Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історичні статті

Обмеження та скасування автономії Гетьманщини

Вступ

Наведені факти малють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують

ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по сут республі- канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме — багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося

потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку

Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила

обставини. 

Заходи Петра І та його наступників у ХVІІІ ст., спрямовані на скасування Гетьманщини.

Перед тим, як розглядати заходи Петра І, слід зазначити, що саме козацтво після визвольної війни Б.Хмельницького, і навіть ще до нього використовували як грізну військову силу як проти повстаючих по всій російській імперії, так і в боротьбі з татарами, великою силою на той час, яка заважала не лише Росії, а й іншим державам тодішньої Європи.

Проте, бачачи у козаках велику силу, надавати їм більші вольності могло призвести до плачебних наслідків. Тому царський уряд не поспішав узаконити гетьманську посаду таку, яку мали обирати лише населення Гетьманщини, а обирати його доводилось, у більшості випадків, за рекомендацією „вельмишановного російського государя".

В більшості випадків козаків у мирний час використовували як дешеву робочу силу на прокопування каналів, будування доріг, та на всіляких інших важких невійськових справ.

Прихід до влади Івана Мазепи та початок Північної війни у 1700 році стали початком переломного моменту щодо подальшої долі української державності.

Саме на початку війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом ІІ, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Сліід зазначити що за весь період дії Переяслав-Московського договору 1654 р. Росія жодного разу його не дотримувалась.

Крім того в архіві французького міністерства закордоннихсправ було виявлено проект Пеетра І стосовно ліквідації Гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703р., в якому зазначалося проведення його або після смерті Мазепи, або уж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб „раз і назавжди знищити огнище ворохобників". В історичній літературі висвітлюються й інші згадки стосовно ліквідації гетьманщини та пердачі українських земель під управління князю Меньшикову або навіть англійському герцогові Мальборо.

Особливістю пербування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІст. Було те, що проводився тотальний наступ самодержаства на права України. суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та приєднати ці землі до складу імперії.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700—1721 рр., а конкретно —з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708—1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завершення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана.

1708р. під натиском царя було обрано гетьманом не енергійного Полуботка, а підстаркуватого Скоропадського. Саме він подав „прошеніє" до царя про підтвердження прав і вольностей українського населення з певними додатками – щоб козаками командували не російські офіцери, а власна старшина. Також просив про те, щоб повернути гармати, які були вивезені з зруйнованого Батурина. У відповідь на це російський цар казав :" Українці і так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі."

Після цього починається форсований наступ на права гетьманщини. Гетьманську резиденцію перевели з Батурина до Глухова, поближче до російського кордону. А біля особи гетьмана був приставлений резидент – наглядач.

Значну частину українських товарів дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас на деякі товари поклали заборону ввозу, а змушували купляти на російських ринках.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.— так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби—найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,— хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році

додому повернулася...».

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Важливе значення мало те, що велика кількість росія отримали великі землі на території України, які були непідкотрольні гетьману. Саме вони почали активно запроваджувати кріпацтво, яке було поширене на той час у Російській імперії.

1722р. вводилась Малоросійська колегія, яка виконувала дорадчі функції. Вона приймала від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва. Саме вона поступово звужувала повноваження гетьмана, обмежувала ураїнську автономію. Уже у 1723р. без візи малоросійської колегії не міг прийматись жоден з важливих законодавчих актів. У залежність від неї потрапили майже всі українські державні структкри – адміністрація, суд, Генеральна канцелярія.

Смерть Петра І та загроза з боку Туреччини змінила становище до українських земель. Діяльність Малоросійської колегії набула таких обертів, що вон вже обкладала великими податкми населення до тієї пори, поки не зачепила інтереси Меньшикова, в якого на той час нараховувалось декілька маєтків і навіть міст. 1727р. колегія була розпущена, було знову дозволено обрання гетьмана, ним став Д.Апостол.

1728р. на коронації Петра ІІ гетьман подав прошеніє про задоволення прав за договором 1654р. На заміну прошенія новий цар послав „решительние пункти", відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників обирав цар; за контролем вводились уже двоє осіб підскарбіїв – українець і росіянин; мито яке збиралось за товари мало відходити до царської казни.

Проте і були певні поблажки:

переводилась Гетьманщина з імперського Сенату під юрисдикцію закордонних справ

скоротились чисельність військ на території України

скасування податків, накладених Малоросійською колегією.

Проте деякий відступ мав декларативне значення, у житті наступ на державність українського народу так і продовжувався і не збирався спадати.

Після смерті Д.Апостола було прийнято рішення, за яким нового гетьмана вже не обирали, а замість нього впроваджувався орган, який називали „Правління гетьманського уряду". До нього входили шість осіб : три українця і три росіянина. На чолі цього уряду став Шаховський, який дотримувався наказу „Недремним оком наблюдать за поступками тамошнего малоросійскего народа".

Характерними для цього періоджу було надмірне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор „Таємної канцелярії". Під час чергової російсько-турецької війни Україна стала портом для поповнення сил російської армії. Наслідки були вражаючими – 35 тис. чол. загинуло. І так виснажені землі великими податками і засиллями великих землевласників змушені були протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок чого Україна зазнала збитків на 1.5 млн.карбованців.

У 50-ті роки останнім гетьманом стає Кирило Розумовський. Саме в цей період російський уряд не припинив, а уповільнив процес наступу на українську автономію. Гетьманату заборонялось перелистуватись з представниками інших країн, полковників вибирала царська влада. З'явилось також ряд нових обмежень. 1761р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. 1764 р. уряд гетьманщини мав подавтаи щорічний фінасовий звіт російському царату про прибутки і видатки державного об'єднання. К.Розумовський крім судової реформи і ряду заходів щодо покращення освіти хотів ввести принцип спадковості посади гетьмана, проте прихід до влади Катерини ІІ координально змінив становище української державності.

Таким чином українська державність після смерті ще Б.Хмельницького була преречена на занепад та підкорення. Поступово Російська імперія підминала під себе все більше і більше прав стосовно вирішення майбутнього Гетьманщини, „рекомендуючи" українському народові „бравих" гетьманів з „міцним характером" і тих, хто перш за все піклувався за свої статки, а доля державності українського народу відсовували на інший план. Поступово разом із гетьманами почала „вицвітати" і старшина, яка на кінець дбала лише про своє черево, а про доля українського народу ніхто і не задумувався.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети:

1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру;

3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уни

кав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй», яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних «покращень». Ці нововведення незмінно упроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.

2. Ліквдація Запорізької Січі. Скасування козацького стану.

Серйозним подразником для Росії і однією з причин руйнації Запорізької Січі була позитивна динаміка розвитку економіки Запорожжя. Багатший зазвичай стає і самостійнішим, а царату потрібен був лише слабкий васал. Дедалі гучніше заявляло про свої права і Донське козацтво, однак імперія прагнула розібратися передовсім з „чужими" кандидатами у самостійники. Які, до того ж почали чинити опір переселенцям із Новоросійської губернії. Обурена негостинністю запорожців, Імператриця 22 березня 1775р. писала графу Рум'янцеву:"... запорожци столько причинили обид и розорения жителям Новоросийской губернії, что превосходит всякоє терпение...". Той у свою чергу 3 травня 1775 року в ордері на ім'я князя Прозоровского вказував, що запорожці хочуть вольностей більше, чим це припустимо., а в поданні до імператорського двору прогнозував, що запорожці можуть дійти до крайнощів, замислюючи непотрібне стосовно їх підданства перед Росією. Російську імперію дратували найменший рух козацької держави в бік самостійності, ухвала на Січі рішень без узгодження з царатом.

Визначають історики і соціальний аспект скасування Запорізької Січі. Ярмо кріпосництва спонукало мешканців російської глибинки до збройного спротиву. Відомий приклад об'єднання козаків з угрупуванням Омельяна Пугачова, який мав на меті залучити військо запорозьке до війни з російським самодержавством. Козацька делегація гостювала у Пугачова, котрий видав себе за імператора Петра ІІІ. царат жахали такі контакти російських повстанців з козаками, котрі жили на Січі, а там не було кріпацтва, і куди тікали люди звідусіль.

У ставленні до запорожців російська імперія ніколи не виявляла щирої приязні, преважал пересторога і занепокоєння. 1734 р. Пилип Орлик застерігав : «Москва здійснить свій намір, військо Запорозьке зажене за р. Волгу і тим самим викоренить на вічні часи військове гніздо й саме ім'я самого Війська Зпорозького Низового». Чотири роки по тому славний гетьман нагадуватиме січовикам, що під час „Немирівського конгресу" 1738 року воюючих країн російські посли на перемовинах ганьбили запорожців, називаючи їх зрадниками і шахраями.

Росія не приховувала своїх намірів щодо вірогідності депортації українського козацтва. достеменно відомо, приміром, що державний канцлер імператриці Єлизавети Воронцов у 1760 р. під час процедури вручення запорозьким козакам жаловання порівняв Січ з нігтем, якого можна буде будь-якої миті зрізати з „благородного пальця". Тоді ж деякі сенатори інформували гостей про намір російського уряду" винних предать ссилкам, а оставшихся вивести за Волгу" упродовж майже півстоліття царат відкладав реалізацію підлих намірів. Зовнішньо політичним чинником відтермінування була постійна потреба у козаках у протистоянні з Османською імперією, яка у 1741р. змирилася з фактом включення Запорізької Січі до Російської імперії. Остаточно розв'язав руки російському урядові Куйчук-Кайнарджистський мирний договір 1774р. – підписаний з турками. передовсім царат нагадав зраду цареві Мазепи. Прогнозуючи подальший перебіг подій катерина ІІ побоювалась збігу інтересів у Запорожжі з Туреччиною. Перспектива така існувала з огляду на ту обставину, що поміж козаків, зазвичай бідних, завжди було вдосталь симпатиків політики збагачення, яку сповідували кримчаки і турки. Про це неодноразово доповідали на засіданнях Державної ради Російської імперії міністр закордонних справ граф Панін, генерал-фельдмаршал Розумовський. Учергове – по тому, як в грудні 1768 р. Січі спалахнуло повстання бідноти, багато козаків мали намір забрати артилерію й амуніцію і відправитися під протекцію Османської імперії.

В 1775 році Катерина ІІ видала указ „ В 1775 году по различним политическим соображениям русского правительства, била скасована запорожская сича, - писав 33 річний Дмитро Яворницький у соїй першій історико-народознавчій монографії про Запорозький край. – Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего брата – „москаля", хотя вмесие с тем и не даваться ему в руки :"лучче закивати пьятами", поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить „москалю убрати себе шори", рассуждали братчики сиромахи..."

Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було проінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра у червні 1775 року князь Потьомкін Таврійський повинен був знищити Січ. Проте він уповноважив на цю місію генерала Текеля, серба за національністю, та князя Прозоровського. 86-тисячна регулярна царська армія віроломно напала на 10 тисячний гарнізон запорожців, з яких основна частина не повернулася з турецького фронту.

Незважаючи на великі сили ворога, козаки вирішили відстоювати честь і славу Запорожжя. Однак кошовий отаман Петро Кальнишевський разом з січовим архімадридом Володимиром закликав не проливати християнську кров. Воля кошового розділила запорожців на два табори. Частина пішла на Дунай до турків, а 3000 козаків здалися на милість Текеля.

Конфіскувавши клейдони, канцелярію, скарбницю і зброю, завойовники посали поголовний грабіж. „Брати-християни", забувши всі заповіді, кинулися грабувати найсвятіше – січову церкву. Старі козаки ридали, дивлячись, як дончаки набивають свої похідні торби золотим і срібним церковним приладдям, втоптують в бруд святі ікони.

Мародерство на Січі тривало до кінця літа. Генерал Текель залишив у колишній козацькій твердині полк драгунів під керівництвом полковника Норова. Загарбники знищили курені, засипали пушкарню і скарбницю. У пошуках козацьких скарбів Норов перерив кожний метр святої землі.

Князь Вяземський, який отримав у володіння Січ, знищив козацькі кладовища, використовуючи могильні хрести і постаменти для підмурівка свого майбутнього маєтку.

Незабаром від Січі залишилося лише спорожнілий пустир, що поріс чортополохом. 3 серпня того ж року Катерина ІІ окремим маніфестом оповістила всю імперію, що Запорозької Січі „більше не існує" і що тепер саме поняття „запорозькі" козаки не повинно навіть згудуватися. На непокірних чекала страшна кара.

1781 року Гетьманщину було поділено на три губернії, або намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство. У кожній губернії було запроваджено загальноросійські адміністративні та судові установи. Указом царя від 27 лютого 1802 рроку Малоросійська губернія була розділена на дві – Полтавську і Чернігівську. Спочатку в складі Полтавської губернії було 10 повітів. Через рік їх вже стало п'ятнадцять.

У сімдесятих роках прийшов пік конфлікту двох союзниць в минулому, а тепер двох ворогуючих сторін. Саме прихід Катерини ІІ до влади і ряд об'єктивних подій, які мали місце у цей період, призвели до розгрому санового козацтва. Як казала цариця :"...Ці провінції треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, як вовки у лісі". Так і сталося – Україна на декілька десятиліть втратила свою держану самобутність .

Приєднання та колонізація російської імперії Півдня України і Криму. Перетворення України в провінцію російської імперії.

На період знищення автономії українського населення становище земель причорноморського регіону та Кримиського півострову було під питанням. Оскільки Катерина ІІ почала колонізаційні процеси на більшості цих територій і на заваді уже не було перешкоди з боку Гетьманщини, процеси почали набирати обертів. Переважно переселялись російські жителі з бідних російських грунтів на багаті українські. Також переселялись велика кількість греків, грузинів, вірмен і волохів, а також німців. Саме їм надавалися грошова і продовольчі допомоги, також у подальшому їх господарствам пробачали величезну кількість боргів, яких вони набирали за процес господарства. Адже досвід з родючим чорноземом та природними особливостями у них був не такий же і багатий.

У 1784 році, 8 грудня видано закон про внесення до документу 15 повітів, на які були поділена степова Україна. Було встановлено таких 15 повітів : Катеринославський, Новомосковський, Алексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Констянтиноградський, Слов'янський, Бахмутський, Донецький, Маріупольський, Паволградський, Херсонський, Овліопольський(пізніше перейменований на Новомиргородський), Єлисаветградський і Олександрійський. Також було стврено ряд міст : Олександрійськ, Донецьк з села Підгорного, Паволград з села Луганки, Олексопольськ з містечка Незворощі.

Відповідно до назв відносяться і духовні правління. Слід зазначити, що справами південних територій піклувався князь Потьомкін Тавричеський – один з фаворитів Катерини ІІ, який до ради міністрів подавав пропозиції щодо благоустрою цих регіонів.

Так наприклад з провінції Данцінга було відправлено німецьких колоністів до південних територій України, і надано їм грошову допомогу, за наказом Потьомкіна, у розмірі 35765 рублів і 47 копійок. Також було переведено значну кількість переселенців з кавказьких територій на Південь України.

Щодо справ переселенців клопотались казенні палати різни регіонів кожна про свою, до якої була прікріплена.

З масовими заселеннями Російська імперія поширює свої кордони, включаючи південні частини до складу великої самодержавної імперії. Разом з поширенням кордонів зникають і митні кордони, що позитивно вплинули на розвиток торгівлі країни. Навіть 1788 року, 25 серпня було введено закон про заборону ввезення іноземних товарів на ці території без згоди царату, тобто без капітуляцій на певні види товарів.

Одним з прикладів масового переселення російських переселенців свідчить положення про переселення 128 осіб з Орловської губернії від 1788 року 11 вересня(І таких прикладів було дуже багато). Хоча ,слід заувжити ,що сам процес переселення почався ще рік тому. Таким чином самовільне заселення родючих земель на поспіх узаконювалось, для зменшення конфронтацій з місцевим населенням, яке не було в захопленні від усіх цих процесів.

Стосовно господарського забезпечення поселень, то було потрібно багато деревини, яку і вирубували без обліку на початку. Тоді 1788 року, 11 листопада за пропозицією князя Потьомкіна було обмежено використання і зруб деревини, лише на облаштування човнів та інших суден.

1795 року, 27 січня було засновано нову Вознесенську губернію, яку зформували з Мінської, Ізяславської, Брацласької губерній, що відійшли від Польщі після її переділу; також частини Катеринославської( Херсонська, Єлисаветградська і Новомиргордська) губернії. Губернське місто цього намісництва збудувати біля р.Буг в оклиця містечка Соколов під імнем Вознесенськ. Саме намісництво поділялось на 12 повітів : Вознесенськ, Херсон, Єлисаветград, Новомиргород, Богополь, Тирасполь, Єленськ, Умань, Чигирин, Черкаси, Миколаїв, Одеса. В цих районах вводилось, як по всій території повітові суди і дворянські опіки. Щодо земських судів та повітових казначейств, то вони створені лише у дев'яти містечках. Через те, що ця територія була прилеглою до руху російських товарів у Молдавію, Валахію( з яких теж значна частина переселенців потрапила на південь України) і Бесарабію, було відкрито одну прикордоннну митницю у Дубосарах, а в Овідіополі створювалась митницька застава.

Важливою проблемою на степових територіях це було постачання продовольства, оскільки у багатьох новостворених містах продовольчих магазинів ще не збудовано. І лише на початку 90-х років ХVІІ ст. це питання поступово втрачає свою актуальність.

За сприянням генерала Зубова 1795 року ,2 березня було видано положення про виділення фінансів на збудування фортеці і порту Одеси під керівництвом інженера-полковника де-Волану. Протягом трьох місяців повинно було перераховано 365 266 рублів 85 копійок, які мали дійти до кінця 1975 року. Так само про відрахування певоної суми коштів йшлось для закінчення у Херсоні арсеналу та інших не менш важливих будинків.

До будівлі було залучено велику кількість спеціалістів, які підбирались за згодою імператриці. Такими були : де-Волан має дирекцію над фортечними будовами, полковник Чехненков, Петро Івашов. Капітан 2-го рангу Бардаки відповіда за будівництво самого порту. Інженер-майор Глухов був головним перевіряючим місячних і квартальних планів будівництва. Секунд-майор Михайло Іванов разом з Дніпровським приморським гренадерським полком відповіда за постачання будівельних матеріалів для фортечних та портових побудов. Олександр Борголій відповідав за плани-креслення побудов.

Таким чином до будівництва відомого нам міста та приміського порту було виділено крім чималих коштів велику кількість спеціалістів по пудівництву. Адже роль майбутнього порту уже передбачалось царським урядом.

З Таврійської області велику кількість греків, грузинів, вірменів, волохів було переселено у Маріупольський повіт з великою кількістю боргів. Цей факт наголошував про те, що величезні податки і той термін,який надавався для компенсації допомоги під час переселення, був замалим для погашення позик. Проте російський царат розумів про недоцільність заселення цих територій новими поселенцями, оскільки на це потрібно було б нові великі позики для підняття госодарства. Тому 1795 року більшу частину боргів було погашено державою та попередження про це Маріупольський грецький суд.

Щодо становища земель, як предмету власності, то вона відносилась до держаної. Але сама земля надавалась у вічне користування із оплатою за користування та рядом податків.

Становище Кримського півострова відкладалось на майбутнє. Тут в переважній більшості переважали ногайські татари, які мали свою адміністративну владу, свій закон, свою віру і не дуже хотіли усе міняти на чуже російське нововведення.

Проте 1797 року була відряджена місія у Новоросійську губернію( колишні Молочні води ), де проживали піддані російській величності Джембулацької, Едисанської та Едичкульської орд татари під командуванням надвірного радника Боязат-бея. Сам приїзд не супроводжувався повстаннями, чи якимось супртивом. Проте певне особисте незадоволення населення мало місце. Сама делегація запропонувала включити території до нижнього земського суду. Також було запропоновано за зразком земської поліції заснувати в кожному аулі по одному сотнику та по два десятки наглядачів для порядку. Баязету, надавши з кожного роду по одному мурзі та по одному з шанованих старців, що складе шість чоловік, надавали йому можливість розглядати суперечки, та не штрафувати без земськогго суду.

Беручи до уваги те, що після ліквдації автономного устрою Гетьманщини становище народних мас різко погіршилось. Звертаючись до економічних показників, серед яких особливо негативні наслідки мав сумнозвісний указ від 3 травня 1783 року. Цим актом майже половина населення Полтавщини була перетворена на кріпаків. Вільні селяни після 1783 року стали залежними від своїх землевласників. Їм заборонялося залишати свою слободу за власним вибором. Селяни прикріплювались до свого осідку. Власник отримав право продати свого кріпака або обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка зжінкою, з родиною. Після створення 1797 року Новоросійської губернії на запорізьких землях теж поширювалось кріпацтво. А це означало різке гальмування економіки на засадах вільного підприємства, яке тут розвивалось ще до Хмельниччини.

Проводивши до України політику „лисьего хвоста и волчьей пасти", як висловлювалась сама Катерина ІІ, тим представникам козацької старшини, маніфестом 1785 року 25 квітня було надано права і вольності російського дворянства. Головна ж маса козаків не дістала ніяких прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і кріпацтвом.

Оцінюючи наслідки централізованої політики, можна звернутись до статистичних даних щодо чисельносі населення. Від 1719 р. до 1857р. середньорічний приріст населення становив 0.67%, коли в районі центру Російської імперії – 0.77%

Зміна адміністративного устрою Гетьманщини принципово вплинула на систему формування влади.

Про ставлення народних мас щодо зміни політичного устрою, яка супроводжувалась з підвищенням економічного визиску, свідчать численні заворушення селя і козаків, що інколи переростали у збройні виступи проти регулярних військ царської імперії.

Особливо трагічними були наслідки для освіти України. відомий український історик Дмитро Дорошенко твердить „Ще в Ій половині ХVІІ ст. В кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Їх закрили навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки опинилися у надзвичайно скрутних умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи."

Таким чином ліквідація Гетьманщини та колонізація Півдня України вплинула на подальший розвиток українських земель. Позитиви теж мали місце – це заснування ряду міст на Півдні України та будування Одеського порту. Так і ряд негативних – зтертя з карти української державності, поширення по всій території кріпосництва.

Висновок

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запоріжжя було тіею силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ

широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.

Список використаних джерел та літератури:

О.Д. Бойко – Історія України. – К. 2002р.

Яворницький Д.І. - До історії Степової України. – 2994р.

Гашок А. – „За царським велінням Січ як ..." – Хочу все знати – 2005 р. – 18 червня

Філь П. – „Загибель козацької вольності" – Хочу все знати – 23 травня – 2001 р.

Якименко – „Ліквідація автономного устрою Гетьманщини" - Молодь України – 2002 р. – 25 квітня

„ Запорозьке козацтво після 1775р." – Неопалима купина – 1995р. - № 3,4.

О.Д. Бойко – Історія України. – К. 2002р.

Яворницький Д.І. - До історії Степової України. – 2994р.

Гашок А. – „За царським велінням Січ як ..." – Хочу все знати – 2005 р. – 18 червня

Філь П. – „Загибель козацької вольності" – Хочу все знати – 23 травня – 2001 р.

Якименко – „Ліквідація автономного устрою Гетьманщини" - Молодь України – 2002 р. – 25 квітня

„ Запорозьке козацтво після 1775р." – Неопалима купина – 1995р. - № 3,4.

Наведені факти малють картину тих взаємовідносин, які створилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують

ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по сут республі- канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме — багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося

потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку

Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила

обставини.

Заходи Петра І та його наступників у ХVІІІ ст., спрямовані на скасування Гетьманщини.

Перед тим, як розглядати заходи Петра І, слід зазначити, що саме козацтво після визвольної війни Б.Хмельницького, і навіть ще до нього використовували як грізну військову силу як проти повстаючих по всій російській імперії, так і в боротьбі з татарами, великою силою на той час, яка заважала не лише Росії, а й іншим державам тодішньої Європи.

Проте, бачачи у козаках велику силу, надавати їм більші вольності могло призвести до плачебних наслідків. Тому царський уряд не поспішав узаконити гетьманську посаду таку, яку мали обирати лише населення Гетьманщини, а обирати його доводилось, у більшості випадків, за рекомендацією „вельмишановного російського государя".

В більшості випадків козаків у мирний час використовували як дешеву робочу силу на прокопування каналів, будування доріг, та на всіляких інших важких невійськових справ.

Прихід до влади Івана Мазепи та початок Північної війни у 1700 році стали початком переломного моменту щодо подальшої долі української державності.

Саме на початку війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом ІІ, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Сліід зазначити що за весь період дії Переяслав-Московського договору 1654 р. Росія жодного разу його не дотримувалась.

Крім того в архіві французького міністерства закордоннихсправ було виявлено проект Пеетра І стосовно ліквідації Гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703р., в якому зазначалося проведення його або після смерті Мазепи, або уж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб „раз і назавжди знищити огнище ворохобників". В історичній літературі висвітлюються й інші згадки стосовно ліквідації гетьманщини та пердачі українських земель під управління князю Меньшикову або навіть англійському герцогові Мальборо.

Особливістю пербування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІст. Було те, що проводився тотальний наступ самодержаства на права України. суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та приєднати ці землі до складу імперії.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблення гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700—1721 рр., а конкретно —з переходом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708—1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завершення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав —головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана.

1708р. під натиском царя було обрано гетьманом не енергійного Полуботка, а підстаркуватого Скоропадського. Саме він подав „прошеніє" до царя про підтвердження прав і вольностей українського населення з певними додатками – щоб козаками командували не російські офіцери, а власна старшина. Також просив про те, щоб повернути гармати, які були вивезені з зруйнованого Батурина. У відповідь на це російський цар казав :" Українці і так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі."

Після цього починається форсований наступ на права гетьманщини. Гетьманську резиденцію перевели з Батурина до Глухова, поближче до російського кордону. А біля особи гетьмана був приставлений резидент – наглядач.

Значну частину українських товарів дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас на деякі товари поклали заборону ввозу, а змушували купляти на російських ринках.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу — описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.— так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби—найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,— хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють — без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що їх хіба третя частина в минулім році

додому повернулася...».

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII —першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Важливе значення мало те, що велика кількість росія отримали великі землі на території України, які були непідкотрольні гетьману. Саме вони почали активно запроваджувати кріпацтво, яке було поширене на той час у Російській імперії.

1722р. вводилась Малоросійська колегія, яка виконувала дорадчі функції. Вона приймала від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва. Саме вона поступово звужувала повноваження гетьмана, обмежувала ураїнську автономію. Уже у 1723р. без візи малоросійської колегії не міг прийматись жоден з важливих законодавчих актів. У залежність від неї потрапили майже всі українські державні структкри – адміністрація, суд, Генеральна канцелярія.

Смерть Петра І та загроза з боку Туреччини змінила становище до українських земель. Діяльність Малоросійської колегії набула таких обертів, що вон вже обкладала великими податкми населення до тієї пори, поки не зачепила інтереси Меньшикова, в якого на той час нараховувалось декілька маєтків і навіть міст. 1727р. колегія була розпущена, було знову дозволено обрання гетьмана, ним став Д.Апостол.

1728р. на коронації Петра ІІ гетьман подав прошеніє про задоволення прав за договором 1654р. На заміну прошенія новий цар послав „решительние пункти", відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників обирав цар; за контролем вводились уже двоє осіб підскарбіїв – українець і росіянин; мито яке збиралось за товари мало відходити до царської казни.

Проте і були певні поблажки:

переводилась Гетьманщина з імперського Сенату під юрисдикцію закордонних справ

скоротились чисельність військ на території України

скасування податків, накладених Малоросійською колегією.

Проте деякий відступ мав декларативне значення, у житті наступ на державність українського народу так і продовжувався і не збирався спадати.

Після смерті Д.Апостола було прийнято рішення, за яким нового гетьмана вже не обирали, а замість нього впроваджувався орган, який називали „Правління гетьманського уряду". До нього входили шість осіб : три українця і три росіянина. На чолі цього уряду став Шаховський, який дотримувався наказу „Недремним оком наблюдать за поступками тамошнего малоросійскего народа".

Характерними для цього періоджу було надмірне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор „Таємної канцелярії". Під час чергової російсько-турецької війни Україна стала портом для поповнення сил російської армії. Наслідки були вражаючими – 35 тис. чол. загинуло. І так виснажені землі великими податками і засиллями великих землевласників змушені були протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок чого Україна зазнала збитків на 1.5 млн.карбованців.

У 50-ті роки останнім гетьманом стає Кирило Розумовський. Саме в цей період російський уряд не припинив, а уповільнив процес наступу на українську автономію. Гетьманату заборонялось перелистуватись з представниками інших країн, полковників вибирала царська влада. З'явилось також ряд нових обмежень. 1761р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. 1764 р. уряд гетьманщини мав подавтаи щорічний фінасовий звіт російському царату про прибутки і видатки державного об'єднання. К.Розумовський крім судової реформи і ряду заходів щодо покращення освіти хотів ввести принцип спадковості посади гетьмана, проте прихід до влади Катерини ІІ координально змінив становище української державності.

Таким чином українська державність після смерті ще Б.Хмельницького була преречена на занепад та підкорення. Поступово Російська імперія підминала під себе все більше і більше прав стосовно вирішення майбутнього Гетьманщини, „рекомендуючи" українському народові „бравих" гетьманів з „міцним характером" і тих, хто перш за все піклувався за свої статки, а доля державності українського народу відсовували на інший план. Поступово разом із гетьманами почала „вицвітати" і старшина, яка на кінець дбала лише про своє черево, а про доля українського народу ніхто і не задумувався.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети:

1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру;

3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уни

кав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй», яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних «покращень». Ці нововведення незмінно упроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.

2. Ліквдація Запорізької Січі. Скасування козацького стану.

Серйозним подразником для Росії і однією з причин руйнації Запорізької Січі була позитивна динаміка розвитку економіки Запорожжя. Багатший зазвичай стає і самостійнішим, а царату потрібен був лише слабкий васал. Дедалі гучніше заявляло про свої права і Донське козацтво, однак імперія прагнула розібратися передовсім з „чужими" кандидатами у самостійники. Які, до того ж почали чинити опір переселенцям із Новоросійської губернії. Обурена негостинністю запорожців, Імператриця 22 березня 1775р. писала графу Рум'янцеву:"... запорожци столько причинили обид и розорения жителям Новоросийской губернії, что превосходит всякоє терпение...". Той у свою чергу 3 травня 1775 року в ордері на ім'я князя Прозоровского вказував, що запорожці хочуть вольностей більше, чим це припустимо., а в поданні до імператорського двору прогнозував, що запорожці можуть дійти до крайнощів, замислюючи непотрібне стосовно їх підданства перед Росією. Російську імперію дратували найменший рух козацької держави в бік самостійності, ухвала на Січі рішень без узгодження з царатом.

Визначають історики і соціальний аспект скасування Запорізької Січі. Ярмо кріпосництва спонукало мешканців російської глибинки до збройного спротиву. Відомий приклад об'єднання козаків з угрупуванням Омельяна Пугачова, який мав на меті залучити військо запорозьке до війни з російським самодержавством. Козацька делегація гостювала у Пугачова, котрий видав себе за імператора Петра ІІІ. царат жахали такі контакти російських повстанців з козаками, котрі жили на Січі, а там не було кріпацтва, і куди тікали люди звідусіль.

У ставленні до запорожців російська імперія ніколи не виявляла щирої приязні, преважал пересторога і занепокоєння. 1734 р. Пилип Орлик застерігав : «Москва здійснить свій намір, військо Запорозьке зажене за р. Волгу і тим самим викоренить на вічні часи військове гніздо й саме ім'я самого Війська Зпорозького Низового». Чотири роки по тому славний гетьман нагадуватиме січовикам, що під час „Немирівського конгресу" 1738 року воюючих країн російські посли на перемовинах ганьбили запорожців, називаючи їх зрадниками і шахраями.

Росія не приховувала своїх намірів щодо вірогідності депортації українського козацтва. достеменно відомо, приміром, що державний канцлер імператриці Єлизавети Воронцов у 1760 р. під час процедури вручення запорозьким козакам жаловання порівняв Січ з нігтем, якого можна буде будь-якої миті зрізати з „благородного пальця". Тоді ж деякі сенатори інформували гостей про намір російського уряду" винних предать ссилкам, а оставшихся вивести за Волгу" упродовж майже півстоліття царат відкладав реалізацію підлих намірів. Зовнішньо політичним чинником відтермінування була постійна потреба у козаках у протистоянні з Османською імперією, яка у 1741р. змирилася з фактом включення Запорізької Січі до Російської імперії. Остаточно розв'язав руки російському урядові Куйчук-Кайнарджистський мирний договір 1774р. – підписаний з турками. передовсім царат нагадав зраду цареві Мазепи. Прогнозуючи подальший перебіг подій катерина ІІ побоювалась збігу інтересів у Запорожжі з Туреччиною. Перспектива така існувала з огляду на ту обставину, що поміж козаків, зазвичай бідних, завжди було вдосталь симпатиків політики збагачення, яку сповідували кримчаки і турки. Про це неодноразово доповідали на засіданнях Державної ради Російської імперії міністр закордонних справ граф Панін, генерал-фельдмаршал Розумовський. Учергове – по тому, як в грудні 1768 р. Січі спалахнуло повстання бідноти, багато козаків мали намір забрати артилерію й амуніцію і відправитися під протекцію Османської імперії.

В 1775 році Катерина ІІ видала указ „ В 1775 году по различним политическим соображениям русского правительства, била скасована запорожская сича, - писав 33 річний Дмитро Яворницький у соїй першій історико-народознавчій монографії про Запорозький край. – Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего брата – „москаля", хотя вмесие с тем и не даваться ему в руки :"лучче закивати пьятами", поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить „москалю убрати себе шори", рассуждали братчики сиромахи..."

Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було проінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра у червні 1775 року князь Потьомкін Таврійський повинен був знищити Січ. Проте він уповноважив на цю місію генерала Текеля, серба за національністю, та князя Прозоровського. 86-тисячна регулярна царська армія віроломно напала на 10 тисячний гарнізон запорожців, з яких основна частина не повернулася з турецького фронту.

Незважаючи на великі сили ворога, козаки вирішили відстоювати честь і славу Запорожжя. Однак кошовий отаман Петро Кальнишевський разом з січовим архімадридом Володимиром закликав не проливати християнську кров. Воля кошового розділила запорожців на два табори. Частина пішла на Дунай до турків, а 3000 козаків здалися на милість Текеля.

Конфіскувавши клейдони, канцелярію, скарбницю і зброю, завойовники посали поголовний грабіж. „Брати-християни", забувши всі заповіді, кинулися грабувати найсвятіше – січову церкву. Старі козаки ридали, дивлячись, як дончаки набивають свої похідні торби золотим і срібним церковним приладдям, втоптують в бруд святі ікони.

Мародерство на Січі тривало до кінця літа. Генерал Текель залишив у колишній козацькій твердині полк драгунів під керівництвом полковника Норова. Загарбники знищили курені, засипали пушкарню і скарбницю. У пошуках козацьких скарбів Норов перерив кожний метр святої землі.

Князь Вяземський, який отримав у володіння Січ, знищив козацькі кладовища, використовуючи могильні хрести і постаменти для підмурівка свого майбутнього маєтку.

Незабаром від Січі залишилося лише спорожнілий пустир, що поріс чортополохом. 3 серпня того ж року Катерина ІІ окремим маніфестом оповістила всю імперію, що Запорозької Січі „більше не існує" і що тепер саме поняття „запорозькі" козаки не повинно навіть згудуватися. На непокірних чекала страшна кара.

1781 року Гетьманщину було поділено на три губернії, або намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство. У кожній губернії було запроваджено загальноросійські адміністративні та судові установи. Указом царя від 27 лютого 1802 рроку Малоросійська губернія була розділена на дві – Полтавську і Чернігівську. Спочатку в складі Полтавської губернії було 10 повітів. Через рік їх вже стало п'ятнадцять.

У сімдесятих роках прийшов пік конфлікту двох союзниць в минулому, а тепер двох ворогуючих сторін. Саме прихід Катерини ІІ до влади і ряд об'єктивних подій, які мали місце у цей період, призвели до розгрому санового козацтва. Як казала цариця :"...Ці провінції треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, як вовки у лісі". Так і сталося – Україна на декілька десятиліть втратила свою держану самобутність .

Приєднання та колонізація російської імперії Півдня України і Криму. Перетворення України в провінцію російської імперії.

На період знищення автономії українського населення становище земель причорноморського регіону та Кримиського півострову було під питанням. Оскільки Катерина ІІ почала колонізаційні процеси на більшості цих територій і на заваді уже не було перешкоди з боку Гетьманщини, процеси почали набирати обертів. Переважно переселялись російські жителі з бідних російських грунтів на багаті українські. Також переселялись велика кількість греків, грузинів, вірмен і волохів, а також німців. Саме їм надавалися грошова і продовольчі допомоги, також у подальшому їх господарствам пробачали величезну кількість боргів, яких вони набирали за процес господарства. Адже досвід з родючим чорноземом та природними особливостями у них був не такий же і багатий.

У 1784 році, 8 грудня видано закон про внесення до документу 15 повітів, на які були поділена степова Україна. Було встановлено таких 15 повітів : Катеринославський, Новомосковський, Алексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Констянтиноградський, Слов'янський, Бахмутський, Донецький, Маріупольський, Паволградський, Херсонський, Овліопольський(пізніше перейменований на Новомиргородський), Єлисаветградський і Олександрійський. Також було стврено ряд міст : Олександрійськ, Донецьк з села Підгорного, Паволград з села Луганки, Олексопольськ з містечка Незворощі.

Відповідно до назв відносяться і духовні правління. Слід зазначити, що справами південних територій піклувався князь Потьомкін Тавричеський – один з фаворитів Катерини ІІ, який до ради міністрів подавав пропозиції щодо благоустрою цих регіонів.

Так наприклад з провінції Данцінга було відправлено німецьких колоністів до південних територій України, і надано їм грошову допомогу, за наказом Потьомкіна, у розмірі 35765 рублів і 47 копійок. Також було переведено значну кількість переселенців з кавказьких територій на Південь України.

Щодо справ переселенців клопотались казенні палати різни регіонів кожна про свою, до якої була прікріплена.

З масовими заселеннями Російська імперія поширює свої кордони, включаючи південні частини до складу великої самодержавної імперії. Разом з поширенням кордонів зникають і митні кордони, що позитивно вплинули на розвиток торгівлі країни. Навіть 1788 року, 25 серпня було введено закон про заборону ввезення іноземних товарів на ці території без згоди царату, тобто без капітуляцій на певні види товарів.

Одним з прикладів масового переселення російських переселенців свідчить положення про переселення 128 осіб з Орловської губернії від 1788 року 11 вересня(І таких прикладів було дуже багато). Хоча ,слід заувжити ,що сам процес переселення почався ще рік тому. Таким чином самовільне заселення родючих земель на поспіх узаконювалось, для зменшення конфронтацій з місцевим населенням, яке не було в захопленні від усіх цих процесів.

Стосовно господарського забезпечення поселень, то було потрібно багато деревини, яку і вирубували без обліку на початку. Тоді 1788 року, 11 листопада за пропозицією князя Потьомкіна було обмежено використання і зруб деревини, лише на облаштування човнів та інших суден.

1795 року, 27 січня було засновано нову Вознесенську губернію, яку зформували з Мінської, Ізяславської, Брацласької губерній, що відійшли від Польщі після її переділу; також частини Катеринославської( Херсонська, Єлисаветградська і Новомиргордська) губернії. Губернське місто цього намісництва збудувати біля р.Буг в оклиця містечка Соколов під імнем Вознесенськ. Саме намісництво поділялось на 12 повітів : Вознесенськ, Херсон, Єлисаветград, Новомиргород, Богополь, Тирасполь, Єленськ, Умань, Чигирин, Черкаси, Миколаїв, Одеса. В цих районах вводилось, як по всій території повітові суди і дворянські опіки. Щодо земських судів та повітових казначейств, то вони створені лише у дев'яти містечках. Через те, що ця територія була прилеглою до руху російських товарів у Молдавію, Валахію( з яких теж значна частина переселенців потрапила на південь України) і Бесарабію, було відкрито одну прикордоннну митницю у Дубосарах, а в Овідіополі створювалась митницька застава.

Важливою проблемою на степових територіях це було постачання продовольства, оскільки у багатьох новостворених містах продовольчих магазинів ще не збудовано. І лише на початку 90-х років ХVІІ ст. це питання поступово втрачає свою актуальність.

За сприянням генерала Зубова 1795 року ,2 березня було видано положення про виділення фінансів на збудування фортеці і порту Одеси під керівництвом інженера-полковника де-Волану. Протягом трьох місяців повинно було перераховано 365 266 рублів 85 копійок, які мали дійти до кінця 1975 року. Так само про відрахування певоної суми коштів йшлось для закінчення у Херсоні арсеналу та інших не менш важливих будинків.

До будівлі було залучено велику кількість спеціалістів, які підбирались за згодою імператриці. Такими були : де-Волан має дирекцію над фортечними будовами, полковник Чехненков, Петро Івашов. Капітан 2-го рангу Бардаки відповіда за будівництво самого порту. Інженер-майор Глухов був головним перевіряючим місячних і квартальних планів будівництва. Секунд-майор Михайло Іванов разом з Дніпровським приморським гренадерським полком відповіда за постачання будівельних матеріалів для фортечних та портових побудов. Олександр Борголій відповідав за плани-креслення побудов.

Таким чином до будівництва відомого нам міста та приміського порту було виділено крім чималих коштів велику кількість спеціалістів по пудівництву. Адже роль майбутнього порту уже передбачалось царським урядом.

З Таврійської області велику кількість греків, грузинів, вірменів, волохів було переселено у Маріупольський повіт з великою кількістю боргів. Цей факт наголошував про те, що величезні податки і той термін,який надавався для компенсації допомоги під час переселення, був замалим для погашення позик. Проте російський царат розумів про недоцільність заселення цих територій новими поселенцями, оскільки на це потрібно було б нові великі позики для підняття госодарства. Тому 1795 року більшу частину боргів було погашено державою та попередження про це Маріупольський грецький суд.

Щодо становища земель, як предмету власності, то вона відносилась до держаної. Але сама земля надавалась у вічне користування із оплатою за користування та рядом податків.

Становище Кримського півострова відкладалось на майбутнє. Тут в переважній більшості переважали ногайські татари, які мали свою адміністративну владу, свій закон, свою віру і не дуже хотіли усе міняти на чуже російське нововведення.

Проте 1797 року була відряджена місія у Новоросійську губернію( колишні Молочні води ), де проживали піддані російській величності Джембулацької, Едисанської та Едичкульської орд татари під командуванням надвірного радника Боязат-бея. Сам приїзд не супроводжувався повстаннями, чи якимось супртивом. Проте певне особисте незадоволення населення мало місце. Сама делегація запропонувала включити території до нижнього земського суду. Також було запропоновано за зразком земської поліції заснувати в кожному аулі по одному сотнику та по два десятки наглядачів для порядку. Баязету, надавши з кожного роду по одному мурзі та по одному з шанованих старців, що складе шість чоловік, надавали йому можливість розглядати суперечки, та не штрафувати без земськогго суду.

Беручи до уваги те, що після ліквдації автономного устрою Гетьманщини становище народних мас різко погіршилось. Звертаючись до економічних показників, серед яких особливо негативні наслідки мав сумнозвісний указ від 3 травня 1783 року. Цим актом майже половина населення Полтавщини була перетворена на кріпаків. Вільні селяни після 1783 року стали залежними від своїх землевласників. Їм заборонялося залишати свою слободу за власним вибором. Селяни прикріплювались до свого осідку. Власник отримав право продати свого кріпака або обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка зжінкою, з родиною. Після створення 1797 року Новоросійської губернії на запорізьких землях теж поширювалось кріпацтво. А це означало різке гальмування економіки на засадах вільного підприємства, яке тут розвивалось ще до Хмельниччини.

Проводивши до України політику „лисьего хвоста и волчьей пасти", як висловлювалась сама Катерина ІІ, тим представникам козацької старшини, маніфестом 1785 року 25 квітня було надано права і вольності російського дворянства. Головна ж маса козаків не дістала ніяких прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і кріпацтвом.

Оцінюючи наслідки централізованої політики, можна звернутись до статистичних даних щодо чисельносі населення. Від 1719 р. до 1857р. середньорічний приріст населення становив 0.67%, коли в районі центру Російської імперії – 0.77%

Зміна адміністративного устрою Гетьманщини принципово вплинула на систему формування влади.

Про ставлення народних мас щодо зміни політичного устрою, яка супроводжувалась з підвищенням економічного визиску, свідчать численні заворушення селя і козаків, що інколи переростали у збройні виступи проти регулярних військ царської імперії.

Особливо трагічними були наслідки для освіти України. відомий український історик Дмитро Дорошенко твердить „Ще в Ій половині ХVІІ ст. В кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Їх закрили навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки опинилися у надзвичайно скрутних умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи."

Таким чином ліквідація Гетьманщини та колонізація Півдня України вплинула на подальший розвиток українських земель. Позитиви теж мали місце – це заснування ряду міст на Півдні України та будування Одеського порту. Так і ряд негативних – зтертя з карти української державності, поширення по всій території кріпосництва.

Висновок

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запоріжжя було тіею силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ

широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.

Список використаних джерел та літератури:

О.Д. Бойко – Історія України. – К. 2002р.

Яворницький Д.І. - До історії Степової України. – 2994р.

Гашок А. – „За царським велінням Січ як ..." – Хочу все знати – 2005 р. – 18 червня

Філь П. – „Загибель козацької вольності" – Хочу все знати – 23 травня – 2001 р.

Якименко – „Ліквідація автономного устрою Гетьманщини" - Молодь України – 2002 р. – 25 квітня

„ Запорозьке козацтво після 1775р." – Неопалима купина – 1995р. - № 3,4.

О.Д. Бойко – Історія України. – К. 2002р.

Яворницький Д.І. - До історії Степової України. – 2994р.

Гашок А. – „За царським велінням Січ як ..." – Хочу все знати – 2005 р. – 18 червня

Філь П. – „Загибель козацької вольності" – Хочу все знати – 23 травня – 2001 р.

Якименко – „Ліквідація автономного устрою Гетьманщини" - Молодь України – 2002 р. – 25 квітня

„ Запорозьке козацтво після 1775р." – Неопалима купина – 1995р. - № 3,4.