов ордер від командуючого Другою російською армією. В ньому він вимагав уточнити, у якому точно населеному пункті Глухівщини і у кого запорожці бачили кримського мурзу, який потрапив у полон кількома роками раніше [4; арк. 40]. Тому до Долгорукова козаками був відправлений ага, а яничари під караулом були відвезені в Січ [4; арк. 259].

Надіслані в Січ полонені утримувались у пушкарні. Але на їхнє утримання кошти з військової скарбниці не виділялись. Натомість практикувалось відправлення полонених на роботи в зимівники до бажаючих козаків. Крім того, бранців використовували і на інших роботах [4; арк. 284]. Необхідність виділяти сторожу для охорони полонених, їх незацікавленість у результатах роботи обумовили те, що не завжди знаходились бажаючі взяти їх на роботу. В таких випадках, особливо при відсутності їжі в пушкарні, полоненим доводилось голодувати. Такі випадки не були поодинокими, і тому кошовий отаман навіть був змушений визначити порядок забезпечення полонених харчами в таких ситуаціях. В своєму листі на Січ П.Калнишевський наказав для здобуття харчів посилати під охороною жебрати одного чи двох полонених. На отримане подаяння вони мали годуватись самі і "довольствовать" інших полонених [4; арк.397]. Запорозька система утримання полонених виявилась досить ефективною. Вона забезпечувала січове господарство додатковою робочою силою, не вимагала значних витрат на утримання полонених і зберігала життя бранців.

Визначаючи причини, які спонукали полонених до втеч, головною, природно, слід вважати їх бажання здобути свободу і повернутися у звичне для них середовище. М'якість запорозької системи утримання полонених, її чисельні недоліки сприяли втечам бранців. Не надто сите життя полонених штовхало їх до втеч. Разом з тим, попри всі недоліки в харчуванні полонених, вони і через кілька років перебування в неволі не були виснаженими й у них знаходилось достатньо сил для втеч. Сприяло втечам бранців і їх використання на роботах поза Січчю. При цьому в першу чергу послаблювався нагляд за полоненими та їхня охорона. Уже виведення полонених із пушкарні на роботу збільшувало їх шанси на втечу. А при використанні бранців на роботах, подібних до "рубання дров у плавнях", коли нагляд за ними був утруднений, від втеч їх могло утримувати лише побоювання далекого і небезпечного шляху до Очакова. Але найбільше сприяло втечам полонених їх перебування на роботах в козацьких зимівниках. Насамперед вони могли здобути там зброю, запас продуктів, потрібних для багатоденної подорожі, транспорт (коня чи човен) тощо. Крім того, багато зимівників знаходились південніше Січі, що робило шлях до Очакова набагато коротшим.

Безвідповідальність на всіх рівнях за втечі була головним недоліком козацької системи охорони полонених. У листуванні, яке велося з приводу втеч полонених, між Кошем і кошовим отаманом, який перебував поза Січчю, не з'ясовувалися ступінь вини і міра відповідальності охоронців, з–під нагляду яких втекли турки. Також не згадувалось і про покарання господарів зимівників, з яких втекли полонені. Більше того, нікому з відповідальних за організацію та охорону полонених не було висловлено навіть зауваження [4; арк. 165, 166, 168].

Усе це разом узяте привело до того, що в 1773 році з Запорожжя втекло 10 полонених, чиї втечі були зафіксовані в документах архіву Коша. Про двох із них вказано, що вони втекли із Січі 20 червня, а ще троє із січової пушкарні — в ніч на 10 листопада [4; арк. 165, 389]. Ще один втік у серпні з плавнів. Зважаючи на те, що в ордері наводився його словесний портрет, який навряд чи був би складений з мешканця далекого зимівника, можна припустити, що на роботу його теж вивели із Січі [4; арк. 284]. Четверо полонених втекло із зимівника Я.Росколупи, який знаходився на Кам'янці. Троє з них втекли в кінці вересня. Адже ордер про пошук цих втікачів був написаний 3 жовтня, та ще й повідомлення про їх втечу повинно було йти з Кам'янки до Січі кілька днів [4; арк. 359]. Ще один бранець втік із цього ж зимівника в листопаді [4; арк. 388].

Пошук втікачів організовував Кіш Війська Запорозького. В 1773 році кошовий отаман до середини жовтня перебував у поході, а пізніше знаходився в Кам'янці. Тому пошук очолював військовий суддя, який виконував функції наказного кошового отамана, і весь час перебував в Запорозькій Січі. Але він обов'язково інформував про свої дії кошового отамана, який і в поході залишався головним командиром. Тому саме кошовий отаман приймав чи затверджував найбільш важливі рішення і вносив зміни у заходи, які пропонував суддя. Навіть якщо втеча відбувалась із далекого зимівника, повідомлення про це всеодно надсилалось в Січ [4; арк. 359, 388]. Пошук втікачів міг відбуватись у вигляді переслідування і їх перехопленні на шляхах найбільш вірогідного пересування. Переслідування втікачів передбачає використання спеціальних команд, які повинні були б рухатись слідом за втікачами і намагатись наздогнати їх. Але в усіх документах, які стосуються втеч бранців у 1773 році, немає згадок про дії таких команд. Крім того, переслідування втікачів у малозаселених та придатних для переховування місцевостях, якими були Вольності Війська Запорозького, без залучення значних сил видається малоефективним. Залучення ж таких сил потребувало б вирішення питань їх швидкого комплектування, спорядження, харчування тощо. А це, з огляду на труднощі, з якими вирішувались такі проблеми навіть у похідних та сторожових командах, видається малоймовірним. Тим більше, що достатньо недбале ставлення до охорони полонених не дозволяє припустити, що на їх пошук витрачали б стільки зусиль. Хоча переслідування втікачів на протязі певного часу охороною, від якої вони втекли, видається цілком можливим.

Організація ж перехоплення втікачів на маршрутах їх найбільш вірогідного пересування потребувала набагато менше зусиль. Тим більше, що в 1773 році, з огляду на оперативну обстановку, полонені турки могли рухатись лише в напрямку до Очакова. Крім того, дляперехоплення втікачів можна було використовувати запорозькі сторожові пости, мережа яких у 1773 році була розгорнута на кордоні Запорозьких Вольностей. Тому саме цей метод найбільш широко використовувався при пошуку втікачів.

Організація пошуку втікачів починалась відразу після виявлення втечі [4; арк. 389]. В одному випадку в пониззя Дніпра був посланий нарочний, який мав об'їхати пости і команди, які там розміщувались, та ознайомити їх з наказом про пошук полонених. Крім того, до пошуку бранців закликались і козаки промисловці, які перебували в тій місцевості. Всім козакам пропонувалось втікачів "пересматривать" і не дати їм дійти до Очакова, при виявленні бранців їх під караулом треба було доставити в Січ [4; арк. 165]. З Січі інформація про втечу полонених була відправлена і в Похідний Кіш [4; арк. 166]. Кошовий отаман, враховуючи зручність водного шляху для втечі, додатково наказав посилити охорону човнів, що повинно було перешкодити втікачам скористатись ними [4; арк. 168]. Командир посту копії наказу про пошук втікачів розіслав на всі "ставки" і повідомив в Кіш про виконання [4; арк. 183]. В іншому випадку, окремі ордери про пошук втікачів надсилались в усі команди, які перекривали очаківський напрямок [4; арк. 389]. Інколи в ордерах про пошук втікачів крім інформації про час і обставини втечі, визначення можливого напрямку їх руху, переліку заходів безпеки, наводився і словесний портрет бранця. В ордері, відправленому 19 серпня на пости в пониззі Дніпра, вказувалось, що полонений середнього зросту, "лицом смаглявый, лет срослых, на бороде и на усах волосов нет"[4; арк. 284]. Хоча такий опис був досить схематичним, але і він полегшував виявлення втікачів.

У деяких випадках цих заходів було достатньо — полонені були спіймані. Троє бранців, які втекли 10листопада із Січі, були виявлені постом Д.Подласа, який стояв у Бубликовій балці [4; арк. 389 зв., 5; арк. 129 зв.]. Ще один втікач був надісланий в Січ з Кам'янки від кошового отамана [4; арк. 388 зв.]. Вірогідно, що він був виявлений запорожцями, які там зимували. Але можливості виявлення та перехоплення втікачів у запорозької сторожової служби, на яку переважно і лягав тягар їх пошуку, були обмежені. Так, з середини жовтня 1773 року на 11 постах повинні були розміщуватись 700 кінних козаків і 300 піхотинців на човнах. Цієї кількості козаків було недостатньо для надійного прикриття кордону вздовж Південного Бугу і в пониззі Дніпра. Крім того, чисельність команд на постах не завжди співпадала із запланованою і була меншою [5; арк. 95–98 зв.]. Недостатня ж кількість козаків, масштаби і складність завдань обумовили те, що запорозьким сторожовим постам, які функціонували в 1773 – 1774 роках, не завжди вдавалося надійно перекрити кордон. Відомий випадок захоплення в полон на Бузі козацької рибальської ватаги [6; арк. 147, 150]. Переходи ж кордону полоненими, які втікали додому, були менш шкідливими і зустрічались частіше.

Таким чином, і в кінці російсько–турецької війни 1768 – 1774 років запорозькі козаки продовжували практикувати захоплення полонених. Але втручання російського командування, яке вважало звільнення полонених своєю прерогативою, привело до втрати у запорожців інтересу до цього виду бойової діяльності. Система ж утримання полонених у Війську Запорозькому не була розрахована на довгочасне перебування великої кількості бранців; вона забезпечувала утримання певної їх кількості і не вимагала значних витрат. Разом з тим, недоліки в утриманні полонених, відсутність пильної охорони та суворих покарань за втечі сприяли їх поширенню. На пошук втікачів запорожці не витрачали великих зусиль. Основне навантаження по їх пошуку несла запорозька сторожова служба, яка не завжди надійно перекривала кордон. Залучення ж до пошуку втікачів усіх мешканців Запорозьких Вольностей не набагато покращувало становище. Тому втечі полонених були одною із складових оперативної обстановки на запорозьких землях, а боротьба з ними стала одним із завдань запорозької сторожової служби.

ЛІТЕРАТУРА

Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743–1767) А.Андриевского. — Одесса, 1893.

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713 – 1776. — К., 1994.

Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994.

Центральний державний історичний архів України (м.Київ) (ЦДІАУК), ф.229, оп. 1, спр. 324.

ЦДІАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 325.

ЦДІАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 339.

Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.1.

Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. — СПб., 1888.

Андриевский А.А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743–1767) А.Андриевского. — Одесса, 1893.

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713 – 1776. — К., 1994.

Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994.

Центральний державний історичний архів України (м.Київ) (ЦДІАУК), ф.229, оп. 1, спр. 324.

ЦДІАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 325.

ЦДІАУК, ф. 229, оп. 1, спр. 339.

Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир, 1903. — Т.1.

Эварницкий Д.И. Сборник материалов для истории запорожских казаков. — СПб., 1888.