Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Перші військові священики чорноморського козацтва

Добре відомо, що до останніх днів свого існування товариство Запорозької Січі зберігало свою церковну автономію, найяскравішою ознакою якої були певні національні особливості духовного світогляду козаків. Виходячи з цього, цілком зрозуміло, чому керівництво зібраного із колишніх запорожців Чорноморського козацького війська з самого початку його існування намагалось відродити означені традиції у нових, значно більш складних історичних умовах. Одним з виразних проявів церковної політики чорноморського Коша був вибір осіб на посаду військового священика у 1788-1794 роках, але це питання, як і постаті самих військових ієреїв, ще не було спеціально розглянуте в історичній літературі.

Передусім скажемо декілька слів про саму посаду військового священика у Чорноморському війську. Згідно зі "штатним розкладом", на першому етапі його формування, тобто з початку 1788 року, "вірні" чорноморські козаки мали право мати лише одного "попа", який отримував платню 105 крб. на рік. На протязі 1789 року цей порядок не змінювався, але платня священику була чомусь зменшена до 100 крб. У березні-квітні 1791 року і пізніше на Дунаї, крім військового священика, при похідних церквах кінних полків та піших команд флотилії перебувало ще два ієромонахи, проте не відомо ні назв їх посад, ні розмір платні.

Аналогічний стан був збережений і після закінчення російсько-турецької війни у грудні 1791 року і навіть узаконений указом Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. Тоді Чорноморське військо отримало змогу мати "протопопа, попа и дьякона". Перший з них мав платню 200 крб., другий - 100 крб., а третій - 80 крб. щорічно. Для порівняння скажемо, що кошовий отаман одержував 1000 крб., а курінні отамани по 40 крб. на рік. Тобто за ознакою розміру винагороди духовні особи займали п'яте-сьоме місця у загальній військовій їєрархії. Окремо була визначена сума "на притч церковний", яка складала 120 крб. Крім цього, на протязі означеного періоду і пізніше чорноморці мали низку священнослужителів окремих церков, які будувались і утримувались за рахунок сільських козацьких громад. Їх кількість не була обмежена законодавчими актами, хоча священики мали бути затвердженими архієпископом Катеринославської епархії. Так, у червні 1793 р., перед самим виходом чорноморців на Кубань у Подністрянській паланці нараховувалось дев'ять церков із власними священиками, дяками, титара-ми (старостами) у слободах: Слободзея, Чобручі, Глине, Коротне, Яськи, Головківка (Біляївка), Суклея, Тернівка та Миколаївка.

Іван Леонтьєвич Ковалевський

Це був перший військовий священик Чорноморського війська. Дуже показово, яким чином він отримав цю посаду. Спочатку кандидатура отця Іоанна була обговорена віськовою старшиною. Тільки після цього військовий отаман С.Білий направив прохання щодо нього на ім'я головнокомандуючого армією, князя Г.Потьомкіна, який і "востребовал" священика Свято-Троїцької церкви у Новоселицях у ахієпископа Катерино-славського та Херсонеса Таврійського Амвросія. Останній своїм власним розпорядженням відрядив святого отця у військо, яке в той час вело бойові дії проти турків поблизу Очакова. Відомо, що І.Ковалевський прибув до військового Коша в урочищі Васильковому 10 квітня 1788 року і одразу ж приступив до виконання своїх обов'язків.

Аналіз цілої низки опублікованих та анотованих документів дозволяє нам впевнено стверджувти, що вибір Коша був зовсім не випадковим. Справа в тому, що ця людина була добре відома чорноморській старшині понад 30 років, і не лише як священик. Вперше полковий осавул І.Ковалевський згаданий документами Коша Запорозької Січі у травні та серпні 1754 року у зв'язку з відправкою депутації до Санкт-Петербургу за річним жалуванням. У 1762 році Іван Леонтьєвич був писарем (полковим старшиною), а у 1764 році знов їздив за жалуванням у столицю і добре виконав завдання, в нагороду за що отримав грошову премію у розмірі 36 крб.

Як бачимо, І.Ковалевський був козаком письменним і поважним. Мабуть, саме тому у 1766 р. його було обрано "прихожанами, священиками і титарами... на місце священика Іосифа..., на п'яту частину парафії" Свято-Троїцької Самарчицької церкви. Прохання рукопокласти І.Ковалевського в ієреї на ім'я митрополита Київського Арсенія Могилянського було підписано особисто військовим суддею П.Головатим, при чому підкреслювалось, що він служить "с самих молодих лет при Войске Запорожском добропорядочно". Це прохання Коша було задоволене і, судячи з виданого паспорта, у тому ж році І.Ковалевського було рукоположено в сан, для чого він спеціально виїзд-жав до Києва.

У 1772 році отець Іоанн названий у переліку понад 50 духовних осіб Запорозького війська, при чому окремо зазначалось, що він походить з козаків. На той час він залишався священиком тієї ж церкви, а її настоятелем був отець Василь Михайлов. Зауважимо, що в той час усі запорозькі церкви входили до складу Старо-Кодацького духовного правління, намісником якого з 1763 року був Григорій Іванович Порохня. Слушно додати, що у І.Ковалевського був рідний (вірогідно, молодший) брат Григорій Леон-тьєвич, який між 1772 та 1775 роками був настоятелем церкви Різдва Богородиці у Кам'янці.

Отже, Іван Леонтьєвич був людиною суто козацького походження, отримав освіту на Запорожжі, мав досвід спілкування з царськими урядовцями та вищим духовенством і багаторічну практику священика. Його особисто знала не лише чорноморська старшина, але й прості козаки, які були йому близькі і зрозумілі. Саме така особистість була потрібна війську у складний час відновлення його церковної організації, передусім військової церкви. Перша похідна церква спочатку розташовувалась у Васильковому Коші на лівому березі Дніпровського лиману, у тимчасовій споруді, на території колишнього Олександрівського рентраншементу і була освячена в ім'я Святої Трійці. Цілком вірогідно, що ця назва перейшла до неї від церков у Новоселиці та Самарчику, в яких служив отець Іоанн.

Про службу І.Ковалевського у війську відомо з двох його атестатів, підписаних військовим суддею А.Головатим та кошовим отаманом З.Чепігою. В них йдеться про те, що він не лише "обычные преподавал требы", але під час морських баталій на Дніпро-Бузькому лимані 7, 17 та 18 липня 1788 року був на човнах флотилії серед козаків, яких "поощрял стоять мужественно". Не важко підрахувати, що в той час йому могло бути принаймні 60, якщо не 70 років.

Вірогідно, що життя у похідних умовах підірвало його здоров'я і на початку січня 1789 року він подав прохання про звільнення з війська. Воно було підтримано З.Чепігою, який прохав Г.Потьомкіна про повернення отцю Іоанну "пожизненно" приходу у Новоселиці та про "нетребование его уже от прихода на службу более в отлучки". Воно було задоволено і І.Ковалевський прибув до дому "в Самару" 1 лютого 1789 р. Трохи пізніше він повідомив З.Чепігу, що "по данному моему в Кош прошению ничего не получил, и не знаю, будет ли". Скоріше за все, священик мав на увазі заборговані йому гроші (35 крб.) за так звану "вересневу третину" річного жалування 1788 р. Є дані, що чорноморці отримали їх лише у травні наступного року і тому хвилювання І.Ковалевського були зовсім небезпідставні.

Таким чином, головні віхи біографії першого військового священика Чорноморського козацького війська встановлюються досить чітко, хоча ми не можемо зараз назвати точних дат його народження і смерті і поки що майже нічого не знаємо про його життя до 1754 р., у період з 1772 до 1788 рр. і після 1789 року.

Роман Порохня

Ця людина стала другим чорноморським військовим священиком. Варто підкреслити, що З.Чепіга особисто прохав Г.Потьомкіна у згаданому вище листі від 14 січня 1789 р.: "за скорость, соизвольте приказать определить из близлежащих мест желающего на то место священника Самарской церкви Романа Порохню". Призначення цієї особи на згадану посаду не менш показово за двома обставинами. По перше, він був сином або племінником вже знайомого нам Григорія Івановича Порохні. Останній, як, до речі і його брат, військовий осавул Запорозького війська Андрій Іванович, були серед козаків дуже відомими і поважними людьми. Сам Г.Порохня був ініціатором та організатором будівництва декількох церков на Запорожжі як до 1775 р., так і після скасування Січі. Так, у серпні 1780 р. отець Григорій освятив бокові престоли нової Свято-Троїцької церкви в Самарі, блюстителями спорудження якої були ніхто інші, як З.Чепіга та А.Головатий. Не важко помітити, що саме в цій церкві у 1789 році служив і Роман Порохня.

Другою важливою обставиною є те, що Г.Порохня був тестем військового судді Чорноморського війська А.Головатого, одруженого на його донці Ульяні Григорівні. Таким чином, зв'язок Р.Порохні з чорноморцями був обумовлений не лише спільним запорозьким козацьким походженням, а й тісними родинними стосунками.

На жаль, документів, які б висвітлювали подробиці служби отця Романа у війську в 1789-1790 роках, опубліковано дуже мало. Поки що ми навіть не можемо визначити точний час і термін першого перебування Р.Порохні на посаді військового священика. Абсолютно достовірно відомо лише те, що він разом з військом брав участь у деяких битвах війни, за що у лютому 1794 року був нагороджений Катериною ІІ наперстним хрестом на володимирський орденській стрічці. Зараз можна сказати, що він міг замінити І.Ковалевського не раніше січня 1789 року, а виходячи з фактів біографії його наступника, припустити, що Р.Порохня займав цю посаду принаймні до лютого-березня 1790 року. Отже священик міг бути присутнім при трьох значних військових операціях, в яких брали участь чорноморські козаки: штурмі Хаджибейського замку і облогах фортець Акерман та Бендери.

На цьому факти про перше відрядження Р.Порохні у військо вичерпуються, але у березні 1794 р. вже на Кубані саме він зайняв посаду військового протоієрея. Цікаво, що у лютому того ж року він ще був священиком у Новоселицях, а це говорить про те, що на протязі якогось часу Р.Порохня служив у парафії Іоанна Ковалевського або навіть на його місці. Такий тісний взаємозв'язок між двома першими військовими священиками чорноморців дозволяє дуже обережно припустити, що вони теж могли бути родичами, наприклад отець Іоанн міг бути тестем отця Романа. Взагалі, родинні взаємини у середовищі колишньої запорозької старшини були досить жвавими і це може стати темою для спеціальної розвідки. Що стосується Р.Порохні, то пізніше, після смерті Ульяни Головатої (Порохні; травень 1793 р.) і самого Антона Головатого (28 січня 1797 р.), саме він опікував їх молодших дітей та онуків.

На Кубані отець Роман на протязі тривалого часу був військовим священиком та настоятелем Свято-Троїцької церкви у Катеринодарі і багато зробив для розвитку церковного життя чорноморських козаків. Так, саме він був ініціатором спорудження у цьому місті нової військової соборної церкви Воскресіння Христова, яку і заклав наприкінці 1799 року.

Антоній Донашевський

Слід одразу ж підкреслити, що на відміну від двох перших військових священиків Чорноморського війська, цей ієрей був представником не "білого", а чернечого духовенства. Поки що ми не виявили його зв'язків з колишньою запорозькою старшиною. Є лише згадка про те, що архієпископ Катеринославський Амвросій відрядив ченця Антонія у військо з якогось монастиря підлеглої йому єпархії, а по закінченні служби він мріяв повернутися у будь-який монастир на більш високу посаду. Опубліковані документи досить непогано освітлюють його діяльність саме у Чорноморському війську у 1790-1793 роках, проте про його життя раніше і пізніше означеного відрізку часу абсо-лютно нічого не відомо.

Отже характеризуємо основні етапи його служби у війську. Виходячи з того, що 24 лютого 1790 р. чернець Антоній був рукоположений архієпископом Амвросієм "во иерея ко храму Святой Живоначальной Троицы в войско верных Черноморских казаков" у Ясах, можна сказати, що він мав змогу прибути у Слободзею на початку березня того ж року, а сам він міг бути ченцем якогось молдавського монастиря, в яких було чимало українців, в тому числі і колишніх запорожців.

У 1790-1791 роках, згідно з його атестатом, підписаним З.Чепігою, військовий ієромонах був присутній на всіх значних битвах: при штурмах Кілійської та Ізмаїльскої фортець, під Мачиним та Бабадагом, "где в самом деле противу неприятелей по долгу священства крестоносно-мужественно подвизался, поощрял и одобрял войско к вящему неприятеля побеждению, а притом неукоснительно стараясь в войске, дабы верные на сражениях раненые неприятелями без должных христианских треб не умерли, всем преподавал оные и убиваемых там христиан погребал, да и чрез всю бытность в Черно-морском войске по нижеписанное число в войсковой походной Святотроицкой церкви исполняя ежедневно священное служение без упущения порядочно, вел себя честно без и малейшего порока и подозрения так, как долг благовейного священства повелевает". Отець Антоній залишив військо у серпні 1793 р. вже на Кубані, проте ми не знаємо, чи отримав він, як Р.Порохня, заслужену їм винагороду.

Таким чином, на підставі сказаного можна зробити висновок, що чорноморські козаки та їх керівництво намагались обирати військових священиків та інших ієреїв із числа добре відомих їм людей, зазвичай, колишніх запорожців чи з їхніх родин. Зауважимо, що вони все ж таки надавали перевагу "білому" духовенству, з представниками якого чорноморська старшина була пов'язана, крім інших, і міцними родинними стосунками. Особистості трьох перших військових священиків в цьому плані є дуже виразними, а їх роль у відродженні запорозьких козацьких традицій у Чорноморському війську була досить значною. В той же час слід зазначити, що серйозні дослідження церковного життя та духовного світогляду чорноморського козацтва, на відміну від Запорозької Січі, тільки розпочинаються і, без всякого сумніву, принесуть цікаві відкриття і назвуть нові, хоча зараз і позабуті імена.

Добре відомо, що до останніх днів свого існування товариство Запорозької Січі зберігало свою церковну автономію, найяскравішою ознакою якої були певні національні особливості духовного світогляду козаків. Виходячи з цього, цілком зрозуміло, чому керівництво зібраного із колишніх запорожців Чорноморського козацького війська з самого початку його існування намагалось відродити означені традиції у нових, значно більш складних історичних умовах. Одним з виразних проявів церковної політики чорноморського Коша був вибір осіб на посаду військового священика у 1788-1794 роках, але це питання, як і постаті самих військових ієреїв, ще не було спеціально розглянуте в історичній літературі.

Передусім скажемо декілька слів про саму посаду військового священика у Чорноморському війську. Згідно зі "штатним розкладом", на першому етапі його формування, тобто з початку 1788 року, "вірні" чорноморські козаки мали право мати лише одного "попа", який отримував платню 105 крб. на рік. На протязі 1789 року цей порядок не змінювався, але платня священику була чомусь зменшена до 100 крб. У березні-квітні 1791 року і пізніше на Дунаї, крім військового священика, при похідних церквах кінних полків та піших команд флотилії перебувало ще два ієромонахи, проте не відомо ні назв їх посад, ні розмір платні.

Аналогічний стан був збережений і після закінчення російсько-турецької війни у грудні 1791 року і навіть узаконений указом Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. Тоді Чорноморське військо отримало змогу мати "протопопа, попа и дьякона". Перший з них мав платню 200 крб., другий - 100 крб., а третій - 80 крб. щорічно. Для порівняння скажемо, що кошовий отаман одержував 1000 крб., а курінні отамани по 40 крб. на рік. Тобто за ознакою розміру винагороди духовні особи займали п'яте-сьоме місця у загальній військовій їєрархії. Окремо була визначена сума "на притч церковний", яка складала 120 крб. Крім цього, на протязі означеного періоду і пізніше чорноморці мали низку священнослужителів окремих церков, які будувались і утримувались за рахунок сільських козацьких громад. Їх кількість не була обмежена законодавчими актами, хоча священики мали бути затвердженими архієпископом Катеринославської епархії. Так, у червні 1793 р., перед самим виходом чорноморців на Кубань у Подністрянській паланці нараховувалось дев'ять церков із власними священиками, дяками, титара-ми (старостами) у слободах: Слободзея, Чобручі, Глине, Коротне, Яськи, Головківка (Біляївка), Суклея, Тернівка та Миколаївка.

Іван Леонтьєвич Ковалевський

Це був перший військовий священик Чорноморського війська. Дуже показово, яким чином він отримав цю посаду. Спочатку кандидатура отця Іоанна була обговорена віськовою старшиною. Тільки після цього військовий отаман С.Білий направив прохання щодо нього на ім'я головнокомандуючого армією, князя Г.Потьомкіна, який і "востребовал" священика Свято-Троїцької церкви у Новоселицях у ахієпископа Катерино-славського та Херсонеса Таврійського Амвросія. Останній своїм власним розпорядженням відрядив святого отця у військо, яке в той час вело бойові дії проти турків поблизу Очакова. Відомо, що І.Ковалевський прибув до військового Коша в урочищі Васильковому 10 квітня 1788 року і одразу ж приступив до виконання своїх обов'язків.

Аналіз цілої низки опублікованих та анотованих документів дозволяє нам впевнено стверджувти, що вибір Коша був зовсім не випадковим. Справа в тому, що ця людина була добре відома чорноморській старшині понад 30 років, і не лише як священик. Вперше полковий осавул І.Ковалевський згаданий документами Коша Запорозької Січі у травні та серпні 1754 року у зв'язку з відправкою депутації до Санкт-Петербургу за річним жалуванням. У 1762 році Іван Леонтьєвич був писарем (полковим старшиною), а у 1764 році знов їздив за жалуванням у столицю і добре виконав завдання, в нагороду за що отримав грошову премію у розмірі 36 крб.

Як бачимо, І.Ковалевський був козаком письменним і поважним. Мабуть, саме тому у 1766 р. його було обрано "прихожанами, священиками і титарами... на місце священика Іосифа..., на п'яту частину парафії" Свято-Троїцької Самарчицької церкви. Прохання рукопокласти І.Ковалевського в ієреї на ім'я митрополита Київського Арсенія Могилянського було підписано особисто військовим суддею П.Головатим, при чому підкреслювалось, що він служить "с самих молодих лет при Войске Запорожском добропорядочно". Це прохання Коша було задоволене і, судячи з виданого паспорта, у тому ж році І.Ковалевського було рукоположено в сан, для чого він спеціально виїзд-жав до Києва.

У 1772 році отець Іоанн названий у переліку понад 50 духовних осіб Запорозького війська, при чому окремо зазначалось, що він походить з козаків. На той час він залишався священиком тієї ж церкви, а її настоятелем був отець Василь Михайлов. Зауважимо, що в той час усі запорозькі церкви входили до складу Старо-Кодацького духовного правління, намісником якого з 1763 року був Григорій Іванович Порохня. Слушно додати, що у І.Ковалевського був рідний (вірогідно, молодший) брат Григорій Леон-тьєвич, який між 1772 та 1775 роками був настоятелем церкви Різдва Богородиці у Кам'янці.

Отже, Іван Леонтьєвич був людиною суто козацького походження, отримав освіту на Запорожжі, мав досвід спілкування з царськими урядовцями та вищим духовенством і багаторічну практику священика. Його особисто знала не лише чорноморська старшина, але й прості козаки, які були йому близькі і зрозумілі. Саме така особистість була потрібна війську у складний час відновлення його церковної організації, передусім військової церкви. Перша похідна церква спочатку розташовувалась у Васильковому Коші на лівому березі Дніпровського лиману, у тимчасовій споруді, на території колишнього Олександрівського рентраншементу і була освячена в ім'я Святої Трійці. Цілком вірогідно, що ця назва перейшла до неї від церков у Новоселиці та Самарчику, в яких служив отець Іоанн.

Про службу І.Ковалевського у війську відомо з двох його атестатів, підписаних військовим суддею А.Головатим та кошовим отаманом З.Чепігою. В них йдеться про те, що він не лише "обычные преподавал требы", але під час морських баталій на Дніпро-Бузькому лимані 7, 17 та 18 липня 1788 року був на човнах флотилії серед козаків, яких "поощрял стоять мужественно". Не важко підрахувати, що в той час йому могло бути принаймні 60, якщо не 70 років.

Вірогідно, що життя у похідних умовах підірвало його здоров'я і на початку січня 1789 року він подав прохання про звільнення з війська. Воно було підтримано З.Чепігою, який прохав Г.Потьомкіна про повернення отцю Іоанну "пожизненно" приходу у Новоселиці та про "нетребование его уже от прихода на службу более в отлучки". Воно було задоволено і І.Ковалевський прибув до дому "в Самару" 1 лютого 1789 р. Трохи пізніше він повідомив З.Чепігу, що "по данному моему в Кош прошению ничего не получил, и не знаю, будет ли". Скоріше за все, священик мав на увазі заборговані йому гроші (35 крб.) за так звану "вересневу третину" річного жалування 1788 р. Є дані, що чорноморці отримали їх лише у травні наступного року і тому хвилювання І.Ковалевського були зовсім небезпідставні.

Таким чином, головні віхи біографії першого військового священика Чорноморського козацького війська встановлюються досить чітко, хоча ми не можемо зараз назвати точних дат його народження і смерті і поки що майже нічого не знаємо про його життя до 1754 р., у період з 1772 до 1788 рр. і після 1789 року.

Роман Порохня

Ця людина стала другим чорноморським військовим священиком. Варто підкреслити, що З.Чепіга особисто прохав Г.Потьомкіна у згаданому вище листі від 14 січня 1789 р.: "за скорость, соизвольте приказать определить из близлежащих мест желающего на то место священника Самарской церкви Романа Порохню". Призначення цієї особи на згадану посаду не менш показово за двома обставинами. По перше, він був сином або племінником вже знайомого нам Григорія Івановича Порохні. Останній, як, до речі і його брат, військовий осавул Запорозького війська Андрій Іванович, були серед козаків дуже відомими і поважними людьми. Сам Г.Порохня був ініціатором та організатором будівництва декількох церков на Запорожжі як до 1775 р., так і після скасування Січі. Так, у серпні 1780 р. отець Григорій освятив бокові престоли нової Свято-Троїцької церкви в Самарі, блюстителями спорудження якої були ніхто інші, як З.Чепіга та А.Головатий. Не важко помітити, що саме в цій церкві у 1789 році служив і Роман Порохня.

Другою важливою обставиною є те, що Г.Порохня був тестем військового судді Чорноморського війська А.Головатого, одруженого на його донці Ульяні Григорівні. Таким чином, зв'язок Р.Порохні з чорноморцями був обумовлений не лише спільним запорозьким козацьким походженням, а й тісними родинними стосунками.

На жаль, документів, які б висвітлювали подробиці служби отця Романа у війську в 1789-1790 роках, опубліковано дуже мало. Поки що ми навіть не можемо визначити точний час і термін першого перебування Р.Порохні на посаді військового священика. Абсолютно достовірно відомо лише те, що він разом з військом брав участь у деяких битвах війни, за що у лютому 1794 року був нагороджений Катериною ІІ наперстним хрестом на володимирський орденській стрічці. Зараз можна сказати, що він міг замінити І.Ковалевського не раніше січня 1789 року, а виходячи з фактів біографії його наступника, припустити, що Р.Порохня займав цю посаду принаймні до лютого-березня 1790 року. Отже священик міг бути присутнім при трьох значних військових операціях, в яких брали участь чорноморські козаки: штурмі Хаджибейського замку і облогах фортець Акерман та Бендери.

На цьому факти про перше відрядження Р.Порохні у військо вичерпуються, але у березні 1794 р. вже на Кубані саме він зайняв посаду військового протоієрея. Цікаво, що у лютому того ж року він ще був священиком у Новоселицях, а це говорить про те, що на протязі якогось часу Р.Порохня служив у парафії Іоанна Ковалевського або навіть на його місці. Такий тісний взаємозв'язок між двома першими військовими священиками чорноморців дозволяє дуже обережно припустити, що вони теж могли бути родичами, наприклад отець Іоанн міг бути тестем отця Романа. Взагалі, родинні взаємини у середовищі колишньої запорозької старшини були досить жвавими і це може стати темою для спеціальної розвідки. Що стосується Р.Порохні, то пізніше, після смерті Ульяни Головатої (Порохні; травень 1793 р.) і самого Антона Головатого (28 січня 1797 р.), саме він опікував їх молодших дітей та онуків.

На Кубані отець Роман на протязі тривалого часу був військовим священиком та настоятелем Свято-Троїцької церкви у Катеринодарі і багато зробив для розвитку церковного життя чорноморських козаків. Так, саме він був ініціатором спорудження у цьому місті нової військової соборної церкви Воскресіння Христова, яку і заклав наприкінці 1799 року.

Антоній Донашевський

Слід одразу ж підкреслити, що на відміну від двох перших військових священиків Чорноморського війська, цей ієрей був представником не "білого", а чернечого духовенства. Поки що ми не виявили його зв'язків з колишньою запорозькою старшиною. Є лише згадка про те, що архієпископ Катеринославський Амвросій відрядив ченця Антонія у військо з якогось монастиря підлеглої йому єпархії, а по закінченні служби він мріяв повернутися у будь-який монастир на більш високу посаду. Опубліковані документи досить непогано освітлюють його діяльність саме у Чорноморському війську у 1790-1793 роках, проте про його життя раніше і пізніше означеного відрізку часу абсо-лютно нічого не відомо.

Отже характеризуємо основні етапи його служби у війську. Виходячи з того, що 24 лютого 1790 р. чернець Антоній був рукоположений архієпископом Амвросієм "во иерея ко храму Святой Живоначальной Троицы в войско верных Черноморских казаков" у Ясах, можна сказати, що він мав змогу прибути у Слободзею на початку березня того ж року, а сам він міг бути ченцем якогось молдавського монастиря, в яких було чимало українців, в тому числі і колишніх запорожців.

У 1790-1791 роках, згідно з його атестатом, підписаним З.Чепігою, військовий ієромонах був присутній на всіх значних битвах: при штурмах Кілійської та Ізмаїльскої фортець, під Мачиним та Бабадагом, "где в самом деле противу неприятелей по долгу священства крестоносно-мужественно подвизался, поощрял и одобрял войско к вящему неприятеля побеждению, а притом неукоснительно стараясь в войске, дабы верные на сражениях раненые неприятелями без должных христианских треб не умерли, всем преподавал оные и убиваемых там христиан погребал, да и чрез всю бытность в Черно-морском войске по нижеписанное число в войсковой походной Святотроицкой церкви исполняя ежедневно священное служение без упущения порядочно, вел себя честно без и малейшего порока и подозрения так, как долг благовейного священства повелевает". Отець Антоній залишив військо у серпні 1793 р. вже на Кубані, проте ми не знаємо, чи отримав він, як Р.Порохня, заслужену їм винагороду.

Таким чином, на підставі сказаного можна зробити висновок, що чорноморські козаки та їх керівництво намагались обирати військових священиків та інших ієреїв із числа добре відомих їм людей, зазвичай, колишніх запорожців чи з їхніх родин. Зауважимо, що вони все ж таки надавали перевагу "білому" духовенству, з представниками якого чорноморська старшина була пов'язана, крім інших, і міцними родинними стосунками. Особистості трьох перших військових священиків в цьому плані є дуже виразними, а їх роль у відродженні запорозьких козацьких традицій у Чорноморському війську була досить значною. В той же час слід зазначити, що серйозні дослідження церковного життя та духовного світогляду чорноморського козацтва, на відміну від Запорозької Січі, тільки розпочинаються і, без всякого сумніву, принесуть цікаві відкриття і назвуть нові, хоча зараз і позабуті імена.

Добре відомо, що до останніх днів свого існування товариство Запорозької Січі зберігало свою церковну автономію, найяскравішою ознакою якої були певні національні особливості духовного світогляду козаків. Виходячи з цього, цілком зрозуміло, чому керівництво зібраного із колишніх запорожців Чорноморського козацького війська з самого початку його існування намагалось відродити означені традиції у нових, значно більш складних історичних умовах. Одним з виразних проявів церковної політики чорноморського Коша був вибір осіб на посаду військового священика у 1788-1794 роках, але це питання, як і постаті самих військових ієреїв, ще не було спеціально розглянуте в історичній літературі.

Передусім скажемо декілька слів про саму посаду військового священика у Чорноморському війську. Згідно зі "штатним розкладом", на першому етапі його формування, тобто з початку 1788 року, "вірні" чорноморські козаки мали право мати лише одного "попа", який отримував платню 105 крб. на рік. На протязі 1789 року цей порядок не змінювався, але платня священику була чомусь зменшена до 100 крб. У березні-квітні 1791 року і пізніше на Дунаї, крім військового священика, при похідних церквах кінних полків та піших команд флотилії перебувало ще два ієромонахи, проте не відомо ні назв їх посад, ні розмір платні.

Аналогічний стан був збережений і після закінчення російсько-турецької війни у грудні 1791 року і навіть узаконений указом Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. Тоді Чорноморське військо отримало змогу мати "протопопа, попа и дьякона". Перший з них мав платню 200 крб., другий - 100 крб., а третій - 80 крб. щорічно. Для порівняння скажемо, що кошовий отаман одержував 1000 крб., а курінні отамани по 40 крб. на рік. Тобто за ознакою розміру винагороди духовні особи займали п'яте-сьоме місця у загальній військовій їєрархії. Окремо була визначена сума "на притч церковний", яка складала 120 крб. Крім цього, на протязі означеного періоду і пізніше чорноморці мали низку священнослужителів окремих церков, які будувались і утримувались за рахунок сільських козацьких громад. Їх кількість не була обмежена законодавчими актами, хоча священики мали бути затвердженими архієпископом Катеринославської епархії. Так, у червні 1793 р., перед самим виходом чорноморців на Кубань у Подністрянській паланці нараховувалось дев'ять церков із власними священиками, дяками, титара-ми (старостами) у слободах: Слободзея, Чобручі, Глине, Коротне, Яськи, Головківка (Біляївка), Суклея, Тернівка та Миколаївка.

Іван Леонтьєвич Ковалевський

Це був перший військовий священик Чорноморського війська. Дуже показово, яким чином він отримав цю посаду. Спочатку кандидатура отця Іоанна була обговорена віськовою старшиною. Тільки після цього військовий отаман С.Білий направив прохання щодо нього на ім'я головнокомандуючого армією, князя Г.Потьомкіна, який і "востребовал" священика Свято-Троїцької церкви у Новоселицях у ахієпископа Катерино-славського та Херсонеса Таврійського Амвросія. Останній своїм власним розпорядженням відрядив святого отця у військо, яке в той час вело бойові дії проти турків поблизу Очакова. Відомо, що І.Ковалевський прибув до військового Коша в урочищі Васильковому 10 квітня 1788 року і одразу ж приступив до виконання своїх обов'язків.

Аналіз цілої низки опублікованих та анотованих документів дозволяє нам впевнено стверджувти, що вибір Коша був зовсім не випадковим. Справа в тому, що ця людина була добре відома чорноморській старшині понад 30 років, і не лише як священик. Вперше полковий осавул І.Ковалевський згаданий документами Коша Запорозької Січі у травні та серпні 1754 року у зв'язку з відправкою депутації до Санкт-Петербургу за річним жалуванням. У 1762 році Іван Леонтьєвич був писарем (полковим старшиною), а у 1764 році знов їздив за жалуванням у столицю і добре виконав завдання, в нагороду за що отримав грошову премію у розмірі 36 крб.

Як бачимо, І.Ковалевський був козаком письменним і поважним. Мабуть, саме тому у 1766 р. його було обрано "прихожанами, священиками і титарами... на місце священика Іосифа..., на п'яту частину парафії" Свято-Троїцької Самарчицької церкви. Прохання рукопокласти І.Ковалевського в ієреї на ім'я митрополита Київського Арсенія Могилянського було підписано особисто військовим суддею П.Головатим, при чому підкреслювалось, що він служить "с самих молодих лет при Войске Запорожском добропорядочно". Це прохання Коша було задоволене і, судячи з виданого паспорта, у тому ж році І.Ковалевського було рукоположено в сан, для чого він спеціально виїзд-жав до Києва.

У 1772 році отець Іоанн названий у переліку понад 50 духовних осіб Запорозького війська, при чому окремо зазначалось, що він походить з козаків. На той час він залишався священиком тієї ж церкви, а її настоятелем був отець Василь Михайлов. Зауважимо, що в той час усі запорозькі церкви входили до складу Старо-Кодацького духовного правління, намісником якого з 1763 року був Григорій Іванович Порохня. Слушно додати, що у І.Ковалевського був рідний (вірогідно, молодший) брат Григорій Леон-тьєвич, який між 1772 та 1775 роками був настоятелем церкви Різдва Богородиці у Кам'янці.

Отже, Іван Леонтьєвич був людиною суто козацького походження, отримав освіту на Запорожжі, мав досвід спілкування з царськими урядовцями та вищим духовенством і багаторічну практику священика. Його особисто знала не лише чорноморська старшина, але й прості козаки, які були йому близькі і зрозумілі. Саме така особистість була потрібна війську у складний час відновлення його церковної організації, передусім військової церкви. Перша похідна церква спочатку розташовувалась у Васильковому Коші на лівому березі Дніпровського лиману, у тимчасовій споруді, на території колишнього Олександрівського рентраншементу і була освячена в ім'я Святої Трійці. Цілком вірогідно, що ця назва перейшла до неї від церков у Новоселиці та Самарчику, в яких служив отець Іоанн.

Про службу І.Ковалевського у війську відомо з двох його атестатів, підписаних військовим суддею А.Головатим та кошовим отаманом З.Чепігою. В них йдеться про те, що він не лише "обычные преподавал требы", але під час морських баталій на Дніпро-Бузькому лимані 7, 17 та 18 липня 1788 року був на човнах флотилії серед козаків, яких "поощрял стоять мужественно". Не важко підрахувати, що в той час йому могло бути принаймні 60, якщо не 70 років.

Вірогідно, що життя у похідних умовах підірвало його здоров'я і на початку січня 1789 року він подав прохання про звільнення з війська. Воно було підтримано З.Чепігою, який прохав Г.Потьомкіна про повернення отцю Іоанну "пожизненно" приходу у Новоселиці та про "нетребование его уже от прихода на службу более в отлучки". Воно було задоволено і І.Ковалевський прибув до дому "в Самару" 1 лютого 1789 р. Трохи пізніше він повідомив З.Чепігу, що "по данному моему в Кош прошению ничего не получил, и не знаю, будет ли". Скоріше за все, священик мав на увазі заборговані йому гроші (35 крб.) за так звану "вересневу третину" річного жалування 1788 р. Є дані, що чорноморці отримали їх лише у травні наступного року і тому хвилювання І.Ковалевського були зовсім небезпідставні.

Таким чином, головні віхи біографії першого військового священика Чорноморського козацького війська встановлюються досить чітко, хоча ми не можемо зараз назвати точних дат його народження і смерті і поки що майже нічого не знаємо про його життя до 1754 р., у період з 1772 до 1788 рр. і після 1789 року.

Роман Порохня

Ця людина стала другим чорноморським військовим священиком. Варто підкреслити, що З.Чепіга особисто прохав Г.Потьомкіна у згаданому вище листі від 14 січня 1789 р.: "за скорость, соизвольте приказать определить из близлежащих мест желающего на то место священника Самарской церкви Романа Порохню". Призначення цієї особи на згадану посаду не менш показово за двома обставинами. По перше, він був сином або племінником вже знайомого нам Григорія Івановича Порохні. Останній, як, до речі і його брат, військовий осавул Запорозького війська Андрій Іванович, були серед козаків дуже відомими і поважними людьми. Сам Г.Порохня був ініціатором та організатором будівництва декількох церков на Запорожжі як до 1775 р., так і після скасування Січі. Так, у серпні 1780 р. отець Григорій освятив бокові престоли нової Свято-Троїцької церкви в Самарі, блюстителями спорудження якої були ніхто інші, як З.Чепіга та А.Головатий. Не важко помітити, що саме в цій церкві у 1789 році служив і Роман Порохня.

Другою важливою обставиною є те, що Г.Порохня був тестем військового судді Чорноморського війська А.Головатого, одруженого на його донці Ульяні Григорівні. Таким чином, зв'язок Р.Порохні з чорноморцями був обумовлений не лише спільним запорозьким козацьким походженням, а й тісними родинними стосунками.

На жаль, документів, які б висвітлювали подробиці служби отця Романа у війську в 1789-1790 роках, опубліковано дуже мало. Поки що ми навіть не можемо визначити точний час і термін першого перебування Р.Порохні на посаді військового священика. Абсолютно достовірно відомо лише те, що він разом з військом брав участь у деяких битвах війни, за що у лютому 1794 року був нагороджений Катериною ІІ наперстним хрестом на володимирський орденській стрічці. Зараз можна сказати, що він міг замінити І.Ковалевського не раніше січня 1789 року, а виходячи з фактів біографії його наступника, припустити, що Р.Порохня займав цю посаду принаймні до лютого-березня 1790 року. Отже священик міг бути присутнім при трьох значних військових операціях, в яких брали участь чорноморські козаки: штурмі Хаджибейського замку і облогах фортець Акерман та Бендери.

На цьому факти про перше відрядження Р.Порохні у військо вичерпуються, але у березні 1794 р. вже на Кубані саме він зайняв посаду військового протоієрея. Цікаво, що у лютому того ж року він ще був священиком у Новоселицях, а це говорить про те, що на протязі якогось часу Р.Порохня служив у парафії Іоанна Ковалевського або навіть на його місці. Такий тісний взаємозв'язок між двома першими військовими священиками чорноморців дозволяє дуже обережно припустити, що вони теж могли бути родичами, наприклад отець Іоанн міг бути тестем отця Романа. Взагалі, родинні взаємини у середовищі колишньої запорозької старшини були досить жвавими і це може стати темою для спеціальної розвідки. Що стосується Р.Порохні, то пізніше, після смерті Ульяни Головатої (Порохні; травень 1793 р.) і самого Антона Головатого (28 січня 1797 р.), саме він опікував їх молодших дітей та онуків.

На Кубані отець Роман на протязі тривалого часу був військовим священиком та настоятелем Свято-Троїцької церкви у Катеринодарі і багато зробив для розвитку церковного життя чорноморських козаків. Так, саме він був ініціатором спорудження у цьому місті нової військової соборної церкви Воскресіння Христова, яку і заклав наприкінці 1799 року.

Антоній Донашевський

Слід одразу ж підкреслити, що на відміну від двох перших військових священиків Чорноморського війська, цей ієрей був представником не "білого", а чернечого духовенства. Поки що ми не виявили його зв'язків з колишньою запорозькою старшиною. Є лише згадка про те, що архієпископ Катеринославський Амвросій відрядив ченця Антонія у військо з якогось монастиря підлеглої йому єпархії, а по закінченні служби він мріяв повернутися у будь-який монастир на більш високу посаду. Опубліковані документи досить непогано освітлюють його діяльність саме у Чорноморському війську у 1790-1793 роках, проте про його життя раніше і пізніше означеного відрізку часу абсо-лютно нічого не відомо.

Отже характеризуємо основні етапи його служби у війську. Виходячи з того, що 24 лютого 1790 р. чернець Антоній був рукоположений архієпископом Амвросієм "во иерея ко храму Святой Живоначальной Троицы в войско верных Черноморских казаков" у Ясах, можна сказати, що він мав змогу прибути у Слободзею на початку березня того ж року, а сам він міг бути ченцем якогось молдавського монастиря, в яких було чимало українців, в тому числі і колишніх запорожців.

У 1790-1791 роках, згідно з його атестатом, підписаним З.Чепігою, військовий ієромонах був присутній на всіх значних битвах: при штурмах Кілійської та Ізмаїльскої фортець, під Мачиним та Бабадагом, "где в самом деле противу неприятелей по долгу священства крестоносно-мужественно подвизался, поощрял и одобрял войско к вящему неприятеля побеждению, а притом неукоснительно стараясь в войске, дабы верные на сражениях раненые неприятелями без должных христианских треб не умерли, всем преподавал оные и убиваемых там христиан погребал, да и чрез всю бытность в Черно-морском войске по нижеписанное число в войсковой походной Святотроицкой церкви исполняя ежедневно священное служение без упущения порядочно, вел себя честно без и малейшего порока и подозрения так, как долг благовейного священства повелевает". Отець Антоній залишив військо у серпні 1793 р. вже на Кубані, проте ми не знаємо, чи отримав він, як Р.Порохня, заслужену їм винагороду.

Таким чином, на підставі сказаного можна зробити висновок, що чорноморські козаки та їх керівництво намагались обирати військових священиків та інших ієреїв із числа добре відомих їм людей, зазвичай, колишніх запорожців чи з їхніх родин. Зауважимо, що вони все ж таки надавали перевагу "білому" духовенству, з представниками якого чорноморська старшина була пов'язана, крім інших, і міцними родинними стосунками. Особистості трьох перших військових священиків в цьому плані є дуже виразними, а їх роль у відродженні запорозьких козацьких традицій у Чорноморському війську була досить значною. В той же час слід зазначити, що серйозні дослідження церковного життя та духовного світогляду чорноморського козацтва, на відміну від Запорозької Січі, тільки розпочинаються і, без всякого сумніву, принесуть цікаві відкриття і назвуть нові, хоча зараз і позабуті імена.